Визначення основних понять концепції маргінальності та її значення для кримінологічних досліджень

Проблема маргінальності останніми роками набуває все більшого значення як на теоретичному, так і на практичному рівні. Це зумовлено тим, що процеси маргіналізації населення, що іманентно притаманні кожному стратифікованому суспільству, у період його трансформацій посилюються багаторазово. Внаслідок докорінних політичних та соціально-економічних перетворень, що відбулися наприкінці XX ст., у країнах пострадянського простору склалися так звані перехідні суспільства. Такі чинники, як дестабілізація економіки, спад виробництва, зниження життєвого рівня, крах старих ідеалів та цінностей призвели до стирання існуючих раніше поміж соціальними групами меж та становлення нових видів міжгрупової інтеграції за формами власності, доходами, до включення у владні структури. Зазначені процеси істотно відбилися на соціальному самопочутті переважної більшості громадян, що призвело до маргіналізації значної частини населення, оскільки, як зазначає Н. Шульга, маргіналізація у перехідному суспільстві розгортається як широкомасштабний, всеосяжний процес втрати соціальними суб'єктами власних ідентичностей та переходу до стану невизначених, розмитих ідентичностей [217, c. 6]. Зазначена проблема є досить актуальною для України, оскільки, як свідчать результати моніторингового соціологічного дослідження маргінальних груп населення, що здійснювалось по загальнонаціональній виборці у восьми регіонах країни, “наслідком соціально-економічного спаду стала маргіналізація значної частини українського населення [110, c. 3] ”.

Офіційних даних щодо поширеності процесів маргіналізації в Україні на даний момент не існує. Тому задля оцінювання поширеності цього явища доводиться звертатися до наукових розробок та експертних оцінок, які суттєво різняться. Наприклад, В.М. Волосевич та А.Ф. Крижанівський вважають, що “співставлення статистики з різних сфер життя суспільства (рівень матеріальної забезпеченості, участь у виборах, результати соціологічних досліджень тощо) дозволяє припустити, що від 37 до 45 відсотків дорослого населення відповідають основним ознакам маргінальності [33, c. 42]”. Деякі автори роблять більш песимістичні висновки про “загальну” [114, c. 11], “наскрізну” [128, c. 169] маргіналізацію усього суспільства. Проте, І.П. Попова вважає, що теза про загальну маргіналізацію є слабко верифікованою, через що вона може стати черговим “соціальним міфом” [155, c. 62].

Концепція маргінальності, що зародилася у рамках соціології, через значущість проблеми перехідних явищ була підхоплена представниками інших наук. У зв'язку з цим цікавою уявляється висунута А.І. Атояном у його роботах ідея міждисциплінарного синтезу шляхом виокремлення всього комплексу знань про маргінальність у відособлену галузь наукового знання – соціальну маргіналістику [9, 10, 11].

Актуальність та поширеність процесів маргіналізації в суспільствах на пострадянському просторі зумовлюють потребу вивчення зазначеної проблематики у рамках кримінології, оскільки такі істотні зміни в соціальній структурі не можуть не позначитися на стані злочинності та тенденціях її розвитку. Як слушно зазначає з цього приводу В.М. Дрьомін, “проблема маргінального статусу та маргінальної поведінки у вітчизняній кримінології не дістала належної розробки. Потреба ж у подібних дослідженнях є. Як свідчить статистика, все більше число людей опиняється виключеними із громадського життя, відторгаються соціальними групами, з якими вони себе раніше ідентифікували, залучаються у злочинні форми поведінки. Маргінали – це люди, які перебувають на межі між двома або більше соціальними спільнотами, але не приймаються ні однієї з них як її повноправні учасники [61, c. 54]”.

Незважаючи на важливість цієї теми, у кримінологічній літературі вона практично не вивчена, хоча певні напрацювання у цьому напрямі вже є. Так, наприклад, у підручнику з кримінології М.В. Краснов виділяє окрему главу, присвячену маргінальній злочинності та заходам її попередження [92, c. 467-487]. Безумовно, сам факт окремого розгляду зазначеної проблеми є позитивним, однак у межах цієї глави и автор підмінює поняття маргінальності девіантною поведінкою, прояви якої він і розглядає (проституцію, алкоголізацію та наркотизацію). Окремі аспекти злочинності осіб, що характеризуються маргінальним статусом, було розглянуто у дисертаційних дослідженнях переважно російських авторів [48, 187]. Однак глибокого комплексного кримінологічного дослідження впливу маргіналізації як на стан усієї злочинності, так і окремо на її організовані форми, ще не проводилося.

Нерозробленість концепції маргінальності стосовно проблем кримінології вбачається можливим пояснити неоднозначністю трактування основних її понять, що значно заважає проведенню подальших досліджень у цьому напрямі [193]. На існування в соціологічній літературі великої кількості визначень термінів “маргінальна особистість”, “маргіналізація” та “маргінальність” вчені неодноразово вже звертали увагу [16, 152, 217]. Так, І.П. Попова указує на такі труднощі стосовно визначення змісту поняття маргінальності: по-перше, у практиці використання самого терміна склалося кілька підходів (у соціології, соціальній психології, культурології, політології, економіці тощо); по-друге, в процесі уточнення та еволюції цього поняття в соціології затвердилося кілька значень, пов'язаних із різними типами маргінальності; по-третє, його нечіткість, невизначеність робить складним вимір самого явища маргінальності, його аналіз у контексті соціальних процесів [155, c. 63]. Л.А. Бєляєва пояснює використання авторами в науковому та політичному лексиконі поняття “маргінальність” у різних контекстах недостатньою науковою розробленістю цієї проблеми, а також зазначає, що за існуючих різночитань у використанні терміна “маргінальність” є одна спільна характеристика, яка розуміється насамперед як негативна властивість суб'єктів, процесів, суспільних тенденцій, однак таке трактування уявляється однобічним [16, c. 152].

Для того, щоб уникнути у цьому дослідженні зазначеної однобічності у трактуванні поняття “маргінальність” та похідних від нього, слід повніше з’ясувати сутність цього феномена та сформулювати його робоче поняття. Для цього слід звернутися до генезису самої ідеї маргінальності.

Етимологічно термін “маргінал” походить від латин. margo, -inis – край [131, c. 432]; або від латин. marginales – той, що перебуває на краю [177, c. 301]. Вперше у науковий обіг термін “маргінальна людина” (marginal man) застосував американський соціолог Роберт Езра Парк у 1928 р. в роботі “Людська міграція та маргінальна людина”. Цей термін було введено для позначення проблеми адаптації мігрантів до нових умов життя та її соціально-психологічних наслідків, які виникають через конфлікти двох чи більше культур. За Парком, маргінальна людина – це людина, яку доля прирекла жити у двох суспільствах та у двох не лише різних, а й антагоністичних культурах; її розум – це плавильний тигель, в якому розплавляються і цілком або частково сплавляються воєдино дві різні та несприйнятливі одна одною культури [149, c. 174]; індивід, який опиняється на узбіччі двох культур і не пристосовується повною мірою або постійно ні до однієї з них [150, c. 189].

Незважаючи на те, що авторство самого терміна “маргінал” за Р. Парком не оспорюється, деякі вчені, які досліджували виникнення та розвиток концепції маргінальності, наголошують, що до нього в науковій літературі вже робилися спроби вивчення подібних явищ [117, c. 15; 128, с. 187].

Не зупиняючись детально на самій історії виникнення та змінюванні трактувань понять концепції маргінальності, оскільки це не є предметом цього дослідження, слід зазначити, що у спеціальній літературі виокремлюють дві основні школи: перша – американська (чиказька) соціологічна школа (А. Антоновскі, Р. Парк, Е. Стоунквіст, А. Фарж, М. Шибутані) – заклала класичну концепцію маргінальності, що розглядала останню в рамках конфлікту культур двох або більше взаємодіючих груп чи спільнот (переважно, етнічних), друга – західноєвропейська соціологічна школа (Д. Манчіні, Ж. Леві-Стренже, С. Погам) – спираючись на праці К. Маркса та Ф. Енгельса, підходить до вивчення маргінальності у зв'язку з об'єктивними соціальними умовами, із чітко вираженим акцентом на вивчення самих цих умов та соціальних причин маргінальності [2, c. 9-10; 175, с. 2; 188]. Як влучно зазначає Н.Є. Степанова, для повного розуміння феномена маргінальності необхідна інтеграція цих підходів [188].

Досить поширений в соціології підхід до розуміння маргінальності лише як наслідка спадної соціальної мобільності (про що вже йшла мова раніше) частіше за все використовується й кримінологами. Так,.Ф. Побєгайло, під маргінальним середовищем розуміє “декласованих та напівдекласованих елементів: дармоїдів, жебраків, бродяг, безпритульних дітей, алкоголіків, наркоманів, суб'єктів із кримінальним минулим, що соціально не адаптувалися, повій, сутенерів та ін. [94, c. 401]”, які утворюють “соціальне дно”. Цієї ж позиції дотримуються О.М. Черниш та М.О. Черниш, розуміючи під маргіналами “такі крайні знизу верстви у соціальній структурі, які обмежені у виконанні соціальних ролей громадянина та людини, позбавлені основних засобів життєзабезпечення, недостатньо соціалізовані, не інтегровані в систему суспільних відносин або повністю вийшли з неї й перебувають із суспільством у нейтральних або антагоністичних відносинах [212, c. 315]”.

Ще категоричніше із цього питання висловлюється А.Ю. Голодняк: маргінальне середовище – це середовище, яке існує за межами суспільства, утворене індивідами, викинутими із тих чи інших причин із соціуму, яких у світі прийнято вважати знехтуваним суспільством. Маргінали є віддзеркаленням крайнього ступеня дезорганізації індивідуального способу життя, що виявляється у крайній нерозвиненості матеріальних умов існування, мінімальному рівні задоволення основних потреб, примітивному характері міжособистісних стосунків у побутовій та дозвільній сферах, алкоголізації, наркотизації, використовуванні як джерела існування жебрацтва, промислу на звалищах, дрібних крадіжок, збирання пляшок, випадкових, майже завжди нелегальних, заробітків. Більше того, зазначений автор прирівнює маргіналів до осіб, які є недоторканними в прямому та переносному значенні цього слова [48, c. 14, 41].

У кримінологічній літературі навіть зустрічаються випадки, коли маргінальних осіб дорівнюють до делінквентів. Так, Р.Ф. Степаненко, досліджуючи попередження злочинів, які вчинюють особи, які ведуть маргінальний спосіб життя, під останнім розуміє “спосіб життя соціально-неблагополучних груп населення, відчужених від суспільно корисних зв'язків, переважно таких, що не мають постійного джерела доходів, характеризуються делінквентною поведінкою та через це схильні до здійснення правопорушень, зокрема злочинів [187, c. 10, 71]”. Таким чином, згідно із цим визначенням, однією з обов'язкових ознак маргінального способу життя є делінквентна поведінка особи, однак із цим важко погодитись. Оскільки в кримінології під делінквентністю (від лат. delinquens – той, що порушує) розуміють “1) сукупність злочинів чи інших правопорушень, скоєних неповнолітніми; 2) характеристика особи, що порушила правові норми і підлягає примусовому виправному впливу [219, c. 56]”, то у цьому випадку Р.Ф. Степаненко прирівнює маргінальних особистостей до правопорушників та злочинців, що є помилковим, оскільки, як це буде розглянуто докладніше при дослідженні питання криміногенності маргінальності, саме по собі перебування особи у маргінальному стані не тягне за собою з неминучістю скоєння нею злочину чи іншого правопорушення.

Вбачається, наведений вище підхід, за якого маргінальність зводиться лише до негативного явища, а всі особи, які перебувають у маргінальному стані, асоціюються винятково з представниками “соціального дна”, є дещо дискусійним та потребує корегування у зв’язку з таким. По-перше, він не повною мірою відбиває саму сутність концепції маргінальності, яка є значно ширшою. Як зазначає Л.А. Бєляєва, проблема маргінальності є багатовекторною: вона може бути наслідком як низхідної, так і висхідної соціальної мобільності. Маргінальні особи виступають як актори суспільних змін на різних рівнях (загальнодержавному, регіональному, місцевому), їхня діяльність може мати різноспрямовані соціальні наслідки: як позитивні, так і негативні [16, c. 152]. Крім того, слід підкреслити, що ще засновник концепції маргінальності Р. Парк наголошував на наявності її позитивного аспекту [149, c. 175], на що також вказують і сучасні вчені [21, с. 132; 128, c. 171;]. У деяких країнах навіть сам термін “маргінал” сприймається у позитивному значенні, наприклад, в Індії, де під маргіналами розуміються особи, які шукають нових шляхів морального та суспільного служіння своїй країні [167, c. 148]. По-друге, подібне звуження тлумачення терміна “маргінал” (як це було показано вище) істотно збіднює можливості застосування концепції маргінальності у кримінології в контексті пояснення причин злочинності, оскільки в такому разі із поля зору кримінологів автоматично випадають цілі групи населення, що не є представниками “соціального дна”, проте перебувають у маргінальному стані в сучасному суспільстві, – “нові маргінали”.

Про появу нових маргінальних груп за різних часів у науковій літературі говорили окремі вчені. Так, А.А. Галкін, аналізуючи соціально-економічні та ідейно-політичні аспекти маргіналізації капіталістичного суспільства, а саме структурну перебудову другої половини 70-х та 80-х рр. минулого століття, зазначав, що наслідком зростання обсягу маргіналізованої і тієї, що маргіналізується, частини населення розвинених капіталістичних країн є ускладнення внутрішньої структури цієї групи. Разом із люмпен-пролетарями виникла і швидко зростає категорія, яку можна було б назвати новими маргіналами, до якої входять особи, що стійко витиснуті з виробничого процесу, але водночас такі, що володіють високим рівнем загальної та професійної підготовки, завищеними соціальними очікуваннями та високою політичною активністю [123, c. 55]. Дещо пізніше на проблему появи “нових маргіналів” вже стосовно сучасного суспільства вказує І.П. Попова. До них вона відносить “постспеціалістів” (фахівців галузей економіки, які втратили в сучасній ситуації соціальну перспективу і змушені змінювати свій соціально-професійний статус); “нових агентів” (представників малого бізнесу, самозайняте населення) та “мігрантів” (біженців та вимушених переселенців) [155, c. 68-70].

У зв’язку з вищенаведеним науковий інтерес становить концепція Ю.Ю. Бродецької, яка, базуючись на неоднорідності маргінального середовища, пропонує розрізняти два типи маргінальності: пограничну та периферійну, оскільки, вже з точки зору етимології, це поняття може означати як пограничний, проміжний стан соціального суб'єкта, так і периферійний його стан [20, c. 59]. Отже, можна вважати, що класичні маргінали – представники нижчих верств населення, більшість яких утворюють “соціальне дно” суспільства, – є носіями периферійної маргінальності, а “нові маргінали” – відповідно пограничної маргінальності. Саме ця термінологія буде надалі використовуватися у цьому дослідженні.

Варто зазначити, що спочатку до ознак маргінальної особи Р. Парк відносив такі, як серйозні сумніви у власній особистій цінності; невизначеність зв'язків із друзями та постійний страх бути знехтуваним; тенденція здебільшого уникати невизначених ситуацій, аніж ризикувати приниженням; хвороблива сором’язливість у присутності інших людей, самотність та надмірна мрійливість, надмірне занепокоєння щодо майбутнього та побоювання будь-яких ризикованих дій; нездатність насолоджуватися життям, а також впевненість у тому, що оточуючі несправедливо з нею поводяться [214, c. 491]. Проте, як справедливо зазначає Т. Шибутані, такі риси притаманні не всім особам, що знаходяться у маргінальному стані [214, c. 492].

Досі у науковій літературі не вироблено єдиного переліку ознак маргінальної особистості. У зв’язку з цим задля досягнення мети та розв’язання завдань дисертаційного дослідження можна прийняти такі критерії маргінальності, запропоновані І.П. Поповою:

1) стан, пов'язаний з періодом переходу, який сприймається як криза;

2) невизначеність соціального становища, невключеність чи неповна включеність до соціальних структур чи груп;

3) статусна неузгодженість (несумісність), соціально-психологічною інтерпретацією якої є несумісність прагнень особи та референтної групи [155, c. 67].

Варто детальніше розглянути зазначені критерії.

Як вже зазначалося, для маргінального стану індивіда чи групи притаманним є період переходу, пов'язаний із кризою. У зв’язку з цим варто звернутися до “обрядів переходу” (rites de passage), що вивчаються у рамках соціальної антропології і мають певну схожість із зазначеним критерієм маргінальності [117, c. 29-32; 128, с. 159-160 ]. Цю проблему розробляв В. Тернер, використовуючи наукові напрацювання Арнольда ван Геннепа. Останній визначав “обряди переходу” як обряди, що супроводжують будь-яку зміну місця, стану, соціальної позиції та віку. Він виділяв у всіх обрядах переходу три фази: розподіл, грань (або limen, що латин. перекладається як “поріг”) та з'єднання [206, c. 168-169]. Особливий інтерес стосовно концепції маргінальності являє саме лімінальна (друга) фаза обрядів переходу через свою схожість з описом маргінального стану особи: властивості лімінальності або лімінальних personae (“порогових людей”) неодмінно є подвійними. Лімінальні істоти перебувають у проміжку між станами, що приписані та розподілені законом, звичаєм, умовностями та церемоніалом [206, c. 169].

Проте, незважаючи на зовнішню схожість лімінальної та маргінальної ситуацій (проміжність, невизначеність становища), вони не є тотожними. Про це свідчить використання ван Геннепом у своїй роботі двох цих термінів для опису різних явищ: коммунітас проривається через щілини структури до лімінальності, а через її околиці до маргінальності [206, c. 198]. Крім того, як справедливо зазначає В.Г. Ніколаєв, найважливіша відмінність маргінальної ситуації від ситуації обряду переходу полягає в тому, що у другому випадку “перехід” відбувається під наглядом та покровительством членів суспільства, його оточено різноманітними механізмами регулювання та завершується реінтеграцією індивіда у структуру співтовариства, тоді як у разі з маргінальною особистістю такий перехід може так ніколи й не завершитися [128, c. 159-160]. Таким чином, незважаючи на певну схожість, поняття “лімінальність” та “маргінальність” ототожнювати не можна, оскільки вони відображають різні за своєю сутністю явища.

Другий із вищенаведених критеріїв маргінальності – невизначеність соціального становища, невключеність або неповна включеність до соціальних структур чи груп – безпосередньо пов'язаний з проблемою соціальної ідентичності особи та її кризою [190].

Вчені зазначають, що проблема ідентичності особи є однією з центральних проблем соціальної психології, родоначальником якої вважають У. Джеймса, який вперше вказав на існування двох аспектів осмислення особою своєї самототожності: особистісної та соціальної. Якщо особистісна ідентичність – це самовизначення у термінах фізичних, інтелектуальних та моральних рис індивіда, то соціальна ідентичність – самовизначення у термінах віднесення себе до певної соціальної групи [3, c. 305].

Етимологічно термін “ідентичність” походить від латин. identicus – тотожний, однаковий, у зв'язку з чим він трактується як тотожність, збіг чого-небудь із чим-небудь [18, c. 434]. Таким чином, соціальна ідентичність особи – це набір певних соціально-психологічних характеристик особи, які дають можливість її ототожненнювання з певною соціальною спільнотою, а соціальна ідентифікація – процес самоототожнення особи із соціальною групою, тобто усвідомлення своєї приналежності до неї.

У науковій літературі в структурі соціальної ідентичності виділяють три компоненти: 1) когнітивний (усвідомлення індивідом своєї приналежності до певної групи); 2) ціннісний (оцінка індивідом групи, яка має позитивне або негативне забарвлення); 3) емоційний (сприйняття індивідом або відкидання, відторгнення “своєї” групи) [3, c. 306]. Для розуміння сутності процесу маргіналізації важливі всі три зазначені компоненти соціальної ідентичності, розглянуті та проаналізовані у сукупності.

Ідентифікація індивідом себе з конкретною соціальною групою, на думку Л. Гозмана та А. Еткінда, залежить від двох чинників: чи є людина хоч якоюсь мірою суб'єктом цієї спільності (тобто чи робила внесок у її створення та розвиток) та добровільності її приналежності до такої спільноти [44, c. 32-33]. У світлі концепції маргінальності особливого значення набуває другий із перелічених чинників, оскільки, незважаючи на існуючу можливість добровільного уходу в маргінальність, більшість маргіналізованих осіб було “витиснуто” з позитивних референтних груп проти їх бажання. Це призводить до кризи соціальної ідентичності, яка супроводжує маргінальність та є її соціологічним показником [20, c. 74].

Під кризою ідентичності в літературі розуміють особливу ситуацію свідомості, коли більшість соціальних категорій, за допомогою яких людина визначає себе та своє місце в суспільстві, здаються такими, що втратили свої межі та свою цінність [76, c. 66]. Н.Л. Іванова пропонує розглядати зазначену кризу соціальної ідентичності у двох площинах: як порушення сталої внутрішньої гармонії (я не знаю, хто я тепер) та як необхідність вибору можливостей для ідентифікації (я повинен вирішити, хто я такий) [76, c.66]. Обидва ці процеси притаманні маргінальним особистостям, оскільки характерний для них розрив соціально-корисних зв'язків з референтною групою призводить до необхідності з’ясування свого нового місця у суспільній структурі.

Слід зазначити, що вивчення невизначеності самоідентифікації особи або групи при спробі самовіднесення до загальноприйнятих, “нормативних” соціальних груп на сьогодні є одним з основних напрямів у дослідженні маргінального стану особи або групи [155, c. 67]. Значний інтерес цей напрям являє собою також і для кримінології, оскільки знання у цій галузі допоможуть більш глибоко вивчити мотиваційну сторону скоєння злочинів особами, що знаходяться у маргінальному стані.

Третій із критеріїв маргінальності – статусна неузгодженість (несумісність), соціально-психологічною інтерпретацією якої є несумісність домагань особи та референтної групи – пов'язаний із явищем множинної ідентичності, під якою у соціальній психології розуміють включеність індивіда до великої кількості груп та ідентифікація з кожною з них. Така ідентичність, на думку Л. Гозмана та А. Еткінда, уявляється найбільш вигідною для людини, оскільки дозволяє їй використовувати досвід однієї групи для адаптації в іншій і, не відмовляючись від свого минулого, робити внесок до спільності, з якою пов'язано його майбутнє [44, c. 34].

З такою позицією можна погодитися, але необхідно зробити одне застереження: це твердження є справедливим тільки у тому випадку, якщо членство у кожній із груп, з якою особа себе ідентифікує, не вимагає від неї виконання ролей, що суперечать або навіть взаємовиключають одна одну. Якщо ця умова не дотримується, то мова вже йде не про позитивну множинну ідентичність, а про рольовий конфлікт.

У конфліктології виділяють дві групи рольових конфліктів:

1) зовнішні, коли джерело суперечності, що виникла, знаходиться зовні (на індивіда спрямовані одночасно очікування різних груп, які приписують йому різні ролі. Гострота та глибина протікання такого конфлікту прямо залежить від строгості вимог, що пред'являються до особи, а також від відмінностей у рольових очікуваннях);

2) внутрішні або внутрішньоособистісні – конфлікти, що виникають при взаємодії з навколишнім середовищем та характеризуються боротьбою мотивів, інтересів, цілей та цінностей одного індивіда (такий конфлікт відбувається всередині власної рольової системи, коли особа виявляє відмінність між своєю роллю, як вона її розуміє, та власною рольовою поведінкою, в результаті чого з’являється серйозна напруга, оскільки руйнується Я-образ) [119, c. 150, 164-165].

Обидва вищезгадані види рольових конфліктів справляють маргіналізуючий вплив на індивіда, оскільки при зовнішньому рольовому конфлікті він опиняється поміж двома групами, одній із яких має віддати перевагу шляхом виконання відповідної ролі. Наявність же в особи внутрішнього рольового конфлікту може призвести (а в ряді випадків призводить) до вже розглянутої вище кризи соціальної ідентичності, що сприяє процесу маргіналізації. Проте, може існувати й зворотний зв'язок: саме маргінальне становище індивіда є каталізатором виникнення внутрішнього конфлікту.

На окрему увагу з кримінологічної точки зору заслуговує один із видів внутрішнього конфлікту – фруструючий. У теорії кримінології під фрустрацією розуміють (від лат. frustration – обман, невдача) конфліктний емоційний стан, викликаний непереборними для даного індивіда труднощами, перепонами у досягненні мети, крахом планів та надій; переживання крупної невдачі [94, c. 731], наслідком якого може бути скоєння індивідом агресивних вчинків, спрямованих як на об'єкти фрустрації, так і на об'єкти, що не мають до неї ніякого відношення (так звана інструментальна агресія, за якої відбувається зсув насильства) [73, c. 175].

Небезпека внутрішніх конфліктів полягає в тому, що їх розв’язання найчастіше призводить до негативних наслідків. В одних випадках сильні страждання від переживання внутрішніх конфліктів можуть призвести до розпаду особистості [214, c. 209]; в інших – до конфлікту з іншими членами суспільства, загальноприйнятими соціальними нормами, у тому числі й правовими, наслідком чого є девіантна, а іноді злочинна поведінка (як крайній прояв девіантності). У зв'язку із цим для кримінологів особливий інтерес являють собою захисні механізми – специфічна система стабілізації особистості, спрямована на усунення або зведення до мінімуму відчуття тривоги, пов'язаного з усвідомленням конфлікту [119, c. 152-153]. Для зняття такого відчуття люди використовують як продуктивні механізми захисту (наприклад, сублімацію, яка призводить до кар'єрного зростання та відповідно підвищення рівня самооцінки), так і негативні (наприклад, номадізм – бродяжництво, прагнення до зміни місця проживання; прагнення до досягнення станів, які створюють тимчасову видимість зняття внутрішнього конфлікту – вживання алкогольних напоїв та наркотичних засобів) [119, c. 153,155].

Вищезгадані негативні механізми захисту ведуть до маргіналізації індивіда – носія внутрішнього конфлікту (у розглянутому випадку особа переходить до груп, що є маргінальними за своєю суттю, з яких складається «соціальне дно» суспільства). Крім того, вживання алкогольних напоїв та наркотичних речовин саме по собі є криміногенним чинником, оскільки більшість загальнокримінальних злочинів, зокрема насильницьких, здійснюються саме у стані алкогольного або наркотичного сп'яніння (наприклад, відсоток п'яних серед осіб, що вчиняють хуліганство, найвищий – більше 90% [74, c. 205], кожне третє зґвалтування, суб’єктом якого є неповнолітня особа, відбувається в обстановці групових п'янок [95, c. 276]). У зв'язку з цим обґрунтованим уявляється твердження Ю.М. Антоняна про те, що бродяжництво та алкоголізм є криміногенними фоновими явищами, які хоч і не відносяться до злочинних, проте самі по собі активно живлять злочинність, створюючи для її існування та поширення сприятливу обстановку [94, c. 143].

Окрім розглянутих критеріїв маргінальності для з'ясування суті цього поняття необхідно зазначити, що сам процес маргіналізації може відбуватися у двох напрямках:

1) маргінальність ззовні – приписується суспільством, яке, визначаючи того або іншого індивіда як маргінального, тим самим перешкоджає його подальшій інтеграції в суспільство;

2) маргінальність зсередини – відбувається самоідентифікація особою себе як маргінала, заснована на відчутті власної невідповідності “нормі” [198, c. 128].

Ці два напрями процесу маргіналізації можуть відбуватися як незалежно один від одного, так і у взаємозв’язку. Крім того, маргіналізація ззовні може послужити основою для початку маргіналізації зсередини.

Розглянуті вище напрямки процесу маргіналізації тісно пов'язані з проблемою відчуження особи. Ю.М. Антонян, що детально вивчав цей феномен, виокремлює два види відчуження особистості: психологічне та соціальне. Психологічне відчуження – це особлива позиція індивіда по відношенню до інших, яка обумовлена притаманними йому суб'єктивними властивостями, тобто це суб'єктивне неприйняття особою соціального оточення та деяких його важливих об'єктів. Соціальне відчуження породжується тільки (або в основному) зовнішніми обставинами, ставленням інших людей та груп до цього суб'єкта при збереженні прагнення останнього до встановлення або зміцнення зв’язків зі своїм оточенням, а також залучення до його цінностей [6, c. 25].

Виходячи з вищевикладеного, можна дійти висновку, що процес маргіналізації ззовні, розглянутий вище, за своєю суттю схожий із ситуацією соціального відчуження. В обох випадках спостерігається відторгнення індивіда суспільством за наявності в останнього бажання та необхідності у спілкуванні із значущими іншими. Таким чином, можна говорити, що для процесу маргіналізації ззовні завжди є характерним соціальне відчуження. Що стосується співвідношення психологічного відчуження та маргіналізації зсередини, то у цьому випадку спостерігається інший зв'язок: при маргіналізації зсередини індивід усвідомлює свій маргінальний стан, проте таке усвідомлення не завжди веде до неприйняття свого соціального оточення, як це відбувається при психологічному відчуженні. Найчастіше, при самоідентифікації особою себе як маргінальної для неї є характерним бажання повернуться до референтної групи. Таким чином, прямого зв'язку між психологічним відчуженням та маргіналізацією зсередини не існує. Проте, слід зазначити, що психологічне відчуження може бути як захисним механізмом при маргіналізації ззовні і соціальному відчуженні (звідси й аутичність таких осіб), так і наслідком зазначених процесів. Стосовно проблеми маргінальності вчені говорять про відчуження як про прояв маргінальності [20, c. 74], або як про одну з характеристик маргінальної особистості [187, c. 65].

Аналіз процесів маргіналізації у двох напрямах – зсередини та ззовні – дозволяє виділити дві групи показників ступеня маргінальності: об'єктивні та суб'єктивні. У науковій літературі існують різні переліки таких показників [155, c. 68; 212, с. 25]. Проте, у цілях цього дослідження можна прийняти класифікацію, запропоновану Ю.Ю. Бродецькою, яка до об'єктивних показників маргінальної відносить: 1) включеність-невключеність соціального суб'єкта до процесів соціального виробництва, розподілу праці; 2) включеність-невключеність суб'єкта до соціальних процесів суспільства, системи соціальних відносин; 3) соціальні зв'язки (як система особистісної та групової комунікації у референтній групі); 4) соціальний статус (як структурний елемент соціальної організації суспільства, що забезпечує соціальні зв'язки між суб'єктами суспільних відносин); 5) конструктивну та деструктивну позиції в соціальній системі; 6) тенденцію зміни позиції соціального суб'єкта в структурі. Суб'єктивними ж показниками є: 1) характер та ступінь ідентифікації соціального суб'єкта із соціальною групою; 2) ступінь та спрямованість ціннісно-нормативної інтеграції; 3) субкультурна приналежність [20, c. 78]. Виділення об'єктивних та суб'єктивних показників маргінальності підкреслює, що маргінальність – це феномен, якій має виражену суб'єктивно-об'єктивну природу [20, c. 69]. Саме із цього й потрібно виходити при формулюванні визначення маргінальності.

На підставі вищевикладеного, для вивчення місця маргінальних груп у структурі організованої злочинності, в якості робочих пропонуються такі визначення маргінальності та маргіналізації:

Маргінальність – це особливий стан особи, що характеризується об’єктивними та/або суб’єктивними змінами його соціального статусу, наслідком чого є розрив соціально-корисних зв’язків із референтною групою, криза самоідентифікації, відчуження особи, дезадаптованість до нових умов життя, в результаті чого індивід опиняється між двома або більше соціальними групами, у жодній з яких він не є (або не відчуває себе) її повноправним членом.

Маргіналізація – це процес зміни соціального статусу особи та/або його самоідентифікації, що супроводжується розривом економічних, культурних та інших соціально-корисних зв’язків, в результаті чого така особа об’єктивно чи суб’єктивно витискується із соціальної групи, до складу якої вона входила раніше.

Закінчуючи розгляд питання щодо можливості застосування концепції маргінальності в кримінології, слід окремо назвати запропоновану деякими авторами ідею введення у науковий оборот поняття “маргінальна злочинність”. Так, у підручнику з кримінології М.В. Краснов, як вже зазначалося раніше, виділяє окрему главу, присвячену цьому виду злочинності, та заходам з її попередження, однак визначення поняття “маргінальна злочинність” у ній не міститься, а саме явище маргінальності підмінюється девіантною поведінкою, прояви якої й розглядаються (проституція, алкоголізація та наркотизація) [92, c. 467-487]. Наприклад, Р.Ф. Степаненко визначає маргінальну злочинність як “сукупність злочинів, що вчиняються особами, які ведуть маргінальний спосіб життя [187, c. 10]”. Схоже визначення маргінальної злочинності надають О.М. Черниш та М.О. Черниш – це переважно насильницька та майнова злочинність, що включає сукупність злочинів, правопорушень та маргінальних деліктів, що здійснюються маргіналами [212 c. 317].

Наведені вище визначення маргінальної злочинності об’єднує те, що за основу виокремлення цього виду злочинності автори використовують таку характеристику суб’єкта злочину як його маргінальне становище. Безумовно, вивчення злочинів, що скоюються представниками маргінальних верств населення, є необхідним та актуальним напрямком у кримінології за сучасних умов. Однак, вбачається, що для визначення цього явища більш вдалим є термін “злочинність маргіналів”, а не “маргінальна злочинність”. По-перше, використанням назви “злочинність маргіналів” можна підкреслити критерій, за яким було виділено цей вид злочинності, що дозволить чітко означити об’єкт вивчення. По-друге, уявляється, що термін “маргінальна злочинність” несе інше смислове навантаження. Під останньою слід розуміти злочинність, що знаходиться у периферійному або пограничному стані стосовно іншої злочинної спільноти або кримінальної субкультури. Виходячи з такого розуміння маргінальної злочинності, уявляється можливим визначити два основних аспекти вивчення зазначеної проблеми:

1) виділення на базі на неоднорідності кримінального середовища окремих осіб або їх груп, що займають маргінальне положення у ньому;

2) розгляд у рамках кримінальної субкультури маргінальної злочинності як явища, що суперечить законам кримінального світу та відторгається ним (наприклад, зґвалтування, особливо якщо жертвою була малолітня або неповнолітня особа; крадіжка у місцях позбавлення волі в інших ув’язнених тощо) [194].

Так, яскравим прикладом першого із зазначених аспектів проблеми маргінальної злочинності є етнічна злочинність. Її маргінальне становище пояснюється тим, що суспільство відхиляє представників етнічної злочинності у зв’язку з її приналежністю до кримінального світу, а представниками місцевого криміналітету – у зв’язку з небажанням ділити сфери впливу та, відповідно, джерела доходу, особливо із чужими.

Вивчення маргінальної злочинності є дуже актуальним та перспективним напрямом у сучасній кримінології. Знання, отримані у цій галузі, мають бути використані у практичній діяльності з протидії окремим проявам злочинної активності. Однак, ці питання виходять за рамки об'єкта вивчення цієї роботи, а тому повинні мати характер окремого кримінологічного дослідження.