Джерела, зміст та основін риси римського права у царський період.

Римське право у своєму розвитку пройшло історичні етапи, що не збігаються з етапами римської рабовласницької держави.

1. Найдавніший період (VI—III століття до Р. X.) - етап формування римського права. Він характеризувався його національно-полісною замкнутістю, формалізмом, архаїчністю, примітивністю інститутів, становістю. 2.

Класичний період (III ст. до Р. X. - III ст.) - етап розквіту римського права, розвитку найважливіших інститутів, які врегульовували най важливіші суспільні відносини (власності, товарно-грошові, шлюбно- сімейні та ін.).

3.Посткласичний період (IV—VI століття). Основним його досягненням було те, що відбувається систематизація та кодифікація права, але на праві цього періоду не могли не відбитися кризові явища, що були характерні для тогочасного римського суспільства.

У царський період джерелом римського права були правові звичаї, пов'язані з релігійною традицією. Привілеєм тлумачення права володіли жерці - колегія понтифіків. Досить рано стався розподіл релігійних норм - божественних приписів, що не підлягали обговоренню, і правових норм (ідо) - установлених людьми для суспільної користі. Релігійні норми втілилися у священних законах, порушення яких тягло за собою божественну кару. Спочатку того, хто переступив через священні закони, приносили в жертву богам, потім це покарання замінили на вигнання. Ще одним джерелом звичаєвого права стали легендарні царські закони. Вони регулювали родинні та родові відносини, закріплювали значну владу голови родини у стосунках домочадців. Звичаєве право визначало правове спілкування навіть після появи писаних законів: звичай діяв у разі відсутності законодавчої норми. часом основним джерелом римського права стають закони - письмово зафіксовані загальнообов'язкові норми, підтримані державним примусом. Першими писаними римськими законами стали Закони XII таблиць, підготовлені спеціальною комісією децемвірів ("десяти чоловіків") і схвалені римським народом. Письмове законодавство обмежило можливості свавільного тлумачення права понтифіками, а також заклало основи єдиного для римських громадян квіритського (цивільного) права. Закони XII таблиць установили рівні правила судочинства та консолідували римське звичаєве право. Крім того, вони змінили поняття закону: законом відтепер вважалося рішення народних зборів. Для Законів XII таблиць був характерним формалізм правових процедур, тобто вимога суворого додержання встановлених урочистих обрядів. Найменше порушення встановлених формул при укладенні правочину тягло за собою визнання правочину недійсним, а в суповому процесі призводило до програшу справи.

 

Право власності. Сервітут. Визначення права власності, запозичене багатьма буржуазними кодифікаціями, було дане римськими юристами. Вони розуміли під ним найбільш по-вне, найбільш абсолютне право користуватися і розпоряджатися речами з тими лише обмеженнями, які встановлені договором чи правом.

Особливою формою обмеження права власності є сервітут, тобто “право на чужу річ”. Розрізнялись речові та особисті сервітути.

Право проведення води через чужу ділянку, викликане господарською необхідністю, є прикладом речового сервітута.

Під особистим сервітутом розумілось право довічного користування чужою річчю при зберіганні самої речі. Так, спадкодавець може надати в довічне користування кімнату в будинку, яку займає стара служниця.

Зобов’язальне право. Типи договорів. Визначаючи зміст зобов’язання, римський юрист Павло (ІІІ ст. н.е.) писав: “Суть зобов’язання полягає в тому, щоб зв’язати другого пе-ред нами, щоб він що-небудь дав, зробив чи надав”.

Для дійсності договорів необхідно:

 

а) згода сторін, які зобов’язуються, але згода не повинна досягатись шляхом насильства чи обману;

 

б) відповідність договору права (закону).

Стародавнім типом договору був договір словесний, вербальний (лат. “вербум” – слово). Для його дійсності вимагалось виголошення певних слів: “даю”, “зроблю”.

Із зобов’язання строго словесного стало виникати і набирати силу зобов’язання письмове. Ця форма одержала назву “літеральних” (лат. “літера”). Спочатку це були розписки, а потім виникає і письмовий договір у його звичній формі.

За даними договорами відповідальність наставала з мо-менту укладання угоди.

Крім того, засобами забезпечення позики були порука третьої особи і завдаток. При поруці поручитель мав право регресивної вимоги до боржника.

Шлюбно-сімейне право. Панівною формою шлюбу в пе-ріод імперії стає шлюб без влади чоловіка. Обов’язковою умовою встановлення шлюбних відносин признається вільна згода нареченого і нареченої. При цьому панівне становище чоловіка в сім’ї (хоч і позбавлене колишніх атрибутів влади) визнається як у праві, так і в звичаях.

Відокремленість майна подружжя стає загальною, але чоловік має право розпоряджатися прибутками, які приносить майно дружини. При розірванні шлюбу з вини чоловіка посаг повертається дружині.

 

Змінюється на краще і становище дітей. Влада батька над ними слабшає. Вбивство дітей признається злочином.

Спадкове право. Найсуттєвішим у спадковому праві даного періоду може вважатися визнання права на спадщину і за тими кровними родичами (когнатами), які раніше його не мали.

Першими, звичайно, успадковували діти, а коли їх не за-лишалось – онуки. Коли не було ні тих, ні інших, до спадку-вання призивались брати спадкодателя, дядьки, племінники. Якщо і їх не було, претор надавав право спадкування всім кровним родичам померлого аж до шостого коліна. Ближній ро-дич померлого, якщо його обійшли спадщиною, мав, зреш-тою право на 1/4 частину того майна, яке він одержав би при відсутності заповіту. Таким чином, у право вводиться принцип обов’язкової частки спадкування, що зберігся до наших днів. Сам заповіт став складатись у письмовому вигляді і завірятись свідками.

Кримінальне право. Складалось із маси законів, включаючи Закони ХІІ таблиць, постанов народних зборів і сенату. Значна кількість кримінальних законів була видана за ініціативою диктаторів та імператорів.

Закони не виключали свавілля як імператорів, так і магістратів, і у визначенні того, що слід вважати злочинним, і в тому, за що і як карати. Особливої уваги заслуговує закон про “образу величі римського народу”. Закон спеціально був сформульований невизначено, щоб його можна було застосувати проти будь-якої особи, яка була незгодна з політикою або виражала неза-доволення нею.

Велику увагу римський законодавець приділяє злочинам проти порядку управління: хабарництву, привласненню державних коштів, розкраданню державного майна.

Винні в цих злочинах переважно карались смертною карою, вигнанням.

Покарання залежало від того, яке суспільне становище займав злочинець.

Що стосується теорії, то римські юристи добре розрізняють навмисний і необережний злочин, підмовництво,

співучасть.