Громадянська війна в США та її наслідки

На середину XIX ст. стала чітко проявлятися різниця в суспільно- економічному розвитку північних і південних територій США. На Півночі панувала капіталістична система вільної праці, а на Півдні - система плантаційного господарства, що ґрунтувалося на праці негрів-рабів (останні становили третину населення південних штатів). Війна була логічним наслідком протистояння двох систем — рабства та вільної праці. Війна почалась з битви за Форт-Самтер 12 квітня 1861 року і закінчилась 26 травня 1865 року, коли останні війська конфедератів здалися. Під час війни відбулося близько 2000 битв. Ця війна була найбільшою за масштабом людських втрат серед усіх війн, де брали участь США. Заборона рабства була закріплена 13-ою поправкою до Конституції США, що набула чинності 18 грудня 1865 У країні були створені умови для прискореного розвитку промислового й сільськогосподарського виробництва, освоєння західних земель, зміцнення внутрішнього ринку. Війна не вирішила всіх проблем, що стояли перед країною.

Закон про гомстеди

20 травня 1862 р. було прийнято закон про гомстеди. За цим законом усякий громадянин, який не брав участі в заколотах, мав право, сплативши 10 доларів державного мита, отримати гомстед - земельну ділянку на вільних землях площею 160 акрів (64 га) для створення ферми. Після п'яти років проживання, забудови та обробітку землі вона безкоштовно ставала приватною власністю. Хоча цей закон не мав прямого воєнного значення, він сприяв настроєві широких народних мас на здобуття перемоги над Півднем.22 вересня 1862 р. було прийнято закон про звільнення рабів, за яким усі раби отримували свободу з 1 січня 1863 р. Цей закон підірвав тил Півдня. Раби почали повставати і масово вступати до армії Півночі.Незважаючи на складне економічне й політичне становище, сили Півдня зберігали боєздатність. Так, навесні 1863 р. армія Півдня під командуванням генерала Лі завдала сильного Удару армії Півночі під Чанселорвіллем. Але та перемога виявилась останньою. Армію ЛІ було зупинено в липні 1863 р. під Гіттісбергом (Пенсільванія) і відкинуто. Тим часом війська Півночі під командуванням Гранта оволоділи опорним пунктом Конфедератів на р. Міссісіпі м. Віксбергом і в такий спосіб відрізали Південь від Заходу СІЛА. Навесні 1864 р. янкі завдали удару в саме серце конфедерації: війська під командуванням генерала В. Шермана захопили промисловий центр м. Атланту (штат Джорджія) і почали "марш до моря", розтинаючи штати Півдня навпіл. Війська Півдня чинили впертий опір до квітня 1865 p., поки армія Гранта не оволоділа столицею конфедерації Річмондом. Генерал Лі 9 квітня зісвоєю армією капітулював.Перемога Півночі була затьмарена трагедією - через п'ять днів після капітуляції Півдня Авраама Лінкольна застрелив у вашингтонському театрі актор Бутс, агент розвідки південців. Чотирирічна війна скінчилася. Під час неї загинуло 600 тис. осіб. Значними були й матеріальні втрати.

Поправки

Тринадцята поправка до Конституції США була прийнята Конгресом під час Громадянської війни в США, 31 січня 1865 року ратифікована необхідною кількістю штатів 6 грудня 1865 року вступила в чинності 18 грудня 1865 року.

Тринадцята поправка забороняла рабство і примусову працю, крім покарання за злочин. У тому числі був змінений і розділ 2 статті IV, яким раніше заборонялося сприяти втечі рабів. З останньої 12-ї поправки, прийнятої в 1804 році, пройшло більше 60 років.Чотирнадцята поправка гарантує рівність громадян США і забороняє ухвалення будь-яким штатом дискримінаційних законів (у тому числі це означає дію Білля про права на всій території США); якщо при виборах який-небудь з штатів обмежує права якої-небудь категорії громадян, норма представництва цього штату в Палаті Представників повинна бути пропорційно зменшена, заборона посідати посади для повстанців проти США; забороняється відшкодування громадянам збитків, пов'язаних з їх ворожою щодо держави діяльністю, або за звільнення їх рабів.П'ятнадцята поправка до Конституції США (англ. Fifteenth Amendment to the United States Constitution) вступила в силу 3 лютого 1870 року. Вона забороняє обмеження виборчих прав залежно від раси, кольору шкіри чи колишнім положенням раба

Чорні кодекси

Чорні кодекси - законодавчі акти, що дискримінують кольорове населення США, поширені в багатьох штатах в XIX в. Хоча вони були прийняті як в південних, так і в північних штатах ще до громадянської війни, термін переважно відноситься до законодавства Південних штатів (колишніх учасників Конфедерації), прийнятому в період «Реконструкції Півдня» після заборони рабовласницької системи за підсумками війни 1861-1865 рр. «Чорні кодекси» не слід плутати з законами про расову сегрегацію, які були прийняті вже після Реконструкції, коли «чорні кодекси» були скасовані.

У першій половині XIX ст. з розвитком руху аболіціоністів і зростанням афроамериканського населення на Півночі за рахунок масової втечі рабів з південних штатів серед жителів північних штатів наростали побоювання щодо конкуренції дешевих трудових ресурсів. Тому прийнята в 1851 р конституція штату Індіана свідчила: «Жодному негру або мулати забороняється проникати на територію штату або селитися на ній після ухвалення цієї конституції». Як і на Півдні, тут заборонялися шлюби між білими і кольоровими. Аналогічні закони були прийняті в 1840-х - 1850-х рр. в Іллінойсі та Мічигані

Уже після громадянської війни закони штату Техас визначали як кольорового кожного громадянина, серед предків якого не менше однієї восьмої частини негроїд раси (тобто хоча б один з чотирьох прадідів чи чотирьох прабабок). Зазвичай «Чорні кодекси» вводили такі обмеження прав кольорових:

на свободу вибору роботодавця, що змушувало негрів працювати за мізерну плату у колишніх рабовласників,

на свободу пересування,

на права на володіння землею або її оренду,

допускали використання примусової праці негритянських дітей, забороняли неграм проводити мітинги і збори,

носити зброю,

вступати в шлюби з білими,голосувати і бути обраними до органів влади, свідчити проти білих в суді служити в якості присяжних і в міліції штату.

Передбачалося також створення спеціальних судів для розгляду справ про злочини, вчинені неграми. Деякі штати обмежували і набір професій, які було можливо отримувати кольоровим ]. В основі «Чорних кодексів» лежали прийняті в довоєнний час закони Півдня про рабів, але, на відміну від них «чорні кодекси» не так широко передбачали тілесні покарання Сегрега́ція (лат. segregatio — відділення) — різновид дискримінації, який полягає у фактичному чи юридичному відокремленні в межах одного суспільства тих суспільних груп, які вирізняються за расовими, гендерними, соціальними, релігійними чи іншими ознаками, та в подальшому законодавчому обмеженні їхніх прав.Така політика була виражена у США в післявоєнний період щодо афроамериканців (шляхом вчинення різних соціальних перепон: роздільного навчання і виховання, розмежування посадкових зон (білі сидять попереду) в громадському транспорті і т.д.), або в режимі апартеїду в ПАР. Ще один приклад — гендерна сегрегація на ринку праці, яка в тій чи іншій мірі простежується фактично у всіх розвинутих сучасних суспільствах, зокрема і в Україні

81.Правова система

в США існує 51 система права (одна федеральна та правові системи в кожному штаті). У деяких штатах (Каліфорнія, Дакота) діють власні цивільні кодекси. Значних змін зазнає статус фізичних і юридичних осіб (розширюються їхні права, створюються сприятливі умови для їхньої діяльності). Істотних змін зазнає центральний інститут буржуазного цивільного права - право власності. Воно втрачає абсолютний характер і в суспільних інтересах обмежується та контролюється державою. Зокрема, серйозних обмежень зазнала виняткова правомочність власників землі. Так, власникам земельних ділянок, розташованих поблизу аеродрому, заборонялося зводити високі будівлі. Різноманітні обмеження поширювалися й на інше рухоме та нерухоме майно, що перебувало в приватній власності (у 30-х pp. XX ст. під час проведення "нового курсу" Ф. Рузвельта уряд закривав приватні банки, вилучав золото та ін.). Відбуваються зміни й у зобов'язальному праві dlULA: виникають нові види договорів (договір лізингу, в якому поєднуються оренда та продаж товарів; договір про передання ноу-хау); розвиваються та поширюються бартерні угоди; відбувається відступ від класичних принципів договору: свободи (державно-адміністративне втручання), рівності сторін (великі компанії отримували від уряду дозвіл на самостійне складання формуляру чи договору приєднання, який не міг бути змінений контрагентом), юридичної непорушності (суди часто звільняли боржників від виконання договору якщо в умовах, над звичайних обставин ті стикалися з непередбаченими господарськими] ускладненнями, як от інфляція, відсутність робочої сили). Сімейні відносини, як і раніше, регулювалися законодавством! штатів, у яких перевага надавалася чолові шві, від якого залежав вибір; місця проживання, розпоряджання майном. Однак акти Конгреси 1963 р. і 1964 р. розширили права заміжньої жінки. У 1970 р. на федеральному рівні штатам був запропонований Єдиний закот про шлюб і розлучення, але більшість з них його відхилили. У труповому законодавстві, крім актів, прийнятих в період здійсненням "нового курсу", важливу роль відігравали такі закони: Про рівність оплати праці чоловіків і жінок (1963 p.), Про дискримінацію в трудових' стосунках за віком (1967 p.), Про права інвалідів (1990 р.)тощо. Кримінальне законодавство США, як і цивільне, поділяєтьсй на федеральне та законодавство штатів. Кримінальне федеральної законодавство було систематизовано. У 1909 р. був прийнятий Кримінальний кодекс США, який у 1949 р. додано до Зводу законів США; Цо сфери федерального кримінального законодавства віднесено підроблення монети, піратство, зраду. Решта злочинів належать до компетенції штатів. У серединіXX ст. паралельно з рухом за модерні-зацію федерального Кримінального кодексу розгорнувся рух за уніфікацію кримінального законодавства штатів. Отож кримінальні кодекси з'явилися більше, ніж у 40 штатах. Загалом, вони вирізняються більш високим рівнем систематизації, одноманітністю та загальною ліберальною спрямованістю.

86. Режим Віші

(колабораціоністський уряд Франції, сформований після поразки у війні з нацистською Німеччиною (1940).Існував з 1940 по 1944 рік.Після окупації німцями Парижа уряд Франції продовжував роботу в місті Бордо. У червні 1940-го було прийняте рішення про підписання сепаратного перемир'я з ворогом. Перемир'я підписали 22 червня 1940 року.У липні 1940 року Національні збори та уряд переїхали до курортного містечка Віші. Маршал Анрі Філіпп Петен (голова Ради міністрів з 16 червня 1940) отримав диктаторські повноваження. Це — кінець Третьої Республіки.Вішістський уряд утворив так звану Французьку державу. Він фактично контролював лише південь Франції. Але навіть у сфері свого впливу він мав виконувати вимоги Німеччини. Не менше як мільйон французьких військовополонених залишалися в німецьких концтаборах.Формально режим проводив дії, спрямовані на національне відродження країни — так звана Національна Революція (фр. Révolution Nationale). Фактично він повністю виконував замовлення та вказівки Гітлера.Держава виникла внаслідок прийняття акту Національними зборами Третьої республіки, який надав надзвичайні повноваження прем'єр-міністра Франції, маршалу Франції Філіпу Петену після поразки Франції в битві за Францію в 1940 році. Правонаступництво від Третьої республіки була офіційно визнано більшістю членів міжнародного співтовариства за винятком Великобританії. За умовами перемир'я, підписаного генералом Шарлем Хюнтцигером з французького боку і генералом Вільгельмом Кейтелєм з німецького боку 22 червня 1940, майже 2/3 території Франції перебувала під німецькою окупацією. Решта частини Франції, її протекторати і колонії залишалися не окупованими німцями та італійцями. Режим Віші мав у континентальній Франції приблизно 105 тис. армії без важкої техніки (танки, бойові броньовані машини, важка артилерія), які головним чином були передано Третьому Рейху або евакуйовано на заморські території. Було також залишено більш ніж 200 000 військових у Французькому Алжирі і колоніях (Французька Північна Африка, Сирія і Ліван, Французький Індокитай). Франція також володіла третім за потужністю військово-морським флотом світу, який був частково розгорнутий у Тулоні, частково — у французьких африканських портах (Мерс-ель-Кебір (біля Орану).

Четверта республіка

 

Конституцією 1946 року у Франції встановлювалася Четверта республіка. В ній підтверджувалися права і свободи, проголошені ще Декларацією прав людини і громадянина 1789 року. Додатково закріплювалися права на організацію профспілок і забастовки, рівноправність чоловіків і жінок. Заборонялася дискримінація за мотивами національної належності, віросповідання та політичних переконань. Передбачалося обмеження прав приватних монополій, гарантувалося право на матеріальне забезпечення, відпочинок, працю, безкоштовну світську освіту будь-якого рівня.Франція відповідно до ст. 1 Конституції проголошувалася неподільною, світською, демократичною і соціальною республікою. В окремому розділі закріплювався народний суверенітет. Виборчими правами наділялися всі повнолітні французькі громадяни обох статей.Парламент складався з двох палат: Національних зборів і Ради республіки. Нижня палата - Національні збори формувалася шляхом всезагальних прямих виборів. Рада республіки була верхньою палатою, яка обиралася комунами і департаментами на основі всезагальної о опосередкованого виборчого права. Законодавча влада зосереджувалася в нижній палаті. Рада республіки могла лише рекомендувати поправки до законопроекту. Уряд ніс політичну відповідальність перед Національними зборами. Президент обирався обома палатами парламенту. Він призначав міністрів, але лише за попереднім схваленням Національними зборами. Влада президента була обмеженою і мала в основному представницький характер. Таким чином, Конституція 1946 року оформила у Франції типову парламентську республіку.

 

88.

Конституція Франції 1958 р. була підготована і прийнята в умовах гострої політичної кризи.Проект Конституції розроблявся під керівництвом Ш. де Голля, який прагнув сильної державної (і особистої) влади. Конституція 1958 р. в основному закріплює сутність французької держави і регулює взаємовідносини її органів. Вона встановила, що Франція є неподільною, світською, демократичною і соціальною республікою, та проголосила принцип народного суверенітету, який здійснюється народом через його представників і на референдумі. Конституція ствердила девіз Республіки “Свобода, рівність і братерство” і проголосила принцип Республіки “Правління народу, із волі народу і для народу” (ст. 2). Ця Конституція запровадила змішану республіканську форму, яка визначається, насамперед, тим, що глава держави (Президент) обирається без участі парламенту, а Прем'єр-міністр призначається Президентом без згоди парламенту (ознаки президентської республіки). Водночас уряд відповідає перед нижньою палатою парламенту (парламентська форма правління). В Основному законі закріплене важливе положення про те, що республіканська форма правління не може бути предметом перегляду (ст. 89).За формою територіально-політичного устрою Франція є складною унітарною державою

89. "Новий курс" президента Ф. Рузвельта

Одним з нових напрямків у діяльності держави XX ст. стало регулювання економіки та соціальних відносин. Така необхідність була зумовлена економічною кризою 1929-1933 рр., яка спричинила в США різке скорочення обсягу виробництва (54 % від докризового рівня), розпад фінансової системи, розорення й банкрутство промислових, торговельних і фінансових фірм (закрилося 10 000 банків, понад 135 000 фірм), масове безробіття (від 10 000 000 до 17 000 000 осіб). Розпочинаються "голодні походи", демонстрації безробітних, розорених фермерів. За таких умов буржуазія починає шукати нових лідерів, здатних висунути програму реформ, щоби запобігти революційному вибухові. Таким лідером став кандидату президенти від демократичної партії на виборах у 1932 р. Франклін Рузвельт (1882-1945), який запропонував програму подолання кризи методом державного втручання та регулювання в напрямку поступок масам і обмеження монополій. Реформи, здійснені урядом Ф. Рузвельта, отримали назву "нового; курсу" та втілювалися за такими основними напрямками: 1) відбудова банківсько-фінансової системи (було забороненої вивезення золота за кордон; громадяни США, в яких золота буш більше, ніж на 100 доларів, повинні були здати його до банку; обміщ паперових грошей на золото був заборонений; проведено девальвацію! реорганізовано банківську систему; держава надала допомогу деяким! банкам для зміцнення їхньої платоспроможності та ін.); 2) відбудова промисловості (встановлювалося право держави! втручатися в справи приватних промисловців - визначати обсящ виробництва, рівень цін, норми випуску продукції та введення! нового обладнання; розподілялися ринки збуту; організовувалися громадські роботи коштом і під контролем держави - будівництво доріг, електростанцій, портів та ін., що мало зменшити безробіття); 3) аграрна політика (скорочувалися посівні площі та зменшувалося поголів'я худоби з виплатою компенсацій; одночасно заохочувалося знищення частини вже отриманого урожаю, за що видавалася премія; фермерам були надані значні позики через федеральні банки тощо); 4) боротьба з безробіттям (різні форми допомоги: грошові субсидії, організація громадських робіт, уведення системи соціального страхування від безробіття, пенсійне забезпечення).

 

Протекторат о. Кромвеля

Розгін О. Кромвелем 20 квітня 1653 р. Парламенту, що не підтри­мав його програму, означав початок встановлення в країні військової диктатури. Новий державний лад був юридичне закріплений 16 груд­ня 1653 р. своєрідною Конституцією під назвою "Знаряддя управління", котру розробила група офіцерів під керівництвом генерала Ламберта. Згідно з цією Конституцією, вища законодавча влада в країні зосереджувалася в руках лорда-протектора та Парламенту. Лорд-протектор наділявся широкими повноваженнями: очолював збройні сили, укладав міжнародні договори, призначав вищих посадових осіб, здійснював судові й адміністративні функції, видавав укази та ін. Він мав обиратися на певний строк, але для О. Кромвеля було зроблено виняток - оголошувався "довічним лордом-протектором вільної держави Англії, Шотландії, Ірландії і володінь, які їм належать". Парламент був однопалатним (400 депутатів від Англії і по ЗО -від Шотландії та Ірландії), повинен був обиратися кожні три роки (високий майновий ценз для виборців -200 фунтів стерлінгів) і збирав­ся за указом лорда-протектора. О. Кромвель розігнав перший (діяв

3. вересня 1654р. до 22 січня 1655р.) та другий (17 вересня 1656р.-

4. лютого 1658 р.) Парламенти протекторату, котрі хоч і були обрані вже зі встановленням високого цензу, але виявилися непокірними режимові О. Кромвеля.

Виконавчу владу лорд-протектор повинен був здійснювати спільно з Державною радою, кількісний склад якої міг коливатися від 13 до 21. Призначення членів Державної ради значною мірою залежало від волі лорда-протектора.

Оскільки протекторат не мав значної підтримки в суспільстві, то він змушений був зберігати в розмірах воєнного часу армію, що була його основним опертям. Усе це вимагало значних витрат, збереження старих і запровадження нових податків. Результатом такої політики було загальне незадоволення, що постійно зростало. Задля зміцнення своєї влади О. Кромвель установлює неприховану військову диктатуру. У 1655 р. запроваджується особлива система місцевого управління — країна поділяється на 11 військових адміні­стративних округів на чолі з генерал-майорами, що, фактично, були протекторами в мініатюрі (командували міліцією округу, контролю­вали оподаткування, здійснювали нагляд за моральністю тощо).

Незважаючи нате, що внутрішня та зовнішня політика протекторату цілком влаштовувала панівні класи Англії, вони від імені Парламенту в 1657 р. звернулися до О. Кромвеля з проханням прийняти титул короля, позаяк "титул протектора зовсім невідомий англійському праву, а сан короля існував протягом багатьох століть". Однак О. Кромвель не погодився з цією пропозицією, але провів законопроект про те, що титул лорда-протектора визнано спадковим у його родині. Було поновлено верхню палату англійського Парламенту-Палату лордів. У 1658р. після смерті О. Кромвеля лордом-протектором стає його син - Річард. Протекторат О. Кромвеля обірвав подальший розвиток революції. Збереглися лише ті їїзавоювання, котрі влаштовували буржуазію та дворянство. Саме захистїхніх інтересів, як від посягань роялістів, так і від революційного руху народних мас, насамперед, забезпечувало тогочасне право.

Перша громадянська війна закінчилась поразкою короля і його політичного оточення. Після декількох військових поразок королівської армії Карл І втік до своїх союзників шотландців, але ті за значний грошовий викуп видали його парламенту.

Основна боротьба розгорнулася між групами так званих пресвітеріан і індепендентів. Пресвітеріани виражали інтереси крупної торгово-фінансової буржуазії і верхів дворянства. Вони стояли за конституційну монархію, реформу церкви, примирення з королем і негайне закінчення революції. Індепенденти спирались на торгову і промислову буржуазію, середнє дворянство(джентрі). Вони були прихильниками енергійного ведення війни, більш радикальної церковної реформи, а також деяких політичних і соціальних реформ. І якщо в пресвітеріан була більшість у парламенті, то в індепендентів – підтримка армії на чолі з Кромвелем. В результаті дій індепендентської армії її керівники влітку 1647р. здобули перемогу над пресвітеріанами Довгого парламенту і створили в палаті общин індепендентську більшість.

Розбіжності між різними течіями парламентської більшості наростали і весною 1648р. спалахнула Друга громадянська війна. Армія Кромвеля придушила виступи, вступила в Лондон і підтримала організований Радою офіцерів розгон монархічно налаштованих членів парламенту(близько 140). Після цього парламент став по суті знаряддям індепендентської диктатури.

Кульмінацією революції став організований по рішенню парламенту суд над королем Карлом І(січень 1649р.). В склад суду – першого у світовій історії суду нації над короною – були включені до 150 правників і членів парламенту. Судовий розгляд тривав 5 днів. В результаті Карл І був визнаний “тираном, зрадником, вбивцею і ворогом держави”. 30 січня 1649р. в присутності багаточисельного натовпу на лондонській торговій площі Карлу І відрубали голову.

Другий етап революції. Страта короля стала заключним, формально – юридичним завершенням встановлення в Англії республіки. Слідом за стратою Карла І Палата общин 19 березня 1649р. прийняла постанову про ліквідацію палати лордів, члени якої не підтримали ідею суду над королем. Акт від 17 березня 1649р. скасував королівську владу “як марну, тяжку і небезпечну для свободи, безпеки й інтересів англійської нації”. 19 травня 1649р. Англія була проголошена республікою, яка повинна управлятися “вищою владою нації, представниками народу, в парламенті при цьому не повинно бути ні короля, ні лордів”.

Верховним органом влади в Англійській республіці став парламент, що складався з однієї Палати общинПарламент зосередив у себе практично всю повноту державної влади, включаючи організацію урядової влади, адміністрацію, керівництво армією і вищий судовий контроль.

Вища виконавча влада передавалась Державній раді(створена 7 листопада 1969р.) із 41 члена. Члени ради вибирались парламентом на 1 рік з числа військових, юристів, вчених. Фактично ж в ній і в її комітетах зосереджувалась урядова влада. Таке перерозподілення повноважень від парламенту до урядових інститутів також було своєрідною рисою нової республіки.

Політична система влади була нестабільною. В складі Довгого парламенту після 1649р. залишалось близько 80 депутатів. Більшість з них були одночасно членами Державної ради і Ради армії. Надзвичайно виросли авторитет і особиста військова влада О.Кромвеля. В цих умовах організація влади виявляла очевидне тяжіння до військово - диктаторського режиму і одноособової влади.

Третій етап революції. В 1650р. Кромвель замінив Ферфакса на посаді генерала армії, що ще більше зміцнило його позиції серед офіцерів. 20 квітня 1653р., спираючись на підтримку армії Олівер Кромвель розігнав так зване “охвістя” Довгого парламенту(усього 50 депутатів). Ця подія була початком встановлення військової диктатури.

Новий державний лад був юридично закріплений Конституцією від 13 грудня 1653р. під назвою “Знаряддя управління”, яку запропонувала Державна рада, а затвердила Рада армії.

“Знаряддя управління” встановлювало зовні республіканську, а по суті диктаторську систему влади. Законодавча влада “вільної держави Англії, Шотландії і Ірландії” зосереджувалась в подвійному інституті – парламенті і заново заснованому лорді – протекторі. Парламенту належали виключні повноваження змінювати, призупиняти, вводити нові закони, встановлювати податки. Парламент повинен був скликатись раз в 3 рокиі самостійно, не можна було розпускати його раніше ніж після 5 місяців його роботи. Право обирати депутатів до нього надавалось особам, які володіли майном вартістю 200 фунтів стерлінгів і яким виповнився 21 рік. Поруч із парламентом засновувалась влада лорда - протектора. Лорд – протектор мав право затвер-джувати чи відхиляти закони парламенту. Він користувався практично необмеженою владою у справах управління. Протектор вважався головнокомандуючим армією, йому повністю належали права всфері зовнішньої політики. Особливою статтею конституції повноваження лорда - протектора довічно закріплювались за О.Кромвелем.

Літом 1655р. країна була поділена на 11 військових округів на чолі з генерал – майорами (тобто старшими генералами). Намісники були як би протекторами в мініатюрі і наділялись значними повноваженнями.

22 травня 1657р. Кромвель одержав право самому призначати собі наступника. Одночасно відновлювалась Палата лордів(63 лорди).

Режим протекторату був тісно пов’язаний з особою і авторитетом Кромвеля. Як тільки він помер (3 вересня 1658р.), режим потрапив в тяжкий кризовий стан безвладдя. Призначений наступником батька Річард Кромвель не зміг втримати владу і в 1659р. його змусили відректися від звання і відновити умовну республіку. Громадське невдоволення режимом індепендентів і безвладною республікою одночасно стало настільки значним, що питання про відновлення монархії і історичної конституції в країні стало предметом практичної політики.