Особливості маргіналізації та участі в організованій злочинній діяльності осіб, що відбули покарання у виді позбавлення волі

Одним із негативних соціальних наслідків відбуття особою покарання у виді позбавлення волі, цікавим у зв`язку з темою дослідження, є процес її маргіналізації. Зазначена маргінальна група є дуже чисельною, оскільки сьогодні Україна “посідає третє місце після Росії та США за кількістю засуджених до позбавлення волі на 10 тис. населення. Зокрема, у 2001 р. таких засуджених було 60 тис. 575 осіб... А станом на 1 січня 2005 р. в установах виконання покарань України утримувалося 192 тис. осіб, на цей період у 2006 р. – 170,9 тис. осіб, а на 1 січня 2007 р. – 160,7 тис. За роки незалежності в Україні засуджено понад 3 млн наших співгромадян, понад 1 млн потрапили до в’язниць”[19, c. 70]”.

Процес маргіналізації розпочинається ще у місцях позбавлення волі. Так, “ув'язненим властиві побоювання, страхи, тривожність, помисливість, недовірливість, уразливість, підозрілість, занепокоєння, збудливість, дратівливість, ворожість, агресивність, невпевненість, нерішучість, емоційна нестійкість [211, c. 28]”, тобто більшість ознак, що характеризують особистість як маргінальну. Однак багаторазово маргіналізаційні процеси посилюються вже після звільнення та повернення особи до життя поза виправною колонією [60, 63].

Головним чинником маргіналізаційних процесів у цьому випадку є примусова ізоляція осіб від суспільства та її наслідки. За час перебування у місцях позбавлення волі особа втрачає більшість соціально-корисних зв’язків з навколишнім світом. Крім того, “багато засуджених (78%) втрачають адаптаційні здібності до тих чи інших процесів, що відбуваються у суспільстві[171, c. 3]”. В результаті цього перед особою постає необхідність соціальної адаптації до життя поза установи виконання покарання, налагодження нових соціальних зв’язків, подолання стигматизації з боку оточуючих тощо. Проблеми, що виникають при втіленні зазначеного вище в життя, і є чинниками процесу маргіналізації особи.

Під соціальною адаптацією розуміється процес ресоціалізації особистості, перехід її до нового соціального середовища, сприйняття нею моральних вимог, настанов соціальних позицій та системи ціннісної орієнтації цього середовища [12, c. 326].. Поняття ресоціалізації особистості міститься у ч. 2 ст. 6 Кримінально-виконавчого кодексу, під якою розуміється “свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві [101]”. О.М. Неживець виділяє два етапи процесу ресоціалізації особи злочинця: “на першому руйнуються негативні наслідки соціалізації в субкультурі злочинного світу і відбувається переорієнтування основних складових особистості, тобто її десоціалізація. На другому особа адаптується в суспільстві, здійснюється вторинна соціалізація, або ресоціалізація, після її звільнення з місць позбавлення волі....процес десоціалізації супроводжується новою для особистості кризою соціальної ідентичності [125, c. 16]”, яка є ознакою маргінального становища особи.

Діюче законодавство містить визначення одного зі спеціальних видів соціальної адаптації – соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк, під якою розуміється “комплекс правових, економічних, організаційних, соціально-психологічних та інших заходів, які здійснюються щодо звільнених осіб з метою пристосування до умов соціального середовища, захисту їх прав і законних інтересів [163]”.

Соціальна адаптація особи до нових умов життя є за своїм змістом дуже складним психологічним процесом, про що вже йшла мова у попередніх підрозділах дослідження. У випадку осіб, що звільнилася з місць позбавлення волі, цей процес значно ускладнюється їх тривалим перебуванням у закритій групі осіб, що являє собою “паралельне” суспільство зі своїми законами поведінки, традиціями та культурою. У кримінологічній літературі цей феномен має назву “тюремної субкультури” – частина кримінальної субкультури, що включає в себе неписані норми, традиції, жаргон та жести, що регулюють відносини у злочинному світі та в окремих групах засуджених [67, 135]. Її норми часто суперечать нормам загальної культури суспільства, у зв’язку з чим особа-носій тюремної субкультури стикається з перешкодами у налагодженні стосунків з оточуючими, що не мають кримінального минулого. Так, Л.В. Багрій-Шахматов слушно зазначає, що після звільнення засуджений змушений адаптуватися до мікросередовища, яке суттєво відрізняється за своїми соціальними позиціями, настановами та ціннісними орієнтаціями від мікросередовища, в якому він знаходився під час відбуття покарання. Крім того, не можна не враховувати наявність психологічного бар’єру, який може виникнути (і в житті нерідко виникає) між новим колективом та звільненою особою, певною соціальною несумісністю суб’єкта та мікрогрупи [12, c. 326].

В науці виділяють три етапи соціально-психологічної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі: ”етап безпосереднього пристосування, коли звільнений з перших днів починає розв’язувати важливі життєві проблеми, що пов’язані з побутом та працевлаштуванням. Це початковий етап, часто найбільш складний. Нерідко, стикаючись із проблемами, звільнені від покарання звертаються по допомогу до своїх старих друзів, які залучають їх до здійснення нових злочинів. Другий етап – засвоєння соціально-позитивних ролей. Він складний і суперечливий, тісно пов’язаний з моральними та психологічними проблемами. На цей період припадає зміна його соціальних ролей, функцій, і, як правило, виникає необхідність у зміні вже сформованих навичок і звичок. Третім етапом правової адаптації є етап, у процесі якого відбувається закріплення у психіці корисних поглядів, звичок, ціннісних орієнтацій, бажання чесно трудитися [171, c. 18]”.

З наведеного видно, що соціальна адаптація є дуже складним процесом, під час якого звільнена особа потребує допомоги оточуючих. Так, Б. Телефанко виділяє такі чинники, від яких залежить успіх зазначеного процесу: 1) особистість звільненого: його світогляд, риси характеру, темперамент, інтелект, правосвідомість, моральність, професія, трудові навички та ін.; 2) умови зовнішнього середовища, що оточує особистість звільненого: наявність житла, прописки, сім`ї, роботи; 3) умови, в яких засуджений перебував в установі відбування покарання і які мають вплив на його поведінку у перші місяці після звільнення: організація трудового процесу, структура колективу засуджених, виховна дія адміністрації, строк перебування в установі тощо; 4) ефективність контролю за поведінкою цієї категорії осіб, тактика діяльності працівників міліції [199, c. 509].

Таким чином, соціальна адаптація осіб, що звільнилися з місць позбавлення волі, являє собою складний комплексний процес, успіх якого залежить як від внутрішніх, так і від зовнішніх факторів.

Однією із суттєвих проблем, що значно ускладнює соціальну адаптацію колишніх засуджених, є стигматизація таких осіб з боку членів суспільства. Навіть враховуючи той факт, що, на відміну від радянських часів, сьогодні паспорт громадянина не містить відомостей щодо судимості особи, стигматизаційні процеси ще існують. Підтвердженням цьому є результати соціологічного дослідження сприйняття колишніх ув`язнених громадянами м. Донецьк, що проводилось Донецьким інформаційно-аналітичним центром у 2003 р. Так, на питання, як респонденти ставляться до тих, хто звільнився з місць позбавлення волі, 26% відповіли “байдуже”; 22% жаліють їх; 21% побоюються; 18% бажають допомогти, 6% налаштовані проти; 2% вважають їх покидьками суспільства; 13% не змогли відповісти. Стосовно соціальних контактів з особами, що вивчаються, то у більшості випадків спостерігається небажання опитаної частини населення встановлювати такі. Найбільш толерантно респонденти поставилися до можливості спільної праці з колишніми ув`язненими: “проти” – 42%, “за” – 30%. Що стосується дружніх відносин або створення родини, то “проти” цього висловилися 53% та 67 % респондентів відповідно, а “за” – лише 22% і 10% [79].

Виходячи з наведених вище даних, можна дійти висновку, що у суспільстві все ще існує негативне ставлення до раніше судимих осіб, що обумовлює їх маргіналізацію. Багато в чому це пояснюється не дуже вдалою державною політикою. Так, “у багатьох країнах, щоб допомогти людині швидше реабілітуватися, правоохоронні органи спеціально приховують її тюремне минуле. У нас – навпаки: сусідів, товаришів по роботі періодично розпитують про поведінку піднаглядного, нагадуючи йому у котрий раз про його минуле [199, c. 509]”.

Іншою проблемою, що значно ускладнює успішну адаптацію осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі, є їхнє наступне працевлаштування. Так, “у 2001 р. було звільнено 88 тис. осіб, у тому числі 29 тис. – у зв'язку із застосуванням амністії. Із загальної кількості звільнених тільки 72% було прописано (зареєстровано), 34% – працевлаштувалися. Лише кожен третій раніше засуджений був працевлаштований у Херсонській, Житомирській, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській і Хмельницькій областях. Переважна більшість цих категорій громадян залишилися без уваги органів державної влади, громадських організацій, без елементарної підтримки у вирішенні питань побутового характеру і працевлаштування [211, c. 34]”.

Проблема пошуку місця роботи звільненими особами обумовлена двома факторами: об`єктивним (неконкурентоздатністю зазначеної категорії осіб на ринку найманої праці) та суб`єктивним (власним небажанням окремих осіб шукати роботу). Варто розглянути зазначені фактори докладніше.

Неконкурентоздатність колишніх засуджених обумовлена декількома причинами. Першою є розглянута вище проблема стигматизації, що пояснює небажання наймодавців брати на роботу таких осіб. Друга причина полягає у невисокому рівні освіти осіб, засуджених до позбавлення волі. Так, за матеріалами спеціального перепису 1999 року, що проводився в усіх установах кримінально-виконавчої системи Міністерства юстиції Російської Федерації, більшість засуджених має базову та повну середню освіту – 78,6%; середню професійну – 14,9 %; початкову – 5,3 %; вищу освіту – 1,3% [210, c. 25]. За даними опитування, проведеного автором у трьох колоніях в Одеській області, більшість засуджених також мають середню або спеціально-середню – 70,2 %; професійно-технічну освіту – 7,5 %; початкову – 9,5 %; вищу – 6,4 %; не мають освіти – 6,4 % (див. табл. А. 5). Третя причина пов’язана із тим, що “тривалість знаходження у ВК призводить до втрати засудженими спеціальних трудових навичок так, як у більшості випадків вони позбавлені можливості працювати за фахом на виробництві колонії. Через рік ці втрати складають 30%, через два роки – 60 %, через три роки – 80%, а через п’ять років у нього залишається лише розмиті теоретичні професійні знання. Так, наприклад, із 88 тис. осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі у 2001 р., працевлаштувалися лише 34%” [171, c. 6-7]. Четвертою причиною неконкурентоздатності колишніх засуджених на ринку праці є погіршення їх стану здоров`я під час відбування покарання. У зв’язку з тим, що, як вже вище зазначалося, більшість осіб, засуджених до позбавлення волі, мають невисокий рівень освіти, вони можуть претендувати лише на роботу, що передбачає фізичний труд та важкі умови праці. Однак стан здоров`я, що значно погіршується за час знаходження у місцях позбавлення волі (аж до захворювання на важкі невиліковні захворювання), не завжди дозволяє колишнім засудженим погоджуватися на такі пропозиції.

Проблему нездатності на рівних конкурувати на ринку праці осіб, що звільнилися з місць позбавлення волі, державна влада визнає на законодавчому рівні. Так, згідно зі ст. 5 Закону України “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 року держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатним громадянам у працездатному віці, звільненим після відбуття покарання [157]. Однак, як справедливо зазначає Б. Телефанко, “не всі броньовані місця мають гарантований характер [199, c. 508]”. Так, згідно з ч. 2 ст. 5 зазначеного Закону “У разі скорочення чисельності або штату працівників підприємств, установ і організацій у розмірі, що перевищує встановлену квоту, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад зменшують або взагалі не встановлюють квоти для цих підприємств, установ і організацій [157]”. Таким чином, “в умовах повсюдного скорочення штатів та робочих місць і навіть повного закриття багатьох підприємств, установ та організацій зміст названої статті дає юридичну підставу більшості організацій відмовляти у працевлаштуванні вивільнюваним із місць позбавлення волі [199, c. 509]”.

Другим із зазначених вище факторів, що обумовлює проблему працевлаштування звільнених осіб є суб`єктивний – власне небажання окремих осіб шукати роботу. Таке ставлення до праці можна спрогнозувати ще до звільнення особи із місць позбавлення волі. По-перше, необхідно враховувати, що більшість засуджених осіб (за даними спеціального перепису 1999 р. у Росії) не мали визначеного заняття – 56,3%; працювали – 35,1%; навчалися – 3,7%; мали інші заняття – 4,9%. Занепокоєння викликає той факт, що доля осіб, які на момент арешту ніде не працювали, не навчалися та не мали інших джерел доходів, за останні 30 років зросла у 5,3 рази: у 1970 р. вона становила 10,6%; у 1979 р. – 14,9%; у 1989 р. – 24,8%; у 1994 р. – 35,1 %; у 1999 р. – 56,3% [210, c. 25-27]. Цей контингент є найбільш криміногенним. По-друге, не всі засуджені під час відбування покарань бажають працювати. Частина 1 ст. 107 Кримінально-виконавчого кодексу України встановлює право засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, брати участь у трудовій діяльності. Однак це право має певні обмеження згідно з ч. 1 ст. 118 КВК України [101]. Законодавець розглядає суспільно корисну працю як один з основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених (ч. 3 ст. 6 КВК України). Як зазначає М.В. Романов, “залучення до праці спрямоване, насамперед, на те, щоб спонукати засуджених ставитися до праці як до позитивної та необхідної складової їх життя, у тому числі й подальшого життя на волі. Такі ж вимоги ставлять до праці ув`язнених Європейські тюремні правила. Необхідно, щоб, звільнившись із установи виконання покарань, особа мала певні навички та вміння, які дозволять їй знайти законні засоби для існування та допоможуть безболісно увійти у життя на волі [100, c. 190]”.

Однак не всі засуджені виказують бажання працювати більш за обов`язкову норму. Під час проведення опитування засуджених у місцях позбавлення волі зазначені особи пояснювали своє небажання працювати тим, що не бачать у цьому сенсу, оскільки умови праці дуже важкі, що негативно відбивається на стані здоров`я, а можливості отримати за це грошову винагороду вони не бачать. Іншим поясненням небажання працювати є впевненість засуджених у тому, що за їх рахунок адміністрація колонії збагачується. Мотивація відмови від праці більш, ніж встановлено в обов`язковому порядку, у засуджених може бути різною, однак результат один: за час ізоляції від суспільства особа відвикає працювати. Це, у свою чергу, може обумовити пошук на волі джерел доходів, альтернативних роботі, у тому числі, як один із варіантів вчинення корисних злочинів.

Успіх соціальної адаптації особи після звільнення з місць позбавлення волі багато в чому залежить від наявності у неї родини. За даними опитування засуджених в Одеській області, переважна більшість із них неодружені (або незаміжні) – 43,3 % респондентів; під час відбуття покарання родина розпалася у 34,5 % опитаних (у 14,3 % – офіційний шлюб, а у 20,2 % – фактичні шлюбні відносини); під час відбуття покарання уклали шлюб лише 1,9 % засуджених (табл. А. 10).

Однак, навіть коли шлюб зберігається під час відбування покарання, це ще не гарантує ефективної участі членів родини в соціальній адаптації звільненої особи. Вище вже було розглянуто проблему пошуку роботи колишніми засудженими. Неможливість забезпечити не тільки родину, але й себе самого стає значною проблемою та у багатьох випадках призводить до конфліктів у родині. Ця обставина має дуже високий криміногенний потенціал, оскільки “щоб як-небудь допомогти своїй родині, особи, що звільнилися, ідуть на новий злочин (злодійство, грабіж, розбій і т.д.), що знову повертає їх у світ кримінальних відносин [171, c. 45]”.

Ще однією проблемою, з якою стикаються особи після звільнення з місць позбавлення волі, є житлова проблема. Як зазначається у Державній програмі соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі на 2004–2006 рр. “за прогнозом Державного департаменту з питань виконання покарань, із 51,4 тис. осіб, які підлягають звільненню з виправних колоній протягом 2004 року, 1,2 тис. (2,4 відсотка) не забезпечені житлом [56]”. Однак, як свідчать результати опитування, житлові проблеми мають набагато більше засуджених осіб. Так, серед 281 особи, що утримуються в Одеській виправній колонії (№ 14), які вже відбували раніше покарання у виді позбавлення волі, у власній квартирі проживали лише 45,2% осіб, що відповіли на це питання (126 осіб); інші 54,8 % розподілилися таким чином: 34,1% (95 осіб) проживали у квартирах родичів; 9,7% (27 осіб) – на найомній квартирі; 2,2% (6 осіб) – у гуртожитку; 9% (25 осіб) – де доведеться (табл. А.4).

Житлову проблему осіб, що звільняються, держава намагається вирішити на законодавчому рівні (ст. 71 Житлового кодексу Української РСР [70]). Однак з огляду на ситуацію, що склалася на ринку нерухомості (значний стрибок цін на житло за останні роки), особи, що знаходяться у місцях позбавлення волі, є найбільш віктимними у житлових питаннях. Як слушно зазначають С. Рябушей та В. Сулицький, “у зв’язку з криміногенною ситуацією, що розростається навколо ринку нерухомого майна, багато звільнених із колоній засуджених виявляються позбавленими законно приналежної їм житлової площі. Наприклад, без згоди продаються чи розмінюються квартири, в яких номінально прописаний цей засуджений [171, c. 43]”. Відстоювати своє право на належну житлову площу самостійно особі, засудженій до позбавлення волі, практично неможливо, оскільки оформлення документів у багатьох інстанціях потребує особистої присутності. Тому, частина засуджених змушена підписувати доручення своїм родичам, які не завжди використовують отримані повноваження в інтересах засудженого. Коли ж особа звільняється з місць позбавлення волі, відновити своє порушене право у більшості випадків стає вже практично неможливо. Держава цими проблемами не займається, а суспільні організації у зв`язку з нестачею коштів не можуть самостійно вирішувати ці проблеми ув`язнених. Таким чином, відсутність житла після звільнення призводить до того, що певна кількість осіб, особливо якщо у неї не має родичів або вони від неї відвернулися, змушені ставати безпритульними, тим самим поповнюючи ряди представників периферійних маргінальних груп.

Про проблеми соціальної адаптації осіб, що звільнилися з місць позбавлення волі, свідчить інтенсивність рецидиву. За даними офіційної статистики такі особи вчиняють новий злочин у 25% випадків у перший рік після відбуття покарання. За іншими даними, цей рівень сягає 60%. Після чотирьох-п'яти років після відбуття покарання відсоток рецидиву різко падає [95, c. 470]. Крім цього зростає кримінальна активність рецидивістів – їх кількість сягає 20–25% усіх осіб, що притягаються до кримінальної відповідальності. Про це саме свідчить і достатньо високий рівень багаторазового рецидиву (більше третини усіх рецидивних злочинів) [96, c. 387].

Таким чином, можна дійти висновку, що чим успішніше відбувається процес соціальної адаптації особи, що звільнилася з місць позбавлення волі, тим меншою є ймовірність здійснення нею нового злочину. Необхідно зазначити, що сказане не стосується осіб із чітко вираженою кримінальною спрямованістю особистості – професійних злочинців. Багато хто з них не прагне до встановлення (або відновлення) соціально корисних контактів, віддаючи перевагу збереженню зв'язків із кримінальним співтовариством (у тому числі з тими особами, з якими вони познайомилися під час відбування покарання у виправних установах). Незважаючи на те, що об'єктивно злочинне середовище є маргінальним стосовно загальноприйнятих у суспільстві цінностей, багато його представників не ідентифікують себе з маргінальними групами, оскільки такий світ та культура є для них спорідненими. У такому випадку відбувається соціалізація особи у певній системі цінностей, що протиставляється суспільній, а отже маргіналізація зсередини не відбувається. У такій ситуації можливо говорити лише про маргіналізацію ззовні.

Також необхідно зазначити, що маргіналізація осіб, що відбули покаранн у виді позбавлення волі, залежить від того, за які саме злочини вони відбували покарання. Найбільш глибокі маргіналізаційні процеси характерні для осіб, що відбувають покарання за умисні злочини загальнокримінальної спрямованості (особливо насильницькі та корисно-насильницькі). Найслабший рівень маргіналізації спостерігається серед осіб, що вчинили злочини економічної спрямованості.

Однак, незважаючи на напрямок процесу маргіналізації (ззовні чи зсередини) осіб, що звільнилися з місць позбавлення волі, він призводить до того, що такі особи тяжіють до подібних собі. Наслідком цього є їх входження до складу різноманітних злочинних груп, у тому числі й організованих. Як зазначає А.І. Долгова, питома вага рецидивістів, що вчинили злочини у складі групи, із 1995 по 1999 р. збільшилася з 32,3% до 37,2%. При цьому матеріали кримінальних справ свідчили про те, що серед груп, до складу яких входили рецидивісти, частка організованих є вищою [97, c. 748]. На цю обставину також звертає увагу Н.Ф. Кузнєцова: серед груп, до складу яких входять рецидивісти, частка організованих злочинних угруповань є більшою. За матеріалами кримінальних справ встановлено, що близько 3 тис. рецидивістів – учасники організованої злочинності, і їхня кількість зростає скоріше, ніж загальна кількість рецидивістів серед злочинців [95, c. 471].

Таким чином, особи, що звільнилися з місць позбавлення волі, становлять маргінальну групу, що являє собою соціальну базу організованої злочинності. До того ж їх затребуваність у цій сфері є суттєвою: за даними В.Д. Малкова, більше ніж 40% усіх учасників організованих злочинних формувань складають рецидивісти, у тому числі й професіонали злочинного світу [96, c. 390].

Варто розглянути, які саме ролі в організованих злочинних групах є характерними для осіб із кримінальним минулим, а також на якій саме організованій злочинній діяльності вони спеціалізуються.

Як вже зазначалося раніше, особи, що відбули покарання у виді позбавлення волі, тяжіють до таких самих, що обумовлює їх об’єднання у злочинні групи. Як свідчать матеріали судової практики та ЗМІ, поширеними є випадки, коли раніше засуджені особи виконують функцію організатора ОЗГ, тобто як слушно зазначив В.В. Голіна, “судимі особи консолідують злочинців у організовані групи” [47, c. 104]. Так, 14 січня 2007 р. у Запоріжжі було затримано організовану злочинну групу, члени якої протягом декількох місяців здійснювали розбійні напади на магазини Запорізької та Дніпропетровської областей. Лідером зазначеної групи виявився рецидивіст із 30-річним стажем перебування за ґратами [22]. Іншим прикладом може служити організована група, виявлена у Санкт-Петербурзі, що спеціалізувалася на вбивствах на замовлення. До її складу входило п’ять осіб на чолі із 42-літнім раніше засудженим уродженцем Республіки Комі. Підготовка та здійснення вбивств ретельно планувалися, при цьому кожен учасник групи виконував строго визначену йому роль [28].

Підтвердженням того, що раніше засуджені особи виконують функцію організатора ОЗГ, тобто входять до його керівної ланки, також є дані дослідження основних кримінологічних рис особи злочинця – організатора банди, що було проведено В.В. Голіною: “частина організаторів (керівників) банд – судимі. За даними В. Шепітько, 32% організаторів організованих груп (не тільки банд) були раніше судимі. В. Василевич наводить ще більші дані – 75% організаторів озброєних злочинних формувань засуджувались за різні злочини. За результатами нашого дослідження (В. Голіни – Авт.), близько 40% організаторів банд мали судимість [46, c. 663]”.

Факт створення ОЗГ особами, що звільнилися з місць позбавлення волі, можна пояснити тим, що під час перебування під слідством, а потім й відбуття самого покарання, такі особи набувають нових знайомств, що потім можуть бути ними використані після звільнення. Усі з опитаних експертів-співробітників правоохоронних органів в Одеській області, крім однієї особи, зазначили, що у своїй практичній діяльності вони стикалися з ОЗГ, сформованими на основі знайомств, набутих у місцях позбавлення волі. При цьому, переважна більшість – 61,5% експертів – зазначили, що зустрічали шість та більше таких ОЗГ (6–10 ОЗГ, сформованих за цим принципом зустрічали 23% опитаних; 11–15 ОЗГ – 15,5%; більш ніж 15 ОЗГ – 23%). Ілюстрацією може бути такий приклад із судової практики: “у вересні 1997 р. Житомирським обласним судом до різних строків позбавлення волі була засуджена банда із 16 суб’єктів злочину на чолі з організатором банди П., 1974 р. н, судимого, із середньою освітою, не працюючого. У травні 1995 р. П, звільнившись з-під варти, зустрівся з І. і С., з якими раніше разом перебував під вартою в СІЗО, і запропонував їм зорганізуватися в “команду” з метою озброєних нападів на квартири громадян, щоб, за їх висловами, “заробити” гроші. Останні дали згоду на організацію банди. У банду поступово було втягнуто ще 13 осіб, частина з яких вже мали вогнепальну і холодну зброю [46, c. 666]”.

Інколи до складу ОЗГ входять виключно раніше судимі особи. Яскравим прикладом є випадок із судової практики Овідіопольського районного суду Одеської області (справа № 1-182/04, вирок від 14.09.2004 р.). Гр-н Ж., звільнившись із місць позбавлення волі 01.08.2002 г., наприкінці літа 2003 р. зі знайомих йому особисто осіб-мешканців с. Овідіополь організував злочинну групу з метою вчинення крадіжок, пограбувань чужого майна, а також для здійснення розбійних нападів. Група складалася з п’яти осіб: 1) гр-н Ж., 1976 р.н., освіта неповна середня, неодружений, не працює, раніше двічі засуджений за статеві злочини та за злочини проти власності; звільнився 01.08.2002 р. після відбуття покарання; 2) гр-н С., 1973 р.н., освіта незакінчена вища, одружений, має 2 неповнолітніх дітей, не працює, раніше двічі засуджувався, обидві судимості за злочини у сфері незаконного обігу наркотиків; засуджений до позбавлення волі з випробувальним терміном 1 рік; 3) гр-н П., 1977 р.н., освіта неповна середня, неодружений, не працює, раніше засуджувався тричі: за грабіж, хуліганство та зберігання наркотичних речовин; звільнився 15.05.2001 р. умовно достроково на 11 м. 11д.; 4) гр-н Г., 1975 р.н., освіта середня, одружений; працює водієм; раніше засуджувався двічі за крадіжку, а також за статеві злочини; звільнився 01.03.2002 р. по відбуттю покарання; 5) гр-н К., 1976 р.н., освіта середня, неодружений, не працює, має судимість за підробку документів, призначений випробувальний термін – 2 роки.

Із викладеного видно, що стан практично усіх членів ОЗГ можна охарактеризувати як маргінальний: всі п'ятеро мають судимість, найчастіше не одну, троє з них відбували покарання у виді позбавлення волі; освітній рівень також не високий: 1 особа має неповну вищу, 2 особи – середню, 2 особи – неповну середню; усі учасники групи не працювали, при тому що на утриманні в одного з них знаходилося двоє неповнолітніх дітей; більшість членів (3 чол.) не мали власної сім'ї. Таким чином, можна говорити про те, що маргінальний стан цих осіб зумовив проблеми у їх соціальній адаптації до життя поза установою виконання покарання, результатом чого стало скоєння нових злочинів у складі організованої групи. При цьому, організатор групи – гр-н Ж. скоїв новий злочин менш, ніж через рік після звільнення, а гр-ни П. і Р. – менш, ніж через два роки.

Виконанню організаторських функцій особам, що звільнилися з місць позбавлення волі, сприяє не лише наявність зв`язків серед осіб з кримінальним минулим, а й наявність у них “авторитету” серед певних груп населення, особливо це стосується підлітків та молоді. Так, “серед молоді 18% опитаних вважають, що перебування в місцях позбавлення волі надає звільненому “авторитету [17, c. 77]”.

Крім розглянутої керівної функції, для осіб, що звільнилися з місць позбавлення волі, характерною також є функція безпосереднього виконання злочинів у складі ОЗГ. Зазначена група осіб активно залучається членами ОЗГ до їх злочинної діяльності. Така зацікавленість представників організованої злочинності обумовлена у першу чергу наявністю у таких осіб кримінального досвіду, причому як власного, так і отриманого у процесі спілкування з іншими засудженими. Зазначена обставина має декілька позитивних аспектів для членів ОЗГ, до складу якої залучається колишній засуджений. По-перше, така особа, як правило, має певні зв`язки у кримінальному середовищі, що дозволяє налагоджувати контакти з представниками інших злочинних формувань, об`єднувати зусилля по деяких питаннях, а також використовувати окремих осіб для виконання певних завдань (наприклад, організація збуту речей та цінностей, здобутих злочинним шляхом). По-друге, “як свідчать кримінологічні дослідження, раніше засуджені особи через свій професіоналізм та збільшену організованість більш успішно уникають відповідальності, зокрема за рахунок продуманої системи захисту себе та співучасників від викриття й покарання [97, c. 748-749]”. По-третє, особи, що відбували покарання у виді позбавлення волі, вже мають певний досвід спілкування із співробітниками правоохоронних органів під час проведення слідства у справах за попередні судимості. У зв'язку з цим у більшості випадків прийоми, які дозволяють отримати необхідні правоохоронцям свідчення у “новачків”, із такими особами найчастіше не мають успіху. Зазначена обставина ускладнює процес розкриття злочинів, вчинених ОЗГ, до складу якої входить колишній засуджений, а також знижує ризик того, що він видасть своїх спільників.

Крім вищезазначеного, особи, що звільнилися із місць позбавлення волі, цікавлять представників організованої злочинності у зв`язку з наявністю у них не лише кримінального досвіду, а й певних професійних навичок. У цьому разі мова йде, як правило, про професійних злочинців. У такому випадку зазначені особи можуть виступати як в якості безпосередніх виконавців об`єктивної сторони складу злочину, так і виконувати роль пособника. Так, організаторами вже згадуваної раніше банди, створеної на початку 1997 р. двома співробітниками правоохоронних органів, що діяла на території м. Чернігів та Чернігівської області, до участі у злочинному угрупованні було залучено г-на Г, що раніше відбував покарання у місцях позбавлення волі. Зазначений гр-н Г. 1963 р.н., мав середню спеціальну освіту, на момент вступу до банди був неодружений, офіційно ніде на працював, тобто не мав постійних джерел доходу. Організатори банди залучили Г. до участі у її злочинній діяльності у зв’язку з тим, що останній мав досвід зламу замків, що значно полегшувало вчинення злочинів (справа № 1-28 1998 р., вирок Чернівецького обласного суду від 17 вересня 1998 р.).

Стосовно інших функцій в ОЗГ, наприклад, таких як, функція розвідки та контррозвідки, забезпечення безпеки ОЗФ, необхідно зазначити, що вони не є характерними для осіб, що відбули покарання у місцях позбавлення волі. Таким чином, можна говорити, що найчастіше на практиці зазначені особи входять або до керівної ланки, або до ланки безпосередніх виконавців в ОЗГ.

Аналіз матеріалів судової практики та публікацій ЗМІ дозволив дійти висновку, що колишнім засудженим притаманна участь в ОЗГ, що мають корисливо-насильницьку спрямованість. Однак це не виключає їх входження до складу ОЗГ економічної спрямованості, з тією лише різницею, що у таких групах особи, що звільнилися з місць позбавлення волі, як правило, виконують функції скоєння терористичних та інших силових акцій по залякуванню конкурентів, отриманню необхідної інформації від певного кола осіб тощо. Організаторські функції, а також інші, яких потребують певних знань та рівня освіти, серед колишніх засуджених зустрічаються дуже рідко, оскільки, переважна більшість таких осіб не має потрібної освіти. Так, за результатами проведеного опитування, серед засуджених Одеської виправної колонії № 14 (281 осіб) більшість із них мають середню освіту – 73,8%. Вищу освіту мають лише 2,5% респондентів, зовсім не мають ніякої освіти 6,5% опитаних. По 8,6% засуджених мають початкову та професійно-технічну освіту. Наведені дані не суперечать також матеріалам спеціального перепису 1999 р., що проводився в Росії. Так, згідно з його результатами, середню освіту мають 78,6% засуджених, середню професійну – 14,9%, початкову – 5,3%, вищу – 1,3% [210, c. 23-25].

На підставі викладеного можна дійти висновку, що особи, що відбули покарання у виді позбавлення волі, присутні практично у всіх злочинних угрупованнях незалежно від їх спрямованості. Таким чином зазначена група осіб є кримінальною основою усієї організованої злочинності. Тому, незважаючи на те, що у цьому кримінологічному дослідженні особи, що відбули покарання у виді позбавлення волі, завершують перелік маргінальних груп, що вивчаються, вони не є останніми по значущості серед складових соціальної бази організованої злочинності.

Висновки до другого розділу

1. Соціальною базою сучасної організованої злочинності в Україні здебільше є представники таких “нових” маргінальних груп населення, як мігранти (переважно зовнішні, у тому числі нелегальні), колишні військовослужбовці, колишні співробітники правоохоронних органів та колишні спортсмени. Не відносяться до “нових” маргіналів, однак є істотною та досить чисельною складовою соціальної бази організованої злочинності особи, що відбули покарання у виді позбавлення волі.

2. У процесі маргіналізації представників перелічених “нових” маргінальних груп, незважаючи на певні особливості, можна виділити спільну рису: його виникнення та поглиблення пов’язане із втратою особою звичного для себе соціального статусу (для мігрантів – у зв’язку із зміною постійного місця проживання; для інших “нових” маргіналів – у зв’язку із втратою попереднього місця роботи та складностями при пошуку нового).

4. Маргіналізація осіб, що відбули покарання у виді позбавлення волі, розпочинається ще за часів їх перебування у місцях позбавлення волі та значно загострюється після звільнення у зв’язку з тривалою ізоляцією від суспільства, необхідністю пристосовуватися до нових умов життя та стигматизацією з боку оточуючих. Таким чином, маргінальний стан осіб, що вивчаються, призводить до того, що вони тяжіють до подібних собі, наслідком чого є їхнє входження до складу вже існуючих організованих злочинних груп або створення нових за власною ініциативою. Їхня затребуваність в організованій злочинності є значною у зв’язку з наявністю у таких осіб кримінального досвіду, причому як власного, так і отриманого в процесі спілкування з іншими засудженими, а також певних професійних навичок (у випадку з професійними злочинцями).

Розділ 3