Маргінальність та злочинність: механізми взаємодетермінації

Як уже зазначалося на початку попереднього підрозділу, маргіналізаційні процеси, що розгорнулися останнім часом в українському суспільстві, значно вплинули на криміногенну ситуацію в країні. Саме тому необхідно з`ясувати, яким саме чином маргіналізація детермінує злочинність, у тому числі й організовану. Оскільки в кримінології при вивченні детермінації злочинності аналізуються не тільки процеси впливу суспільства на злочинність, але й процеси впливу злочинності на різні сторони життя суспільства [169, c. 162], необхідно також розглянути зворотній процес – вплив злочинності на маргіналізаційні процеси в Україні. Етимологічно термін “детермінація” походить від лат. determinare – визначати [169, c. 161]. Тому у цьому дослідженні під взаємодетермінацією маргінальності та злочинності розуміється процес взаємообумовлювання, взаємовизначення зазначених явищ.

Спочатку слід розглянути вплив маргінальності на рівень злочинності у суспільстві, який вбачається можливим дослідити за двома основними напрямками:

1) розгляд маргінальності як криміногенного чинника;

2) вивчення віктимологічного аспекту маргінального становища індивіда.

Однак, до початку розгляду вищезазначених напрямків впливу слід наголосити на неможливості ототожнення маргінальності та злочинності, оскільки, як уже зазначалося, маргінальність має різноспрямовані наслідки, у тому числі й позитивні. Тому вірним уявляється твердження А.І. Атояна, що “маргінал не обов'язково є злочинцем або правопорушником, як необов'язково вірним є і зворотне” [10, c. 2].

Під криміногенністю у кримінології (від латин. crimen – злочин та грецьк. genos – народження, походження) розуміють властивість створювати ймовірність злочинної поведінки, породжувати злочинність [169, c. 292], яка може бути різною за ступенем впливу та здатності таким чином викликати різний криміногенний ефект [93, c. 56]. У науковій літературі існують різні думки щодо криміногенності маргінальності. Так, А.Ю. Голодняк зазначає, що сама по собі маргінальна поведінка не обов’язково є злочинною, але майже завжди криміногенною [48, c. 28]. Більш категорично із цього питання висловлюються О.М. Черниш та М.О. Черниш: маргіналізм є криміногенним завжди; як суспільне явище він має у своєму розпорядженні комплекс, тобто всі без винятку умови, що породжують злочинність [212, c. 53].

Дійсно, маргінальній особі притаманні певні характеристики, що суттєво підвищують ризик скоєння злочину (наприклад, ослаблення або розрив соціально корисних зв’язків, невизначеність, відсутність роботи тощо). Проте, набір подібних рис у кожної особи індивідуальний, у зв’язку з чим постає питання про різний ступінь криміногенності маргінальності. Для її вимірювання було запропоновано “шкалу криміногенності”, на якій маргінали розміщуються від нуля до 100%, як і звичайні законослухняні громадяни, з тією лише різницею, що їх ступінь криміногенності зсунутий по шкалі у крайнє праве положення [212, c. 54]. Однак, така шкала не враховує зазначену неоднорідність маргінального середовища.

Більш вдалим уявляється аналіз ступеня криміногенності маргінальності, запропонований Є.В. Садковим, який у зв’язку із цим виокремлює такі рівні маргінальності:

1) маргіналізація більшості членів суспільства: такі маргінали не являють собою криміногенної небезпеки;

2) особи, чий маргінальний статус є джерелом невротичних симптомів, важких депресій та непродуманих дій;

3) маргінали як носії своєї особливої субкультури, яка, як правило, суперечить загальноприйнятим нормам, у зв’язку з чим у її носіїв спостерігаються такі риси як максималізм, егоїзм, близькість до анархії тощо. У таких групах вже спостерігаються задатки кримінальності;

4) передкримінальні групи маргіналів, з яких формуються особи або групи кримінальної спрямованості;

5) особи зі стійкою кримінальною спрямованістю, зі сталими стереотипами протиправної, частіше злочинної, поведінки;

6) особи, що відбули кримінальне покарання, що втратили соціально-корисні зв’язки, які становлять нижній шабель запропонованої класифікації [172, c. 46-47].

Наведена вище класифікація криміногенності окремих маргінальних груп, безумовно, являє собою науковий інтерес, проте деякі її елементи викликають заперечення. Так, важко погодитись із тим, що маргіналізація більшої частини населення, породжена суперечностями соціального устрою, не є криміногенним чинником. Криміногенність цього явища полягає у потенційному загостренні соціального конфлікту, внаслідок чого в однієї із його сторін може виникнути відчуття ображення, незадоволеності, що у деяких випадках призводить до протесту та скоєння злочину як його крайнього прояву.

Спірним також уявляється виділення Є.В. Садковим другої групи. На ступінь її криміногенності автор не вказує, однак із логіки побудови класифікації випливає, що цей ступінь знаходиться десь посередині між повною відсутністю такої характеристики та появою будь-яких передумов кримінальності. З такою оцінкою складно погодитися, оскільки наявність будь-якого психічного відхилення в особи, яке нехай і не є психічним захворюванням, можна розглядати як криміногенний чинник. Це пояснюється тим, що через певні характеристики поведінки (наприклад, підвищену дратівливість при невротичних розладах або апатію при депресії) таких осіб, імовірність здійснення ними асоціальної дії, у тому числі злочинної, підвищується у багато разів. Як справедливо зазначає А.Ф. Зелінський, усі форми неврозу порушують сприйняття та оцінку особистісних зовнішніх впливів та сприяють неадекватним реакціям на ситуацію. А це нерідко призводить до різного роду ексцесів, у тому числі й злочинних [73, c. 52].

Останньою групою у наведеній класифікації, що знаходиться на нижньому її щаблі, оскільки має найбільшу криміногенність, є особи, які відбули кримінальне покарання та втратили соціально-корисні зв’язки з родичами, знайомими, товаришами по службі. Вбачається, що у цьому випадку мова йде переважно про осіб, що звільнилися з місць позбавлення волі, оскільки саме цей вид кримінального покарання найбільш спричиняє розрив зазначених зв’язків. Дійсно, криміногенний потенціал осіб, що відбули покарання у місцях позбавлення волі, очевидний. Це в основному пов’язують із впливом тюремної субкультури та деформацією особи. Проте необхідно зазначити, що саме по собі середовище колишніх ув’язнених є неоднорідним. У зв’язку з цим уявляється доцільним виділення різних за ступенем криміногенності груп осіб, що звільнилися з місць позбавлення волі, залежно від глибини морально-психологічної деформації особи; кримінально-правової характеристики особи, яка відбула покарання; перспектив соціальної реабілітації тих, що звільнилися (працездатність, наявність сім’ї, професії тощо).

Таким чином, незважаючи на спірність та у деяких випадках необґрунтованість окремих елементів класифікації, запропонованою Є.В. Садковим, необхідно зазначити, що в її основу закладено вірну ідею про виділення різного ступеня криміногенності маргінальності залежно від її рівня. У зв'язку з цим уявляється можливим розглянути залежність ступеня криміногенності особи від того, носієм якої маргінальності (пограничної або периферійної) він є. Так, криміногенність осіб, яким притаманна погранична маргінальність, щодо злочинів загальнокримінальної спрямованості (особливо проти особистості) буде значно нижчою, ніж криміногенність осіб – представників периферійних маргінальних груп. Це в основному обумовлено двома відмінностями: близьким соціальним оточенням та способом життя таких індивідів [192, с. 176].

У першому випадку запропонований поділ пояснює теорія диференціальної асоціації, розроблена Едвіном Сатерлендом, яку практичні працівники також називають теорією “дурної компанії”. Згідно з цією теорією людина навчається злочинної поведінки, яку потім і ретранслює не через певні негативні задатки, а у зв’язку з тим, що таку поведінку вона набагато частіше зустрічає у повсякденному житті і у неї встановлюється більш тісний зв’язок з носіями такої поведінки [77, c. 178-182]. Так, для нових маргіналів, незважаючи на розрив соціально-корисних зв’язків, що вже намітився або відбувся, в основному є характерним спілкування з особами соціально-позитивної спрямованості, чого не можна сказати про носіїв периферійної маргінальності. Це становить першу відмінність.

Друга відмінність – це спосіб життя конкретного індивіда, який сам по собі може мати криміногенний характер. Це є найбільш характерним для маргінальних груп, що становлять соціальне дно суспільства. Так, слід розглянути, наприклад, бродяжництво. На думку Ю.М. Антоняна, в цілому криміногенність цього явища полягає у тому, що особи, які займаються бродяжництвом: 1) через відсутність постійного місця проживання і роботи, змушені здобувати кошти для існування, як правило, злочинним шляхом (найчастіше це дрібні крадіжки, рідше пограбування та розбої); 2) чинять негативний вплив на оточуючих, особливо на підлітків, втягуючи їх у жебрацтво, пияцтво, проституцію, скоєння злочинів; 3) часто порушують громадський порядок (у місцях їх зборищ процвітають пияцтво, бійки, лихослів’я) [94, c. 143-144].

Крім того, ще одним чинником, що підвищує ступінь криміногенності осіб, які ведуть бродячий спосіб життя, певною мірою є конформізм та наявність своєї особливої субкультури, яка багато в чому суперечить культурі суспільства. Так, нерідко для того, щоб влитися у таке середовище, необхідно зробити те, що суперечить нормам моралі, а іноді й права. Крім того, при здійсненні протиправних дій такими групами спрацьовує ефект натовпу як один із яскравих прикладів конформізму. Певне зовнішнє “знеособлювання” виконавців створює ілюзію безкарності, а також знімає частину моральної відповідальності з особи. Найбільш це явище є характерним для неповнолітніх. Таким чином, очевидно, що імовірність скоєння злочину особою, яка веде бродячий спосіб життя, значно підвищується.

Необхідно також зазначити, що криміногенність способу життя периферійних маргінальних груп значно погіршується через поширеність у цьому середовищі вживання наркотичних засобів та алкогольних речовин, тим більше, що в останні роки намітилася тенденція до збільшення кількості злочинів загальнокримінальної спрямованості, скоєних у стані алкогольного сп’яніння (у 2005 р. – 35219 злочинів, питома вага яких становила 11,6%, у 2006 р. – 32959 злочинів (12,3%), а у 2007 р. – 34790 злочинів (12,8%) [147].

Із вищенаведеного видно, що стосовно злочинів загальнокримінальної спрямованості криміногенність периферійних маргінальних груп є набагато вищою, ніж пограничних.

Діаметрально протилежну ситуацію можна спостерігати при аналізі злочинів економічної спрямованості. У цьому випадку криміногенність пограничної маргінальності істотно зростає, тоді як криміногенність периферійної наближається до нуля. Це пояснюється відсутністю потрібного рівня освіти, кваліфікації та доступу до матеріальних ресурсів представників останньої. Як свідчить практика, більшість осіб, які скоюють економічні злочини, мають вищу освіту і використовують при цьому свої професійні навички. Із числа маргіналів до них можна віднести лише постспеціалістів (тобто представників “нових” маргінальних груп), які з тієї чи іншої причини не знайшли можливості реалізувати себе у законній сфері.

Підсумовуючи вищевикладене щодо того, чи можна вважати маргінальність криміногенним чинником, необхідно зазначити, що жодна з особливостей особи, зокрема психологічна, взята окремо, сама по собі не може розглядатися як однозначно криміногенна. Як слушно зазначає М.П. Орзіх, “соціально-демографічні, морально-психологічні та інші характеристики індивідуальності, соціальні ролі, в яких проявляє себе конкретна людина, мають важливе, а у ряді випадків вирішальне правове значення [140, с. 43]”. Тому, криміногенними слід вважати поєднання окремих особистісних рис, але навіть наявність такого поєднання фатально не призводить до злочинної поведінки, хоча й істотно підвищує її ризик. Проте, на рівні злочинності, на відміну від індивідуальної поведінки, функціонування криміногенних чинників фатально прирікає на злочинність все людство, а не окрему людину [5, c. 117]. Крім того, маргінальність особи або групи може мати різний зміст із погляду конструктивних або деструктивних наслідків. Все залежить від того, яким буде результат виходу із цієї ситуації – низхідна або висхідна соціальна мобільність. Чинники, що впливають на тривалість та результат такого виходу, залежать перш за все від зовнішніх обставин, а також від внутрішніх властивостей та ресурсів особи або групи [155, c. 68]. Вищевикладене дозволяє говорити, що маргінальний стан особи можна розглядати як свого роду точку біфуркації [168] (під точкою біфуркациі (від лат. bi – подвійний та furka – розвилка) у синергетиці розуміють такий стан системи, коли вона втрачає стабільність і може розвиватися у бік багатьох різних режимів функціонування [127, c. 121]): тобто те, в якому напрямі піде подальший розвиток ситуації, в основному залежить від соціальної спрямованості особи.

Таким чином, можна дійти висновку, що перебування того чи іншого індивіда у маргінальному стані, будучи криміногенним чинником, не обов’язково тягне за собою скоєння ним злочину. Проте, на рівні злочинності в цілому така залежність набуває якісно іншого характеру: процеси маргіналізації у суспільстві неминуче призводять до злочинної активності його членів.

Вищевикладене дозволяє стверджувати, що маргінальне середовище є складовою соціальної бази злочинності, забезпечуючи процес її самовідтворювання. Причому маргінали поповнюють злочинні ряди як за власною ініціативою, так і в результаті їх залучення до злочинної діяльності, у тому числі й організованої. Процес залучення значно полегшує те, що “морально-психологічна деморалізація маргіналів, яка часто поєднується з підвищеною агресивністю, робить із них надзвичайно піддатливий матеріал для сил, які займаються рекрутуванням виконавців злочинних дій [33, c. 42]”.

Для з’ясування зв’язку маргінальності та злочинності під час кримінологічного дослідження участі маргінальних груп у структурі організованої злочинності було проведено опитування шляхом анкетування засуджених, що відбувають покарання в установах виконання покарання в Одеській області (Одеська виправна колонія № 14, Південна виправна колонія № 51; Чорноморська виправна колонія № 74 для виявлення в них наявності або відсутності маргінального статусу на момент скоєння злочину.

В опитуванні брали участь 1046 осіб, із яких 706 осіб становили чоловіки (425 засуджених, що відбувають покарання у Південній виправній колонії № 51 та 281 засуджений з Одеської виправної колонії № 14), а 340 осіб – жінки (засуджені, що відбувають покарання у Чорноморській виправній колонії № 74). Оскільки маргінальний стан є категорією об’єктивно-суб’єктивною, то для виявлення ознак маргінальності у засуджених осіб на момент скоєння ними злочину анкета містить в собі питання, спрямовані на виявлення як об’єктивних ознак маргінальності (соціальний статус, матеріальна забезпеченість тощо), так і суб’єктивних (самосприйняття особою себе, ідентифікація з певною соціальною групою, ставлення до оточуючих, очікування від майбутнього тощо) (див. Дод. А).

Аналіз відповідей засуджених дозволяє дійти висновку, що певну їх частину за різними показниками можна віднести до осіб, що на момент скоєння злочину характеризувалися як маргінальні особистості. Слід розпочати із соціального статусу. Більше третини засуджених – 36,6% – не мають спеціальності. Причому цей показник є найвищим серед чоловіків, що вперше відбувають покарання у виді позбавлення волі – 43,3%. Незважаючи на це, кількість осіб, що отримали спеціальність у колонії, є найнижчою саме серед цієї групи опитаних – 4,8% порівняно з узагальненим показником 7,7% та відповідним показником серед жінок 13,3% (детальніше див. табл. А 6). Необхідно зазначити, що й рівень освіти проанкетованих осіб є невисоким. Так, згідно з узагальненими даними вищу освіту мають лише 6,4% респондентів; середню або середню спеціальну – 70,3%; професійно-технічну – 7,5%; лише початкову – 9,5%; зовсім не мають освіти – 6,4%. Як і у попередньому випадку, найгірша ситуація з рівнем освіти також склалася серед засуджених колонії № 51: 10,7% із них мають лише початкову освіту, а 8,2% зовсім не мають ніякої освіти (табл. А 5). На момент засудження кожен четвертий з усіх опитаних не працював та не навчався (причому найвищий відсоток непрацюючих осіб серед засуджених, що вже не перший раз відбувають покарання у виді позбавлення волі – 32%). Переважна більшість працюючих осіб не мали ніяких трудових та соціальних гарантій, оскільки працювали без офіційного оформлення (43,1% від усіх опитаних, та 59,6% від усієї кількості працюючих респондентів – табл. А 7).

Крім розглянутого вище соціального статусу проанкетованих засуджених для з’ясування наявності чи відсутності в них ознак маргінального становища важливу роль відіграє матеріальна забезпеченість таких осіб. Згідно з їх власними оцінками рівня свого життя до засудження, переважна більшість – 54,2% – визначили його як середній; як високий – лише 9,9%; нижче середнього – 25%; низький – 6%; дуже низький – 4,9% (див. табл. А 18). Однак при цьому, трохи більше половини респондентів – 51,6% – не мали власної квартири (цей показник, як і в інших випадках, дещо відрізняється від кожної із трьох груп опитаних: найвищий він серед чоловіків – 55% (колонія № 51) та 54,8% (колонія № 14), та нижчий серед жінок – 44,7%). Найчастіше такі особи проживали у квартирі, що належала родичам – 31,4%. Другим за поширеністю місцем проживання “безквартирних” осіб були наймані квартири – 11,4%. Мешканцями гуртожитку були лише 4% респондентів, а 4,8% (серед засуджених колонії № 14 цей показник сягає 9%) не мали постійного місця проживання (табл. А 4).

Особливу увагу необхідно приділити питанню розриву соціально-корисних зв’язків засуджених осіб, що дозволяє говорити про початок або поглиблення процесу їх маргіналізації. Так, на момент засудження 43,3% опитаних не були одружені (чи заміжні). 26,8% були офіційно одружені, причому на момент проведення опитування більше ніж у половини з них – 53,4 % – шлюби розпалися. Трохи більше – 28% – респондентів на момент засудження перебували у неофіційних шлюбних відносинах. Однак відсоток розриву таких “шлюбів” після засудження особи значно більший – 72,2% (табл. А 10). Про розрив соціальних зв’язків також свідчить той факт, що більше третини з усіх опитаних – 33,6% – зазначили, що їх ніхто не відвідує під час відбуття ними покарання (детальніше див. Дод. 4, табл. № 13). Крім цього, переважна більшість засуджених не сподіваються на допомогу ззовні після звільнення, а тому розраховують лише на самого себе – 61,7% (причому найвищий показник – 67,3% – серед осіб, що вже не вперше перебувають у місцях позбавлення волі). Інші 38,3% респондентів розподілилися так: 26% розраховують на допомогу з боку родичів; 5,7% – держави; 3,4% – друзів та знайомих; 3,2% – інше (табл. А 12).

Дійти висновку про маргінальне становище певної кількості засуджених також дозволяє аналіз їх ставлення до ситуації, в якій вони опинилися. Так, 58,6% вважають винними у тому, що з ними трапилося, самих себе. Інші ж 61,2% поділилися так: 12,8% вважають винною державу, оскільки вона не змогла захистити їх та забезпечити їм нормальний рівень життя; 11,1% – збіг обставин; 10,3% – потерпілого; 5% – суспільство, яке несправедливо ставилося до них (табл. А 20). Крім того, певній кількості засуджених притаманні судження, характерні для самовідчуття маргінальної особистості. Так, 15,7% вважають, що заслуговують на більше, ніж вони мали; 11,8% зазначили, що ярлик “поганого хлопця” оточення навісило на них набагато раніше, ніж вони вчинили протиправні дії; така сама кількість респондентів – 11,8% – зазначили, що при спробі налагодити нові стосунки вони часто стикалися з нерозумінням з боку інших осіб; 7% відчували на собі несправедливе ставлення до себе з боку оточення. Крім цього, прослідковується образа на державу, суспільство взагалі та близьке оточення респондентів: 16,4% вважають, що держава не допомогла їм у скрутну хвилину, а 14,1% зазначають, що вони могли і не вчинити злочини, якби їм допомогли родичі та друзі (табл. А 19).

Таким чином, виходячи з результатів проведеного опитування, можна дійти висновку, що значній кількості засуджених осіб на момент скоєння ними злочину були притаманні тією чи іншою мірою ознаки маргінальної особистості. Ситуація ще більше загострюється у зв’язку з тривалістю їх примусової ізоляції від суспільства (детальніше зв’язок перебування особи у місцях позбавлення волі та її маргіналізація буде розглянуто у Розділі 2), оскільки при строках ув’язнення понад 5 років засудженим є характерною “втрата надії на вихід із ситуації, що склалася, повна деградація особистості [143, c. 137]”. Виходячи з того, що значній кількості респондентів – 48,4% – призначено позбавлення волі на строк п’ять років та більше, масштаб розвитку нових та загострення вже існуючих процесів їх маргіналізації можна прогнозувати вже зараз (табл. А 24-1).

Ще одним важливим напрямком у вивченні проблеми взаємодетермінації маргінальності та злочинності є віктимологічний напрямок, оскільки, “матеріали досліджень і дані кримінально-правової статистики свідчать, що значна кількість протиправних діянь зумовлена поведінкою самої жертви злочину [103, c. 62]”. Таким чином, криміналізація (процес становлення злочинця) та віктимізація (процес становлення жертви злочину) можуть аналізуватися як процеси соціальної взаємодії [178, c. 24].

Спосіб життя представників периферійних маргінальних груп, крім підвищеної криміногенності, містить у собі також підвищену віктимність таких осіб. Так, на думку В.О. Тулякова, саме у маргінальному середовищі генеруються злочинність та віктимність у її найбільш грубих загальнокримінальних формах, а всі категорії населення, яких називають маргіналами, становлять толерантний до агресії та криміналу соціальний прошарок [203, c. 203-204].

У цьому випадку правильно буде говорити про групову підвищену віктимність, що властива периферійним маргінальним групам. Наприклад, безпритульні неповнолітні через свій характер та спосіб життя легко втягуються у віктимні ситуації, частіше за все у нічний час, та стають зручним “об'єктом”. Близькість таких неповнолітніх до злочинного світу (зокрема, до осіб, що раніше відбували покарання у місцях позбавлення волі, або до осіб, що безкарно вчиняють злочини, тощо) врешті-решт створює сприятливі умови для підвищеної віктимізації. Саме із цим пов'язано близько 25% злочинів, зокрема вбивств [141, c. 39-40]. Крім того, маргінальний статус цієї групи істотно збільшує ризик її членів щодо перетворення на жертву торгівлі людьми або сексуальної експлуатації, що є одними із форм організованої злочинної діяльності. Як стверджує Т.А. Денисова, “бездоглядність та безпритульність дітей використовується дорослими особами... при втягненні неповнолітніх у проституцію, використанні їх при створенні порнографічної продукції тощо [54, c. 137]”.

Поширене у периферійному маргінальному середовищі пияцтво також є чинником, що значно підвищує віктимність цієї категорії осіб. За даними В.В. Лунєєва, 43% вбивств, скоєних у стані алкогольного сп'яніння, вчиняється при сумісному з потерпілим вживанні спиртних напоїв, а 21% – у ході бійки, що виникає ситуативно поміж особами, які разом вживають спиртне [108, c. 427]. За даними В.О. Глушкова, “часто стан сп'яніння призводить до того, що людина стає жертвою різних злочинів. Так, понад 16,3 процента зґвалтувань скоюються відносно осіб, що перебувають у безпорадному стані в результаті сп'яніння [37, с. 49]”.

Тому не випадково більшість жертв-представників периферійних маргінальних груп можна віднести до таких видів, як жертва із дуже високим ступенем ризику (“особа, морально-соціальна деформація якої не відрізняється від правопорушників. Вона характеризується стійкою антисоціальною спрямованістю, схильністю до алкоголю, наркотиків, статевого розбещення тощо [103, c. 63-64]”), або жертва з ретретистською активністю (пасивний провокатор, який своїм зовнішнім виглядом, способом життя, підвищеною тривожністю та доступністю підштовхує злочинців до вчинення правопорушень [203, c. 142]).

Проблема віктимності маргінальних прошарків суспільства також безпосередньо пов'язана з проблемою їх залучення до злочинної діяльності. Про це свідчать проведені кримінологічні дослідження: 65% неповнолітніх, які поводяться віктимно, виявляються залученими до кримінальної діяльності, а з тих, хто не поводиться віктимно – лише 12% [120, c. 20]; 64% осіб, що ставали у дитинстві або юності жертвами злочинів, у дорослому віці стають злочинцями, а з тих, хто в дитинстві або юності не був жертвою – лише 22 % [141, c. 40]. За даними Р.А. Арсланбекової, в одній третині випадків причиною залучення до зайняття проституцією є провокуюча поведінка потерпілого, яка полягає в антисоціальному способі життя, присутності в сумнівних компаніях тощо [8, c. 37].

Завершуючи розгляд віктимологічного напряму, необхідно зазначити, що маргінальність можна розглядати як умову процесу віктимізації, оскільки маргінальній особистості властиві такі специфічні ознаки, які обумовлюють її підвищену віктимність. Остання, у свою чергу, провокує скоєння злочинів стосовно представників маргінальних прошарків або їх залучення до кримінальної діяльності, яка у ряді випадках має організований характер. Ступінь віктимності маргінальних осіб безпосередньо залежить від того, носієм якого типу маргінальності є особа (периферійної чи пограничної). Так, для представників периферійних маргінальних груп населення більш характерним є скоєння стосовно них злочинів насильницької спрямованості (вбивств, спричинення тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості тощо). У цьому випадку мова йде про групову підвищену віктимність периферійних верств суспільства, обумовлену їх способом життя. Віктимність членів пограничних маргінальних груп є значно нижчою. Іншими є й злочинні прояви, жертвами яких вони стають: у цьому випадку більш характерним є вчинення проти зазначеної категорії населення злочинів корисної та корисно-насильницької спрямованості. Це пояснюється вищим рівнем життя та матеріальної забезпеченості, а також більш обережною поведінкою таких осіб, порівняно з представниками периферійних маргінальних груп.

Досить часто представники маргінальних груп стають жертвами організованої злочинності. При цьому, в залежності від того, про який вид організованої злочинної діяльності йде мова, можна говорити про підвищену віктимність тієї чи іншої маргінальної групи. Наприклад, більшість жертв торгівлею людьми (особливо жінками) є представниками периферійних маргінальних верств населення. Це також стосується й організованої проституції, випадків реєстрації фірм, що займаються легалізацією доходів, отриманих злочинним шляхом, на осіб без певного місця проживання, які втратили, або в яких відібрали паспорти; шахрайських дій із житлом наркоманів, алкоголіків; залучення неповнолітніх до жебрацтва тощо. Для представників пограничних маргінальних груп більш характерним є вчинення проти них організованих насильницьких дій із корисних мотивів (пограбування, розбійні напади, вбивства тощо) та шахрайських дій.

Крім розглянутих вище основних напрямків впливу процесів маргіналізації на стан злочинності у державі, для всебічного та повного вивчення механізмів взаємодетермінації маргінальності та злочинності, необхідно дослідити зворотну сторону цього процесу – вплив злочинності на рівень маргіналізації у суспільстві. Вбачається можливим виокремити декілька основних напрямів такого впливу:

1. Злочинність можна розглядати як один із способів перерозподілу доходів серед членів суспільства. У результаті скоєння злочинів, переважно економічної спрямованості, певна група осіб (злочинці) незаконно збагачується за рахунок спричинення безпосереднього збитку третім особам. Так, лише за закінченими у 2005 р. кримінальними справами по економічних злочинах встановлено матеріальну шкоду на суму 1,1 млрд грн [102].

Наведені дані є складовою частиною такого кількісного показника злочинності як її ціна, “тобто розмір шкоди, якої завдає злочинність суспільству... Величезними є ще не підраховані втрати в боротьбі зі злочинністю: витрати на утримання розшукового і судово-слідчого апарату, колоній та інших місць ув’язнення, виплати пенсій, компенсацій потерпілим тощо [107, c. 13-14]”. Наприклад, у 2006 р. Кабінетом міністрів України було затверджено Державну програму покращання умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006–2010 рр., орієнтовний обсяг коштів державного бюджету, необхідний для її фінансування становить 2262471,8 тис. грн [158].

Необхідно також враховувати, що скоєння ряду злочинів (таких, як контрабанда – ст. 201 КК України; ухилення від повернення виручки в іноземній валюті – ст. 207 КК України; ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів – ст. 212 КК України; ухилення від сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування – ст. 212-1 КК України; незаконне виготовлення, підроблення, використання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок – ст. 216 КК України; незаконна приватизація державного, комунального майна – ст. 233 КК України [99] тощо) призводить до ненадходження до Державного бюджету України та місцевих бюджетів великої кількості грошових коштів. Як зазначає О.М. Литвак, “у позабанковому обігу в Україні в 1995 р. перебувало приблизно 40% всієї грошової маси держави. За оцінками експертів – близько 20 млрд дол. США протягом 1992–1993 років нелегально вивезено за кордон і зосереджено у зарубіжних банках. Для порівняння: сумарний бюджет МВС, Служби безпеки України та Прокуратури України на 1996 р. складав 79,7 трл грн або близько 400 млн дол. [107, c. 14]”.

Таким чином, чим вище ціна злочинності у державі, тим менше лишається коштів на реалізацію інших напрямків державної політики. Внаслідок цього помітно знижуються матеріальні можливості держави з надання соціальної допомоги незахищеним верствам населення (розмір якої і так дуже низький). Ця обставина призводить до погіршення соціально-економічного статусу зазначених груп та підвищує вірогідність їх маргіналізації.

2. Аналіз судової практики та кримінологічних досліджень свідчить, що найпоширенішим з усього переліку видів покарання, що застосовуються до особи, яка вчинила злочин, є позбавлення волі на певний строк. Цей вид покарання, окрім негативного правого статусу особи – судимості [98, c. 93-94], тягне за собою й низку інших негативних наслідків, одним із яких є маргіналізація, оскільки, як влучно зазначає В.М. Дрьомін, особи, що звільнилися з виправних установ, мають мало шансів повернутися у суспільство в якості його повноцінних членів. Причин цьому багато: “клеймо” злочинця, і, як наслідок, небажання суспільства прийняти його у своє середовище, відсутність роботи, житла, розрив або послаблення родинних зв'язків, збереження відносин із злочинним світом тощо [61, c. 55]. Більш детально причини маргіналізації осіб, що звільнилися з місць позбавлення волі, буде з`ясовано у другому розділі роботи при дослідженні їх участі в організованій злочинній діяльності.

3. Маргіналізація особи може бути обумовлена скоєнням стосовно неї злочину. Найчастіше це відбувається при шахрайських діях із житловим фондом, випадки якого в останні роки значно почастішали у зв’язку зі стрімким подорожчанням житла. При цьому, як свідчить практика, значна кількість таких злочинів вчиняється організованими групами (у такому разі мова вже йде про вплив організованої злочинності на маргіналізаційні процеси у суспільстві). Так, у 2004 р. в Москві було затримано банду “чорних рієлторов”, які шукали самотніх власників житла та, залякуючи їх, забирали квартири. Самих колишніх мешканців відправляли до Тульської області в покинуті будинки. Жертв таких злочинів підбирали з числа тих, хто не скаржитиметься, або чию пропажу ніхто не помітить (алкоголіків, наркоманів, самотніх пенсіонерів, психічно хворих осіб тощо) [148]. Багато таких прикладів є і в Україні: із квітня 2008 р. у суді слухається справа квартирних шахраїв з Дніпропетровська, які за чотири роки лишили без житла чотирнадцять осіб (переважно це люди похилого віку, що зловживали спиртними напоями). До складу організованої групи входило чотири особи, одна з яких, будучи державним нотаріусом, оформляла угоди. В результаті їх дій декілька осіб залишилися на вулиці, без грошей та житла, інші переїхали до тих будинків та квартир, які їм купили зловмисники. Працівники міліції визнають, що повернути втрачене житло практично неможливо, оскільки всі квартири вже перепродано. Невеликою є надія й на відшкодування матеріального збитку [81].

У наведених прикладах дуже чітко спостерігається розрив сталих соціальних зв'язків потерпілих не лише через відсутність у них постійного місця проживання (що найчастіше приводить до бродяжництва та жебрацтва таких осіб), але й через їх вимушену міграцію до іншої місцевості. Проте, навіть якщо особа залишається проживати на території свого населеного пункту, зберегти колишні зв'язки з друзями та знайомими видається проблематичним, зважаючи на «випадіння» (перехід) до іншої соціальної групи. Все вищезазначене обумовлює процес маргіналізації таких осіб, внаслідок чого вони поповнюють “соціальне дно”.

При розгляді механизмів взаємодетермінації маргіналізаційних процесів та злочинності було зроблено висновок про те, що маргінальне середовище являє собою соціальну базу злочинності, забезпечуючи процес її самовідтворення. При цьому зазначалося: перехід осіб, що перебувають у маргінальному стані, до кримінальної активності, у тому числі й до її організованих форм, значно спрощується завдяки наявності в них певних якостей, що дозволяють характеризувати таких осіб як маргінальних. Саме цей факт й успішно використовують представники організованих злочинних угруповань для залучення маргіналів до своєї діяльності. Як зазначають В.М. Волосевич та А.Ф. Крижанівський, “саме маргінали — професійні спортсмени в минулому, афганці, студенти, лімітники, “зеки”, “хіміки” та ін. — стали першими “ластівками” організованої злочинності. Тепер це явище набуло масового характеру. 30 відсотків учасників злочинних угруповань, які не мали постійного прибутку, — це лише видима частина “айсберга” маргіналів — суб'єктів організованої злочинності [33, c. 42]”.

Внаслідок цього серед учасників організованої злочинності останніми роками все частіше зустрічаються представники тих верств населення, участь яких у кримінальній діяльності раніше зазвичай не спостерігалася. На думку І.В. Озерського, однією з причин цього явища є занепад суспільної моралі, зниження рівня моральності та правової свідомості, внаслідок чого участь в організованій злочинності охопила широке коло людей із різних класів та верств суспільства [134, c. 26].

Підтвердженням цьому є результати соціологічних досліджень, згідно з якими допочатку XXI ст. більшість злочинних спільнот було утворено вихідцями з таких соціальних груп:

1) колишні “тіньовики” – досвідчені ділки, що займаються незаконним бізнесом вже не перший рік;

2) колишні комсомольські та партійні співробітники, що опинилися “не біля справ”, але зберегли старі, корисні для них зв’язки у державному апараті;

3) “нові руські”, тобто більш молоді за віком бізнесмени самих різноманітних спеціальностей (в основному економісти, фінансисти, торговці, програмісти, інженери тощо);

4) колишні спортсмени, а також колишні військовослужбовці, що не мають іншої професії;

5) раніше засуджені особи, рецидивісти, професійні злочинці, “злодії в законі” [4, с. 208].