Протидія маргіналізаційним процесам у суспільстві як напрямок загальносоціального попередження організованої злочинності

Проблема попередження злочинності є однією із ключових у сучасній кримінології. Незважаючи на те, що її вивченню присвячено багато наукових праць, “ще й дотепер немає одностайного підходу, по-перше, стосовно необхідності вживання єдиної термінології, по-друге, щодо визначення змісту одних і тих самих понять, якими оперує кримінологічна наука в цьому питанні, по-третє, стосовно встановлення співвідношення між певними термінами, за допомогою яких розкривається сутність діяльності, пов’язаної з протидією злочинності в цілому та її окремим різновидам [59, c. 127]”. Зазначену проблему, на яку звертають увагу більшість кримінологів, можна пояснити тим, що діяльність із попередження злочинності є надзвичайно різноманітною, що відбивається у спеціальній термінології. Крім слова “попередження”, що вживається для визначення родового поняття, застосовуються також терміни: “профілактика”, “запобігання”, “припинення”. Однак у кримінологічній літературі, виданій російською мовою, немає єдиного розуміння відповідних понять та їх співвідношення [74, c. 130]”. Цілком погоджуючись з позицією зазначеного автора, необхідно додати, що така проблема існує не лише в російськомовній кримінологічній літературі. Іще більш гостро, уявляється, вона стоїть в літературі, друкованій українською мовою, що пов`язано з необхідністю коректного перекладу термінів. Так, А.П. Закалюк зазначає, що в українській мові більш слушним вбачається вживання терміну не “попередження злочинності”, а “запобігання злочинності” [71, c. 320].

Наслідком вищезазначеного є певна плутанина, що існує в науковій літературі. Так, одні автори у своїх роботах використовують тільки поняття “боротьба зі злочинністю” [13, 30]; інші ототожнюють або підміняють поняття “боротьба зі злочинністю” та “протидія злочинності” [69, 126, 154]; треті паралельно використовують поняття “протидія злочинності” та “вплив на злочинність” [77]; четверті виділяють зазначені поняття окремо [97]. Цей перелік можна продовжувати. Відсутність одностайності у розумінні діяльності, що спрямована на попередження злочинної активності значно ускладнює подальші теоретичні розробки у цьому напрямку, що, у свою чергу, негативно відбивається на практичній діяльності. З огляду на це правильною вбачається думка В.В. Голіни, що “має йтися про просту домовленість учених і практиків про те, яка діяльність змістовно охоплюється тим чи іншим поняттям [104, c. 94]”.

Не вдаючись до дискусії щодо співвідношення розглянутих вище термінів, оскільки це питання не є предметом дослідження, варто визначити трактування понять, які будуть вживатися при вивченні основних напрямків попередження організованої злочинності в контексті концепції маргінальності.

Згідно зі ст.1 Конвенції Організації Об'єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності “мета цієї Конвенції полягає у сприянні співробітництву в справі більш ефективного попередження транснаціональної організованої злочинності та боротьби з нею [86]”. Крім цього, у тексті зазначеного документа зустрічається термін “протидія” організованій злочинності. Деякі науковці вважають, що саме цей термін має застосовуватися у разі, коли мова йде про організовану злочинність [43]. Щодо співвідношення понять “попередження” та “протидія” цілком вірною вбачається точка зору О.Г. Кальмана, який зазначає, що термін “протидія” “стоїть в одному синонімічному ряду з терміном “попередження”, оскільки визначає діяльність, спрямовану на перешкоджання проявам злочинності у загальноспеціальному плані [80, c. 229]”. Тому у цьому дослідженні ототожнюються зазначені поняття.

У науковій літературі зустрічаються різні визначення попередження злочинності [74, с. 130; 97, с. 431-432]. Найбільш вдалим для використання у межах кримінологічного дослідження маргінальних груп у структурі організованої злочинності вбачається визначення попередження злочинності, запропоноване В.Є. Еміновим та І.М. Мацкевичем, як багаторівневої системи заходів та суб'єктів, що їх здійснюють, спрямованих на: а) виявлення та усунення або послаблення та нейтралізацію причин злочинності, окремих її видів, а також сприяючих їм умов; б) виявлення та усунення ситуацій на певних територіях або у певному середовищі, безпосередньо мотивуючих або провокуючих здійснення злочинів; в) виявлення у структурі населення груп підвищеного кримінального ризику і зниження цього ризику; г) виявлення осіб, поведінка яких вказує на реальну можливість скоєння злочинів, та вчинення стосовно їх стримуючої і коригуючої дії, а у разі потреби – і стосовно їх найближчого оточення [94, c. 265-266].

Традиційно ще з радянських часів прийнято виділяти два рівня попередження злочинності: загальносоціальний та спеціальний (або спеціально-кримінологічний). Як справедливо зазначають В.Є. Емінов та І.М. Мацкевич, ця термінологія є декілька умовною, оскільки й спеціальне попередження здійснюється у рамках суспільства, впливає на життєдіяльність його членів, тобто також має соціальний характер. Однак зазначена термінологія дозволяє підкреслити відмінність між заходами, безпосередньо пов'язаними з глобальними процесами розвитку суспільства, і заходами, спрямованими саме на боротьбу із злочинністю [94, c. 271].

Варто розглянути проблеми попередження організованої злочинності у контексті маргіналізації суспільства саме із загальносоціального рівня, під яким розуміється сукупність економічних, політичних, ідеологічних, організаційно-управлінських, правових, технічних заходів, як правило, довготривалого характеру, що забезпечують подальший розвиток та вдосконалення суспільної системи. Ці заходи здійснюються в державі не з метою безпосереднього попередження злочинів, а спрямовані на вирішення економічних і соціальних завдань держави, що припускає усунення негативних явищ і процесів зі всіх сфер суспільного життя. Загальне попередження злочинності має диференційований характер, оскільки у його рамках впроваджуються заходи з попередження злочинності серед неповнолітніх, молоді, мігрантів та інших категорій населення, що виокремлюються на підставі деяких загальних соціально-демографічних, соціальних та інших критеріїв, не пов’язаних безпосередньо зі злочинною поведінкою [97, c. 439].

Загальносоціальне попередження впливає на рівень та стан злочинності у суспільстві не прямо, а опосередковано, оскільки боротьба зі злочинними проявами не є основною метою таких заходів. Основною метою діяльності, яку відносять до загальносоціального попередження злочинності, є покращання соціально-економічних умов життя, культурного та освітнього рівня населення, усунення кризових явищ, суперечностей серед верств суспільства тощо. Однак, незважаючи на це, даний напрямок попередження є дуже важливим для кримінології, оскільки “попереджувальний потенціал цієї діяльності полягає в тому, що вона протидіє негативним явищам і процесам, які сприяють відтворенню або збільшенню рівня злочинів, стимулює законослухняну поведінку людини [97, c. 95-96]”.

О.А. Мартиненко, вивчаючи проблему детермінації та попередження злочинності серед персоналу органів внутрішніх справ, наголошує на першорядній ролі масштабних загальнодержавних заходів при здійсненні попереджувальної діяльності: злочинність серед співробітників міліції, беручи свій початок від факторів соціального порядку, не може бути суттєво знижена на тривалий проміжок часу лише за рахунок застосування спеціально-кримінологічних заходів без кардинальних змін у функціонуванні соціальних інститутів [113, c. 361].

Наведене вище твердження є цілком справедливим не лише стосовно співробітників міліції, у тому числі й колишніх, а й стосовно представників інших маргінальних груп, що вивчаються у цьому дослідженні.

На підставі вивчення окремих маргінальних груп у структурі організованої злочинності, зроблено висновок, що маргінальний стан певної особи є криміногенним фактором, який збільшує вірогідність її входження або залучення до діяльності організованих злочинних формувань. Зазначене є справедливим і стосовно цілих маргінальних груп, що надає підставу розглядати їх як “групи ризику”. У такому випадку, враховуючи цілі цього кримінологічного дослідження, вдалим уявляється визначення загального попередження злочинності, наведеного А.І. Долговою, під яким вона розуміє систему заходів щодо усунення процесів детермінації і причинності злочинності, що впливають на все населення або його групи, які виділяються за загальними економічними, соціальними, іншими критеріями, і які створюють вірогідність злочинної поведінки практично всіх представників цих соціальних груп [97, c. 439].

Виходячи з наведеного вище, дії держави та громадськості щодо зниження існуючого рівня маргіналізації певних груп населення та окремих громадян, а також недопущення виникнення нових маргіналізаційних процесів можна розглядати як один із пріоритетних напрямків загальносоціального попередження організованої злочинності [191, c. 47].

Значущість розв’язання проблеми маргінальності поряд з іншими заходами попереджувальної діяльності підкреслюється в Резолюції ООН “Елементи відповідального попередження злочинності: стандарти і норми” (1937/31; 21/7/97), в якій зазначено, що “у випадках, коли це можливо, програми попередження злочинів слід поєднувати з комплексними програмами розв`язання проблем соціальної маргіналізації та відчуження”(п.15) [106, c. 80]”.

Зменшення маргіналізаційних процесів у сучасному українському суспільстві вбачається можливим розглядати на двох рівнях: правовому (законодавчому) та громадському.

Перший із зазначених рівнів – правовий – передбачає закріплення в законодавстві України певних положень, спрямованих на недопущення маргіналізації окремих груп населення, а також зменшення тих маргіналізаційних процесів, що вже існують у суспільстві. Мова йде про помірковану політику щодо зайнятості населення, особливо незахищених категорій; щодо попередження безпритульності, особливо неповнолітніх; щодо надання певних державних гарантій у випадку втрати особою працездатності тощо. Не зупиняючись детально на розгляді правового регулювання вказаних питань через те, що зазначене не є безпосереднім предметом дослідження цієї роботи, для прикладу слід розглянути лише один із напрямів попередження маргіналізації групи осіб, що вивчається у цьому дослідженні, – військовослужбовців, що звільняються у зв`язку зі скороченням чисельності Збройних Сил України.

У 2007 р. було розроблено Державну програму соціальної і професійної адаптації військовослужбовців, що підлягають звільненню, та осіб, звільнених з військової служби, на період до 2011 р., мета якої полягає у забезпеченні професійного навчання (професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації), сприянні у працевлаштуванні, наданні інформаційних, консультаційних, профорієнтаційних послуг військовослужбовцям, що підлягають звільненню, та особам, звільненим з військової служби. Основними завданнями цієї програми є: 1) координація діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, у тому числі міжнародних, які беруть участь у вирішенні питання соціальної і професійної адаптації військовослужбовців, що підлягають звільненню, та осіб, звільнених з військової служби; 2) соціальна та професійна адаптація осіб, звільнених з військової служби у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів та за станом; 3) професійна перепідготовка (тривалістю не менш як 500 годин) військовослужбовців, які мають вислугу військової служби не менш як 10 років та позитивні службові характеристики, протягом останнього року перед звільненням з військової служби за рахунок службового часу; 4) інформування військовослужбовців, що підлягають звільненню, та осіб, звільнених з військової служби, про заходи, які здійснюються на державному рівні для їх соціальної і професійної адаптації, а також про стан ринку праці та перспективи його розвитку, спеціальності та професії, що користуються попитом на ринку праці; 5) сприяння працевлаштуванню осіб, звільнених з військової служби, та створення умов для їх професійного навчання з використанням можливостей державної служби зайнятості, Міноборони, які згідно з законодавством можуть надавати зазначені послуги такій категорії осіб; 6) участь у міжнародних проектах і програмах, у рамках яких проводиться перепідготовка військовослужбовців, що підлягають звільненню, та осіб, звільнених з військової служби. У результаті провадження відповідних заходів, спрямованих на реалізацію завдань цієї проблеми, очікується таке: до кінця 2011 р. буде надано більш як 20 тис. військовослужбовців, що підлягають звільненню, та осіб, звільнених з військової служби у Збройних Силах, інших військових формуваннях, правоохоронних органах спеціального призначення та Державній спеціальній службі транспорту, державну підтримку для соціальної і професійної адаптації. Із них понад 5,6 тис. осіб матимуть змогу пройти професійну підготовку, перепідготовку, підвищити кваліфікацію за спеціальностями та професіями, які користуються попитом на ринку праці, та більш як 14,5 тис. осіб, звільнених з військової служби (з урахуванням тих, що пройшли професійне навчання), зможуть отримати роботу [57].

Правові заходи, за допомогою яких держава може та повинна впливати на процеси маргіналізації у суспільстві з метою їх усунення та мінімацізації їх наслідків, є дуже важливими. Однак досягти ефективного результату у цій діяльності одними лише змінами на законодавчому та правозастосовчому рівнях неможливо. Для цього має бути підтримка з боку громадськості, оскільки, як вже було розглянуто раніше, певна кількість осіб із груп, що вивчаються, набуває маргінального статусу саме завдяки громадській думці та ставленню до них. Тобто, якщо сама громада породжує маргінальних особистостей, то й вирішувати цю проблему необхідно також на громадському рівні.

У зв`язку з цим варто звернутися до поняття соціального контролю, під яким Я. Гілінський розуміє сукупність засобів та методів впливу суспільства на небажані форми девіантної поведінки з метою їх елімінірування (усунення) або скорочення, мінімізації [36, c. 419]. Як уже зазначалося, маргінальність не завжди є девіантністю. Однак, враховуючи те, що об’єктом цього дослідження є не всі маргінальні групи та індивіди, що їх складають, а лише ті, що беруть участь в організованій злочинній діяльності, то у такому випадку їх поведінку можна розглядати як девіантну, оскільки злочин є її крайнім проявом. Основними методами соціального контролю є позитивні санкції – заохочення та негативні санкції – покарання. До основних механізмів соціального контролю відносяться зовнішній, що здійснюється ззовні, різноманітними соціальними інститутами, організаціями (родиною, школою, суспільною організацією, поліцією) та їх представниками за допомогою санкцій – позитивних (заохочень) та негативних (покарань), та внутрішній, заснований на інтерналізованих (засвоєних, сприйнятих як свої власні) цінностях та нормах, що виражається поняттями честь, сумління, гідність, порядність, сором. До зовнішнього контролю відноситься й непрямий, пов`язаний із суспільною думкою, думкою референтної групи, з якою індивід себе ідентифікує (батьків, друзів, колег) [36, c. 420-421]. Саме останній механізм соціального контролю є цікавим у зв`язку зі зниженням маргіналізаційних процесів як одного з напрямків загальносоціального попередження організованої злочинності.

Характеризуючи загальні ознаки маргінального становища особи, а також специфіку маргіналізації представників певних груп ризику, що вивчаються, говорилося про те, що одним із впливових факторів маргіналізації є стигматизація осіб певної категорії. Особливо гостро ця проблема стоїть перед зовнішніми мігрантами, а також особами, що звільнилися із місць позбавлення волі. Зазначена обставина має високий рівень криміногенності, оскільки у деяких випадках, у сукупності з іншими життєвими обставинами, призводить до злочинної активності осіб, що зазнають стигматизації. Заходи щодо вирішення проблеми ресоціалізації осіб, що звільнилися з місць позбавлення волі, входить до складу заходів спеціально-кримінологічного попередження злочинності, у тому числі й організованої. Тому ці питання будуть розглянуті дещо пізніше. Однак, як і у випадку з мігрантами, успіх адаптації та ресоціалізації таких осіб суттєво залежить саме від громадської думки та можливості налагодження соціально-корисних зв’язків.

Таким чином, одним із напрямів загальносоціального попередження організованої злочинності у контексті концепції маргінальності можна розглядати заходи, спрямовані на подолання негативного ставлення до мігрантів. Для цього необхідно закріпити на законодавчому рівні засади державної етнополітики, одним із основних напрямів якої було би подолання ксенофобії, а також формування якщо не позитивного, то хоча б толерантного ставлення до представників інших національностей. Вирішенню цієї проблеми також можуть сприяти ЗМІ.

Проблема формування толерантного ставлення населення й до осіб, що відбули покарання у виді позбавлення волі, також має бути вирішена для створення сприятливих умов, необхідних для реалізації заходів спеціально-кримінологічного попередження стосовно цієї категорії осіб.

Іншим аспектом діяльності, спрямованої на формування суспільної думки з метою недопущення маргіналізації груп населення, що не є класичними маргіналами, є необхідність підвищення престижу певних професій, який було підірвано (або який значно знизився) після розпаду Радянського Союзу. У цьому випадку мова йде про таку групу “нових” маргіналів як “постспеціалісти” (у цьому дослідженні це співробітники правоохоронних органів, військовослужбовці, а також професійні спортсмени).

Особливо гостро ця проблема постає перед військовослужбовцями, що брали участь у бойових діях. Як зазначають М.А. Костенко, Н.Б. Костенко, А.В. Урезков, “за всіх часів військова служба супроводжувалася комплексом досить специфічних психотравмуючих впливів. На противагу цьому протягом століть сформувався комплекс соціальних емоційно-позитивних для військовослужбовця факторів, що активно підтримуються суспільством. Усвідомлення високої мети військової служби, її героїзація дозволяли солдатам долати багато складностей. При цьому відношення суспільства до своїх захисників формувало в них почуття гордості за обраний життєвий шлях і впевненість у своїй соціальній значимості. При всіх так званих “непопулярних” у суспільстві війнах, як свідчать наукові дані, в арміях різних країн миру зростало число психічних розладів” [88].

Таким чином, для недопущення маргіналізації військовослужбовців, що брали участь у бойових діях, і як наслідок – зниження ризику їх залучення до організованої злочинної діяльності, необхідно офіційно сформулювати позитивне ставлення держави та суспільства до ветеранів цих подій, а також надати їм необхідну підтримку для успішного процесу їх ресоціалізації.

Як інший напрям впливу громадськості на ресоціалізацію окремих категорій маргінальних особистостей та зниження процесів маргіналізації у суспільстві можна розглядати активну діяльність громадських організацій як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Як зазначає М.О. Черниш, “діяльність громадських організацій і рухів добродійних громадян України спрямована не тільки на матеріальну підтримку злиденних, реальну допомогу знедоленим співгромадянам, але й має на меті відновити їхнє здоров`я, громадянський статус, навчити доступним професіям і працевлаштувати, підвищити загальноосвітній рівень... майже за всіма категоріями маргінальних груп сформовані громадські ініціативи, що діють під патронатом державних служб або самостійно, на основі благодійних приватних фондів [213, c. 227-228]”. Однак, необхідно зазначити, що більшість таких ініціатив спрямована саме на представників периферійної маргінальності.

Певну допомогу у пом'якшенні міграційної проблеми в Україні надає ООН. У 2002 р. на території України перебувало близько трьох тисяч офіційно зареєстрованих біженців із 47 країн Європи, Азії та Африки, серед яких більшу частину становили афганці. Крім того, зареєстровано майже стільки ж прибулих із району збройного конфлікту в Абхазії. ООН фінансує не тільки пункти тимчасового розміщення біженців, але й центри підтримки родин біженців. Ці центри являють собою систему соціалізації, що включає дитячий садок, курси української, російської та англійської мов, комп'ютерні курси для дітей та дорослих, а також недільну школу [212, c. 239-240].

Виходячи з вищевикладеного, вплив громадськості на зниження процесів маргіналізації у суспільстві можна умовно поділити на два види: пасивний (не створення перешкод ресоціалізації представників “груп ризику” шляхом стигматізації тощо) та активний (здійснення спеціальних дій, спрямованих на ресоціалізацію, адаптацію, соціальну допомогу тощо).

Підсумовуючи наведене вище, необхідно зазначити, що для ефективного загальносоціального попередження організованої злочинності є необхідним поєднання зусиль державних органів та громадськості, тобто поєднання зусиль на обох рівнях, про які йшла мова на початку цього підрозділу. Лише комплексний підхід до вирішення цієї проблеми забезпечить отримання позитивних результатів.