Визначення та структура організованої злочинності

Визначення організованої злочинності є однією з ключових проблем сучасної кримінологічної науки. Підвищений інтерес науковців обумовлений актуальністю цього напряму досліджень, оскільки “вже не одне десятиріччя організована злочинність супроводжує економічний і культурний розвиток більшості країн світу, стимулюючи існуючі та породжуючи нові вади людського суспільства[40, c. 45]”. Починаючи з кінця 80-х рр. минулого століття розробкою поняття цього феномена займалося багато відомих кримінологів [38, 41, 42, 49, 75, 82, 137-139, 146, 195-197, 200, 204, 205]. Невипадково, матеріали усіх трьох “круглих столів” з питань організованої злочинності, які проводилися Кримінологічною Асоціацією, починаються саме зі спроби розробити її поняття.

Єдиного визначення організованої злочинності не міститься й у міжнародних документах. Більше того, неодноразово висловлювалася думка щодо неможливості вироблення такого. Так, на VІІІ Конгресі ООН по попередженню злочинності та поводженню з правопорушниками (Гавана, Куба, 27 серпня – 7 вересня 1990 р.) було зазначено, що одним формулюванням неможливо визначити багаточисельні види організованої злочинності, обумовлені різними факторами, у тому числі етнічними, економічними. Однак у цілому це явище можна охарактеризувати як складні кримінальні види діяльності, здійснювані у широких масштабах організаціями та іншими групами, які мають внутрішню структуру, отримують фінансовий прибуток та набувають владу шляхом створення та експлуатації ринків незаконних товарів та послуг [146, c. 8].

Дійсно, такий багатоплановий феномен, що має дуже багато проявів, складно окреслити одним єдиним визначенням. До того ж, організована злочинність не стоїть на місці. Вона розвивається разом із суспільством, його економікою, іноді навіть випереджаючи їх. Коли певні способи її діяльності стають відомі правоохоронним органам, представники організованої злочинності винаходять інші, тобто їхня діяльність постійно змінюється, виходячи на якісно інший рівень. Як слушно зазначає колишній міністр юстиції США Р. Кларк, суттєвою ознакою організованої злочинності є її диверсифікація [84, c. 116], тобто розподіл коштів між різними, не пов’язаними один з одним, напрямами діяльності, розширення кількості видів та найменувань продукції та послуг з метою зниження ризику.

Виходячи із цього, у 1995 р. Радою Європейського Союзу було розроблено такі загальні критерії визначення організованої злочинності: “1) взаємодія (спільна діяльність) більш ніж двох осіб; 2) розподіл функцій (у кожного учасника має бути своє чітко визначене завдання); 3) діяльність протягом тривалого періоду чи без заздалегідь установленого терміну; 4) суворі внутрішня дисципліна та контроль; 5) підозра у вчиненні тяжких злочинів; 6) вихід за межі національних кордонів; 7) застосування насильницьких методів примусу з метою залякування; 8) використання комерційних чи інших ділових структур; 9) участь у відмиванні грошей; 10) вплив на політику, засоби масової інформації, органи державного управління, органи юстиції та економіку; 11) мета – прибуток, вигода, влада. Крім того, зазначено, що для віднесення злочинного угруповання до організованого необхідно, щоб воно відповідало щонайменше шести з 11 вищенаведених критеріїв, при цьому обов'язковою є наявність 1, 5 і 11 [129, c. 114]”.

Проаналізувавши міжнародний досвід регламентації питань, пов’язаних з організованою злочинністю, варто звернутися до чинного українського законодавства. У ст. 1 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 30 червня 1993 р. [162] під організованою злочинністю розуміється сукупність злочинів, що вчиняються у зв'язку зі створенням та діяльністю організованих злочинних угруповань. Види та ознаки цих злочинів, а також кримінально-правові заходи щодо осіб, які вчинили такі злочини, встановлюються Кримінальним кодексом України (далі КК України). “При цьому ознаки таких злочинів у КК України майже не визначені. Незважаючи на прогресивний характер названого Закону, слід визнати: наведене поняття не отримало належної підтримки з боку вчених та практиків, що суттєво заважає діяльності спецпідрозділів по боротьбі з організованою злочинністю та інших правоохоронних органів [111, c. 54]”.

На відміну від розглянутого закону, Кримінальний кодекс України не дає визначення організованої злочинності. Натомість він містить низку норм, що надають можливість притягнути до кримінальної відповідальності учасників організованої злочинності на різних рівнях: Розділ VI Загальної частини КК України [99] присвячено співучасті у злочинах: визначені види співучасників; сформульовані поняття “організована група” та “злочинна організація”, регламентована кримінальна відповідальність співучасників, у тому числі кримінальна відповідальність організаторів та учасників організованої групи або злочинної організації.

Як зазначає Н.П. Водько, підвищена суспільна небезпека організованої злочинної діяльності у нормах Особливої частини КК Російської Федерації виражається у декілька способів, які, на думку автора цього кримінологічного дослідження, справедливі й для КК України:

1. Організований характер злочинних діянь виступає в якості одного з обов’язкових елементів низки переважно тяжких та особливо тяжких злочинів (наприклад, згідно з КК України, це ст. 255 КК України – створення злочинної організації; ст. 257 КК України – бандитизм; ст. 260 КК України – створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань тощо).

2. Скоєння злочину у складі організованої групи є кваліфікуючою ознакою значної кількості злочинів, передбачених Особливою частиною КК [32, c. 28].

Крім вищевикладеного, необхідно зазначити, що згідно з п. 2 ч.1 ст. 67 КК України скоєння злочину організованою групою визнається обставиною, що обтяжує покарання, якщо це не передбачено у статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію.

Проблема визначення організованої злочинності існує не лише, й не стільки на законодавчому рівні, скільки на науковому. Із цього питання серед науковців спостерігається ще менша єдність. Так, “І.І. Карпець вважав, що необхідно прямо перелічити статті закону, які є найбільш характерними для організованої злочинності (розкрадання, крадіжки, зловживання наркотиками, контрабанда, бандитизм, розбій, вимагання тощо), що дозволить виключити розширювальне тлумачення поняття “організована злочинність [108, с. 537]”. Однак, як слушно зазначає В.В. Лунєєв, неможливо скласти хоча би приблизний перелік злочинів, які варто було б віднести до організованих, тому що такого переліку не існує. А якщо його винайти, то необхідно буде безперервно його доповнювати. Визначивши скоєння яких-небудь злочинів своєю основною справою, організовані злочинці не можуть об’єктивно та суб’єктивно зупинитися перед будь-яким іншим діянням, яке дає їм шанс процвітання, виживання й порятунку. У зв’язку із цим їх кримінальна діяльність із часом генералізується. Тому перерахувати усі злочини, що вчиняються ними, апріорі неможливо. Їх відносно повний перелік можна скласти лише постфактум як результат обліку за певний період на певній території [108, c. 537-538].

А.І. Долгова визначає організовану злочинність як складну систему, в яку залучена чимала частина населення і за сутністю організована злочинність являє собою альтернативне суспільство зі своєю економікою, соціальною та духовною сферами, своїми системами управління, безпеки, формування молодого покоління, судами, своєю внутрішньою та зовнішньою політикою. Це особливий світ, і чимала частина представників цього світу буває соціалізована саме в рамках його норм, традицій, цінностей, стереотипів поведінки, знаходиться у системі специфічних соціальних зв’язків усередині зазначеного світу, а також цього та зовнішнього світу [139, c. 20].

Розкриття феномена організованої злочинності як паралельно існуючої відносно держави організації, що повторює суспільну систему, в якій вона існує, пристосовується до цієї системи, заповнює ті ніші, які не заповнені державою, В.І. Куліков називає широким трактуванням цього поняття. Визнаючи правомірність такого тлумачення, він вважає його безперспективним і в науковому, і в практичному сенсі, оскільки воно базується більшою мірою не на виявленні стійких закономірностей, а на виділенні її окремих ознак, які проявляються в соціальній, економічній та політико-державній сферах діяльності. При цьому В.І. Куліков виокремлює два головних фактори визначення організованої злочинності: власне організовану злочину діяльність та організовану злочинну групу, які, на його думку, дійсно визначають організовану злочинність як специфічне кримінальне явище та мають служити відправними точками наукових досліджень та наступного формування методів, прийомів та засобів боротьби з нею [146, c. 155].

Зазначена позиція вважається слушною, оскільки організована злочинність проявляє себе саме через організовану злочину діяльність, суб`єктами якої є організовані злочинні утворення. Виходячи з цього, з урахуванням мети та завдань цього дисертаційного дослідження, можна сформулювати робоче поняття організованої злочинності: – це складна система, із власною субкультурою, у рамках якої певна кількість осіб соціалізується, що охоплює усі сфери життя суспільства та проявляє себе ззовні через організовану злочинну діяльність, основною метою якої є отримання прибутку.

Під організованою злочинною діяльністю у науковій літературі розуміють особливий вид кримінального промислу, що здійснюється організованими злочинними формуваннями, які мають відповідні поставленим злочинним цілям структуру, внутрішню організацію, управління та зовнішні зв’язки (у тому числі й корумповані), та реалізується шляхом планування та скоєння різноманітних видів злочинів, як загальнокримінальної, так і економічної спрямованості [7, c. 17].

Оскільки у межах цієї роботи досліджуються окремі маргінальні групи саме в структурі організованої злочинності, окрему увагу слід приділити питанню її структури. Так, вбачається можливим виділити два підходи до розгляду структури організованої злочинності. Умовно їх можна назвати “горизонтальним” та “вертикальним”.

Перший із них базується на загальному визначенні структури злочинності в цілому, під якою в кримінологічній теорії розуміється “відношення окремого виду або групи злочинів до всієї маси злочинності у тому чи іншому регіоні за конкретний період. Вона визначає частку (питому вагу) виділених за певними підставами різних категорій злочинності. Завдяки цьому показнику виявляються будова злочинності, її внутрішній склад [104, c. 40]”. Виходячи із цього, горизонтальну структуру організованої злочинності можна визначити як відношення окремого виду злочинів або групи злочинів, скоєних організованими групами та злочинними організаціями, до всієї маси проявів організованої злочинності на певній території за конкретний період.

Структуру злочинності можна розглядати виходячи із соціально-демографічних, кримінально-правових та кримінологічних ознак. Так, базуючись на кримінально-правових ознаках злочинів, що вчиняються у складі організованих груп та злочинних організацій (тобто мова йде про кримінально-правову структуру організованої злочинності) різні автори виділяють конкретні напрямки організованої злочинної діяльності. Наприклад, А. Нікітін зазначає, що “основними проявами організованої злочинності в Європейському Союзі є: нелегальна імміграція, викрадення автомобілів, торгівля наркотиками, зброєю та іншими забороненими товарами, шахрайські операції з доходами державного бюджету і з матеріальними коштами Європейського Союзу [129, c. 114]”. В.С. Овчинський на основі розгляду сфер діяльності транснаціональних злочинних організацій наводить більш широкий перелік: наркобізнес, незаконний обіг зброї, торгівля ядерними матеріалами, крадіжки та контрабанда автомобілів, злочинні напади на вантажі, організовані форми незаконної міграції, організована проституція, торгівля органами людського тіла, посягання на об’єкти культури та витвори мистецтва, комп’ютерні злочини, незаконна торгівля дикими тваринами та незаконне знищення небезпечних відходів [146, c. 40-50].

Професор Джей Альбанезе пропонує умовно поділити усі напрямки діяльності представників організованої злочинності на три види: постачання заборонених товарів; надання незаконних послуг; проникнення в легальний бізнес. Саме їх він пропонує розглядати як складові сутності організованої злочинності [91, c. 321].

Крім уже розглянутої кримінально-правової структури організованої злочинності, існує також її соціально-демографічна структура, яка ґрунтується на таких соціально-демографічних ознаках особи злочинця, як стать, вік, національність, сімейний стан, освіта, наявність чи відсутність роботи, місце постійного проживання тощо. Саме цей тип структури організованої злочинності здається найбільш цікавим у контексті теми дослідження.

Як слушно зазначають автори монографії “Личность преступника” Ю.М. Антонян, В.Н. Кудрявцев, В.Е. Емінов, при різноманітті функцій та сфер діяльності злочинних груп та спільнот, характеристики особи їх учасників виявляються вельми багатоликими та різноманітними, у зв’язку з чим не піддаються якій-небудь єдиній оцінці. Підтвердженням цьому є запропонований авторами розподіл учасників організованої злочинності на чотири основні групи осіб, що суттєво відрізняються одна від одної за своїми характеристиками:

1. Лідери організованих злочинних угруповань (ОЗУ) та спільнот. Це заповзятливі, грамотні, вольові, авторитетні люди. Якщо для ОЗУ характерними є, як правило, ватажки суто кримінальної орієнтації, то лідери злочинних спільнот безпосередньо до суто кримінального контингенту частіше за все не мають ніякого відношення та є представниками соціально-елітарних верств, залишаючись у тіні.

2. Спеціалісти різного профілю (фінансисти, економісти, юристи, інженери, експерти тощо). Усі вони непогано підготовлені, зазвичай мають вищу освіту, володіють іноземними мовами. Це – високооплачуваний персонал.

3. Технічний персонал, що необхідний у будь-якій організації. Його характерною особливістю є скритність щодо місця та характеру роботи, кадрів установи, її дійсного призначення, а також розміру доходів.

4. Нижча ланка: охорона, бойовики, внутрішнє та зовнішнє спостереження, фізична безпосередня участь у різних операціях (підкуп, рекет, погрози, насильство, вбивства тощо) [4, c. 209-211].

На складнощі, які існують при складані характеристики особи учасників ОЗГ, вказують також вітчизняні вчені. Так, як слушно зазначає І.М. Даньшин, “...виникають труднощі при вирішенні деяких питань кримінологій, що стосуються в першу чергу особи винних. Тут доводиться оперувати з вибірковими даними, відповідно до яких можна стверджувати, що учасники організованих злочинних угрупувань за своїм соціально-демографічним статусом та соціально-ролевими ознакам зовсім не схожі між собою. Серед них зустрічаються люди і зрілого, і молодого віку; особи, як правило, матеріально забезпечені; ділки тіньової економіки та кримінальні авторитети; чиновники-хабарники і працівники контролюючих і правоохоронних органів, що розклалися; колишні спортсмени і військовослужбовці, що вибилися з життєвої колії; безробітні фахівці-виробничники... [49, с. 16]”.

Для з’ясування соціально-демографічної структури організованої злочинності, що притаманна Одеському регіону, проаналізовано дані Центру статистики Управління інформаційних технологій при ГУМВС України в Одеській області. Усього було вивчено 529 статистичних карток (Ф. 2 Статистична картка на особу, яка вчинила злочин – Додаток до п. 6.2.4. Інструкції про єдиний облік злочинів, що ведеться МВС України) на осіб, що входили до складу 118 організованих груп та злочинних організацій, відносно яких кримінальні справи були закінчені та направлені до суду за 2002–2006 роки. Як показали результати цього дослідження, переважну більшість обвинувачених становлять чоловіки – 86,2% (456 осіб), жінки становлять лише 13,8% (73 особи). Зазначені особи розподілилася за віковими групами так: 14–17 років – 0,4%; 18–24 роки – 21,5%; 25–28 років – 17,2%; 29–39 років – 38,3%; 40–49 років – 14,7%; 50–59 років – 6,2%; 60 років та більше – 1,7%.

Що стосується громадянства обвинувачених осіб, то 89,9% є громадянами України; іноземці складають лише 9,2%, із них 7% – громадяни країн СНД; решта – 0,9% – особи без громадянства. У зв’язку з цим не викликає здивування розподіл обвинувачених осіб за національною ознакою: більшість із них – 66,3% – українці; 16,2% – росіяни; 6,1% – молдавани; однакова кількість представників вірменської та гагаузької національності – по 2,2%; болгари становлять лише 2%; грузини – 1,8%, представники інших національностей (такі, як цигани, білоруси, євреї, башкири, греки, німці, чеченці, азербайджанці та монголи) становлять менше 1% кожна. Переважна більшість обвинувачених постійно мешкають в Україні – 92,2%, інші – 7,8% у таких країнах, як Молдова (5,4%), Грузія (1%), Туреччина (0,6%), Росія (0,4%) Азербайджан та Монголія (по 0,2%). Стосовно постійного місця проживання вищезазначених осіб, то 81,7% є місцевими мешканцями, 11,4% – мешканці інших областей України, 3% – постійно проживають на території інших держав, 1,2% – приїхали до Одеси або Одеської області та проживають у гуртожитках, лише 2,7% є особами без постійного місця проживання. На окрему увагу заслуговують дані щодо рівня освіти та місця роботи обвинувачених. Так, згідно з даними статистичних карток, що досліджувалися, вищу освіту мають 19,1% осіб; неповну вищу – 2%; професійно-технічну – 20,7%; повну загальну середню – 25,1%; базову загальну середню – 31,5%; початкову – 1%; без освіти – 0,6%. Однак, незважаючи на відносно високий рівень освіти порівняно з особами, що відбувають покарання у місцях позбавлення волі (табл. А 5), переважна більшість осіб, обвинувачених у скоєнні злочинів у складі організованої групи або злочинної організації, – 70% – на момент скоєння злочину ніде не працювали. Останній показник також є значно вищим за аналогічний показник серед осіб, що перебувають в установах виконання покарання в Одеській області (табл. А 7).

Другий підхід щодо визначення структури організованої злочинності – “вертикальний”. Так, А.І. Долгова запропонувала виділяти три рівня організованості у злочинності [137, c. 11-15]. Погоджуючись з вищенаведеною думкою, В.В. Лунєєв зазначає, “що не можна стверджувати, що організована злочинність – це найвищий рівень злочинного формування. У ній можна знайти усі три рівні: і організовані злочинні групи, і ієрархічний конгломерат груп, і високу організацію самого злочинного середовища. До того ж згуртоване ядро організованих злочинців може спиратися у своїй діяльності і на аморфні утворення з різним ступенем організованості [137, c. 25]”.

Виходячи з рівнів організованості у злочинності, можна виділити декілька основних типів організованих злочинних утворень. До таких належать організовані групи та злочинні організації (згідно з термінологією діючого Кримінального кодексу України); організовані злочинні групи (Конвенція ООН [86]); організовані злочинні угруповання, формування, спільноти (термінологія, що використовують різні науковці). Усі зазначені структури можна розглядати як суб’єкти організованої злочинної діяльності, які, у свою чергу, мають власну внутрішню структуру.

Щодо внутрішньої структури суб’єктів організованої злочинної діяльності серед науковців немає єдиної думки. Так, під час розгляду цього питання на Всесвітній конференції на рівні міністрів внутрішніх справ (безпеки) про організовану транснаціональну злочинність, проведену Економічною та соціальною Радою ООН 21–23 листопада 1994 р., існувало декілька точок зору. На думку деяких експертів, організована злочинність представлена великими, побудованими за ієрархічною ознакою організаціями, структура яких скоріше нагадує традиційні корпоративні об’єднання. Їх опоненти вважали, що в основному організовані злочинні угруповання не мають строго визначеної структури, є порівняно невеликими у розмірах, відрізняються гнучкістю, значним ступенем авантюризму та швидкою адаптованістю. Фактично справжня сила та ефективність організованої злочинності обумовлені саме їх аморфністю. На відміну від оформлених корпоративних структур, організована злочинність більше нагадує мережу соціальних зв`язків у суспільстві. Для кращого розуміння ці структури слід розглядати не з точки зору їх поділу на дрібні та великі організації або на оформлені структури та неформальні мережі, а з точки зору безперервного перетворення малих структур на великі та гнучких організацій однієї мережі на бюрократичні структури. Крім того, зазначалося, що деякі групи можуть поєднувати в собі елементи сформованої ієрархічної структури на одних рівнях із більш розмитою та гнучкою системою взаємовідносин на більш низьких рівнях [146, c. 12].

Виходячи із зазначеної різноманітності внутрішньої структури, В.В. Лунєєв, спираючись на результати опитування Ради Європи більш ніж 40 європейських країн з питань організованої злочинності, пропонує виділити три підходи щодо структури організованої злочинності:

1) “ієрархічний – коли на чолі злочинного утворення стоїть лідер, а далі по вертикалі на трьох-чотирьох рівнях розподіляються усі його учасники;

2) мережевий, горизонтальний, зі слабким централізованим керівництвом та координацією на середньому рівні;

3) осередковий, горизонтальний, побудований на вільному зв’язку осередків, індивідуумів [108, c. 542-543]”.

А.Н. Волобуєв пропонує розглянути гіпотетичну модель організованої злочинної спільноти на прикладі піраміди. В основі цієї піраміди знаходяться виконавці, що становлять систему організованої злочинності. До них належать крадії, шахраї, наркоділери, проститутки, конкретні організовані злочинні угруповання, окремі злочинці-професіонали тощо. Над виконавцями розташовані дві групи, які умовно можна назвати “група забезпечення” та “група безпеки”.

До групи забезпечення входять особи, що безпосередньо не беруть ніякої участі у скоєнні конкретних злочинів. До їх функцій можна віднести контроль за діяльністю виконавців; забезпечення стійких зв’язків всередині організованої злочинної спільноти та з іншими подібними утвореннями; забезпечення заходів, спрямованих на підвищення ефективності діяльності виконавців; залучення до спільноти нових членів; легалізація доходів, отриманих злочинним шляхом; організація матеріальної та моральної підтримки членів спільноти, що потрапили до місць позбавлення волі, а також їх сімей тощо.

Групу безпеки становлять корисні організованій спільноті особи: окремі корумповані співробітники державних органів, юристи, лікарі, економісти, журналісти, діячі літератури та мистецтва. До їх функції належить виконання певних дій, що у цілому забезпечують найбільшу ефективність діяльності організованої злочинної спільноти: забезпечення високого соціального престижу особами з елітарної групи; створення умов, що перешкоджають організації ефективної боротьби зі злочинними спільнотами; компрометація або нейтралізація співробітників контролюючих, правоохоронних органів, що їм заважають; вжиття заходів щодо звільнення членів спільноти від кримінальної відповідальності або пом’якшення покарання; навчання учасників злочинної спільноти форм та методів діяльності органів внутрішніх справ по боротьбі зі злочинністю; забезпечення їх документами прикриття (наприклад, медичного характеру, щодо трудової зайнятості тощо).

Вершину зазначеної піраміди становить “елітарна” група, представниками якої тіньові лідери, що здійснюють організаторські, управлінські, ідеологічні функції взагалі у системі, що розглядається. Вони, як правило, не мають причетності до скоєння будь-яких конкретних злочинів, залишаючись у зв’язку з цим поза межами дії кримінального закону. До їх функцій можна віднести: контроль за злочинністю в цілому; пошук нових сфер застосування злочинної активності; розробка заходів, спрямованих на подальшу монополізацію злочинності; зміна стратегії й тактики діяльності організованої злочинної спільноти в залежності від соціально-економічних умов, що змінюються; вдосконалення нормативно-ціннісної системи спільноти; контроль за діяльністю груп забезпечення, безпеки та керування ними [137, c. 32-36].

Такої ж думки дотримуються й українські кримінологи. В.О. Глушков, О.Ф. Долженков, В.Д. Сущенко вважають, що “сучасну узагальнену модель організованої загальнокримінальної злочинної структури можна зобразити у вигляді піраміди, в основі якої знаходяться представники тіньового бізнесу, організовані злочинні формування (наприклад, квартирні злодії, здирники, шахраї, кишенькові злодії та ін.), окремі злочинці – професіонали, а також інші особи, які мають незаконні прибутки від своєї антисоціальної діяльності. Далі – два угруповання осіб, що умовно можна визначити як "група забезпечення" і "група безпеки". На верхівці піраміди розташовується еліта, тобто розумовий центр системи, її центральна керуюча ланка [42]”.

Як уже зазначалося раніше, організована злочинність проявляє себе ззовні через організовану злочинну діяльність своїх суб`єктів – організованих злочинних утворень різного рівня, що мають власну структуру. У зв`язку з цим, для вивчення окремих маргінальних груп у структурі організованої злочинності найбільш вдалим вбачається дослідження участі маргіналів саме у діяльності таких угруповань, виходячи із розглянутої вище гіпотетичної моделі організованої злочинної спільноти на прикладі піраміди.

Перш ніж перейти до розгляду окремих маргінальних груп, варто визначити загальну схему, за якою вони будуть досліджуватися у цій роботі. Оскільки, як уже зазначалося раніше, феномену маргінальності притаманна об’єктивно-суб’єктивна природа, вбачається доцільним розпочинати аналіз кожної обраної маргінальної групи з дослідження чинників та особливостей процесу маргіналізації її представників. При цьому через неоднорідність деяких груп, вони потребують попереднього поділу на підгрупи для більш глибокого та правильного з'ясування специфіки цього процесу. Наступним кроком є вивчення зв`язку маргінального стану представників кожної з груп, що досліджуються, та їх подальшого переходу до організованої злочинної діяльності. Завершальним етапом є визначення місця представників аналізованої маргінальної групи у структурі організованих злочинних угруповань, а також найбільш характерних для них видів організованої злочинної діяльності на підставі здійснених автором досліджень, зібраних імперичних, статистичних та інших даних.

Виходячи з вищевикладеного, варто перейти до аналізу кожної із п`ятьох маргінальних груп, зазначених як предмет дослідження цієї роботи.