Структурний метод дослідження мови. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Структурний метод дослідження мови.



Структура мови. Мовні рівні

Мова не є простим нагромадженням її одиниць — фонем, морфем, лексем, конструкцій. Це складний, багатоплановий механізм, який має свою внутрішню організацію — структуру. Поняття структури мови введене в науку вченими Празької лінгвістичної шко­ли.

Уведення поняття системи щодо мови пов'язують з іменем Ф. де Соссюра, хоча пріоритет у цьому нале­жить І. О. Бодуену де Куртене. Особливу роль в об­ґрунтуванні системного підходу до мови відіграли пра­ці українського мовознавця О. О. Потебні.

Ф. де Соссюр називав мову системою знаків, які виражають ідеї. Усі частини мовної системи, за Соссюром, можливо і необхідно розглядати в їх синхронічно­му зв'язку. Що ж стосується діахронії, то Соссюр запе­речував її системність.

Мова — це система систем, які взаємозумовлені й пов'язані в одне ціле: зміна в будь-якій із цих систем викликає зміни в інших системах.

Як будь-яка система, мовна система базується на відношеннях. Відношення між мовними одиницями бувають парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні.

Парадигматичні відношення — відношення вибору, асоціації, що ґрунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначуваних одиниць мови.

Так, парадигматичними у фонетиці є відношення між дзвінкими і глухими, м'якими і твердими звуками

Синтагматичні відношення — відношення одиниць, розташованих лінійно; це здатність мовних елементів поєднуватися.

Ієрархічні відношення — відношення структурно простіших оди­ниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення.

Мовна система не є однорідною, тобто вона має складну структуру, оскільки складається з часткових систем, які називаються рівнями, або ярусами.

Ідея рівневої організації мови набула поширення в середині XX ст. в американській дескриптивній лінг­вістиці.

Рівні мови — деякі ділянки» мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних оди­ниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи

Рівень охоплює сукупність тих відносно однорідних одиниць чи, іншими словами, одиниць одного ступеня складності, які можуть вступати між собою в синтаг­матичні й парадигматичні відношення, але не можуть перебувати в ієрархічних відношеннях

Відношення між рівнями мови в напрямку вгору — це відношення «засіб — функція», тобто функція оди­ниць нижчого рівня полягає в тому, щоб бути засобом побудови одиниць вищого рівня.

Розрізняють основні й проміжні рівні. До основних рівнів належать фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний. Кожен із рівнів має свою основну одиницю: фонологічний — фонему, мор­фологічний — морфему, лексико-семантичний — лек­сему, синтаксичний — конструкцію (синтаксему).

За роллю в структурі мови виділяють нижчі та вищі рівні. Так, фонологічний рівень належить до нижчого, оскільки фонема — одностороння одиниця (не має пла­ну змісту), яка використовується для побудови одиниць вищого рівня — морфем і лексем. Найвищий рівень синтаксичний, бо він обслуговує комунікативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів

Мовні рівні не існують ізольовано. Вони взаємо­пов'язані: саме на стику рівнів виникають проміжні рівні. їх одиниці мають подвійний характер: вони утворюються в одному рівні, а функціонують як одиниці іншого рівня. До проміжних рівнів належать мор­фонологічний, словотвірний, фразеологічний.

Морфонологічний рівень виникає на стику фонем і морфем. Предметом морфонології, вважає її основопо­ложник М. С. Трубецькой, є дослідження морфологіч­ного використання фонологічних засобів мови.

Словотвірний рівень є проміжним між морфологіч­ним і лексико-семантичним. Предметом словотвору є творення слів на основі морфем, твірних основ, слово­твірних моделей.

Фразеологічний рівень як проміжний виникає на стику лексико-семантичного і синтаксичного. Предме­том фразеології є вивчення утворення номінативних одиниць на основі поєднання двох чи декількох слів

Отже, ступінь системності рівня залежить від кількос­ті одиниць, що входять до його складу. Чим менше одиниць у рівні, тим він системніший. Найменше оди­ниць має фонологічний рівень, найбільше — лексико-семантичний, звідки й висновок про найвищий ступінь системності фонологічного рівня і найнижчий — лексико-семантичного.

 

Мовознавство в Давній Індій

Найдавнішою науковою традицією є давньоіндійська. Вона налічує 3000 років.

Виникнення давньоіндійського мовознавства зумовлене суто практичними потребами. Із покоління до покоління віками передавалися усним шляхом священні гімни (Веди). Згодом вони були зафіксовані писемно й увійшли до чотирьох збірників — Рігведа, Самаведа, Яджурведа й Атхарваведа. Давні індуси вважали, що ці священні гімни є божественними і тому їх необхідно оберігати від псування. Якщо ж не буде збережена смислова і формальна, тобто орфоепічна, точність, то це перешкоджатиме спілкуванню з Богом. Прагнучи зберегти точність Вед і забезпечити їх розуміння (не всі старі тексти Вед для індусів того часу були незрозумілими), а також намагаючись уберегти їх мову від впливу розмовних варіантів давньоіндійської мови (пракритів) і здійснюючи нормалізацію санскриту — літературної мови, яка функціонувала як жива мова до V ст. до н. є., а далі використовувалася тільки в релігійній сфері, давні індуси детально вивчали мовні явища і створили оригінальну й добре розвинуту лінгвістичну науку. Уже в самих Ведах розглядаються деякі мовознавчі питання, зокрема питання фонетики, орфографії, граматики і лексики.

Давньоіндійське мовознавство першої половини IV — другої половини III ст. до н. є. досягло такого високого рівня, що вплинуло на розвиток порівняльно-історичного мовознавства в XIX

Найвідомішим давньоіндійським мовознавцем є Паніні (V—IV ст. до н. є.) — один із основоположників мовознавства, автор першої граматики санскриту. Вважають, що його граматика створена в усній формі й розрахована на усне передавання. Для легкого запам'ятовування вона подана у вигляді 3996 віршованих правил (сутр). Через декілька століть її було записано.

Паніні трактує мову як систему, що складається з фонетичного, морфологічного, словотвірного і синтаксичного рівнів. Саме розуміння мови як системи зумовило введення ним понять фонеми та нульової морфеми, до чого європейське мовознавство прийшло лише наприкінці XIX ст.

Вихідною (початковою) одиницею мови Паніні вважав корінь, з якого з допомогою афіксів за правилами внутрішніх сандхі (поєднання морфем) утворюються слова, а відтак за правилами зовнішніх сандхі (поєднання слів) — речення і тексти. Орієнтація на синтез зумовила розгляд мовних одиниць від нижчих до вищих. Цим, очевидно, зумовлена його зацікавленість коренями і закінченнями. З часом це було перенесено і в лексикографію (див. далі про кореневий принцип побудови словників). Отже, його граматика нагадує ідеальну формалізовану схему і є породжувальною за своїм характером (у норму входило те, що могло породжуватися на основі правил Паніні). Породжу вальний характер правил також пов'язаний з уявленням про мову як систему (в Європі про це заговорили не раніше XIX ст.).

Паніні вважають і родоначальником індійської діалектології (у своїй граматиці він звертає увагу на діалектні особливості Східної Індії), а також першим мовознавцем, який застосував зіставний метод (у багатьох випадках зіставляє санскрит із ведичною мовою). Граматика Паніні впродовж двох тисячоліть була зразком опису класичного санскриту.

Інші давньоіндійські граматисти Яска (V ст. до н. є.), Вараручі (III або II ст. до н. є.), Катьяяна (ІП ст. до н. є.), Патанджалі (П ст. до н. є.), Бхартріхарі (V—VI ст. н. є.) розвивають учення Паніні. Зокрема, вони виділяють чотири частини мови — ім'я, дієслово, прийменник і частку. Слово ділять на основу і закінчення. В іменниках визначають сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий і аЬІаііуиз, але називають їх за порядком розташування: перший, другий, третій і т. д. Детально описують звуки, класифікуючи їх за фізіологічним принципом. Слова ділять на склади. Складотворчим вважають голосний звук.

Давньоіндійські вчені започаткували ідею історичного розвитку мов і їх порівняльно-історичного вивчення. Так, Вараручі вивчав пракрити й дійшов висновку, що вони постали з однієї мови — санскриту. Отже, він застосував порівняльно-історичний метод задовго до того, як його стали використовувати в Європі.

Мовознавці Давньої Індії також укладали словники. Ще в V ст. до н. є. Яска склав коментарі до Вед — пояснення незрозумілих слів. Однак найвідомішим словником є словник Амари — «Амаракоша» (V ст. н. є.). Цей словник укладений за кореневим принципом, тобто в ньому наведено тільки корінь слова: иіФ «знати», іий-«штовхати»,рас- «варити», ЬНаг- «нести».

Давньоіндійські вчені не тільки описували мову, а й досліджували її філософські проблеми. Бхартріхарі вивчав співвідношення речення і судження (обчислював трансформації одного судження, за яких будь-яке судження еквівалентне іншому з погляду логічного змісту), роль слова у мові.

 

4. Давньокитайське мовознавство.

Перші мовознавчі праці в Китаї належать до І тисячоліття до н. є. Так, у V ст. до н. є. з'явилися тлумачення незрозумілих слів у давніх текстах, а також праці про зв'язок між словом і властивостями позначува-ного ним предмета чи явища. У III ст. до н. є. китайці дійшли висновку, що назва нерозривно пов'язана з позначуваним, і так виникала теорія «виправлення імен», тобто вибору імені, яке б відповідало позначува-ному. Наприклад, якщо правління імператора було невдалим, девіз правління оголошували «неправильним» і змінювали. Вважалося, що людина, яка займає певне соціальне становище, повинна поводитись відповідно до назви цього становища.

У II ст. до н. є. було укладено перший ієрогліфічний словник. Далі словникова робота стала провідною в китайському мовознавстві.

Першим класиком китайського мовознавства вважають Сю Шеня (І ст. н. є.). Він здійснив класифікацію ієрогліфів і виділив їх складові частини (цим користуються до наших днів).

Специфіка китайського мовознавства в тому, що до II—III ст. н. є. китайські вчені досліджували тільки значення й написання ієрогліфів, а не вимову слів. Опрацьований Сю Шенем аналіз ієрогліфів з'явився раніше, ніж перші праці з фонетики. Це пояснюється складністю структури китайських ієрогліфів, які вимагають уміння членувати їх на частини і складати їх із частин. Створення таких словників зумовлене також великою кількістю ієрогліфів, запам'ятовування яких перевищує потенції людської пам'яті.

На китайську лінгвістичну традицію вплинув складовий характер китайської мови. Основною одиницею китайської фонетики вважають цзи — склад у цілому, який водночас відповідає писемному знакові та лексичній одиниці й розглядається як основна одиниця і лексики, і граматики. Спочатку цзи інтерпретували як неподільну одиницю, пізніше з розвитком фонетики як розділу мовознавства цзи почали членувати: відділили тон як особливу характеристику складу, а те, що залишилося після відрахування тону, ділили на дві частини, які в нашому мовознавстві прийнято називати ініціал-лю і фіналлю. Ініціаль — приголосний, з якого починається склад, а фіналь — усе інше (голосний + приголосні). Фіналь утворює риму. З XI ст. китайські мовознавці складають таблиці, в яких склади впорядковуються за ініціалями і фіналями. Звуків (фонем) у китайському мовознавстві не виділяли аж до ознайомлення з європейською традицією та її прийняття. Такий підхід по-в'язаний із жорсткою структурою китайського складу [Алпатов 1998: 34].

З III ст. н. є. з'являються перші словники омофонів і рифм. На початку XVIII ст. укладено великий словник, який містить 47 035 ієрогліфів і 1995 їх варіантів.

Граматиці в китайській лінгвістиці приділяли незначну увагу. Це зумовлено тим, що не було необхідності виділяти граматику в окрему дисципліну, бо в китайській мові немає словозміни й граматичної афіксації (правда, є службові слова, але їх описували в лексикографії). Класифікації за частинами мови також не було, за винятком виділення «повних» і «пустих» слів, що так само пов'язано з особливостями будови китайської мови (немає словозміни, а синтаксично більшість слів може виступати в найрізноманітніших позиціях). Хоча синтаксис є дуже важливим для китай-ської мови, він не став об'єктом вивчення. Граматична наука в Китаї почала формуватися лише наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Перша граматика китайської мови з'явилася 1898 р. і то під впливом європейської традиції.

Досліджували китайські мовознавці й питання діалектології та етимології. Так, ще на початку нашої ери Ян Сюн написав працю про народні слова, що ввійшли до літературної мови, вказавши на місце, звідки кожне з цих слів походить. У II ст. Лю Си уклав словник «Шимін» («Тлумачення імен»), у якому дано етимологію китайських імен.

Китайське мовознавство аж до кінця XIX ст. розвивалося самостійно без будь-яких впливів інших лінгвістичних традицій. У XIX ст. китайці ознайомилися з європейським мовознавством, і китайська традиція, на відміну від індійської, швидко піддалася впливу європейської. Нині в чистому вигляді вона вже не існує,хоча деякі її ідеї та методи, особливо ті, що стосуються ієрогліфіки, збереглися.

Китайська лінгвістична традиція справила істотний вплив на японське мовознавство.

 

Соціолінгвістика

Зв'язок мови і суспільства не одразу став предметом спеціального наукового дослідження. Теорія про співвідношення мовних і соціальних чинників ґрунтується на праці представників соціологічного напряму французького мовознавства, особливо А. Мейє.

Певний внесок у вивчення цього питання зробили українські вчені О. С. Мельничук, В. М. Русанівський, Ю. О. Жлуктенко та ін. У 60-х роках XX ст. до питання зв'язку мови і суспільства повертаються американські мовознавці В. Лабов, Д. Хаймс, присвятивши свої дослідження вивченню мовної ситуації в багатомовних країнах. Так сформувалася соціолінгвістика.

Соціолінгвістика — наука, яка вивчає проблеми, пов'язані із соціальною природою мови, її суспільними функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову і роллю мови в житті суспільства.

Увесь комплекс соціолінгвістичних проблем у загальному вигляді можна звести до таких питань: 1) як соціальний чинник впливає на функціонування мов; 2) як він відображається в мовній структурі; 3) як мови взаємодіють.

Традиційно в соціолінгвістиці виділяли три розділи: психолінгвістику, етнолінгвістику й інтерлінгвістику.

На сучасному етапі розвитку мовознавства намітилась тенденція до виокремлення цих розділів у самостійні науки соціолінгвістики — синтез лінгвістичних і соціологічних процедур.

Коло ідей,які охоплює:

Мова і суспільство

Мовна політика

Мовний розвиток

Суспільні функції мови

Серед них виділяють методи польового дослідження (методика збирання матеріалу) і методи соціолінгвістичного аналізу зібраного матеріалу (обробка інформації). До перших належать різні форми опитування (анкетування, інтерв'ювання), а також безпосереднє спостереження, експериментування, вивчення документальних джерел (матеріалів перепису населення)

Найпоширенішим прийомом збору матеріалу є анкетування. Анкета повинна мати три частини — вступну, соціологічну і власне лінгвістичну. У вступній частині викладають суть і мету опитування. Соціологічна частина анкети містить запитання соціодемографічного і біографічного характеру про інформанта (стать, вік, національно-мовна належність, професійний статус, культурно-освітній рівень тощо). Власне лінгвістична частина охоплює запитання, на основі яких проводять дослідження і роблять узагальнення.

Анкетування необхідно поєднувати зі спостереженнями.

Однією з форм спостереження є інтерв'ю. Тут поєднується опитування і спостереження: слухаючи відповіді інформанта, інтерв'юер може одночасно спостерігати за особливостями його мовлення.

Інтерв'ю може бути індивідуальним і груповим, одноразовим і багаторазовим

Що стосується спостереження у то воно не є однорідним. Розрізняють два різновиди спостереження: включене і невключене. При включеному спостереженні, яке, по суті, перехрещується з інтерв'ю, дослідник виступає як один із безпосередніх учасників бесіди, але й водночас непомітно для всіх контролює хід бесіди

Найефективнішим і найрезультативнішим включене спостереження є у випадках, коли інформацію збирають у малих групах людей — у сім'ї, серед друзів, у гуртках за інтересами тощо.

При невключеному спостереженні дослідник стежить за мовним актом, але сам не бере в ньому участі.

Спостереження над мовленням інформантів треба проводити так, щоб усунути будь-який вплив експериментатора на їхню мовленнєву поведінку

Зібраний матеріал опрацьовують і класифікують за наперед продуманою програмою. Великі масиви даних обробляють на комп'ютерах.

Найчастіше в соціолінгвістичних дослідженнях використовують корелятивний аналіз, який допомагає встановити такі взаємозв'язки досліджуваних ознак, де при зміні однієї ознаки змінюється середня величина іншої.

Для об'єктивності спостережень і узагальнень використовують статистичні методи.

 

 

Функціональна лінгвістика.

Поряд із когнітивною лінгвістикою в сучасному мовознавстві продовжують розвиватися інші напрями, що виникли ще до появи когнітивної парадигми. Серед них — функціональна лінгвістика.

Функціональна лінгвістика, або функціоналізм, — сукупність шкіл і напрямів, які характеризуються переважною увагою до вивчення функціонування мови як засобу спілкування.

Виникнення функціональної лінгвістики датують червнем 1976 р., коли було створено Міжнародне товариство функціональної лінгвістики у Франції, куди ввійшли такі вчені, як А. Мартіне, М. Мамудян, Ж. Мунен, Е. Бюйсанс, Дж. Харві та ін. Функціоналізм сформувався як альтернатива дескриптивізму Л. Блумфільда і глосематиці Л. Єльмслева. Великий вплив на появу цього напряму мав осередок Празької функціональної лінгвістики.

Основний принцип функціональної лінгвістики — розуміння мови як цілеспрямованої системи засобів вираження (цільове призначення мови), який уперше був проголошений у «Тезах Празького лінгвістичного осередку» в 1929 р. Функціональний підхід передбачає аналіз функціональної природи мовних одиниць та й мови загалом, за якого акцентується на призначенні мовної одиниці. Саме цим названий підхід різниться від інших, наприклад, формального.

За останні два-три десятиріччя з'явилося чимало функціональних описів багатьох мов на всіх їхніх рівнях, у тому числі і в Україні: Загнітко А. П. Основи функціональної морфології (К., 1991); Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису (К., 1992); Бацевич і Ф. С, Космеда Т. А. Очерки по функциональной лексикологии (Львів, 1997) та ін.

У функціональній граматиці об'єктом дослідження є функції морфологічних і синтаксичних, рідше лексичних, одиниць. Таке дослідження може проводитися у двох напрямках — від функцій до засобів їх реалізації і від засобів до їх функцій. Перший підхід є основним, бо практично людина під час комунікації відшукує, як саме виразити певну думку, та й у навчанні іноземної мови головним є питання, яким чином нею можна передати певний зміст. Проте й другий підхід має вагоме значення, особливо коли застосовується сукупно з першим. Двосторонній підхід у функціональній лінгвістиці виправдангіВ тим, що певна функція може реалізуватися різними мовними засобами, а один і той самий засіб може виконувати різні функції.

Помітним набутком функціональної лінгвістики є введена в науковий обіг О. В. Бондарком теорія функціонально-семантичного поля як системи різнорівне-вих мовних одиниць (лексичних, морфологічних, синтаксичних), здатних виконувати одну спільну функцію, що ґрунтується на спільності категоріального змісту (аспектуальність, модальність, стан, персональ-ність, посесивність, міра, локативність, темпораль-ність тощо). Так, наприклад, модальність може виражатися синтаксично, морфологічно і лексично.

Функціональносемантичне поле має центр і периферію. Центром є одиниця, яка найбільшою мірою спеціалізується на вираженні певної семантичної категорії. Є моноцентричні і поліцентричні поля. Моноцентричні поля ґрунтуються на граматичній категорії (поля аспектуальності, темпоральності, модальності, персональності), а поліцентричні поля — на сукупності різних мовних засобів, які не створюють єдиної гомогенної системи форм, вони є слабоцентровані (поля локальності, посесивності, якості, кількості, суб'єктності, причини, умови та ін.).

Функціонально-семантичні поля різних мов, в основі яких лежить одна й та сама семантична категорія, можуть мати неоднакову структуру. Так, у слов'янських мовах центром поля аспектуальності є категорія виду, а в німецькій мові, де виду немає, центральну роль відіграють різні лексико-граматичні засоби вираження граничності. Різноструктурними є в германських і слов'янських мовах поля означеності/неозначеності. Якщо в германських мовах їх центром є граматична категорія означеності/неозначеності, то у слов'янських мовах, за винятком болгарської та македонської, головними її репрезентантами є лексичні та синтаксичні засоби. Бондарко вважає, що дослідження функціонально-семантичних полів різних мов є одним із найважливіших завдань функціональної лінгвістики.

Останнім часом функціональна лінгвістика використовує деякі ідеї когнітивної лінгвістики. Так, зокрема, Бондарко став досліджувати концептуальну структуру польових моделей та співвідношення універсальних й ідіоетнічних явищ у функціонально-семантичних полях.

 

 

Морфологічні типи мов.

Морфологічна класифікація мов П.Ф. Фортунатова, ґрунтується на схожості і відмінностях в утворенні простих слів, розрізняє такі основні типи мов: 1) аглютинативні мови, в яких основа і афікс залишаються за їх значенням окремими частинами слів у формах слів, немов би склеєними, до них відносяться урало-алтайські мови; 2) флективно-аглютинативні, основи слів яких самі мають форми, утворені внутрішньою флексією основ, причому відношення між основою і афіксом у цих мовах таке ж, як і в мовах аглютинативних, сюди відносяться семітські мови; 3) флективні мови, що мають флексію у сполученні основ з афіксами, в індоєвропейських мовах; 4) кореневі мови, в яких форми слів відповідають кореням, до них зараховуються китайська, сіамська та інші мови; 5) полісинтетичні мови, з формами слів-словосполучень у мовах американських індійців.

На погляд П.Ф. Фортунатова, спільноіндоєвропейська мова у своєму розвитку проходила через три типи будови слів: 1) корінь, 2) сполуки коренів і 3) перетворення сполук у єдине ціле, у дійсну форму. Ці три типи у розвитку будови слів дають йому підставу для морфологічної класифікації мов, і самі мови за цими типами одержують відповідну назву ізольованих або кореневих, аглютинативних або з’єднуючих і флективних.

Фортунатов визнавав недостатність принципів морфологічної класифікації мов. «Ця класифікація, - писав він, - має на увазі будову слова, зовнішню форму, між тим як ця зовнішня форма стоїть у залежності від внутрішньої і може бути зрозуміла тільки в зв’язку із значенням». Отже, морфологічна класифікація мов, на його думку, повинна спиратися не тільки на зовнішню будову слова, але й на його значенні.
Він чітко розмежовував генеалогічну класифікацію мов від морфологічної. У генеалогічній класифікації мов Фортунатов взяв до уваги не тільки мови Європи і Азії, а також Америки, при тому він дав коротку характеристику сімей мов світу. Фортунатов відмічав, що основною для генеалогічної класифікації мов повинно бути слово, його лексико-граматична структура. Генеалогічна класифікація мов не перебуває у залежності від поділу людства на раси, тобто від класифікації людей за расами, точно так же, як не існує зворотного відношення цих класифікацій. Фортунатов визнає тільки одну науку про мову: «є тільки одна наука про мову - та наука, яка має предметом вивчення людську мову». Він, виходячи із наукознавчої тези, що «Наука не вдовольняється визначенням … узагальненням фактів, наука намагається пізнати причину і зв'язок явищ», стверджував, що «завданням мовознавства – досліджувати не одну будь-яку мову і не одну будь-яку сім’ю мов, але всі людські мови в їх історії». Він вважав, що завданням мовознавства зрозуміти мову, тобто встановити, пізнати причинний зв'язок понять, представлений мовою, а цей зв'язок може бути відкритий лише при історичному вивченні, бо кожне явище має причини в цілому ряді попередніх явищ». Наявність у певній мові переходу одного звука в інший вимагає від дослідника з’ясувати причини цих фонетичних змін.
В оригіналі Фортунатов так характеризував свою класифікацію: «На загальних подібності і розходження, що існують між різними мовами по відношенню до утворення простих, тобто не складових форм слів, ґрунтується так звана морфологічна класифікація мов, яку, зрозуміло, не слід змішувати з генеалогічної класифікацією мов, тобто. з тією класифікацією, яка має на увазі родинні стосунки між мовами і про яку я говорив раніше. В значній більшості родин мов, що мають форми окремих слів, ці форми утворюються за допомогою такого виділення в словах основи та афікси, при якому основа або зовсім не представляє так званої флексії, або якщо така флексія і може бути в основах, То вона не становить необхідної приналежності форм слів і служить для утворення форм, вибільних від тих, які утворюються афіксами. Такі мови в морфологічної класифікації мов називають прийнятим, хоча неточним, терміном аглютинативна або Аглютинативне мови (від лат. Gluten - "клей", glutinare - "склеювати"), тобто власне скліючі. Аглютинативні мови називаються так саме тому, що тут основа і афікс слів залишаються по їхньому значенню окремими частинами слів у формах слів, як би склеєними.
До другого класу в морфологічної класифікації мов належать семітські мови; в цих мовах основи слів самі мають необхідні (саме в словах-назвах) форми, утворені флексій основ, тобто. видозміною частини звукової сторони, хоча стосунки між основою і афіксів в семітських мовах таке ж, як і в мовах аглютинативних. Звичайно семітські мови в морфологічної класифікації мов, називаються флективними мовами по відношенню до того, що вони мають флексію основ, але так як цей термін вживається і в іншому значенні, в застосуванні до мов, у яких флексія основ служить для форм, утворених разом з тим і афіксами, То тому треба брати цей термін в одному з цих двох значень. Я називаю семітські мови флективно-аглютинативними, і називаю їх так тому, що відношення між основою і афіксів в цих мовах таке ж, як і в мовах аглютинативних.

До іншого, отже, вже третього класу морфологічної класифікації мов належать індоєвропейські мови; тут, як я вже казав, існує флексія основ при утворенні тих самих форм слів, які утворюються афіксами, внаслідок чого частини слів у формах слів, тобто. основа і афікс представляють тут за значенням такий зв'язок між собою у формах слів, коли вони не мають ні в мовах аглютинативних, ні в мовах флективна-аглютинативних. Ось для цих-то мов я і утримую назву флективні мови, тобто флективними мовами в морфологічної класифікації мов я називаю мови, що представляють флексію основ з афіксами, тобто для утворення тих самих форм слів, які утворюються афіксами.

Нарешті, є такі мови, в яких не існує форм слів, утворених афіксами, і в яких взагалі не існує форм окремих слів. До таких мов належать мови китайська, сіамський і деякі інші. Ці мови в морфологічної класифікації називаються кореневими, по відношенню саме до того ознакою, що в таких мовах слова відповідають кореням слів в інших мовах, що мають форми слів, утворені за допомогою виділення в словах основ і афіксів. Значить, в кореневих мовах так званий корінь є не частиною слова, а самим словом, яке може бути не тільки простим, але й непростим (складним).

Кореневі мови, не маючи форм окремих слів, можуть мати, однак, інші форми, саме форми поєднання слів у словосполученнях (утворені видозмінами в порядку розташування слів, поєднаних у словосполученнях).»

 

Психолінгвістика

Можна сказати, що засновником психолінгвістики був творець наукової лінгвістики – Вільгем фон Гумбольдт. Саме йому належить ідея про мовну діяльність і розуміння мови, як зв’язка соціума з людиною.

Учень В. фон Гумбольдта Т. Штейнталь, навідмінно від свого вчителя, який розглядав мову в її діалектиці – і як процес, і як частину психічної діяльності людини, - розумів її тільки, як процес.

Г. Штейнталь писав про мову: “ Вона не хвилююча дійсність, а рухова діяльність. Мова не є чимось нерухомим, як порох; це процес, як вибух”.

Сам термін “психолінгвістика” вперше був почутий в статті американського психолога Н. Пронко. А як окрема наука вона виникла в 1953 році в результаті міжуніверситецького семінару, організованого в червні – липні Комітетом лінгвістики і психології та Досліджувальної ради соціальних наук в університеті Індіана.

Організаторами цього семінару були два всесвітньовідомих психолога – Чарльз і Джон Керолл та літературознавець, фольклорист і семіотик Томас Сібеок. Учасниками семінару були найвидатніші мовознавці того часу такі як: Ф. Лаунсбері, В. Леопольд, Л. Ньюмарк, С. Сапорта, Дж. Лотц та психологи Дж. Дженкінс, С. Ервін, Д. Уокер, К. Вілсон. За дев’ять літніх тижнів вони написали книгу, в якій підсумували основні теоретичні положення, які були прийняті в ході розгортання дискусії всіма учасниками, та основні направлення експериментальних досліджень, базованих на цих положеннях (Psycholinguistics, 1954). В основі цієї книги лежить три головних джерела.

По – перше – це математична теорія зв’язку Шентона – Уівер. ЇЇ головна риса – представити процес комунікації, як трансляцію деякої інформації від одного ізольованого індивіда (мовця) до іншого (слухача).

По – друге, американська дескриптивна лінгвістика (відповідний розділ написав Джозеф Грінберг).

По – третє, необіхевіорицька психологія Ч. Осгуда, який в 1953 році видав свою відому монографію “Метод і теорія в експериментальній психології” (Osgood, 1953), а на рік раніше серію публікацій з психологічних питань семантики.

Головною ознакою психолінгвістики першого покоління є її реактивний характер. Вона повністю вкладається в біхевіориську схему “ стимул - реакція”.

Другою особливістю психолінгвістики першого покоління є її автоматизм. Вона має справу з окремими словами, граматичними зв’язками чи формами.

Нарешті для психолінгвістики першого покоління характерний індивідуалізм.

Психолінгвістика другого покоління: Н. Хомський і Дж. Міллер.

Вперше Ноем Хомський (Чамський) чітко сформулював своє психолінгвістичне кредо в розгорнутій рецензії на книгу Б. Скіннера ”Мовна поведінка”. Хомський почав “вибудовувати” структуру своєї моделі не тільки як граматичне, семантичне і фонетичне, але й так звані прагматичні правила – правила вживання мови. Також він відстоював ідею вроджених мовних структур. За час другого покоління відбулися певні зміни в психолінгвістиці. Всі недоліки моделі Хомського, зазнавали критики зі сторони тих мовознавців, хто не потрапив під його вплив, а у наслідників з’явилася тенденція “виправляти” психолінгвістику першого покоління, робити її більш “психилогічною”, прирівняти до загальної психології. Така тенденція, особливо яскраво представлена у психологів так званої Гарвардської школи, безпосередніх учнів і колег Джорджа Міллера: Т. Бівера, М. Гарретт, Д. Слобіна та ін.

Психолінгвістика третього покоління, або, як називав її американський психолог та психолінгвіст Дж. Верч, “ нова психолінгвістика”, сформувалася в середині 1970-х рр. Вона пов’язана в США з іменем Дж. Верча і Джерома Брудера; в Франції – з іменами Жака Мелера, Жоржа Нуазе, Даніеля Дюбуа; в Норвегії – з іменем талановитого психолінгвіста Рагнара Румметфейта.

Отже, можна розглянути логіку психолінгвістів третього покоління на прикладі поглядів Жоржа Нуазе.

Одним із основних тезисів Ж. Нуазе - була необхідність розробки “автономної психолінгвістики”.

Яка ж в такому разі природа специфічних, автономних психолінгвістичних операцій? За Нуазе, ці операції одразу мають когнітивну і комунікативну природу. Вони набувають когнітивного характеру, конкретно реалізуються в спілкуванні, взаємодії, мовній діяльності. В роботі Нуазе, вони виступають швидше логічні, ніж мовні правила, і швидше, як система операторів, ніж система операцій. Дж. Верч звертає особливу увагу на одночасність переробки інформації лінгвістичного і психолінгвістичного характеру, і т. д.Психолінгвісти третього покоління подолали ізоляцизм школи Н. Хомського – вони розглядають психолінгвістичні процеси в широкому контексті міркування, спілкування, пам’яті.Отже, психолінгвістика третього покоління подолала не тільки атомізм, але й індивідуалізм психолінгвістів попередніх поколінь. Зрозуміло, для неї повністю неприйнятний і принцип реактивності. Психолінгвісти третього покоління свідомо орієнтувалися або на французьку соціологічну школу з психології, частково на погляди Поля Фреска та Анрі Валлона, або на орієнтовану марксизьку психологію (школа Л. С. Вигоцького). Недарма Дж. Верч є великим спеціалістом з питань Виготського і активний пропагандист його творів. То що ж таке психолінгвістика? Психолінгвістика – це лінгвістична дисципліна, яка вивчає мовленнєву діяльність, а саме психічні закономірності породження та сприйняття мовлення, механізми, які керують цими процесами і забезпечують оволодіння мовою, а також мовну здатність людини в контексті її психічних та інтелектуальних здібностей.Які ж конкретні об’єкти чи конкретні явища вивчає психолінгвістика?Для цього потрібно ввести поняття фрейм, як фіксовану систему параметрів, яка описує той чи інший об’єкт чи явище. Так наприклад, “Особистий розрахунковий лист” (параметри сформульовані в певній формі) або стандартній міждународній формі Curriculum vitae, отже є фрейм, який описує данну людину, або хоча б представляє, які притаманні йому на роботі.Конкретні явища, модельовані в науці, зазвичай характеризуються по принципу фрейма. Так, у вітчизняній психології найчастіше використовували “дійсний фрейм”. Ми задаємо явищу певні запитання (Ціль?, мотив?, умова?, вид діяльності – трудовий, пізнавальний, ігровий? і т.д.) і характеризуємо це явище за тими, за даними параметрами, як той чи інший акт діяльності або його компонент (операцію). А в американській психології до 1960 – х рр. був “біхевіориський” фрейм, коли на теж саме явище “накладали” інші запитання і відповідно він з самого початку отримував іншу інтерпретацію – як стимул або реакція певного роду. Різні напрями в психолінгвістиці розглядають її об’єкт, тобто конкретні мовні явища через ряд фреймів. Але у всіх випадках, незалежно від методологічного підходу до мови в структурі фрейма обов’язково виділяються різні характеристики, об’єкт або її адресат, мовні або семіотичні явища. Отже, об’єктом психолінгвістики завжди є сукупність мовних явищ або мовних ситуацій. Цей об’єкт є спільним з іншими мовними науками.Ось одне з тлумачень премета науки. “Предметом психолінгвістики є мовна діяльність, як ціле і її комплексне моделювання”. Або “Психолінгвістика – це наука, предметом якої є відношення між системою мови… та мовною спроможністю”. Або Предметом психолінгвістики є “вплив ситуації мовлення на повідомлення”. Таким чином, якщо одночасно скомпонувавши ці визначення, вийде таке тлумачення, що предметом психолінгвістики є відношення особистості зі структурою і функціями мовної діяльності, з одного боку і мовою, як головною “утворюючою” образу світу людини з іншого.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-01-27; просмотров: 406; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.13.1 (0.064 с.)