Тема: Методика та етапи підготовки промови

Мета: Ознайомити із складовими докомунікативної фази творчої діяльності оратора, пояснити взаємозумовленість теми й мети виступу, ознайомити з порядком підготовки до виступу, зокрема з можливими способами опрацювання матеріалу (виписками, складанням конспекту); формувати комунікативні вміння. Пояснити особливості структури виступу, роль і завдання виступу та закінчення промови, звернувши увагу на їхню варіативність.

 

П лан

1. Головні фази діяльності оратора. Визначення теми, змісту та назви промови.

2. Важливі критерії майстерності оратора.

3. Взаємодія оратора з аудиторією.

4. Підготовка до виступу: добір матеріалу, його обдумування, конспект ключових слів.

5. Структура виступу. Вступ і закінчення виступу.

6. Розмітка тексту знаками партитури та рядкові знаки.

7. Тренування.

 

Література

1. Андреев В. И. Деловая риторика [Текст]: практический курс делового общения и ораторского мастерства / В. И. Андреев. - М.: Народное образование, 1995. - 208 с. - (Библиотечка журнала "Народное образование"; 5).

2. Выготский Л. С. Мышление и речь [Текст] / Л. С. Выготский. - 5. изд., испр. - М.: Лабиринт, 1999. - 351 с.

3. Вагапова Д. Х. Риторика в интеллектуальных играх и тренингах [Текст] / Д. Х. Вагапова. - М.: Цитадель, 1999. - 460 с.

4. Корнилова Е. Н. Риторика - искусство убеждать. Своеобразие публицистики античной эпохи [Текст]: учеб. пособие / Е. Н. Корнилова; Университет Российской академии образования, Московский гос. ун-т им. М.В.Ломоносова. Факультет журналистики. - М.: Изд-во УРАО, 1998. - 208 с.

5. Клюев Е. В.. Риторика: Инвенция. Диспозиция. Элокуция [Текст]: учеб. пособие для вузов / Е. В. Клюев. - М.: ПРИОР, 1999. - 271 с.

6. Логика и риторика [Текст]: хрестоматия: Учеб. пособие для студ. вузов / сост. В. Ф. Берков, Я. С. Яскевич. - Минск: ТетраСистемс, 1997. - 624 с.

7. Молдован В. В. Риторика загальна та судова [Текст]: навч. посіб. / В. В. Молдован; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. - 2. вид. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 317 с.

8. Михальская А. К. Педагогическая риторика: история и теория [Текст]: учеб. пособие для студ. пед. ун-тов и ин-тов / А. К. Михальская. - М.: Академия, 1998. - 432 с.

9. Молдован В. В. Судова риторика [Текст]: навч. посібник / В. В. Молдован. - К. Юрінком Інтер, 1998. - 317 с.

10. Зарецкая Е. Н. Риторика: Теория и практика речевой коммуникации [Текст] / Е. Н. Зарецкая. - М.: Дело, 1998. - 480 с.

11. Шейнов В. П. Риторика [Текст] / В. П. Шейнов. - Минск: ООО "Амалфея", 2000. - 591 с.

Риторика – це теорія красномовства, наука й водночас мистецтво спілкування з метою переконати слухачів або співрозмовників, зробити їх своїми однодумцями. Риторика є моделлю практичного мислення. Організовуючи мову, тобто, навчаючи вміло міркувати, риторика дозволяє індивіду вирішити цілий ряд завдань і досягти мети, які виникають в самому житті. Це вміння, як справедливо помічає Б.А.Параховський, “історично виникає як уміння переконати іншого, повідомити іншому свою впевненість та віру, яка пов¢язана з певною системою цінностей і сіткою обдумувань реальності”. Тому риторику часто називають наукою переконувальної комунікації.

Каноном в риториці є монологічна мова. Монолог – усне або письмове висловлювання однієї особи з метою повідомлення інформації, впливу або спонукання до дії. Таке висловлювання здебільшого обмірковується заздалегідь, тоді як діалогічне мовлення є ситуативним і формується в процесі спілкування, без попереднього обдумування. Монолог не розрахований на негайну мовну реакцію іншої особи.

Кожна людина повинна володіти мистецтвом переконання. Воно передбачає використання логічних методів мислення – аналізу, синтезу, індукції, дедукції, аналогії. Аналіз – це розчленування цілого на частини, властивості; синтез – поєднання результатів аналізу в єдине ціле; індуктивний метод мислення передбачає перехід від часткового (окремих фактів, спостережень, випадків) до загального, а дедуктивний метод – перехід від загального положення до окремих висновків.

Ще від часів Арістотеля розрізняють три основні фази діяльності оратора — докомунікативну (підготовчу), комунікативну (діяльність оратора перед аудиторією) та посткомунікативну (аналіз сказаного після виступу).

Тема виступу зумовлена передовсім його метою. Отже, вибрати тему свого виступу оратор може, лише з'ясувавши, з якою метою він виступатиме. Тема повинна бути актуальною, цікавою, конкретною, доступною для сприймання, відрізнятися новизною. Таку тему необхідно чітко сформулювати.

Мета виступу можебути така: поінформувати про щось, переконати в чомусь, надихнути, спонукати до пев­них вчинків або дій, розважити. Часом один виступ може бути підпорядкований виконанню кількох завдань — двохабо й трьох — одночасно.

Залежно від мети виступувизначають його вид.

Інформаційний виступ є насьогодні найпоширенішим. Певною мірою до цього виду можна залічити шкільну й вузівську лекції, пояснення вчителя, відповідь школяра, повідомлення теле- чи радіожурналіста. В основу такого виступу покладено конкретне, точне й правдиве повідомлення фактів, подій, явищ.

Виступ з метою переконати звернений водночас і до розуму. і до почуттів людей. Суть справи викладають, оперуючи логічними міркуваннями, але вплинути намагаються передовсім на емоції й почуття слухачів. Мета такого виступу — довести або спростувати певну думку. Мета оратора — зробити слухачів своїми однодумцями щодо спірного питання, тому тема такого виступу зазвичай дискусійна. Виступ викличе зацікавлення, якщо тема є актуальною, а окреслена проблема такою, що піддається розв'язанню. Успіх такого виступу залежить від добору переконливих аргументів.

Надихаючий виступ. До цього виду належить більшість виступів на політичних зібраннях чи різноманітних зборах. Сюди можна зарахувати виступи політиків у переддень виборів. Суть виступів — визнання й увиразнення суспільної чи моральної значущості певних вчинків конкретних осіб. Такі виступи звернені до почуттів, зосереджують увагу на наболілому, пробуджують почуття вдячності, відданості, обов'язку.

Виступ з метою спонукати. Спонукання може висловлюватися прямо, тобто формулюватися у вигляді недвозначних закликів, а може бути опосередкованим, тобто прихованим у підтексті сказаного. Заклики можуть мати політичний, економічний характер, стосуватися моралі суспільства. Ус­піх виступу залежить від того, наскільки спроможними є слухачі до дій чи вчинків, до яких їх спонукають (наприклад, надати матеріальну допомогу біженцям із місцевості, де трапилося стихійне лихо),

Розважальний виступ можна почути на концертах, святкових бенкетах, де відпочиває приємне товариство. Це привітальне слово на весіллі або відзначенні ювілею, тост, весела популярна лекція. У такому виступі має бути конкретність, новизна, серйозна думка може поєднуватися з гумором, іронією або самоіронією, правда з вигадкою, об'єктивність із.перебільшенням. Неодмінною вимогою до змісту таких виступів є тактовність.

Будь-яка промова чимось подібна до наукового дослідження. Якщо вона навіть не містить нових ідей чи відкриттів (як, наприклад, наукова лекція), то принаймні будується, як "пошук істини". Отже, промову слід будувати як певну проблему. Оратор, виступаючи перед аудиторією, завжди має проголошувати щось вагоме й, по можливості, нове (принаймні нове для даної аудиторії). Виступ має бути актуальним, змістовним. Тільки за таких умов його слухатимуть.

Оратор повинен грунтовно володіти основними аспектами проблеми, про яку наважується говорити. Той, хто виступає перед аудиторією, має бути освічений в галузі знання, яку пропонує увазі своїх слухачів. Поверховість і малоерудованість одразу помітні, й довіри в аудиторії такий оратор не викликає.

Промова, як правило, потребує попередньої підготовки, й чим вона ґрунтовніша, тим солідніше, вагоміше виглядатиме виклад, а отже, й переконливіше. А освіченість має таку властивість: чим більше людина знає чужих думок, тим самостійнішим стає її власне мислення, тим оригінальніша вона у поглядах, а звідси — цікавіша для інших. Не слід лякатися того, що тема маловивчена, що з цього питання "мало літератури". Якщо і справді так, то це означає, що промовець вільний від чужих думок і має право викладати власні міркування.

Споконвіку серйозними недоліками промови вважалися шаблонність, переказ чужих думок без власної оцінки.

Це вимагає від оратора певної відваги, сміливості у викладі власної позиції. Але сама лише "власна" позиція може інколи засвідчити хіба що "темноту", малокомпетентність промовця. Отже, "знання — сила!"

Етапи підготовки промови

Підготовка промови — творчий процес. Як усяка інте­лектуальна діяльність, ця підготовка — процес творчий, і кожен має право використовувати тут власну методику. Інколи можна почути думку, ніби промовці самі дивуються, як у них складається той чи інший текст, особливо — імпровізація. Але більшість початківців нерідко розгублюються, якщо їм доводиться звертатися зі своїм словом до широкої аудиторії. Запропонований матеріал вони переписують з якихось джерел, але, слухаючи такий виступ, одразу відчуваєш незграбність, некомпетентність, маловченість і, нарешті, цілковиту відсутність впевненості в собі. Такий промовець породжує лише співчуття.

Наведемо певний "алгоритм" підготовки промови (етапи роботи над інформацією дослідника свого предмета): вибір теми — складання плану — збирання матеріалу — запис промови — розмітка тексту знаками партитури — тренування. Далі розглянемо докладніше кожний блок (усього їх шість) цього алгоритму.

Вибір теми

Після окреслення мети виступу промовець має визначити його тему. Вибір теми підпорядковується таким критеріям.

1. Тема виступу має відповідати рівневіосвіти й обізнаності з проблемою самого оратора.

2. Тема має бути актуальною, суспільне значущою, а отже, цікавою для слухачів.

3. Тема має зацікавити слухачів або своєю новизною, або нестандартним трактуванням обговорюваного питання.

Бажано, щоб у виступі на вибрану тему розв'язувалася певна проблема.

Термін ^итема" походить від грецького "положення, основа". Простіше було б сказати, слідом за Сопером, "тема — це те, про що йдеться"¹.

Часто лекторові пропонують виступити на чітко визначену тему. Так, академічна доповідь у стінах вузу визначається навчальним планом чи науковим керівником; церковна проповідь визначена наперед євангельським текстом (присвячена для того чи іншого дня служби). Навіть на зборах інколи заздалегідь пропонують виступити з певного питання.

Проте нерідко тему промови підмінюють її об'єктом. Наприклад, пропозиція висловитися щодо сучасної української культури не є власне темою. Це — саме об'єкт ува ги. Бо ж культура є поняттям широким: його складають і науковість викладання, й потреба слухачів у матеріалі, й висвітлення окремих галузей (література, живопис, музика тощо). Перераховані конкретні питання — це тематика, що відбиває у своїй сукупності багатогранний і складний об'єкт уваги. Тема завжди конкретна, стосується одного питання. Інша справа, що слід виділяти в межах однієї теми, тобто є ще підтеши: наприклад, лекцію про екологічну чистоту середовища можна розвивати на таких підтемах, як чистота повітря, води, продуктів і соціальна та особиста гігієна людини тощо. Підтема, своєю чергою, може поділятися на мікротемщ наприклад, мікротемами до підтеми чистота повітря можуть бути: озон, кисень, смог тощо. Звичайно, мікротема не обов'язково мусить бути розгорнутою — вона часом може зводитися до абзацу або й навіть до одного речення. Усі ці моменти слід добре продумати. Якщо промовець не уявляє, що він хоче конкретно сказати, то розраховувати на результат неможливо.

Отже, тема визначається нерідко тим, яку психологічну реакцію оратор хоче викликати у своїх слухачів. Якщо він ставить за мету розважити їх — з багатогранного об'єкта обирається одна тема. Якщо переконати чи закликати до чогось, — зовсім інша. Якщо тільки обрати тему й не думати про те, як її сприймуть, це знову-таки неправильно. Варто враховувати також свої можливості, оскільки можна взятися за велику й значну тему, але не впоратися з нею. Отже, доцільно обирати таку тему, що до душі й під силу ораторові. Якщо, наприклад, у нього немає таланту забавника, не слід братися за теми розважальні.

Відомий знавець техніки спілкування Дж. Карнегі не­одноразово підкреслює, що розуміння між людьми виникає лише тоді, коли звертатися до іншого з великим і щирим інтересом до його проблем. Зокрема, легко зацікавлюються відповідною темою професіонали. Якщо оратор говоритиме, наприклад, з учителями, й покаже знання специфіки їхньої праці, стурбованість проблемами учительського життя, — можна сказати, він близький до успіху. Якщо ж ви не знаєте, чим живуть учителі, а вам потрібно виступати саме перед ними, не гріх щось пошукати в періодичній пресі, поговорити зі знайомими представниками цієї професії або посидіти якусь годину в бібліотеці.

Слід уникати загальних фраз і банальних істин: аудиторія слухатиме не того, хто знає загальновідоме, а того, хто підкаже, як вирішити жагучі проблеми. Отже, ви маєте знати свій матеріал ліпше, ніж слухачі. Не варто обирати менторський тон — ваша стриманість і скромність створять вам належний ореол. Чим повніше ви захоплені своєю темою, тим більше шансів, що вас почують.

Лекція, виступ чи проповідь, промова чи доповідь мусять бути аналізом якихось важливих, невирішених, але пекучих проблем життя. Отже, тему слід розуміти як проблему, завдання, які треба вирішити. Ви не даєте рецептів — ви разом зі своїми слухачами повинні "перехворіти" проблемами, що вимагають уваги. Навряд чи захопить аудиторію людина, яка, вийшовши на трибуну, заявить: я за п'ятнадцять хвилин все вам розповім і навчу жити! Менторський чи ригористичний (сухо-повчальний) тон спричинить зневагу чи навіть ненависть (відповідно до обставин) до вас вже через п'ять хвилин. Саме це є хворобою, наприклад, вчителів-початківців, які гадають, що діти тільки й чекають, щоб їх напучували: у сучасної дитини менторський тон породжує неприховано негативне став­лення, тим більше, що нинішні діти володіють великим обсягом інформації й без учителя. Треба разом з аудиторією хвилюватися та шукати рішення — словом, вирішувати проблему. Якщо ви навіть знаєте відповіді на їх жагучі запитання, слід зробити вигляд, що ви знайшли їх саме зараз, разом зі слухачами.

Далі наведемо фактори успіху теми¹.

1. Основні інтереси аудиторії. Майже всіх, без винятку, цікавлять питання життя та смерті, здоров'я
та грошей, професії та соціального престижу. Спробуйте уявити, що ви вигукнули: "Пожежа!" — і відповідно
— реакцію натовпу. Але до цієї групи відносять не лише
матеріальні інтереси. Запалити аудиторію здатні патріотизм, честь, почуття обов'язку, так само як і звістка про нові способи лікування.

2. Групові інтереси аудиторії. Оратор має знати, до
кого саме він звертається: до спортсменів, міліціонерів

або мільйонерів, до любителів книги чи неписьменних (візуальний момент).

3. Злободенні інтереси аудиторії. Епідемія, політичні пертурбації, оподаткування, загроза голоду чи холоду завжди володіють увагою людей, і якщо ви виступаєте з промовою в місцевості, де йде, припустимо, війна, чи пішов у відставку глава держави, або, принаймні, мер міста, варто взяти до уваги те, чим схвильовані нині люди.

4. Конкретні інтереси аудиторії. Звичайно ця група інтересів має ниций характер (скажімо, кожна людина в залі не байдужа до того, скільки грошей вона заробить завтра, а скільки — післязавтра). Але конкретні інтереси обов' язково пов' язуються з моральними проблемами. Наприклад: чи морально накопичувати багатство відверто ганебними методами? Отже, можна зачіпати й конкретні інтереси людей, але ставити питання значно ширше, сукупно з більш "високими" проблемами.

5. Новизна теми. Варто враховувати психологічну
потребу людей у новизні. Подивіться, скільки народу
прикипає сьогодні до повідомлень про "літаючі тарілки"
й "зелених людців" у них, про "магів у третьому поколінні", що вершать чудеса зцілення, про життя тварин і
т. ін., й ви переконаєтесь, наскільки люди прагнуть чогось нового, як їх утомлює рутинне, сіре життя.

6. Конфлікт. Люди люблять стежити за суперечкою
чи змаганням. Якщо ж вашу тему буде розкрито в
конфліктних колізіях, вказано "за" і "проти" тієї чи
іншої тези, змальовано сильні й слабкі сторони обстоювачів тієї чи іншої позиції — будьте певні, вас слухатимуть з цікавістю.

Обираючи тему, слід одразу ж з'ясувати для себе, якої конкретної мети ви прагнете. Адже тримати людей у напруженій цікавості можна й дві години, але вони можуть розійтися, знизуючи плечима: а що, власне, оратор нам хотів сказати? Тому слід мати настанову на загальну мету. Так, судовий оратор може й жартувати, й кепкувати, й розповідати подробиці справи, запалювати слухачів праведним гнівом або зворушувати почуття глибокого зацікавлення й симпатії до жертви несправедливості. Але він мусить твердо знати, якої мети суд має досягти. Якщо це прокурор, то мета його промови — довести провину звинуваченого. Діаметрально протилежна мета в адвоката, який прагне виправдати останнього. Якщо б прокурор і адвокат раптом захопилися невластивими проблемами, втратили загальну настанову, суд не міг би здійснитися.

Не бійтеся зачіпати складні й не до кінця визначені проблеми, викликати заперечення — бійтеся іншого: щоб не подумали, що ви малодушно обминаєте протиріччя або, гірше того, свідомо приховуєте істину.

Як каже П. Сопер, якщо, перш ніж ви почали говорити, всі заздалегідь з вами згідні, то який інтерес до теми може бути?¹.

Разом з тим, ваш обов'язок — запропонувати вирішення важких і злободенних проблем. Отже, вибирайте теми, які ви здатні пояснити.

Існують такі поняття, яка "розкрита тема" та "нерозкрита тема". "Розкрита тема", якщо матеріал їй відповідає, якщо основна думка промовця зрозуміла й доведена (з допомогою цитат, думок попередників, фактів тощо). Бажано, щоб тема мала точки зіткнення з іншими темами (особливо, якщо це — лекція), апелювала до вже відомого слухачам.

Не сподівайтеся переконати всіх. Пам'ятайте слова Христа, що слова часом падають в терен або на каменистий грунт: багато званих, та мало обранців. Якщо зрозуміють вас хоча б кілька людей — тема розкрита вдало!

Складання плану

Часто план сприймається, як щось сухе і вторинне, що обмежує свободу думки. Але насправді він подібний до скелета, що несе на собі вантаж м'язів, шкіри тощо: без кісток не було б опори.

Інша справа, що формувати план "з нічого" людина, звичайно, не може. Ви, напевно, вже спостерігали, що власні думки, своє бачення проблеми, її структура відбуваються в міру того, як вивчаєш чужі думки, відгукуєтеся на них. Поступово стає зрозуміло, що в даному питанні ще не все висвітлено повністю, а щось — і неправильно, і ви, автор промови, розкрили б це питання інакше. Саме тоді, якщо матеріал опрацьовано й законспектовано на картках проблему, слід користуватися відповідною літературою, відшукуючи її у каталогах (систематичних і алфавітних) бібліотек.

Систематичним каталогом користуються, якщо тема маловідома чи зовсім невідома, і потрібно дізнатися, наскільки вивчене те чи інше питання. Тут можна знайти готові підрозділи з окремих питань своєї дисципліни (наприклад, до розділу "Риторика": красномовство академічне, політичне, судове і т. ін.). Але багато цінного матеріалу можна знайти і в інших розділах каталогу (на­приклад, "Літературознавство", "Історія" тощо). Якщо ж потрібно використати твори певного автора, звертаються до алфавітного каталогу.

До речі, одразу слід правильно оформлювати бібліографічний опис. Для цього достатньо ретельно списати з картки в каталозі все те, що там є, аж до цифр на звороті, котрі є шифром розміщення книжок у сховищі.

Існують дві системи бібліографічного опису: повна та скорочена. За повною системою описуються всі показники видання: автор, назва, місце видання (місто), видавництво, рік, кількість сторінок, і все це вміщується на окремій картці. Наприклад:

Бойко О. А.

Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Видавничий центр "Академія", 1999. — 568 с.

Часом потрібна не ціла книга, а окремий твір автора у збірці його праць, або робота одного з авторів колективної монографії. Тоді прийнято трохи інший вид запису. Наприклад.

Трубецкой Е. Н.

Владимир Соловьев и его дело // Книга о Владимире Соловьеве. — М.: Сов. писатель, 1981. — С. 456—471.

Найбільші міста, де є численні видавництва, для простоти подаються однією літерою: К. — Київ, М. — Москва, СПб. — Санкт-Петербург, ИУ — Нью-Йорк тощо. Для міст менших прийнято писати повну назву: Львів, Чернівці і т. д. Якщо інколи місце видання не позначено, ставлять б. м. — "без місця" (або лат. варіант ^. /. — "зіпе Іосит").

Часом трапляються видання, на яких не позначено року. Тоді ставиться б. р. — "без року" (або лат. 5. а. — "зіпе аппо").

Якщо роботу написано колективом авторів, — як правило, вказують прізвища перших трьох авторів з додатком та ін.

Не менш важливо звернути увагу на систему крапок і ком; на те, що в одному разі кількість сторінок позначається великою літерою С, а в другому — малою. Усе це — свідчення вашої наукової культури.

Друга система бібліографічного опису простіша, її ви­користовують у повсякденній навчальній роботі, якщо після автора й назви вказано лише місце видання та рік. Наприклад:

Пентилюк М. І.

Робота із стилістики в 8—9 класах. — К., 1989.

Складаючи список літератури до письмової роботи, прізвища авторів подають в алфавітному порядку (з урахуванням перших трьох літер прізвища). Письмова наукова робота вимагає ретельного бібліографічного опису за всіма правилами; звичайно, доповідь поза сферою академічного красномовства того не потребує.

У процесі пошуку літератури вигідно записувати кожний твір на окрему картку, як це робиться в бібліотечному каталозі. Адже легко вносити до свого "мікрокаталогу" нові матеріали. На окремому аркуші пишеться вже повний, попередньо впорядкований на картках список.

Визначивши основні дослідження з вашого питання, зробіть собі виписки. Конспектування вимагає належної культури. Виписки в бібліотеці зручно робити також на картках. По суті, варто виписати точні цитати, навіть беручи їх у лапки, до кожної додати знизу позначку, звідки саме та з якої сторінки запозичено цю думку. Наприклад:

Аргументація прокурора

"Жодна альтернатива в питанні про кваліфікацію злочину з боку прокурора — недопустима. Коли кваліфікація набуває суперечливого характеру, прокурор чітко висловлює свою пропозицію і грунтовно її аналізує й аргументує"¹.

Позначка "Аргументація прокурора" слугує для класифікації картки — до якого розділу майбутньої роботи ви цю цитату віднесете. Пам'ятайте правило: пишуть лише на одному боці картки, й тільки одну цитату.

Запам'ятайте цю систему поширених складових частин слова, які допомагають зрозуміти його значення:

а... (грец.) або ан... (перед голосним) — префікс заперечення: асиметрія, асинхронний;

авто... (ауто) (грец.) — сам, само: автоматичний, аутотренінг;

інтер... (лат.) — поміж: інтервал, інтернаціональний;

квазі... (лат.) — ніби: квазінауки, квазімузика;

логія (грец.) — вчення: філологія;

ман (грец.) — палкий прихильник: бібліоман;

нео... (грец.) — новий: неореалізм;

пан... (грец.) — все: панорама, панамериканізм;

псевдо... (грец.) — несправжній: псевдонім, псевдо-знання;

ре... (лат.) — зворотна дія: реорганізація, реконструкція.

Звичайно, що при підготовці промови потрібно всі незнайомі слова перевірити за словником, а наведені вище даними можна користуватися в "екстрених" випадках — наприклад, коли під час обговорення ви почули незнайоме слово. Такий компактний набір цитат завжди можна розкласти перед собою на столі, так, як вам зручно. До того ж між двома вже знайденими цитатами можна вставити нову картку — з новою цитатою або з власною думкою. Так поступово формуватиметься текст вашої промови.

Зберігати картки найзручніше у невеликій шухлядці (за типом бібліотечного каталога), в міру накопичення розділяючи їх картоновими закладинками, на яких позначено розділи майбутньої промови.

Плани бувають трьох видів: простий, складний і цитатний. Простий план являє собою, по суті, ряд непоширених речень. Наприклад:

Тема: “Види красномовства та сфери його ужитку”

План

1. Академічне красномовство.

2. Політичне красномовство.

3. Юридичне (судове) красномовство.

4. Церковне красномовство.

5. Суспільно-побутове красномовство.

Складний план — це своєрідне поширення простого плану шляхом розгалуження основних питань. Крім та сюди зазвичай вводять вступ та висновки (хоча де обов'язково). Наприклад:

Тема: "Види красномовства та сфери його вживання

План

І. Вступ. Потреба у видовій диференціації красномовства залежно від сфери його ужитку.

II. Основна частина. Диференціація видів красномовства.

1. Академічне красномовство:

— лекція;

__ диспут;

__ евристична бесіда;

__ реферат;

— виступ на науковій конференції.

2. Політичне красномовство:

— політична промова;

— політична інформація;

— політична бесіда тощо.

III. Висновки. Оратор має дотримуватись жанрово-видових норм красномовства.

Цитатний план — це план, подібний, до простого, але замість непоширених речень тут вживаються цитати, які конденсують суть цього питання.

Запишіть план на окремому аркуші. Можливо ви якісь моменти скасуєте, а натомість введете інші – це добре, бо це творчість

Менш досвідченому ораторові варто скласти конспект виступу. Конспект може являти собою повний текст або ж складатися із ключових слів. Ключові слова — це найважливіші слова у змісті речення або абзацу. Під час виголошення промови саме на ключові слова падає логічний наголос.

Обміркувавши зміст виступу, необхідно зосередитися на його формі.

Коли ж ви почнете замислюватися, які, власне, розділи тут мають бути, це стане початком нового, четвертого етапу роботи.

Успіх виступу забезпечує ретельна підготовка. Непідготовлений оратор хвилюється вже від самої думки про те, що йому доведеться імпровізувати перед аудиторією.

Менш досвідченому ораторові варто скласти конспект виступу. Конспект може являти собою повний текст або ж складатися із ключових слів. Ключові слова — це найважливіші слова у змісті речення або абзацу. Під час виголошення промови саме на ключові слова падає логічний наголос.

Обміркувавши зміст виступу, необхідно зосередитися на його формі.

Запис промови

Початківець (та й не лише) мусить після попередньої роботи скласти картки за логікою розвитку теми й переписати їх у вигляді вже звичайного тексту, щось додаючи, поширюючи, а від чогось, можливо, і відмовляючись. Тут потрібно добре продумати композицію промови, що може не повністю збігатися з планом. Після запису необхідно уважно проглянути отриманий текст. Перше, на що слід звернути увагу — чи правильно було обрано слова: якщо сумніваєтесь у значенні якогось слова, краще перевірити його за словником. Далі йде робота над стилем: чи відповідають обрані слова меті промови? аудиторії, до якої буде вона звернена? чи не будуть деякі слова "випадати" з тексту стилістично? Зверніть увагу на наявність елементів художності в тексті (метафори, епітети тощо) — без них текст виглядає занадто сухим. Прослідкуйте, чи не втратили логічність і доказовість думок, чи не перевантажений ваш текст цитатами та прикладами.

Не обов'язково запис промови виконувати у вигляді детального конспекту: такий конспект, насамперед, потрібний початківцю. Конспект має свої вади: він заважає творчій активності оратора. Для останнього, який вже має певний досвід, зручніше записати майбутню промову у вигляді розширеного плану чи тез — це будуть так звані "опорні" фрази, відштовхуючись від яких можна побудувати свою промову.

Текст, що виникає в результаті такої роботи, може знадобитися вам не один раз. Але оратор, який поважає себе, не читатиме навіть перед іншою аудиторією один і той же текст: за час, що минув до другого виступу, може поглибитися його погляд на життя, він пізнає щось нове, зміняться соціальні обставини, виявиться новий аспект теми. Отже, оновлення текстів — річ звичайна. Але добре, якщо текст в основі своїй уже є.

Розмітка тексту знаками партитури Навіть досвідчений оратор, не кажучи вже про початківця, стикається з потребою певної графічної підготовки написаного тексту: виділити найважливіші місця чи такі, що залишають простір для неточного витлумачення, тощо. Для цього використовуються знаки партитури, які допомагають зафіксувати наголошене слово, правильну інтонацію, паузи.і т. ін. Це необхідно для ораторів-початківців, а іноді й для досвідчених. Крім того, користуватися знаками партитури дуже зручно на практичних заняттях з риторики — вони допомагають контролювати роботу учнів.

Знаки партитури за місцем іх розташування в тексті поділяють на три групи: рядкові, надрядкові, підрядкові.

Рядкові знаки

1. Фразові паузи: | коротка (на один рахунок); || на два
рахунки (раз, два);

На три рахунки (раз, два, три). Наприклад: "Буряк і цибуля || були до вас довезені | по дуже поганих дорогах ". Тут підмет, виражений двома іменниками, відділено паузою на два рахунки від групи слів, об'єднаних значенням дії (групи присудка), між якими пауза значно коротша (на один рахунок). Між реченнями й абзацами пауза мусить бути дещо довша (на три рахунки). Якщо підмет виражено одним словом, то зазвичай пауза між ним та іншими членами речення не робиться. Середня пауза (Ц) має бути, якщо підмет виражений двома чи більше словами. Таку саму паузу проставляємо, якщо речення містить звертання; вставне слово (слова) чи вставне речення; однорідні члени; знак "—" (пропущену зв'язку). Маленьку паузу (|) ми робимо тоді, коли є потреба лише незначно відокремити голосом складові частини од­норідної структури. 2. Дужки ромбічні, якими варто позначати вставні речення або слова. Наприклад: "Левко підійшов до шо-пи — <розмокла земля втягувала ноги по кісточки>, — і взяв лопату". 3. Дужки квадратні [ | вживаються, якщо варто додати слово (слова), що допомогло б утримати непевний зміст речення, знайти потрібну інтонацію. Наприклад: "У коморі не було не те що жита — [навіть] зернинки торішньої ніде не запало". 4. Лапки " ", в які беруть слова, що вимовляються з інтонацією іронії. Наприклад: Що наші роблять? — "Пообідали та хліб їдять".

Надрядкові знаки

5. Знак наголосу. Якщо для вас якісь слова в тексті нові, і ви не знаєте, де правильно поставити наголос, подивіться у словник і позначте наголос на письмі: статуя,
кілометр, цемент і т. п.

6. Підвищення тону Я. Цей знак використовується для
інтонування і означає незавершеність вислову, питання,
непевність, використовується в окличних реченнях, при
звертанні тощо. Наприклад: "Чи ти пив п'янку радість кохання?"

7. Пониження тону. Пониження тону використовується для позначення інтонації, що знаменує завершення вислову чи певної частини його. Зазвичай ця ситуація спостерігається наприкінці речення. Наприклад: "Він був дуже, дуже обережний".

8. Злам інтонації. Використовується при зламі інтонаційного малюнка (від підвищення до пониження чи навпаки). Наприклад: "Вона була вже не бідна нині, а з грішми".

Підрядкові знаки

Логічний наголос ________. Логічний наголос не можна плутати з наголосом граматичним: це знак партитури, що виділяє семантичний центр фрази (слово або групу слів). На відміну від граматичного наголосу, він може змінюватися залежно від мети, яку хоче досягти оратор. Зазвичай місце логічного наголосу підказує контекст. Найбільш простий і швидкий прийом, яким тут можна користуватися, це скелетування¹, тобто знаходження смис­лового "скелета" фрази. При цьому вирішується, які слова з фрази можна було б вилучити (з урахуванням при цьому контекста).

Візьмемо для прикладу речення "Я запізнився". У ньому можна з однаковим успіхом зробити наголос як на першому, так і на другому слові. Усе тут залежить від контексту. Якщо, скажімо, поставлене запитання з метою з'ясувати: "Хто запізнився?", то у відповіді, звичайно, наголос слід зробити на першому слові — "Я". Якщо йдеться про те, що хтось запізнився і не зміг зустрітися з людиною, яка його не дочекалася, то потрібно зробити наголос на другому слові — "Запізнився" (саме це є причиною незустрічі). Відповідно в першому випадку ми можемо вилучити друге слово, відповісти словом "Я", в другому — вилучити перше, скоротивши речення до слова "Запізнився". Таким чином, відповідно до контексту (ситуації) робимо й логічний наголос.

Для правильної розстановки логічних наголосів вико­ристовують крім скелетування два основних правила².

Перше правило — протиставлення. Якщо ми протиставляємо особу, предмет чи явище іншому, то наголоси отримують саме ті слова, що означають особи, предмети, явища, котрі протиставляються. Наприклад: "Вона не старша, а молодша сестра".

Особи, речі чи явища, що протиставляються, не завжди виражені однаковою граматичною формою. Наприклад: "Він ще не оратор, він тільки вчиться ". Тут іменник "оратор" протиставлено дієслову "вчиться".

Крім протиставлення, вираженого різними граматичними формами, є ще приховане протиставлення. Наприклад: "В мене тільки дві руки" (мається на увазі — не три, не чотири і т. д.). У подібних випадках саме виявлення прихованого протиставлення допомагає вирішити питання щодо місця логічного наголосу. Наприклад: "На жаль, у добі лише ТА години" (а не, скажімо, 40) або "Завтра знову математика" (а не література, малювання і т. п.).

Друге правило — введення нового поняття. Якщо у виступі вперше називається будь-яка річ, особа чи явище, які мають значення для подальшого викладу, то слово (слова), що означає цю річ, особу чи явище, виділяється логічним наголосом.

Визначити нове поняття можна тільки тоді, коли знаєш контекст. Наприклад: "Раптом ми побачили річку. Річка була мальовнича ". У першому реченні наголос падає на слово "річка", в другому — це слово не має наголосу, тому що перед нами вже не нове повідомлення; новою інформацією тут є те, що річка "мальовнича". За цим правилом наголос майже ніколи не може падати на займенники, оскільки вони замінюють собою вже названих осіб чи згадані речі (за невеликими виключеннями, якщо, наприклад, речення складається лише з одного слова: "Ти!" чи "То була вона").