Особливості маргіналізації та участі колишніх військовослужбовців в організованій злочинній діяльності

Військовослужбовців, що беруть участь в організованій злочинній діяльності, методологічно вірним вбачається умовно поділити на дві підгрупи за ознакою участі у бойових діях:

1) особи, що безпосередньо брали участь у бойових діях;

2) військовослужбовці, що не брали участі у воєнних діях.

Отже, представники першої зазначеної підгрупи. ХХ ст. можна визначити як століття війн. Дійсно, саме у цей період мала місце велика кількість військових конфліктів, починаючи з Першої світової війні та закінчуючи подіями кінця століття: війни в Афганістані, колишній Югославії, збройні конфлікти на пострадянському просторі (грузино-абхазький, осетино-інгушський, чеченський, придністровський тощо). Усі ці події, не минаючи безслідно, суттєво впливають на суспільні зміни, погіршуючи обстановку в країнах, у тому числі й криміногенну. Так, перед суспільством постає проблема ресоціалізації та адаптації осіб, що повернулись із зон воєнних дій. Це пов’язано у першу чергу із соціальним самопочуттям цієї категорії осіб, із змінами їх соціального статусу, що призводить до їх маргіналізації та підвищує ризик залучення до діяльності організованих злочинних угруповань.

Нормальній адаптації осіб, що брали участь у бойових діях, перешкоджає посттравматичний стресовий синдром (PTSD-синдром). Планове дослідження зазначеного синдрому почалось у середині 70-х рр., коли американське суспільство зіткнулося з проблемами, обумовленими дезадаптивною поведінкою ветеранів в’єтнамської війни. Американськими вченими було встановлено, що у 25% осіб, що воювали у В’єтнамі та не мали каліцтва, досвід бойових дій став причиною розвитку несприятливих психічних наслідків. Серед поранених та калік кількість страждаючих на PTSD-синдром є значно більшою – до 42%. За різними даними від 54 до 108 тис. ветеранів у різні часи покінчили із собою, а від 35 до 45 тис. ведуть замкнутий спосіб життя, майже не спілкуючись із зовнішнім світом. Значні труднощі виникли із соціальною адаптацією ветеранів, які особливо чітко проглядаються при аналізі різних актів насильства, де відсоток, що приходиться на їхню частку, є найбільшим [109].

Іноді для позначення психічного стану, викликаного PTSD-синдромом, військовими медиками все частіше використовуються нетрадиційні, але такі, що відображають клінічну реальність, термінологічні позначення, як “бойове стомлення”, психологічні стресові реакції, афективні розлади, а також “в'єтнамський”, “афганський”, “чеченський” та ін. синдроми. У 15–20% військовослужбовців, що брали участь у війні в Афганістані, у військових діях у Карабаху, Абхазії, Таджикистані, Чечні, за даними головного психіатра Міністерства Оборони РФ В.В. Нечипоренко (1995), є "хронічні посттравматичні стани", викликані стресом. До 12% учасників бойових дій бажали б присвятити своє життя службі у будь-якій воюючій армії. У цих людей виробилися свої перекручені погляди на заборону вбивства, грабіж, насильство. Вони поповнюють не тільки ряди воїнів у різних країнах світу, але й кримінальні структури. Найбільшою мірою це стосується учасників локальних війн, і насамперед в Афганістані та Чечні. Ці війни фахівці називають "епідемією аморальності" (М.М. Решетніков) ідеї, що веде до девальвації визвольної місії армії, до криміналізації й психопатизації багатьох військовослужбовців [88].

Повернення до мирного життя потребує суттєвої перебудови звичного укладу життя. Так, “бойові рефлекси” не здавалися чимось незвичним до тих пір, поки людина знаходилась у районі ведення воєнних дій. Але повертаючись додому, вона потрапляла у таке середовище, де подібні рефлекси справляли, щонайменше, дивне враження. Тисячу разів, прямо й побічно, безліччю різних способів людині вказували, що настав час припинити поводитися як на війні. Але ніхто не пояснив, яким саме чином це зробити. Згідно з розповідями багатьох ветеранів, повернення додому було не менше, а то і більш важким, ніж військові переживання: ні з ким було поговорити по душам, ніде не відчувалося повної безпеки, і легше було придушувати емоції, ніж дозволити їм вирватися назовні, з ризиком втратити контроль. У такій ситуації психічна напруга довгий час не знаходить собі виходу [88].

Таким чином, саме у перший період після повернення до звичайного життя військові, що побували у зонах збройних конфліктів, потребують допомоги як з боку свого близького оточення, так і з боку держави. Крім зазначеної вище проблеми психічних розладів (серед зазначеної категорії осіб лише 25% за результатами психологічних обстежень та оглядів спеціалістів можуть бути визнані практично здоровими; усі інші певною мірою потребують спеціалізованої медико-психологічної допомоги [109]), дуже актуальними є матеріальні проблеми. Вирішення проблем зі здоров’ям (як психологічних, так і фізіологічних) потребує значних коштів, які мала б забезпечувати держава. Однак у зв’язку з нестачею бюджетних коштів, військові змушені їх вирішувати самостійно.

Усе зазначене провокує процеси маргіналізації осіб, що повернулися з “гарячих точок”. Маргінальний стан групи осіб, що досліджується, суттєво погіршується такими клінічними симптомами PTSD-синдрому, як підвищена пильність, перебільшене реагування, емоційна глухота, агресивність, депресія, загальна тривожність, приступи люті, зловживання наркотичними та лікарськими речовинами [88]. Проблема загострюється соціальним статусом таких осіб. Оскільки більшість із них не має іншої професії і не вміє нічого, крім як воювати, то існує два виходи із зазначеної ситуації:

1) перепрофілюватися й отримати нову цивільну професію;

2) знайти пристосування своєму досвіду та своїм навичкам.

Перелічені можливі виходи – шляхи адаптації – однакові для всіх осіб, що втратили звичну для них роботу та не можуть влаштуватися за професією. Однак у випадку з військовими, що пройшли “гарячі точки”, вони мають деякі особливості.

Стосовно першого варіанту розвитку подій – перекваліфікації та здобуття нової професії – така можливість суттєво звужується, оскільки психологічні проблеми, деякі з яких були перелічено вище, можуть стати на перешкоді цьому (наприклад, перевищене реагування та агресія заважають налагодженню контактів на новому місці роботи як у професійній сфері, так і в особистих контактах з колегами).

У зв’язку з цим, більшість осіб із бойовим досвідом віддають перевагу саме другому варіанту. Це може бути працевлаштування до правоохоронних органів, приватних охоронних структур, викладання у ВНЗ військової спрямованості тощо. Однак, зустрічається й криміналізація зазначеної категорії осіб, їх входження до складу організованих злочинних угруповань.

Як слушно зазначає Є.В. Топільська, такий позитивний, здавалося б політичний факт, як вивід радянських військ з Афганістану, спричинив низку негативних наслідків соціального плану. Зокрема, ця обставина призвела до того, що в російське суспільство, яке докорінно змінилося за останні кілька років, спробувала влитися, найчастіше невдало, досить численна група людей – військовослужбовців, які залишилися не біля справ, без соціальних гарантій, не зуміли адаптуватися до нової економіки й нової системи цінностей [200, c. 8]. Ситуація, що сформувалася, ускладнювалася також тим фактом, що для більшості цих осіб на момент повернення додому уміння воювати через їх молодий вік було єдиною професією.

Цією обставиною не могли не скористатися представники організованої злочинності: колишні “афганці” дуже швидко стали об'єктом пильної уваги злочинних організацій Росії кінця XX ст. Їхній активний вік, бойовий досвід, навички поводження з вогнепальною зброєю, тобто ті якості, що не були затребувані державою, виявилися затребуваними представниками організованої злочинності. Більше того, деякі військовослужбовці, які пройшли бойову школу в Афганістані та інших “гарячих точках” Батьківщини, стали шукати свою власну нішу в системі організованої злочинності. Таким чином, організована злочинність отримала могутнє підживлення у вигляді навчених, підготовлених людських резервів, що істотно зміцнило її позиції [200, c. 8-9].

Саме маргінальний стан осіб, що брали участь у збройних конфліктах, сприяє як їх залученню до лав організованої злочинності, так і самостійному вибору кримінального шляху. Їх здібності, навички та досвід, здобутий у воєнних діях, вміння працювати у команді та виконувати накази “зверху”, психологічна готовність застосовувати вогнепальну зброю та прийоми єдиноборств проти людей – усе це робить їх найбільш цікавими в очах організованих злочинних угруповань.

Інша категорії військовослужбовців – ті, що не мають досвіду участі у збройних конфліктах. Маргіналізація зазначеної групи осіб прямо пов’язана з корінним реформуванням Збройних Сил України. Ця реформа передбачає створення високопрофесійної, мобільної, оптимальної за чисельністю національної армії, яка оснащуватиметься новітнім озброєнням та технікою, відповідатиме характеру сучасних небезпек і не переобтяжуватиме національну економіку. Як пише Ю.М. Оборотов, “у кожній державі специфічно вирішується питання про співвідношення кадрового, професійного і призовного контингенту в збройних силах. Серед найбільших держав, власне, професійна армія існує тільки в США та Великобританії... Головне у військових реформах, що проводяться, – це створення армії, яка відповідає принципам демократії, забезпечення гідного положення військовослужбовців у суспільстві, формування довіри між цивільними особами та військовими, організація надійного громадського контролю над армією [132, с. 55]”.

Цілком погоджуючись з вищенаведеним твердженням, вбачається можливим додати, що при проведені таких реформ держава повинна забезпечувати гідне положення не лише тих військовослужбовців, які служать у збройних силах, але й тих, які вивільняються в результаті скорочення чисельності діючого особового складу, як це відбувається в Україні останніми роками. Так, “починаючи з 1991 р., українську армію скорочено майже у 5 разів [208]”. І це ще не кінець: “відповідно до Державної програми розвитку Збройних Сил України на 2006–2011 роки та Закону України "Про чисельність Збройних Сил України на 2006 рік", орієнтовна чисельність Збройних Сил на кінець 2006 р. становитиме понад 220 тис. осіб, у тому числі 165 тис. військовослужбовців, а на кінець 2011 р. – близько 140 тис. осіб, у тому числі 115 тис. військовослужбовців. Протягом 2006–2011 рр. планується звільнити близько 60 тис. офіцерів, прапорщиків та інших військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом [167]”. Наслідком таких масштабних звільнень є неможливість держави надати зазначеній категорії населення допомоги по адаптації до нових умов. Так, у 2002 р. було затверджено Програму соціальної і професійної адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, на період до 2005 р. Однак фінансування з державного бюджету було здійснено лише один раз – у 2004 р. в обсязі 600 тис. гривень. Зазначеної суми вистачило на перепідготовку лише 1336 і працевлаштування 522 звільнених військовослужбовців [164].

В результаті зазначених вище процесів вивільняється значна кількість осіб, переважна більшість з яких не має іншої спеціальності, а отже й можливості забезпечити гідний рівень життя не тільки своїй родині, але інколи навіть собі. Це обумовлює процеси маргіналізації категорії осіб, що вивчається. Як вважає А.Г. Дроздов, при аналізі громадян Росії, звільнених з військової служби у зв’язку із скороченням чисельності Збройних Сил, виявлено, як мінімум, два види маргінальності: структурна та культурна. З одного боку, вони належать до величезної групи постспеціалістів та знаходяться у ситуації структурної маргінальності (як особи, яких було звільнено примусово), з іншого – значна кількість їх є мігрантами, які були змушені змінити місце проживання. Крім того, зазначений автор говорить про існування маргінальної культури військовослужбовців, що утворюється в результаті змішання армійської субкультури із цінностями більш широкої, пануючої культури [65, c. 93, 104].

Стосовно ситуації, в Україні з наведеним твердженням повністю можна погодитися лише у першій його частині щодо структурної маргінальності військовослужбовців. У цьому випадку особа втрачає роботу, соціальні гарантії, впевненість у майбутньому. Що ж до другої частини – питання культурної маргіналізації – необхідно зазначити, що хоча військова служба й передбачає зміну місця проживання, така міграція має виключно внутрішній характер. У такому випадку складно говорити про культурну маргінальність, навіть беручи до уваги деякі регіональні відмінності. Щодо маргінальної культури військовослужбовців, то здається, що у цьому випадку більш правильно говорити не про маргінальну культуру, а про професійну культуру (професійну деформацію) військових, що притаманна будь-якій професії і є складовою частиною загальної культури суспільства.

Проблема працевлаштування такими особами стоїть дуже гостро, оскільки “переважна більшість військовослужбовців, звільнених у запас або відставку у зв'язку з реформуванням Збройних Сил та інших військових формувань, у тому числі ті, що мають право на пенсійне забезпечення, є особами працездатного віку, які мають вищу освіту. Із загальної кількості звільнених військовослужбовців тільки 30 відсотків не потребуватимуть перепідготовки, підвищення кваліфікації за спеціальностями або професіями, що користуються попитом на ринку праці [164]”. Крім того, у більшості випадків рівень кваліфікації багатьох військовослужбовців не відповідає їх зазіханням на бажані посади. Зокрема відзначається слабке вміння користуватися персональним комп’ютером, відсутність економічного мислення. Разом із тим бажають працювати у комерційних структурах 21,5%; за цивільною спеціальністю – 21,2%; служба в охороні – 18,7%; служба у державних та муніципальних закладах – 11,5% [65, c. 108].

У зв’язку з наведеним вище вони активно намагаються знайти пристосування своїм вмінням та досвіду у цивільному житті, не перекваліфіковуючись. Так, на початку 90-х років в армії відбулося значне скорочення, в результаті чого багато офіцерів опинилися перед проблемою необхідності пошуку нового місця роботи. Значна кількість офіцерів цього контингенту знайшли своє місце у приватних службах безпеки, що певною мірою було вирішенням проблеми їх працевлаштування. Керівництву таких служб вигідно приймати на роботу воєнних, оскільки це значно знижує витрати на навчання та тренування. Крім того, такі особи характеризуються дисциплінованістю – військова виучка дає про себе знати [139, c. 224].

Необхідно зазначити, що ця тенденція містить у собі криміногенний потенціал. Так, іноді особа, намагаючись працевлаштуватися у приватну охоронну фірму, замість роботи отримує пропозицію щодо входження до складу ОЗГ. Так, Олег Тарасов працював в охоронному підприємстві “Зеркало” у Санкт-Петербурзі. Наприкінці 1997 р. до нього звернувся по допомогу у працевлаштуванні в зазначену фірму його земляк – Андрій Чванов, що приїхав до Петербурга у пошуках роботи. На той час в охороні вакансій не було, однак Тарасов запропонував йому роботу за "схожим профілем" у власній банді, що спеціалізувалася на скоєнні убивств на замовлення. Потім до справи підтягся Артур Гудков, що втік зі свого місця постійного проживання через проблеми з правоохоронними органами. Гудков згодом залучив до діяльності в ОЗГ свого приятеля Олександра Малиша. Обидві ці особи були колишніми бійцями спецназу, Олександр Малиш був колишнім десантником. Саме вони були виконавцями вбивства на замовлення депутата Законодавчих зборів Санкт-Петербурга Віктора Новосьолова у жовтні 1999 р.. Гудкова було засуджено до смертної кари, яку було замінено на довічне позбавлення волі, а Малиша – до 16 років позбавлення волі [174, 207].

Крім того, іноді самі охоронні фірми є структурними підрозділами організованих злочинних формувань. Наприклад, у місті Одеса гр-н. Т., 1965 р.н., із вищою військовою освітою, очолював охоронну фірму «К». Т. характеризувався як «мозковий центр», мав організаторські здібності, був знайомий з методами роботи військової розвідки, методами конспірації, володів вогнепальною зброєю. За наявними оперативними даними УБОЗ УМВС України в Одеській області зазначена фірма була одним із контррозвідувальних підрозділів злочинного формування «Ангела-Галушки». Діяльність з охоронних функцій фірми «К» була спрямована на здійснення злочинних задумів, збір інформації стосовно бізнесменів, комерційних і державних структур, у тому числі МВС та СБУ, виявлення найбільш активних співробітників МВС та СБУ, що являють собою реальну загрозу злочинним задумам у підготовці та скоєнні злочинів (Апеляційний суд Одеської області, справа № 1-5/04).

Не зупиняючись більше на проблемі зв’язків таких служб безпеки та охоронних фірм з криміналітетом, зокрема з представниками організованої злочинності (це питання буде розглянуто докладніше у підрозділі 2.4.), необхідно зазначати, що саме перелічені якості колишніх військових – професійні навички, вміння працювати в команді, дотримуватися субординації, дисциплінованість тощо – цікавлять і представників організованої злочинності. Залучаючи до злочинної діяльності таких осіб, вони не тільки зменшують витрати на підготовку членів ОЗГ, а й отримають осіб, які самі можуть бути “вчителями” для інших його учасників. Маргінальне становище колишніх військовослужбовців та осіб, що брали участь у збройних конфліктах, у свою чергу, значно полегшує їх залучення до таких структур.

Активне рекрутування найбільш підготовлених військових фахівців (високопрофесійних фахівців, які добре володіють вогнепальною зброєю, мають навички рукопашного бою та вміють поводитися з вибуховими речовинами.) до сфери організованої злочинності стало очевидним і винятково небезпечним соціально-негативним явищем. Це стосується залучення колишніх (рідше діючих) військових як найманих вбивць (“кілерів”), як фахівців у галузі радіоелектроніки для забезпечення в інтересах організованої злочинності всіх видів, прослуховування конкурентів (іноді й державних службовців) та “зламу” чужих комп'ютерних систем безпеки [218]. “Поповнили ряди кримінальних угруповань також деякі воїни-афганці [33, c. 41]”.

Вивчення місця колишніх військовослужбовців у структурі організованої злочинності значно ускладнюється відсутністю офіційної статистичної звітності за цією ознакою. Це стосується не лише проявів організованої злочинної діяльності, а й стану злочинності в цілому. Такі свідчення можна знайти лише в матеріалах кримінальних справ та в особових справах засуджених. При цьому, навіть в особових справах така інформація не завжди має офіційне підтвердження. Так, наприклад, за даними заступника начальника Південної виправної колонії Одеської області № 51 із соціально-виховної та психологічної роботи на 18 січня 2007 р. у цій виправній установі перебувало дванадцять осіб, які брали участь у бойових діях в Афганістані. При цьому стосовно трьох із них така інформація записана зі слів засудженого. Аналіз даних щодо зазначених засуджених свідчить про те, що переважна більшість із них вчинили тяжкі злочини насильницької спрямованості проти життя та здоров'я особи. Так, із дванадцяти осіб восьмеро засуджено за скоєння вбивства (три з них за кваліфіковані види вбивства); двоє за нанесення тяжких тілесних ушкоджень, один із яких, крім цього, вчинив грабіж та розбій; одна особа за шахрайство та одна за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, та залишення в небезпеці. Таким чином, як вже зазначалося раніше, це підтверджує тезу щодо підвищеної агресивності осіб, що брали участь у воєнних діях, а також їхньої психологічної готовності завдавати шкоди життю та здоров’ю людей. Останнє є невід’ємною та необхідною рисою безпосередніх виконавців злочинних акцій в ОЗГ загальнокримінальної спрямованості.

Наскільки є поширеним на практиці залучення до складу ОЗГ осіб, що брали участь у воєнних діях, та колишніх військовослужбовців можна судити на підставі результатів опитувань, що були проведені автором серед колишніх співробітників правоохоронних органів, які на даний час відбувають покарання у виді позбавлення волі у Менській виправній колонії № 91, та фахівців у протидії організованій злочинності – співробітників правоохоронних органів (Слідчого управління МВС України в Одеській області та Відділу нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими установами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю прокуратури Одеської області). Так, переважна більшість опитаних засуджених – 67% – зазначили, що їм відомі випадки залучення до складу ОЗГ осіб, які брали участь у воєнних діях, та колишніх військовослужбовців. Дещо іншими є результати відповідей на це питання серед діючих співробітників правоохоронних органів: на практиці із цим стикалися 40% респондентів. Незважаючи на розбіжність у відсотковому співвідношенні відповідей, можна стверджувати, що факти залучення колишніх військовослужбовців та осіб, що брали участь у збройних конфліктах, мають не одиничний, а масовий характер, тобто мова йде про певну тенденцію.

Проблема участі в організованій злочинній діяльності осіб, що мають досвід бойових дій, є більш актуальною для Росії у зв’язку з тривалими воєнними діями, що відбувалися на її території (наприклад, чеченський, осетино-інгушський конфлікти тощо [78]. Однак, цю проблему не можна випускати з виду і в Україні, оскільки, як вже зазначалося у попередньому підрозділі, наша країна, зокрема й Одеська область, має дуже вдале географічне положення, що сприяє міграційним потокам. Частина мігрантів, у тому числі нелегальних, що осідає на її території, якраз і є особами, що брали участь у бойових діях у зазначених та інших збройних конфліктах. Зв`язок зазначених осіб з організованою злочинністю в Україні також вже було розглянуто вище.

У деяких випадках об`єднання в ОЗГ відбувається за ознакою участі особи у бойових діях (наприклад, в Афганістані, Чечні, Придністров`ї тощо). Як зазначає Є.В. Топільська, у Санкт-Петербурзі існують окремі бойові групи, наприклад, “афганці” (учасники бойових дій в Афганістані), що спираються на різні союзи ветеранів, у тому числі на фірму “Афганвет” [200, c. 57]. Однак, як свідчать результати опитування та матеріали кримінальних справ, названа підстава формування ОЗГ є не дуже поширеною на практиці. Так, лише 14,3% опитаних співробітників правоохоронних органів в Одеській області зазначили, що під час своєї практичної діяльності вони стикалися з ОЗГ, сформованими на підставі знайомств, набутих у “гарячих точках”. Для порівняння можна навести дані цього опитування щодо поширеності на практиці інших підстав формування угруповань. Так, найпоширенішим є об’єднання в ОЗГ за місцем проживання – 87%; на етнічній основі – 61,9%; на професійній – 57,1%; за родинними зв’язками – 42,8%; на основі знайомств, набутих у місцях позбавлення волі – 57,1% та на основі знайомств, набутих у спортивних секціях – 38% респондентів.

Зазначене можна пояснити у декілька способів: по-перше, група осіб, що мають досвід безпосередньої участі у воєнних діях, є не дуже чисельною порівняно з усім населенням. По-друге, як свідчить судова практика, більш характерним є не стільки формування ОЗГ виключно з представників зазначеної категорії осіб, скільки залучення їх до вже існуючих угруповань як спеціалістів з конкретних галузей знань та умінь.

Як свідчать результати двох вищезгадуваних опитувань, найчастіше беруть участь у діяльності ОЗГ особи, що мають досвід участі у воєнних діях в Афганістані. Так, із числа респондентів, якім відомі випадки залучення до організованої злочинності колишніх військових, про це зазначили 79,1% засуджених Менської виправної колонії та 75% опитаних співробітників правоохоронних органів в Одеській області. На другому місці по розповсюдженості – учасники боїв у Чечні, Придністров’ї – 52,2% та 50% респондентів відповідно. Найрідше у складі ОЗГ зустрічаються колишні офіцери Збройних Сил України, що безпосередньо не брали участі у воєнних діях – 44,8% та 37,5% опитаних.

Аналіз матеріалів судової практики дозволяє дійти висновку, що колишні військовослужбовці, а також особи, що пройшли “гарячі точки”, частіше за все стають учасниками ОЗГ, що мають загальнокримінальну корисливу спрямованість. Основними напрямками організованої злочинної діяльності таких груп є скоєння вбивств на замовлення, вимагання, викрадення людей з метою отримання викупу, скоєння терористичних акцій тощо. Однак, це не виключає їхньої участь в ОЗГ економічної спрямованості. У такому випадку, частіше за все вони залучаються до скоєння акцій щодо залякування конкурентів, отримання необхідної інформації від певного кола осіб або для примушування вчиняти дії, в яких зацікавлено керівництво таких ОЗГ, тобто вони входять до ланки “бійців” угруповання. Так, за даними В.О. Глушкова, “майже 55 % убивств на замовлення вчинено злочинними групами, понад 90 % від їх кількості має саме тіньовий економічний підтекст [42]”.

Дійсно, роль виконавців злочинів є найбільш характерною для представників категорії осіб, що розглядається. Переважна більшість – 87,5% – співробітників правоохоронних органів Одеської області, опитаних автором, назвали саме цю функцію. Наприклад, з кінця 80-х рр. і до 1996 р. існувало злочинне угруповання, яке намагалося взяти під свій контроль усю нелегальну торгівлю зброєю в Одеському регіоні. Зазначене угруповання нараховувало близько 30 осіб під керівництвом кримінального авторитету Томаля. У ньому було дві ланки кілерів, до складу однієї з яких входили колишні офіцери Збройних Сил [15, c. 236].

Другою за поширеністю серед колишніх військових-учасників ОЗГ є роль охоронців – про це зазначили 62,5% опитаних. На третє місце респонденти поставили роль піротехників – 50% опитаних; на четверте – здійснення розвідки та контррозвідки – 37,5% опитаних.

Із 1996 р. в Одесі діяла ОЗГ, що спеціалізувалася на скоєнні нападів на підприємства, установи, організації та окремих осіб, а також на скоєнні вбивств на замовлення. У 1997 р. особа, що займалася підбором нових членів ОЗГ, з метою забезпечення учасників банди вибуховими пристроями залучила до її складу колишнього командира понтонної роти, капітана Г., звільненого зі Збройних Сил України через службову невідповідність. Г., маючи вищу військову освіту, доступ до вибухових речовин, володіючи практичними навичками у використанні вибухових пристроїв, підпорядковувався безпосередньо гр-ну Д. – керівнику підрозділу банди. Г. виготовляв для учасників банди у саморобний спосіб радіокеровані вибухові пристрої. У 1997–1998 рр. він придбав та зберігав у своїй квартирі тротилові шашки та боєприпаси для учасників банди. Крім того, керівництво ОЗГ використовувало Г. в якості “вчителя” із саперної справи. У квітні 1998 р. Г. загинув у своїй квартирі під час вибуху свого саморобного вибухового пристрою (Вирок Апеляційного суду Одеської області від 20 грудня 2002 р. справа № 2-20/2002 р.).

Найрідше, на думку опитаних правоохоронців, колишні військовослужбовці та учасники воєнних дій зустрічаються у складі керівної ланки ОЗГ, тобто виконують роль організаторів (про це зазначили 25% респондентів).

Такі особи не завжди при скоєнні злочинів використовують свої професійні знання та навички. Наприклад, восени 1990 р. гр-н Ш., що тимчасово мешкав у м. Київ, вирішив організувати стійку злочинну групу (банду) для скоєння розбійних нападів на окремих осіб. Ш. – громадянин України, 1958 р. н., має вищу освіту – закінчив Сумське вище артилерійське командне училище та Хмельницьке вище артилерійське командне училище. Проходив службу в окремому ракетному дивізіоні танкового полку. На момент створення ОЗГ Ш. перебував на пенсії (як значиться у вироку суду – військовий пенсіонер). Зазначена банда була сформована з осіб, з якими Ш. був особисто знайомий, більшість із яких на той час ніде не працювали. Злочинна діяльність цієї ОЗГ полягала у скоєнні нападів на водіїв та пасажирів автомобілів, що переміщалися трасами Київської та Житомирської областей. Зупиняли такі автомобілі шляхом пошкодження коліс об заздалегідь встановлену на дорозі металеву стрічку (вирок Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 липня 2004 р., справа № 1-7 2004 р.).

На факти входження до керівництва злочинних угруповань колишніх військових також вказує В.В. Голіна, досліджуючи особу організатора банди, однак при цьому не наводить даних щодо поширеності цього явища. Так, на його думку “організатор банди – це особа 28–40 років, найчастіше не працює або займається комерційною діяльністю. Серед них трапляються колишні співробітники правоохоронних органів, приватних охоронних служб, військовослужбовці або ті, що мають досвід військової служби... Часто вони є достатньо визнаними кримінальними “авторитетами” у своєму регіоні [46, c. 662-663]”.

Колишні військовослужбовці та учасники воєнних конфліктів можуть як входити до складу керівної ланки усього злочинного формування, так і очолювати певні його підрозділи. Наведемо приклад із практики. У м. Одеса було виявлено організоване злочинне формування, що спеціалізувалося на виконанні силових акцій на замовлення, яке за версією слідства, очолював В. Маріянчук (справа № 1-5/04, вирок Апеляційного суду Одеської області від 22 вересня 2004 р.). Це угруповання в основному було сформоване у 1996–1997 рр. і складалося із декількох ланок, що дислокувалися у мм. Донецьк і Артемівськ Донецької області, Луганськ, Одеса, Рені Одеської області, у Республіці Молдова. Злочинне формування налічувало декілька десятків чоловік, частина з яких – колишні співробітники міліції, у тому числі оперативних підрозділів і служби зовнішнього спостереження, особи, що проходили службу у військах спецназу та учасники бойових дій в “гарячих точках” країн СНД, а також колишні військовослужбовці, тобто значна кількість членів формування були знайомі з методами розвідки, володіли досвідом оперативно-розшукової роботи, професійними навичками використання вогнепальної зброї і вибухових пристроїв. Як зазначає УБОЗ УМВС України в Одеській області, зазначене формування було одним з найнебезпечніших і найсерйозніших в Україні. Його небезпека полягала в тому, що воно мало більш серйозні, ніж інші ОЗГ, прикриття в ОВС, прокуратурі та органах виконавчої влади.

У складі формування за оперативними даними налічувалося 10 ланок. Майже половину з них очолювали колишні військовослужбовці та особи, що безпосередньо брали участь у воєнних діях: 1) гр-н Б. – 1963 р.н., колишній військовослужбовець, раніше не засуджувався. У формуванні виконував роль зв'язкового з іншими злочинними угрупуваннями та вирішував питання безпеки членів угруповання з правоохоронними органами; 2) гр-н Л. – 1963 р.н., колишній військовослужбовець, раніше не засуджувався. Очолював ОЗГ, до складу якого входили професійні спортсмени, що займалися боксом та іншими єдиноборствами; 3) гр-н С. – 1967 р.н., раніше не засуджувався. Офіцер запасу військ спецназу, учасник бойових дій в Афганістані. Займався вимаганням, “вибиванням” боргів. За оперативною інформацією мав у своєму підпорядкуванні “бійців” для виконання силових акцій, зокрема вбивств на замовлення; 4) “Майор”, “Гриня”– освіта вища, закінчив Оренбурзьке зенітне училище, був пенсіонером Збройних Сил України. Знайомий з методами військової розвідки, а також негласними методами роботи міліції. Жорстко підходив до питання підбору до складу формування осіб із числа студентів, що займаються спортивними єдиноборствами. Володів прийомами рукопашного бою, стрілецькою зброєю, постійно вдавався до заходів контрспостереження.

Крім того, рядовими членами ОЗГ, що структурно входили до складу цього злочинного формування, були такі особи: 1) гр-н М. – 1953 р.н., полковник запасу Збройних Сил України; 2) гр-н З. – 1968 р.н., колишній військовослужбовець. Брав участь у виготовленні вибухових пристроїв для скоєння злочинних акцій; 3) гр-н К. – 1965 р.н., раніше засуджувався. Брав участь у бойових діях під час молдавсько-придністровського та молдавсько-гагаузького конфліктів. Фахівець підривної справи, займався постачаннями зброї членам угруповання, притягувався до кримінальної відповідальності по звинуваченню у замаху на Е. Гурвіца, а також за ряд розбійних нападів на дорогах Одеської області.