Психологічний напрям у лінгвістиці.

Під впливом ідей Гумбольдта й у зв'язку з інтен­сивним розвитком психології в середині XIX ст. виник психологічний напрям у мовознавстві.

Психологічний напрям — сукупність течій, шкіл, концепцій, які роз­глядають мову як феномен психологічного стану і діяльності люди­ни чи народу.

У цьому напрямі одразу виокремилися дві концеп­ції — індивідуального психологізму і колективного психологізму. Обидві концепції спираються на ідеї Гум­больдта, який, з одного боку, пропагував індивідуаль­но-психологічний підхід до тлумачення мовних явищ, ратував за врахування фактора людської особистості, індивідуальної психіки, а з іншого, говорячи про зага­льнолюдський розум, мислення духа, стверджував, що об'єднувальна функція свідомості виробляється колек­тивно у процесі спільної життєдіяльності, в якій мова відіграє вирішальну роль. Представники індивідуаль­ного психологізму досліджували психологію мовлен­ня, тобто психічні процеси, пов'язані з мовленнєвими актами, а представники колективного психологізму — психологію мови, тобто психологічні закономірності,що виявляються в системі мови і в її історичному роз­витку. Непоодинокими були намагання синтезувати ці дві концепції й розглядати мову і як специфічний ви­яв психології народу, і як особливий механізм уяв­лень у душі окремої людини.

Психологізм характерний для порівняльно-історич­ного мовознавства всієї другої половини XIX ст. Усі психологічні течії в мовознавстві об'єднані розглядом мови як феномену психологічного стану й діяльності людини або народу, різко негативним ставленням до логічної школи в мовознавстві й акцентуванням на провідній ролі психології в поясненні мовних проце­сів. У своїх працях психологісти наголошують на не­відповідності логічних і лінгвальних категорій, що є свід­ченням розриву з традиціями логічної (раціональної) граматики, і на приматі ідеально-психічних категорій над матеріально-мовними. Лінгвістичний аналіз нерід­ко підміняли психологічним, якоюсь мірою позбавляю-чи лінгвістику власного предмета. Психологізм, таким чином, став методологічною базою мовознавства.

Психологізм характерний для праць таких учених XIX ст., як Ф. Бенеке, Г. Лотце, Г. Штейнталь, М. Ла-царус, О. Потебня, В. Вундт, К. Бюлер та ін. Своєрідно розвивали психологізм і представники молодограма­тичного напряму в мовознавстві.

Основоположником психологізму в науці про мо­ву вважають Гей мана Штейнталя (1823—1899) — професора Берлінського університету, послідовника ідей В. Гумбольдта і психолога Й.-Ф. Гербарта. У Гербарта Штейнталь запозичив так звану асоціатив­ну психологію, згідно з якою вся діяльність людської свідомості зводиться до саморуху уявлень, що керуєть­ся законами асиміляції (поєднання і закріплення тотож­них або близьких уявлень), апперцепції (залежність нового сприйняття від маси попередніх уявлень у свідо­мості індивіда) й асоціації (встановлення зв'язків між уявленнями за подібністю, контрастом, суміжністю то­що). Виходячи із законів руху уявлень, Штейнталь на­магався пояснити утворення й розвиток мови і мислен­ня в індивіда. Ті самі закони, на його думку, спричинили походження й розвиток мови в суспільстві.

Свою психологічну концепцію мови Штейнталь ви­клав у працях: «Граматика, логіка і психологія, їх принципи і взаємовідношення» (1855), «Вступ до психології та мовознавства» (1871), «Походження мови» (1851), «Класифікація мов як розвиток мовної ідеї» (1850), «Характеристика найважливіших типів будови мов» (1860), «Філософія мови» (1858), «Філософія, істо­рія і психологія та їх взаємовідношення» (1863).

Психологічну концепцію Штейнталя можна звести до таких найголовніших ідей:

1) мовознавство належить до психологічних наук, оскільки мовлення — це духовна діяльність;

2) предметом мовознавства є мова як об'єкт психоло­гічного спостереження. Мова — це «вираження усвідом­лених внутрішніх, психологічних і духовних рухів, ста­нів і відношень за допомогою артикульованих звуків»;

3) «народний дух» знаходить своє відображення в моралі, звичаях, вчинках, традиціях, фольклорі, але найбільше у мові, тому мовознавство «є найкращим вступом до психології народу»;

4) проблеми сутності й походження мови є ідентич­ними, позаяк мова постійно й однаковим способом по­роджується душею людини;

5) слід розрізняти предметне (логічне) і мовне мис­лення. Предметне мислення — це уявлення про пред­мети і явища об'єктивного світу. Мовне мислення — уявлення, вичленені зі сфери предметного мислення. Отримане уявлення — це внутрішня форма. Мовне мис­лення пов'язане з «мовною свідомістю»;

6) мова як психічне явище не виключає її залежно­сті від суспільства. В індивіда виникають психічні утворення, комплекси уявлень, які без впливу інших людей не виникли б або виникли б дуже пізно.

Філософія мови Штейнталя є реакцією на логічну граматику XIX ст. і натуралізм Шлейхера. Логічна концепція мови була представлена працями німецько­го вченого Карла Беккера (1775—1849), особливо його розвідкою «Організм мови» (1841), де найповніше ви­кладено авторську теорію логічної граматики. Зробив­ши критичний аналіз цієї праці, Штейнталь доводить, Що слово і поняття, речення і судження, граматичні ка­тегорії і логічні категорії не є тотожними: «категорії мови і логіки несумісні і так само мало можуть співвід­носитися між собою, як поняття кола і червоного». Не-сприйняття логічної концепції мови спричинило замі­ну деяких традиційних мовознавчих термінів новими, наприклад, психологічний суб'єкт, психологічний пре­дикат тощо.

У 1860 р. Штейнталь із Лацарусом заснували ♦Журнал психології народів і мовознавства», в якому популяризували свої психологічні погляди на мову. Зо­крема доводили, що мова — предмет психологічного спо­стереження. Позаяк існує два розділи психології — ін­дивідуальна психологія і психологія народів, то можна стверджувати про психіку суспільства — народну пси­хологію. Завдання народної психології, чи психології народів, — дослідження специфічних «способів життя і форм діяльності духа» в різних народів. Через мовні явища дослідники прагнули осягнути * закони духовно­го життя в націях, у політичних, соціальних і релігійних спільнотах і встановити зв'язки типів мови з типами мислення й духовної культури народів, тобто закладали основи нової науки — етнопсихології.

Вагомий внесок в етнопсихологію початку XX ст. зробив Вільгельм Вундт (1832—1920) — німецький фі­лософ і психолог, який написав 10-томну працю «Пси­хологія народів. Дослідження законів розвитку мови, міфів і звичаїв» (1900—1920). Це перший спеціаліст-психолог (не мовознавець!), який вивчав мову, її сут­ність, механізм функціонування й розвитку. Психологію він вважав основною філософською наукою. Емпірична база будь-якого наукового пізнання, на його думку, — психічний процес, який є предметом психології.

Вундт створив свою систему народної (соціальної) психології. її об'єктом є мова, міфи, звичаї, що, за його переконанням, відповідає трьом видам психічних про­цесів — уявленням, почуттям і волі. Мова — першоос­нова поезії та науки, міфи — релігії, звичаї — моралі. Індивідуальну психологію Гербарта замінив власною во­люнтаристською: замість спільності уявлень, про яку говорили Штейнталь і Лацарус, використовував поняття спільності імпульсивних вольових дій.

Із психологічних позицій він пояснював походжен­ня мови, розвиток структурних типів мов, а також такі суто мовні явища, як типи речень, порядок слів у речен­ні тощо. Оригінальним є його твердження, що психоло­гічною основою утворення речення є не поєднання уяв­лень в одне ціле, як вважали до нього, а, навпаки, їх розщеплення (розкладення).

Ідеї психологізму живлять лінгвістику до нашого часу. Так, у 50-ті роки XX ст. виникла психолінгвісти­ка. Психолінгвістичні ідеї пронизують теорії неогум-больдтіанців і є вагомим компонентом таких сучасних дисциплін, як етнолінгвістика (особливо в її відгалу­женні — етнопсихолінгвістиці), соціолінгвістика (нині існує така стикова наука, як соціопсихолінгвістика), генеративна (породжувальна) граматика і когнітивна лінгвістика.

 

Етнолінгвістика

Етнолінгвістика (грецьк. ethnos — плем'я, народ і лат. lingua — мова) — розділ мовознавства, який вивчає відношення між мовою та її носіями, взаємодію мовних та етнічних чинників у функціонуванні і розвитку мови. Е. виникла у СІНА на основі дослідження безписемних мов як антропологічна лінгвістика, згодом влилась у соціолінгвістику як один з її напрямів. Розвиток Е. відбувався під впливом ідеї американських учених Е.Сепіра і Б.Уорфа про взаємозв'язок між мовою та системою уявлень людини про світ, ментальністю народу, особливостями його культури. Виконуючи ідеологічне замовлення на нівеляцію національних відмінностей і створення "нової історичної спільності" російськомовного радянського народу, радянське мовознавство піддавало "критиці" Е. за визнання провідної ролі мови у духовному житті народу, поза якою він насправді — неможливий. Тому письменники, усвідомлюючи, за словами В.Сосюри, що "мова — то душа народу, / Народ без мови — не народ", були постійними захисниками його прав на іманентне самоствердження у своєму слові як єдиної запоруки збереження своєї сутності.

У сучасному світі, коли народи намагаються визначити власне обличчя, глибше пізнати національний характер, менталітет, культуру, мову, яка фіксує дух народу, широкі перспективи отримує етнолінгвістика – маргінальна галузь мовознавства, спрямована на вивчення віддзеркалення в мові й мовленнєвій діяльності етнічної свідомості, менталітету, національного характеру, матеріальної та духовної культури народу.

Із приводу вивчення етнолінгвістики в різних етнолінгвістичних школах світу точаться дискусії. Фундатор Московської етнолінгвістичної школи М. Толстой дав етнолінгвістиці два тлумачення: широке й вузьке. Перше кваліфікує її як комплексну дисципліну, предметом вивчення якої є весь план змісту культури, народної психології й міфології незалежно від засобів і способів їхнього формального втілення. Друге звужує цю галузь до етнолінгвістичного напряму в мовознавстві, що орієнтує дослідника на розгляд співвідношення мови й духовної культури, мови й народного менталітету, мови й народної творчості, їхнього взаємозв’язку та різних типів їхньої кореспонденції.

Обєктом вивчення етнолінгвістики є не лише сама мова (хоч вона й визначається головним виразником і хранителем культурної інформації в часі), а й інші форми та субстанції, у яких виражає себе колективна свідомість, картина світу, склалася в тому, чи іншому етносі чи взагалі соціумі, тобто сприйняття людиною навколишньої дійсності, її категоризація й інтеграція.

У такому розумінні етнолінгвістика орієнтована на аналіз не лише мови як такої, а «мови культури», тобто всіх знакових продуктів культури в аспекті їхньої культури та змісту. Такий підхід ґрунтується на принципі інтегральності культури, тобто смислової єдності всіх її форм і жанрів, зумовлених єдністю картини світу людини, сприймає, осмислює світі створює культуру.

Безперечно, розділити семіотичні коди культури доволі важко, однак за умови,коли об’єктом дисципліни стає не лише мова, а й всі семіотичні продукти культури, вона повинна отримати статус етносеміотики. Етнолінгвістика ж має свій об’єкт – природну мову та її знакові продукти, взяті під кутом зору подібного з семіотикою, але обмеженого однією семіотичною системою предмета – культурно й етнопсихологічно маркованих знаків, а точніше – мовної репрезентації особливостей етнічної свідомості й культури.

Інтегративний принцип аналізу знакового матеріалу культури зумовлює подвійне трактування об’єкта етнолінгвістики у польській школі Є. Бартмінського: предметна кваліфікація об’єкта цієї галузі – мови й мовлення певного етносу й самого етносу як носія мови, а також суб’єктне визначення, яке полягає в тому, що етнос, не перестаючи бути об’єктом вивчення, у той самий час розглядається як суб’єкт пізнавальної діяльності, той, хто створює деяку сферу знань, «наївну» картину світу і є її носієм. Однак суб’єктна трактовка об’єкта етнолінгвістики проектує цю галузь на дослідження етнічної психології, об’єктом якої є етнос, а предметом – особливості поведінки, емоційних реакцій, психіки, характеру, а також національної самосвідомості народу.

Н6аведені підходи є важливим для окреслення меж етнолінгвістики, яка, з одного боку, є насамперед лінгвістичною галуззю, з іншого боку, застосовує для аналізу етнокультурної семантики мови й мовлення всю культурну інформацію певного народу, зафіксовану також в інших знакових системах. Тому дифузність об’єкта та предмета цієї дисципліни є передбачуваною й зумовленою тим, що для етнолінгвістичних досліджень одночасно актуальними є феномени мовного коду, колективної свідомості етносу, його культури й онтології. Останнє явище не можна ігнорувати, адже у природній мові екстралінгвістична реальність є світом, що береться в інтерпретації його людьми разом із їхніми відносинами один до одного, і в цьому розумінні «онтологія» явищ, як вона представлена природною мовою, визначається тим, як люди, що використовують мову, концептуалізують позамовну дійсність.

Складовими частинами етнолінгвістики дослідники вважають етнопсихолінгвістику й лінгвокультурологію, які можуть формувати власні вектори самостійних мовознавчих дисциплін у ракурсі всеєдності погляду на етнос, його мову й культуру. Етнопсихолінгвістика орієнтована на відбитки в мові й мовній діяльності ознак психічного складу, характеру, ментальності етносу. За О.Потебнею, мова є не тільки найкращою, а й вірною, єдиною прикметою, за якою ми впізнаємо народ. Лінгвокультурологія вивчає фіксацію в мові, етнотекстах і дискурсивній практиці духовної й матеріальної культури народу. Дотичними до цих напрямів етнолінгвістики є антропологія, етнологія й етнографія, фольклористика, культурологія, мистецтвознавство,етнічна психологія, соціологія і т. ін.

Дискусійною проблемою на сьогодні є співвідношення етнолінгвістики й діалектології, діалектографії й ареальної лінгвістики. Останні перебувають на межі із соціолінгвістикою і принаймні в більшості мовознавчих шкіл традиційно залучаються до неї. Поєднання етнолінгвістики та діалектології у різних лінгвістичних школах має свої особливості й залежить від методологічних пріоритетів і теоретичних підходів.

Мовна репрезентація етносвідомості й культури народу не обмежується лексико-фразеологічною та граматичною підсистемами мови, а й залучає текстові знаки широкого спектра й численні дискурсивні практики, оскільки культурна інформація пронизує не лише традиційні фольклорні тексти, а й різні за типом і сферою спілкування мовленнєві продукти.

 

20. Аспекти аналізу синтаксичного рівня мови.

Синтаксичний рівень — система механізмів мови, яка забезпечує творення мовленнєвих одиниць. У свідомості кожного мовця зберігається невелика кількість абстрактних моделей, за якими можна побудувати необмежену кількість конкретних мовленнєвих утворень — інтонаційно оформлених висловлень. Об'єктом синтаксису як науки є дослідження структури і функцій висловлення, інтерпретованих у комунікативному аспекті, тобто у відношенні до позначуваної ситуації, до мовця і слухача.

Синтаксис складається з двох розділів — синтаксису частин мови і синтаксису речення. Синтаксис частин мови вивчає сполучувальні можливості слова (їх синтаксичну валентність), способи їх реалізації (узгодження, координація, керування, прилягання, замикання, ізафет тощо) і виражені ними відношення (предикативні, атрибутивні, об'єктні, релятивні тощо). Цей розділ називають синтагматичним синтаксисом. Синтаксис речення описує внутрішню структуру, комунікативний тип речень, їхню семантику і синонімічні перетворення. Синтаксис речення протиставляється синтагматичному синтаксису як такому, що позбавлений комунікативної функції. Таким чином, синтагматичний синтаксис і синтаксис речення — це два абсолютно різних за призначенням і дією механізми мови. Саме неможливість ні звести ці два аспекти до одного, ні усунути з опису мови якийсь один із них призвела до виділення двох самостійних розділів — учення про сполучувальні властивості слова і вчення про речення. Представники різних граматичних напрямів надають цим розділам нерівноцінного значення. Прибічники загальної (логічної) граматики розглядають синтаксис як учення про речення, а прибічники формальної і структурної граматики надають перевагу словосполученню.

Отже, постає проблема визначення основної синтаксичної одиниці. Для П. Ф. Фортунатова це — словосполучення (він уважав, що речення — всього лише різновид словосполучення); для Ф. де Соссюра — синтагма, що по суті те саме, бо під синтагмою він розумів два слова, пов'язаних підрядним зв'язком

Очевидно, слід погодитися з тими мовознавцями, які вважають, що основною синтаксичною одиницею є конструкція у тим більше що її (конструкцію) можна застосувати як до синтагматичного синтаксису (словосполучень), так і до синтаксису речення. Усі конструкції є предметом синтаксису, але вихідною структурою є просте речення — єдина універсальна синтаксична одиниця, оскільки просте речення характерне для всіх мов, тоді як словосполучень у деяких мовах, а саме тих, для яких не характерна словозміна, на думку багатьох лінгвістів.

Речення — одне з основних понять синтаксису. Це висловлення, яке повідомляє про щось і розраховане на слухове або зорове (на письмі) сприйняття.

На відміну від слова і словосполучення речення характеризують комунікативність (семантика речення співвіднесена з основною логічною формою мислення — судженням, що сприяє передачі конкретного змісту в логічно зрозумілих формах, і структура речення здатна входити до будь-яких форм спілкування, вписуватися в конситуацію мовлення); відносна самостійність (кожне речення виражає відносно закінчену думку і відділяється від інших речень паузами); структурна цілісність (кожне речення будується за певним структурним зразком, у його основі лежить якась структурна модель).

Основними ознаками речення, крім комунікативності, є предикативність й інтонація. Предикативність — це співвіднесеність змісту речення з дійсністю. Завдяки предикативності зміст речення трактується як реальний (такий, що мав, має або буде мати місце) або ірреальний (можливий, бажаний тощо). Предикативність формується за допомогою категорії способу і модальності. Під модальністю розуміють ставлення мовця до змісту речення.

Щодо природи речення в науці про мову існує три погляди: 1) визначення речення за комунікативною функцією і віднесення його до мовлення; 2) визначення речення за структурно-граматичною ознакою і віднесення його до одиниць мови; 3) виділення двох одиниць — речення і висловлення, перша з яких характеризується як певна структурна модель і належить мові, а друга як лексично наповнена модель із певним інтонаційним контуром і належить мовленню.

Для третьої концепції важливими є критерії розмжування речення і висловлення. Одні вчені такими критеріями для речення вважають граматичну структуру й інтонаційну автономність, інші беруть до уваги лише структуру, а інтонаційну автономність розцінюють як достатній критерій для виділення висловлення. Таким чином, згідно з третьою концепцією, речення — це абстрактна віртуальна мовна одиниця, конструкція, яка описується без урахування її лексичного наповнення і вираженого комунікативного завдання. Висловлення — конкретна мовленнєва одиниця, що характеризується лінійною реалізацією віртуальної моделі, комунікативною націленістю, інтонаційним оформленням і ситуативним значенням. Як зазначав С. О. Карцевський, речення — це граматична структура, якій притаманна наявність предиката, а висловлення (фраза) — це актуалізована одиниця комунікації.

Речення і висловлення часто не збігаються за обсягом. Висловлення може бути більшим (ширшим) за структурну модель (за рахунок відокремлених зворотів, вставних слів, звертань тощо) і меншим, як то маємо в неповних та еліптичних висловленнях і в різних кліше, репліках згоди—незгоди, привітаннях, які взагалі не відповідають структурним схемам і кваліфікуються в синтаксисі як неграматичні речення (На все добре!, Будьмо!, Па-па!, Годі!, Ні кроку!, Буде вам!, Де там!).

Речення вивчає структурний (конструктивний) синтаксис, а висловлення — актуальний (комунікативний, функціональний).

На сучасному етапі синтаксис вивчають у різних напрямах — формально-структурному, комунікативному і прагматичному. Намітилися такі тенденції: «1) від вивчення форми до вивчення змісту синтаксичних одиниць, зокрема відношення речення до позначуваної ним ситуації (так званий семантичний синтаксис); 2) вихід за межі речення у сферу дискурсу, тексту (аналіз надфразових єдностей, абзацу, цілісних текстів); 3) від мови до мовлення (дослідження комунікативних настанов і умов уживання мовленнєвих витворів); 4) від об'єктивних характеристик речення до суб'єктивної інтерпретації висловлень (вивчення непрямих мовленнєвих смислів); 5) від статичного синтаксису до динамічного (вивчення процесів функціонування і перетворення одиниць синтаксису); 6) від правил сполучення (формації) до правил породження (трансформації)».

Побудова (синтагматична організація) речення підпорядкована його двом функціям — номінативній і комунікативній. Номінативна функція пов'язана з позначуваною реченням ситуацією (подією), тоді як комунікативна — з виділенням у висловленні ядра і теми

повідомлення. Відповідно до цих двох аспектів речення у функціональному синтаксисі стали розрізняти номінативний (семантичний) синтаксис і комунікативний синтаксис.

Для номінативного (семантичного) синтаксису важливим є поняття пропозиції. Пропозиція — це семантичний інваріант, спільний для всіх членів модальної і комунікативної парадигми речень.