Конституція Другої республіки 1848 р.

Конституція Другої республіки Франції була прийнята 4 листо­пада 1848 р. Установчими зборами. Це був документ, який відбивав суперечності свого часу, а тому не мав послідовного демократичного характеру. Франція проголошувалася республікою, принципами якої були свобода, рівність, братерство, а засадами-сім'я, праця, власність, громадський порядок. Конституція закріплювала недоторканність особи, житла, свободу совісті, друку, навчання. Однак гарантій здійснення цих прав і свобод Конституція не передбачила.

Державна влада за Конституцією засновувалася на принципах її розподілу. Вищим органом законодавчої влади проголошувалися Національні збори, що обиралися один раз на три роки прямими та загальними виборами таємним голосуванням у складі 750 депутатів. Виборцями могли бути громадяни, котрим виповнився 21 рік. Майновий ценз скасовувався. Збори мали право приймати закони, бюджет, вирішувати питання війни та миру. Та реальної сили й авторитету Національні збори в тогочасних умовах Франції не мали.

Главою виконавчої влади був президент, який обирався загальним голосуванням раз на чотири роки, але не мав права бути переобраним відразу на другий строк. Він мав значні повноваження (законодавчої ініціативи, вето, помилування, призначення та звільнення міністрів, а за порадою останніх — дипломатів, префектів, суддів, прокурорів та ін.). Президент був повністю незалежним від Парламенту, але не мав права його розпускати.

Роблячи незалежними одне від одного президента та Національні збори, Конституція породжувала неминучий конфлікт між ними, а наділяючи президента сильною владою, давала йому можливість розправитися з Парламентом.

У країні була утворена також Державна рада, члени якої при­значалися Національними зборами один раз на шість років. Вона мала здійснювати попередній розгляд законопроектів. Одночасно Конституція залишила недоторканною всю стару організацію управління, суду тощо.

Третя республіка у Франції. Конституційні закони 1875 р.

Після придушення Паризької комуни між буржуазними партіями розпочинається суперечка з приводу подальшого розвитку держав­ності, про те, який політичний лад найкраще захистить експлуататор­ські класи від нової революції. Більшість у Національних зборах, обраних ще до Комуни, становили монархісти. Серед них сформува­лося три погляди на цю проблему: 1) реставрація династії Бурбонів (легітимісти); 2) передання влади нащадкам Луї-Філіппа Орлеанського (орлеаністи); 3) передання влади наступникові Наполеона III(бонапартисти). Та, незважаючи на це, А. Тер (сам монархіст), наперекір усім сподіванням, через страх перед новим революційним вибором, висловився за збереження республіканської форми правління за умови, що всі ключові посади в уряді цієї республіки приберуть до рук монархісти. Такий компроміс не влаштовував представників крайньої реакції, й А. Т'єру довелося піти у відставку.

Президентом став один з винуватців Сіданської катастрофи, відкритий монархіст- маршал Е. Мак-Магон. Одначе й це не привело до відновлення монархії. Французький народ - робітники, селяни, дрібна буржуазія - ясно висловлювалися за збереження республіки. У1871-1874 рр. на додаткових виборах до Національних зборів і деяких міських органів влади, вони голосували переважно за кандидатів-республіканців. Це відіграло вирішальну роль у справі зміцнення республіки. Саме тому середня та частина великої буржуазії також висловилися за республіку, побоюючись, що відновлення монархії призведе до нової революції та поставить під загрозу велику власність. За таких умов Національні збори змушені були примиритися. Сподіваючись, що це лише тимчасова поступка, вони в 1875 р. затвердили республіканський режим, прийнявши Конституцію Третьої французької республіки. Власне, це була неконсолідована конституція, що складалася з трьох конституційних актів (законів) - "Про організацію Сенату" (24 лютого 1875 р.), "Про організацію державної влади" (25 лютого 1875 р.), "Про відносини державної влади"(26 лютого 1875 р.).

За конституційними законами, державний лад Третьої республіки 1875 р. базувався на принципі розподілу влад. Конституція перед­бачала створення двопалатного законодавчого органу (Парламенту) - Національних зборів. Нижня - Палата депутатів - обиралася один раз на чотири роки у кількості 600 осіб. Формально проголошувалося загальне виборче право. Насправді ж, цим правом могло скористатися лише ЗО % французького населення (чоловіки старші від 21 року, а не мали його: жінки, військові та населення колоній). Діяла мажори­тарна система виборів у два тури (перший тур - абсолютна більшість, другий - відносна більшість голосів). Верхня палата- Сенат -обирався один раз на дев'ять років у кількості 300 осіб, з яких 75 сенаторів були довічними й обиралися Палатою депутатів, а 225 - особливими колегіями виборців за департаментами. Сенат був постійним органом, його не можна було розпустити, а кожні три роки він оновлювався на одну третину. Сенат, за певних обставин, міг перетворюватися на найвищий суд над президентом. Сенат і Палата депутатів збиралися щороку на сесії, що розпочиналися та закінчувались одночасно (за­сідання палат могло бути відстрочено президентом, але не більше, ніж на місяць). Приймати закони мали право і Палата депутатів, і Сенат, але без затвердження останнього, жоден з них не міг набрати чинності.

Главою держави був президент, який обирався Національними зборами один раз на сім років і міг бути переобраним. Він володів значними повноваженнями: мав право законодавчої ініціативи; оголошував закони, прийняті обома палатами, стежив за їх виконан­ням; здійснював помилування; розпоряджався збройними силами; призначав на всі цивільні й військові посади; за згодою Сенату міг розпустити Палату депутатів.

Передбачалось утворення Ради міністрів, але детального визначен­ня її правового статусу Конституційні закони не давали. Зберігалася Державна рада, що була заснована ще за Наполеона І і складалася з представників вищої бюрократії, призначених президентом. Вона виконувала при урядові консультативні функції.

Реставрація Мейдзі

У період правління Бакумацу (династії Токугава, 1603-1867 рр.) фактичним правителем Японії був диктатор - сегун. Імператора практично усунено від участі в політичному житті країни. Сегунат разом зі своїми прямими васалами володів четвертою частиною земель­них угідь країни. Решта землі перебувала в денному користуванні великих феодалів-князів (дайме) (приблизно 260 князівств у ХУШ-ХІХ сто­літтях). Сегун і дайме, як уособлення феодального ладу, що гальмували розвиток буржуазних відносин, спричинили незадоволення суспіль­ства. Боротьба проти сегунату Токугави та великих феодалів, на яких він спирався, стає тією ідейною платформою, на якій відбувається зближення різноманітних антиурядових сил - широких мас селянства та міської бідноти, торговельно-промислової буржуазії й нижчих верств радикально налаштованого дворянства, придворної аристо­кратії, опозиційне налаштованих великих феодалів та ін.

Скориставшись із такої ситуації, група феодалів економічно розвиненого південного заходу країни, що була тісно пов'язана з буржуазією, в 1867 р. розпочала збройний виступ, вимагаючи від сегуна передати владу імператорові. Систему державного управ­ління сегунату було паралізовано, антиурядові сили перемогли. З січня 1868 р. від імені 15-літнього імператора Муцухіто, який вступив на престол у 1867 р., лідери південно-західної коаліції оголосили про повалення уряду сегуна й утворення нового уряду на чолі з імператором. Події 1867-1868 рр. в історії Японії отримали назву ІУІейдзі ісін, або "реставрація Мейдзі" (іноді революція Мейдзі) (від яі ІоІ І. "мейдзі" -1 Іросвіті Іицькс правління) (1867-1912 рр.) - від офіцій­ної назви епохи правління імператора Муцухіто. Реставрація Мейдзі стала початком процесу, що сприяв розвиткові капіталістичних відносин і прискорював становлення буржуазної держави в Японії.