Кримінологічний аналіз участі мігрантів-маргіналів в організованій злочинній діяльності

Процеси глобалізації та кризові явища у світі, такі як економічні спади, нестабільність соціально-політичної обстановки, бойові дії та багато інших, призвели в останні роки до посилення міграційних процесів та зміни їхніх напрямків. “За даними Міжнародної організації з міграції (далі – МОМ), загальна кількість легальних та нелегальних мігрантів у світі становить на сьогодні близько 70 млн осіб. Понад 125 млн чоловік проживає за межами країн свого громадянства, а кількість виїзних мігрантів сягає близько мільярда осіб [34, c. 49]”. Такі масштабні переміщення супроводжуються появою величезних мас нелегітимних переміщень, криміналізацією міграції та маргіналізацією великих груп мігрантів. Соціальним проявом процесів глобалізації є формування нового поділу праці, в якому мігранти відіграють важливу роль, “закриваючи” своєю працею цілі економічні ніші у розвинених країнах; нова нерівність і сегрегація працівників, що складаються на основі цього поділу праці та перетворюють мігрантів на маргінальні соціальні групи [124, c. 280, 291].

Під міграцією розуміють “переміщення населення через кордон тих чи інших територій у межах однієї країни або з однієї країни в іншу із зміною назавжди чи на тривалий час постійного місця проживання або з регулярним поверненням до нього [220, c. 641]”, а під мігрантами – учасників цього процесу.

Проблема міграції на сьогоднішній день перед Україною стоїть дуже гостро. Як зазначає М. Шульга, при тому, що Україні притаманні практично усі типи міграційних процесів, у 2004 р., найхарактернішими з них була “зовнішня міграція: трудова нелегальна тимчасова еміграція, нелегальна транзитна міграція, класична еміграція – виїзд на постійне місце проживання за кордон [216, c. 186]”. Тенденція зовнішнього міграційного обміну населення з від’ємним міграційним сальдо усталилася набагато раніше ніж у 2004 р.. Так, за 1991–2003 рр. сальдо зовнішньої міграції цей показник становить мінус 1 млн 200 тис. осіб [216, c. 181-182].

Міграційні процеси тісно пов’язані з маргіналізацією як окремих осіб, так і певних соціальних груп. Тезу щодо маргінального становища мігрантів висувають як науковці, що розробляють проблему маргінальності (наприклад, І.П. Попова[155, c. 70]), так і вчені, що займаються вивченням безпосередньо міграційних процесів (наприклад, А.В. Дмитрієв [58, c. 67]).

Маргіналізаційні процеси серед мігрантів обумовлені зміною звичного укладу життя, оточення; розривом соціально-корисних зв’язків, що існували на попередньому місці проживання; а іноді (як правило, у випадках зовнішньої міграції) – і зміною культурної, мовної формації. Усі перелічені фактори загострюються переживаннями особи щодо влаштування на новому місці постійного проживання: отримання житла, роботи, що дозволить більш-менш нормально утримувати себе та своїх родичів; налагодження стосунків з оточуючими тощо. Виходячи із цього, можна зробити висновок, що переважна більшість мігрантів певний період знаходиться в маргінальному стані, який триває до завершення процесу адаптації особи до нових умов життя. Але не у всіх цей процес проходить успішно.

Саме за ознакою швидкості та якості адаптації мігрантів, що опинились у маргінальному становищі, В.А. Бачинін., В.С. Журавський, М.І. Панов поділяють їх на дві категорії: 1) “ті, хто порівняно легко засвоює норми нового для них життєвого укладу, нові обов’язки, пов’язані із зміненим соціальним статусом. Увійшовши у трудові або навчальні колективи, вони порівняно легко адаптуються і починають справно виконувати свої безпосередні професійні, громадянські, моральні і правові обов’язки. При цьому вони не тільки зовні, формально, але і внутрішньо, морально-психологічно встають на позиції тих соціальних спільнот, які прийняли їх; 2) для іншої категорії маргіналів морально-психологічна переорієнтація відбувається значно складніше. Для успішної адаптації їм бракує або психологічної мобільності і необхідної внутрішньої культури, або ж відповідної допомоги виховного характеру з боку найближчого оточення. У результаті вони досить довго перебувають на ціннісній “периферії” нового для них світу [14, c. 312-313]”. У контексті цього кримінологічного дослідження цікавою є саме друга категорія мігрантів, тобто тих, які достатньо тривалий час знаходяться у маргінальному становищі, оскільки вони характеризуються підвищеною криміногенністю.

При спробі соціальної адаптації до нових умов життя зовнішні мігранти у більшості випадків стикаються з проблемами комунікації. Складність у вирішенні мовного питання перешкоджає працевлаштуванню у легальних сферах, що може призвести до роботи мігрантів у сильно криміналізованому середовищі секс-бізнесу, індустрії розваг та інших маргінальних сегментах зайнятості [124, c. 292]. Ситуація ще більше загострюється через вороже ставлення місцевих жителів до мігрантів. За даними В.М. Дрьоміна, населення як фактори, що дестабілізують ситуацію у тих чи інших країнах, все частіше називає міграційні процеси. При цьому, багато з опитаних осіб ототожнюють міграцію з етнічною злочинністю. Таким чином, у суспільстві формується образ мігранта-правопорушника, що викликає значно більшу небезпеку порівняно зі своїми “вітчизняними” злочинцями. Корінне населення звинувачує мігрантів у погіршенні свого економічного становища, розглядає їх, як конкурентів на ринку праці та житла. Ще більша соціальна напруженість виникає у тих випадках, коли мігранти претендують на власність та землю (наприклад, АР Крим) [62, c. 124-125].

Значну роль у маргіналізації мігрантів відіграють ЗМІ. Наведення ними того чи іншого матеріалу у не дуже коректній формі стосовно представників некорінних національностей завдає їм значної шкоди. Наслідком цього є вже зазначене вороже ставлення місцевого населення до представників нетитульних націй, уособлення їх виключно зі злочинцями тощо. Це викликає протест із боку національних меншин, який у деяких випадках виражається у скоєнні злочинів. Таким чином, на практиці видно дію теорії стигматизації, запропоновану Френком Танненбаумом.

Зазначені фактори соціального середовища, що ускладнюють процес адаптації мігрантів та обумовлюють їх маргінальне становище, суттєво загострюються у випадку з вимушеними мігрантами – біженцями з “гарячих точок”. Це можна поясними у декілька способів. По-перше, більшість біженців прибуває з країн Кавказу, Закавказзя та Чечні. Саме до представників національностей цих держав в українському суспільстві (як і в російському), про що свідчать дані різних соціологічних досліджень, усталилося дещо насторожене, а в деяких регіонах навіть вороже ставлення, пов’язане з різницею у культурі, віросповіданні, традиціях тощо. По-друге, події, які зазначена категорія осіб пережила під час збройних конфліктів на своїй батьківщині, суттєво відбиваються на психологічному стані. Це обумовлює значні складнощі у спілкуванні з оточуючими, оскільки “майже всі вони знаходяться у стані стресу. За даними міграційної служби навіть серед тих, хто подолав усі складнощі і благополучно влаштувався на новому місці, близько 70% зберігають відчуття психологічної травми [122, c. 81]”.

Криміногенність біженців з “гарячих точок” підвищується за рахунок того, що деякі з них мають досвід поводження зі зброєю. Складність психологічного стану, обумовленого стресом, за несприятливих обставин може призвести до скоєння злочину. До того ж, у зв’язку з наявністю зазначених вмінь та практичних навичок деяких біженців, вони можуть стати об’єктом залучення до участі у кримінальній діяльності місцевих організованих злочинних груп як членів виконавчої ланки (бойовиків).

Крім того, з біженцями пов’язана ще одна проблема: співробітників органів внутрішніх справ більше за все непокоять правопорушення не тільки самих біженців, а й осіб, що приїжджають до них із ближнього зарубіжжя (наприклад, Закавказзя, Дагестану, Чечні). Ці особи використовують місця компактного проживання біженців – представників республік Кавказу та Закавказзя як опорні пункти та перевалочні бази для транспортування зброї та наркотиків у країни ближнього і дальнього зарубіжжя, для вивозу стратегічної та іншої сировини, товарів, викраденого автотранспорту тощо. Вони також використовують біженців і представників діаспори кавказьких народів з метою адаптації до місцевих умов, створення комерційних структур по “відмиванню” грошей, отриманих злочинним шляхом. Крім того, відомі випадки, коли злочинці маскуються під змушених мігрантів (самий яскравий приклад цьому – бойовики банди Радуєва, що зробили терористичну акцію в Кізлярі) [116, c. 82].

А.П. Мозоль пропонує виокремлювати два види впливу мігрантів на рівень злочинності в країнах їх вселення: “Прямийвплив полягає в тому, що певна частина мігрантів в період адаптації вчиняє злочини. Це відображається за допомогою показників, що характеризують частку злочинців-мігрантів у загальній кількості осіб, які вчинили злочини в даній країні. До прямого потрібно віднести і вплив антисуспільних елементів із числа мігрантів на представників корінного населення з метою втягнення останніх у злочинну діяльність або скоєння окремих злочинів. Побічний вплив полягає в тому, що міграційні процеси іноді негативно відбиваються на соціально-демографічній ситуації в країні прибуття чи вселення. Мова йде про вплив на ті фактори, які, в свою чергу, зумовлюють вчинення злочинів як самими мігрантами, так і корінними громадянами. Перш за все, сюди відносяться матеріальні труднощі мігрантів, невлаштований побут, відсутність постійних джерел доходів, непристосованість до місцевих умов життя [122, c. 55-56]”.

Останнім часом спостерігається тенденція “діаспоризації” суспільств. Цей процес обумовлено тим, що “у країнах-реципієнтах в останні роки зростає побутова расова, етнічна й релігійна нетерпимість і з’являються політичні партії та громадські рухи, що сповідують ксенофобію. У багатих суспільствах погіршується характер взаємодії між громадянами й мігрантами. Раніше діяла така модель адаптації мігрантів, яка передбачала їх інтеграцію в культуру суспільства-реципієнта. А тепер дедалі більше утверджується мультикультурна модель: громади мігрантів зберігають і відтворюють свою культуру, мову і релігію. Складаються великі громади мігрантів, які прагнуть відтворити у своєму середовищі соціокультурні моделі поведінки та спілкування тих суспільств, звідки вони прибули [216, c. 184-185]”.

Зазначений процес може мати як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, поселення мігранта поряд з представниками своєї ж національності можна розглядати як позитивний факт, оскільки вони можуть допомогти особі адаптуватися на новому місці проживання (як матеріально, наприклад, наданням певної матеріальної допомоги, працевлаштуванням особи, так і психологічно). Однак, у цьому випаду існує загроза того, що мігрант, знайшовши себе серед своєї етнічної діаспори, залишиться неадаптованим до соціокультурних норм оточуючого середовища – країни проживання.

З іншого боку, певна загроза “діаспоризації” полягає у тому, що мігранти утворюють відособлену форму спільноти, яка сама по собі може й не бути криміналізованою, але в ній завжди спостерігаються етнічні злочинні організовані групи, які тісно пов’язані з усією етнічною спільнотою на основі групової моралі [85]. Таким чином, етнічні діаспори можна розглядати як соціальну базу для етнічної організованої злочинності.

У науці не існує сталої термінології щодо цього феномена організованих злочинних груп, сформованих на етнічній основі. Тому в літературі можна зустріти різні терміни: “злочинні етнічні формування” (Г. Геворгян), “етнічні угруповання” (Є.В. Топільська), “етнічні організовані злочинні групи” (Г.В. Дашков, Д.М. Коломитц), “організовані групи та злочинні організації, сформовані на етнічній основі” (статистична звітність МВС). Всі вищеперелічені терміни, що описують феномен етнічної організованої злочинності, базуються на понятті етносу. З грецької етнос перекладається як плем`я, народ і означає сталу людську спільноту, “що історично виникає на певній території і характеризується усвідомленням своєї єдності та самобутності, спільністю мови, культури, побуту, звичаїв, традицій та особливостями психологічного складу [219, c. 369]”.

Сама по собі етнічна структура ОЗГ може бути критерієм для розмежування окремих їх видів. Наприклад, Б.В. Лизогуб на основі вивчення світового досвіду боротьби з організованою злочинністю, пропонує дев’ять видів ОЗГ, сформованих за ознакою домінування у їхньому складі осіб певної етнічної або національної належності [105, c. 97-98]. Таким чином, згідно з зазначеним критерієм можна виділити стільки видів ОЗГ, сформованих на етнічній основі, скільки існує етносів та національностей. Однак необхідно зазначити, що об`єктом дослідження цієї роботи є не всі етнічні ОЗГ, а лише ті, що сформовані з представників нетитульних націй. Українське законодавство, на відміну від російського, не містить визначення терміна “титульна нація”. В останньому під титульною нацією розуміється частина населення держави, національність якої визначає офіційну назву даної країни [209]. Якщо брати за основу це визначення, для України титульною нацією є українська, а усі інші, відповідно, нетитульними. Однак, враховуючи історичні умови, у цій роботі в якості титульної нації також розглядається російська. Таким чином, об`єктом цього дослідження є ОЗГ, сформовані з представників усіх націй, крім української та російської.

Етнічні злочинні групи формуються на основі національної та кланової спорідненості, прийнятих традицій та звичаїв. Більшість злочинних угруповань за своїм складом є відображенням національного складу регіону, в якому вони функціонують. У своїй злочинній діяльності вони суттєво спираються на діаспору, яка проживає у даній місцевості. “Під час профілактичної операції “Регіон”, що проводилась МВС України протягом тижня, було перевірено 15 тис. громадян, вихідців з Кавказу, які проходили за оперативними матеріалами. Серед них було виявлено 349 членів організованих злочинних угруповань і 60 їх лідерів... 231 особа не мала легальних джерел доходу, хоча розпоряджалася великими фінансовими ресурсами. Під час операції було порушено 793 кримінальні справи, до відповідальності притягнуто 450 осіб. Розкрито 938 тяжких злочинів, у тому числі 14 вбивств, 19 розбійних нападів, 66 пограбувань, 75 випадків шахрайства. Вилучено 170 фальшивих паспортів, 441 одиницю вогнепальної зброї, 2,2 кг вибухівки, 123,5 кг наркотичних засобів, 858 автотранспортних засобів. Накладено арешт на майно на суму 670 тис. гривень [122, c. 64-65]”.

При вивченні етнічної організованої злочинності необхідно враховувати моральні норми конкретного етносу, в яких незаконна діяльність може і не розглядатись як злочинна. Вона може бути справою всієї родини (наприклад, наркобізнес для циган) [85].

Етнічним організованим злочинним угрупованням притаманна спеціалізація за окремими видами злочинної діяльності. У деяких випадках це обумовлено зв’язками з організованою злочинністю на батьківщині та традиційними видами злочинної активності. Так, за оцінками фахівців Європолу на території Європи існує такий розподіл: традиційно турецькі та албанські організовані злочинні угруповання займаються імпортом та розповсюдженням наркотиків, зокрема героїну. Для румунських та болгарських ОЗГ характерними є корисливі злочини та торгівля людьми. Китайські ОЗГ сприяють нелегальній міграції та торгівлі людьми з метою подальшої сексуальної експлуатації. Вони також отримують прибуток від контрабанди в країни-члени Європейського Союзу [221]. Дещо інший варіант сфер впливу наводить Г. Геворгян [35, c. 36-38]. Але, як свідчить практика, ця класифікація є умовною.

Нерідко зустрічаються випадки, коли жертвами злочинів ОЗГ, сформованих на етнічній основі, стають представники їхньої ж діаспори. Так, у Москві одним із видів діяльності азербайджанського етнічного угруповання є викрадення громадян, в основному своєї ж національності, з метою подальшого отримання викупу [25]. У травні 2008 р. в Одесі співробітники міліції звільнили заручника, захопленого невідомими особами. Ним виявився громадянин Китаю, якого викрали та насильно утримували також громадяни Китаю, вимагаючи від нього сплати 40 тис. дол. Раніше в Одесі вже було викрито злочинне угрупування, що складалося з громадян Китайської Народної Республіки. Це угруповання займалася протиправними діями стосовно своїх земляків [118, c. 5].

Значну стурбованість викликають ОЗГ, сформовані на етнічній основі, у зв’язку з тим, що більшість із них має міжнародні зв`язки, як правило, з організованими угрупованнями на своїй батьківщині. Спеціалісти Європолу у своєму звіті стосовно стану організованої злочинності за 2006 р., зазначають, що основні активи та керівництво етнічно однорідних злочинних груп знаходяться за кордоном [221]. Крім того, на практиці навіть зустрічаються випадки, коли частина прибутку від злочинної діяльності передається до державної казни країни походження членів етнічної ОЗГ [200, c. 55]. Окрему проблему становить фінансування представниками етнічної організованої злочинності терористичних організацій. Як свідчать результати опитування експертів (співробітників правоохоронних органів в Одеській області, які здійснюють протидію організованій злочинності) у нашому регіоні така діяльність є характерною для чеченських етнічних злочинних угруповань.

Розглянуті питання функціонування ОЗГ, сформованих на етнічній основі, є особливо актуальними для Одеської області. Ілюстрацією цього є дані офіційної статистики МВС. На всій території України (тобто у 27 адміністративно-територіальних одиницях) у 2005 р. було виявлено чотирнадцять ОЗГ, сформованих на етнічній основі, та шість у 2006 р. Ці дані свідчать про те, що не у всіх адміністративно-територіальних одиницях було виявлено та припинено діяльність етнічних злочинних груп. На відміну від цього, в Одеському регіоні діяльність ОЗГ, сформованих на етнічній основі, фіксувалась офіційною статистикою два роки поспіль (дві ОЗГ у 2005 р. та одна у 2006 р.) [147], із чого випливає, що організована злочинна діяльність етнічних ОЗГ триває і їхній вплив на території області зберігається.

Основними умовами існування етнічної організованої злочинності в Одеській області є такі: 1) багатонаціональність складу населення (під час Всеукраїнського перепису населення 2001 р. на території Одеської області проживали представники 133 національностей і народностей [160]); 2) посилення міграційних процесів; 3) специфіка географічного положення (вдала розв`язка транспортних шляхів, наявність морських портів і кордонів з Молдовою, Придністров`ям, Румунією, Туреччиною через море тощо), завдяки якому виникає можливість організації та функціонування каналів нелегальної міграції; 4) збройні конфлікти на пострадянській території, які зумовили появу великої кількості біженців з “гарячих точок”, що приїздять у пошуках нового місця проживання.

Вивчення ОЗГ, сформованих на етнічній основі, значно ускладнюється тим, що дані офіційної статистики не дають дійсної картини етнічної організованої злочинності. До основних причин цього можна віднести таке. По-перше, високий рівень латентності, притаманний усій організованій злочинності, який у випадку з ОЗГ, сформованими на етнічній основі, ще значно збільшується. Це обумовлено закритістю етнічних груп та круговою порукою, яка існує серед їх членів. Крім національної солідарності, це явище можна пояснити існуючими санкціями у клані. Так, наприклад, якщо циганка дасть свідчення проти своїх співучасників, на неї очікує не тільки ганьба у таборі, але й обов`язок утримувати сім`ї, які через неї втратили годувальників [68]. По-друге, викривлення, обумовлені недоліками роботи правоохоронних органів. Так, автором дослідження було вивчено 214 статистичних карток на осіб, що входили до складу ОЗГ, стосовно яких кримінальні справи було закінчено та направлено до суду за 2005 та 2006 рр. (Ф. 2 Статистична картка на особу, яка вчинила злочин – Додаток до п. 6.2.4. Інструкції про єдиний облік злочинів, що ведеться МВС України). Аналіз цих документів показав, що крім трьох етнічних ОЗГ, відображених в офіційній статистиці, до таких можна віднести ще чотири. Тобто реальна кількість зареєстрованих етнічних організованих злочинних угруповань на території Одеської області за зазначений період має становити не три, а сім. До того ж ця цифра не враховує вищезазначену високу латентність цього виду злочинності, і уявляється, що з урахуванням останньої кількість ОЗГ, сформованих на етнічній основі, зросла б у багато разів. По-третє, статистичні показники відображають не стільки реальний стан злочинності на певній території, скільки ефективність діяльності правоохоронних органів.

Із вищевикладеного випливає, що у вивченні етнічної організованої злочинності існує низка методологічних труднощів. Оскільки статистичні дані не показують реальної картини цього виду злочинності, більш інформативними джерелами є непрямі дані: експертні оцінки, статистика по міграції, аналіз наукових джерел та ЗМІ як в Україні, так і за кордоном (особливо у країнах СНД).

Крім розглянутих труднощів у вивченні ОЗГ, сформованих на етнічній основі, існує багато проблем у практичній діяльності з протидії етнічній організованій злочинності. Однією з найскладніших є використання негласних співробітників при здійсненні боротьби з організованою злочинністю через закритість розглянутої категорії груп. Це пов’язано з тим, що етнічні ОЗГ у своїй діяльності можуть використовувати представників слов`янської національності, але, як правило, лише як виконавців, які не завжди особисто знайомі з керівництвом групи і не володіють повною інформацією щодо усієї злочинної діяльності угруповання.

У рамках вивчення питання про взаємозв’язок міграційних процесів та організованої злочинності окремо треба зупинитися на проблемі нелегальної міграції. Проблема маргінального становища мігрантів, розглянута вище, іще більше загострюється при нелегальній міграції. По-перше, це пов’язано з тим, що само по собі незаконне перебування на певній території ще більше ускладнює процес нормальної адаптації до нових умов життя. Відсутність у нелегальних мігрантів офіційного статусу в країні перебування практично унеможливлює їх працевлаштування у легальний спосіб. Таким чином, відкритими для них лишаються лише тіньовий сектор економіки або кримінальна сфера, в які вони у своїй більшості і потрапляють. Наприклад, за даними експертних оцінок структури зайнятості нелегальних мігрантів в Росії, до тіньової економіки входить близько 40% нелегалів, а доля кримінальних елементів у загальній кількості нелегальних мігрантів оцінюється у межах від 5 до 25% [89, c. 76-77]. По-друге, саме “підпільний” статус цих осіб сприяє їхньому залученню в діяльність злочинних угруповань за етнічною або вузько професійною кримінальною ознакою (торгівля зброєю, наркотиками, незаконні валютні операції тощо) [62, c. 125]. Підтвердженням цього є дані, що наводить В.О. Глушков: “зростання чисельності нелегальних мігрантів безпосередньо впливає на виникнення нових і збільшення вже існуючих в Україні етнічних і міжнародних злочинних організованих формувань[39, с. 68-69]”.

Нелегальну міграцію можна визначити як соціально-правове явище, що включає нелегальне перетинання державного кордону поза пропускними пунктами або з використанням фальшивих документів, візи; а також самостійне або за допомогою третіх осіб проживання на території країни без належного дозволу компетентних державних органів. Вплив нелегальної міграції оцінюється науковцями неоднозначно: одні вчені вважають, що вона деструктивно впливає на економічну та соціально-політичну ситуацію в країнах-реципієнтах [34, c. 49-55], інші, навпаки, намагаються розглядати її як позитивний процес [89]. Однак вплив нелегальних міграційних процесів на криміногенну ситуацію в країні, а відповідно й на національну безпеку, є безсумнівним.

Щодо причин нелегальної міграції, то, як слушно зазначає Т.А. Денисова, “нелегальна міграція має ті ж причини, що і решта видів міграції, але при цьому при нелегальній міграції вони мають більш глобальний, трагічний та більш конфліктний характер. Вони примушують незаконних мігрантів іти на ризик заради власного життя, життя своїх рідних і близьких, здійснювати правопорушення і навіть злочини заради поліпшення свого життєвого рівня, втечі від міжнаціональних, релігійних та інших конфліктів [53, c. 108-109]”.

Зазначена проблема на сьогоднішній день є дуже актуальною для Україні, оскільки за роки незалежності кількість нелегальних мігрантів мала тенденцію до збільшення. Так, якщо за інформацією Державної прикордонної служби України кількість затриманих прикордонними військами України нелегальних мігрантів у 1991 р. становила 148 осіб, то у 1999 р. ця цифра досягла 14646 осіб [115, c. 239], а у 2006 р. – 25782 осіб [145].

Нелегальна міграція характеризується високим рівнем латентності. Так, за оцінками “фахівців правоохоронних органів, на сьогодні в України перебуває близько 500 тис. нелегалів [115, c. 238-239]”. Таким чином, при вивченні зазначеної проблеми необхідно спиратися не тільки на офіційні статистичні дані, а й на інші непрямі джерела інформації, як і у випадку з розглянутою вище етнічною організованою злочинністю.

За цим критерієм усі джерела інформації, що існують про нелегальну імміграцію, Є.С. Красунець, Є.С. Кубішин та Є.В. Тюрюканова умовно поділяють на дві великі групи: 1) адміністративна (відомча) статистика, що відображає реєстрацію та поточний облік фактів в’їзду, перебування, переміщення, тїєї чи іншої діяльності та виїзду іноземних громадян; 2) результати переписів населення, суцільних та вибіркових досліджень, експертні оцінки [89, c. 40].

Усе більшої актуальності проблема нелегальної міграції набуває у світлі того, що зазначене явище втрачає стихійний характер і набуває організованого, перетворюючись при цьому на один із прибуткових видів злочинної діяльності, що приносить величезні прибутки. “За оцінками Міжнародної організації з міграції, щорічно нелегально в різні країни світу переправляється близько 4–5 млн осіб, що приносять прибуток від 5 до 7 млрд дол. США [176, c. 14]”.

Організований характер нелегальної міграції проявляється у створенні та функціонуванні транснаціональних каналів нелегальної міграції, під якими в практиці правоохоронних органів розуміють “створену групою осіб систему нелегального в’їзду до України, перебування та виїзд з її території мігрантів, а також сукупність сил та засобів, необхідних для пошуку бажаючих нелегально мігрувати на Захід, формування із них груп, оснащення відповідними документами, супроводження на шляху прямування, тимчасового розміщення і проживання у транзитних пунктах, перетинання кордонів, тощо [115, c. 241]”. Створенням та обслуговуванням каналів нелегальної міграції займаються організовані злочинні групи, які завжди мають міжнародні та, як правило, корумповані зв’язки (у прикордонних, митних, правоохоронних органах).

Україна є не стільки країною-донором нелегальної міграції (хоча це явище теж спостерігається, особливо стосовно нелегальної трудової міграції), скільки транзитною територією для подальшого переміщення до країн Західної Європи або країною-реципієнтом. Так, як зазначає Н.А. Орловська, спробу осісти в Україні роблять лише 3–5% нелегальних мігрантів, затриманих правоохоронними органами України [142]. Згідно з даними, що наводить В.О. Глушков, останнім часом намітилася дещо інша тенденція: “Україна сьогодні з країни, через яку проходить транзитом нелегальна міграція, поступово перетворюється в країну, яка акцептує нелегальних мігрантів на своїй території [39, с. 68]”.

“Інфраструктура” нелегальної міграції є досить поширеною: “по всій території України за маршрутами пересування мігрантів створені підприємницькі структури, які займаються облаштуванням і підготовкою нелегалів до переправлення у Західну Європу. Такими базами є Київ, Харків, Донецьк, Луганськ, Одеса, Львів [122, c. 70]”. Так, за офіційними даними лише у 2000 р. “оперативно-розшуковими органами Прикордонних військ України виявлено 108 і припинено діяльність 74 (1999 р. – 42) організованих злочинних угруповань, що діяли за каналами нелегальної міграції через територію України [115, c. 241]”. Як зазначає А.П. Мозоль, “останнім часом набув поширення так званий “студентський” канал. Користуючись тим, що українські вищі навчальні заклади за певну платню беруть на себе зобов’язання навчати іноземних громадян, а також забезпечувати їм легальне проживання, представники кримінальних структур почали укладати з деканатами фіктивні контракти на навчання іноземних студентів. Таким чином, нелегали стають захищеними від правоохоронних органів студентськими квитками. Показовим прикладом такого контракту може бути факт, виявлений у Харкові, де студентом вузу рахувався семидесятирічний іноземець [122, c. 70-71]”.

Таким чином, у зв’язку з тим, що на даний момент з боку бажаючих нелегально перетнути кордон існує суттєвий попит на послуги відповідних злочинних угруповань, зазначена категорія осіб живить організовану злочинність, обумовлює її розширення.

У контексті даного кримінологічного дослідження необхідно виокремити проблему тероризму, яка з кожним роком набуває все більшої актуальності для усієї світової спільноти, що обумовлює підвищений інтерес науковців до окремих його аспектів, при цьому слід зазначити, що тісно пов’язані із тероризмом міграційні процеси [1, 41, 64, 72, 83].

Так, В.О. Глушков вказує на те, що проблема міграції є одним із соціально-економічних чинників, що впливають на розвиток тероризму. “За інформацією СБУ, у нашій державі присутні представники деяких терористичних організацій, що вживають певні заходи щодо виявлення незадоволених діями уряду, у деяких випадках підбурюють до виступу проти влади. Це є приводом до дуже ретельного перегляду міграційної політики нашої країни. Потрібно зазначити, що недостатня увага питанням міграції може призвести до деформації певних настанов людини. Це ж, за відсутності належного контролю, призводить до протиправної поведінки [41, с. 48]”. Крім того, як вже вказувалося вище, відтворенню та поширенню тероризму сприяють етнічні організовані угруповання (які переважно складають саме із мігрантів) шляхом фінансування терористичної діяльності. Зазначене необхідно враховувати як при формуванні міграційної політики України, так і при розробці заходів, спрямованих на протидії терористичним проявам. Разом із тим, зазначаючи важливість проблеми терористичної діяльності мігрантів, необхідно вказати, що вона не входить до предмета дослідження цієї роботи та потребує окремого вивчення

Крім того, нелегальна міграція, як самостійний вид організованої злочинної діяльності, є також складовою частиною інших її видів: наркобізнесу, незаконного обігу зброї, контрабанди тощо. Так, у 2006 р. Державною прикордонною службою України було виявлено 25782 незаконних мігранти та відмовлено у пропуску через державний кордон 18173 потенційним незаконним мігрантам; було затримано за незаконне перетинання державного кордону 12364 осіб, у яких вилучено 99 одиниць зброї, 11606 боєприпасів, 900 кг наркотичних речовин, 11606 кг вибухових речовин, та товарів на суму 225 млн грн. [145].

Використання представниками організованої злочинності нелегальних мігрантів для транспортування контрабандних товарів, найчастіше наркотичних засобів, дозволяє їм розширити масштаби й територію своєї діяльності. Як зазначає В.М. Дрьомін, практично за всіма фактами виявлених схем розповсюдження наркотиків в Одеській області простежується зв'язок місцевих наркоторговців з мігрантами – громадянами іноземних держав, які, у свою чергу, підтримують зв'язки із співвітчизниками [62, c. 130]. При цьому найбільш привабливою сферою для злочинців є залучення транзитних мігрантів, які прямують через територію України на Захід, або тих, хто тривалий час перебуває в Україні, оскільки ці особи можуть бути задіяні як для перевезення наркотичних засобів у країни Західної Європи, так і для їхнього розповсюдження безпосередньо на території України.

Як іще один напрям впливу нелегальних мігрантів на організовану злочинність у країні перебування можна розглядати відтворення незаконної діяльності зазначеної категорії осіб зі свого старого місця проживання до нового. Як зазначає Д.С. Мельник, “...досить часто ті з мігрантів, які були причетні до діяльності злочинних організацій у себе на батьківщині, переносять свою протиправну діяльність і в Україну. Так, зокрема за даними МВС України, ряд іноземців, які нелегально прибули до України, а також які перебувають на території АР Крим понад дозволений термін перебування, входять до складу кримських етнічних організованих злочинних груп, що займаються контрабандою, вчиненням розбійних нападів [115, c. 239]”.

Небезпечність цього явища полягає в такому: по-перше, оскільки такі особи мають зв’язки з кримінальним світом у себе на батьківщині, їм значно легше утворювати організовані злочинні групи з міжнародними зв’язками, тобто у цьому разі мова вже йде не лише про “національну” організовану злочинність. Тут у наявності є проблема транснаціональної організованої злочинності. По-друге, перенос кримінального досвіду організованої злочинної діяльності нелегальних мігрантів зі своєї країни на територію України може обумовити появу нових напрямів діяльності або нових способів скоєння конкретних злочинних проявів. Тобто відбувається обмін кримінальним досвідом, що негативно впливає на криміногенну обстановку в країні та ускладнює роботу відповідних підрозділів правоохоронних органів [189,с. 95].