Тема: З історії красномовства

Мета: окреслити роль і місце риторики в античному світі, визначити внесок східних слов’ян у розвиток риторики; з’ясувати причину актуальності поновлення статусу риторики як науки та навчальної дисципліни в сучасній Україні.

План

1. Античне красномовство (ораторство Демосфена, Цицерона, Арістотеля).

2. Красномовство слов’ян (Іларіон, Кирило Туровський).

3. Риторика в Києво-Могилянській академії (Феофан Прокопович).

 

Література

1. Абрамович С. Риторика та гомілетика [Текст]: навч. посібник для студ. теологічних, філософ. і філол. фак. ун-тів / С. Абрамович. - Чернівці: Чернівецький держ. ун-т ім. Юрія Федьковича, 1995. Ч. 1:. - [Б. м.]: [б.в.], 1995. - 170 с.

2. Андреев В. И. Деловая риторика [Текст]: практический курс делового общения и ораторского мастерства / В. И. Андреев. - М.: Народное образование, 1995. - 208 с.

3. Молдован В. В. Судова риторика [Текст]: навч. посібник / В. В. Молдован; Міжнародний фонд "Відродження". - К.: Заповіт, 1996. - 319 с.

4. Осипова Н. Ф. Риторика [Текст]: планы семинарских занятий, задания и метод. рекомендации: для студ. гуманит. спец. / Н. Ф. Осипова; Харьковский гуманитарный ин-т "Народная украинская академия". - Х.: [б.в.], 1995. - 60 с.

5. Риторика [Текст]: програма курсу для курсантів і слухачів відомчих вищих юрид. закладів юрид. освіти / уклад. Г. С. Онуфрієнко; Запорізький юридичний ін-т. - Запоріжжя: Павел, 1997. - 24 с.

Античне красномовство

Красномовство має свою історію, без знання якої важко розрахо­вувати на успіх, тим більше у мистецтві судового оратора. Уже в Старо­давньому Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики, але справжньою його батьківщиною є Стародавня Греція, де публічне сло­во мало надзвичайно велике суспільне значення.

Античні ритори виступали із сенаторських трибун, на засіданнях, форумах, судових процесах. Відомими риторами були Арістотель, Де-мосфен, Цицерон, Квінтіліан, Ісократ, Есхіл, Філократ, Лісій... У тво­рах Платона знаходимо цікавий опис сили й могутності оратора, який володіє словом, що зцілює душі: «Я стверджую, що якби у будь-яке місто прибули оратор та лікар, і якби у Народному зібранні чи в будь-якому іншому зібранні зайшла суперечка, кого з двох обрати лікарем, то на лікаря ніхто й дивитися не схотів би, а обрали б того, хто володіє словом, — варто було б йому лише забажати...»¹.

Такі особистості, як Цицерон та Демосфен, — видатні ритори — ще за життя були увінчані лаврами «синів Вітчизни», «рятівників на­роду». Цицерон у своїх трактатах, присвячених ораторському мистец­тву, писав про формування нової людини — людини-патріота, грома­дянина, який живе ідеалами свого народу й держави.

Найблискучішим ритором Стародавньої Греції, владарем дум був всесвітньо відомий Демосфен (384—322 дон. є.), промови якого, на­сичені фактичним матеріалом, містили чимало особистих спо­стережень, відзначалися динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Для Демосфена була характерна артистична манера три­матися на трибуні, що також сприяло його успіхові як оратора. В суді Демосфен виступав як адвокат. Сучасники так характеризували Де­мосфена: «Нашого ритора з його умінням все запалювати і трощити СВОЄЮ силою і владою можна порівняти з вихором або блискавицею»'.

Демосфен жив у епоху, коли закінчувався період народоправлін-ия. Він намагався зберегти віджилий лад і своїм життям заплатив за Вірність переконанням та ідеалам. До наших днів дійшло тридцять промов Демосфена, зокрема найвідоміша — про жінок. Жодна з них і не є плодом імпровізації, а результатом тривалої, скрупульозної праці, покладеної на віднайдення теми, її розвиток, схематизацію плану, на нідпрацювання стилю, шліфування виразів.

Великий трудівник Демосфен цілі ночі проводив за роботою, тому його недруги говорили, що промови Демосфена тхнуть лампадним маслом, яке він спалював у величезній кількості. Але такі твори здава-лися свіжими й чарівними, ніби щойно вилились із грудей: вони були наповнені життям, емоціями і, як творіння Фідіая, не мали на собі жодних слідів різця.

Теоретиком ораторського мистецтва і великим ритором античного світу був Марк Тулій Цицерон (106-42 до н. є.). Він провів на форумі майже 40 років і був справжнім ідейним провідником римського Сенату. Цицерон відпрацював стиль, який дозволяв йому бути простим і блис­кучим, безпосереднім і пристрасним. Чудовими властивостями цице-ронівської промови були мелодійність і ритмічність. Уславився він своїми знаменитими патетичними виступами і висновками. Складе­ними успіху оратора Цицерон вважав освіту, природний дар і ора­торські здібності. Першу промову Цицерон виголосив у 25 років (під і іазвою «На захист Публія Квінція»), а останню (дванадцяту філіппіку*) — у рік своєї смерті (прожив 63 роки).

Марк Тулій Цицерон написав і виголосив низку ораторських ше­деврів: «Брут», «Про знаменитих ораторів», «Оратор», «Про оратора». IIізніше видатний оратор Квінтіліан створив оригінальну систему на­вчання риторики на основі принципів Цицерона у вигляді дванадцяти книг риторичних настанов. Квінтіліан говорив, що небо послало Цицерона на землю, щоб показати, до якої величі може дійти слово.

У Цицерона органічно поєднувалися теорія і практика: свої теоретичні ідеї він блискуче втілював у практичній діяльності. Ідеалом оратора він вважав людину високої культури, яка знає літературу, істо­рії... юриспруденцію, філософію; добре володіє і простим, і високим стилем, розуміє вплив ритму на слух аудиторії, уміє примусити її смія­тися й плакати, може володарювати над її душею.

Для промов Цицерона характерні оклики, повтори, іронія, градація. В деяких його промовах майже не вживаються сполучники. Такий рито­ричний прийом робив судову промову карбованою.

Цицерон був творцем латинської мови: з важкої, неоковирної зброї виковував тонку, гостру рапіру, яка проникала у найпотаємніші ви­гини людської думки. Він виголосив понад сто промов, тексти п'ятде­сяти семи збереглися і є риторичною скарбницею для усіх часів та на­родів.

Теорію ораторського мистецтва розробляли Арістотель і Платон. На думку Платона, красномовство має бути діловим, а не марно­слівним, непідкупним, чесним і високоморальним. Особливо критично Платон ставився до судових ораторів.

Арістотель (348—322 до н. є.) розглядав ораторське мистецтво у філософському плані, підкреслюючи його етичні й естетичні функції. Він вважається творцем теорії суперечки, дискусії. Арістотель розрізняв:

• діалектику — мистецтво сперечатися з метою встановлення істини;

• еристику — мистецтво будь-що залишитися правим у суперечці;

• софістику — намагання добитися перемоги в суперечці шляхом навмисного використання недостовірних доказів.

Стародавня Греція, Стародавній Рим в епоху демократичного роз­квіту стали своєрідною скарбницею риторики і ораторського мистецтва. За законами Солону, кожний афінянин повинен був особисто захищати свої інтереси на суді, бо участь представників дозволялася лише у винят­кових випадках, наприклад у справах осіб, які мали фізичні або психічні вади, жінок, неповнолітніх тощо.

Інтенсивний темп життя демократичних полісів вимагав діяльності, яка б опиралася на практичні навички у найрізноманітніших галузях. Серед них вирізнялося й словесне мистецтво риторів, які за наймом творили судові промови.

Публічний виступ у суді перед багатолюдною аудиторією був не­від'ємною частиною функціонування судової влади у демократичних полісах Стародавньої Греції. Крім того, ораторське мистецтво користу­валося там величезною повагою, популярністю, тому численні оратор­ські школи давнього світу ніколи не були порожніми.

Перші настанови для тих, хто готувався виступати публічно, належа­ли очевидно, сицилійським риторам Тісію й Корку. Це були рекомендації, як слід членувати промову на частини (вступ, виклад справи, закінчення, і які докази слід підбирати. Комедія Арістофана «Жаби», де інсце­новано суперечку Есхіла й Евріпіда, а також деякі фрагменти промов софістів, ораторів Горгія, Сократа дають уявлення про посібники для риторів.

Красномовство слов’ян

Християнська релігія, церква не схвалювали зовнішніх прийомів і вимагали від проповідників і слухачів стриманості. Крім проповідей, розвиваються й інші види духовного красномовства: похвальні про­мови, промови на освячення храмів.

У період середньовіччя у царині риторики панували догматизм і Схоластика. Феодальний лад базувався на зовнішній силі, на звичаї, що на практиці втілювався у чітко визначені, незмінні формули. О. Тимофєєв писав: «Вершителем доль держав і приватних осіб був меч, а не слово».

Авторитет католицизму негативно позначився на розвиткові риторики. За тих умовах вона не могла володіти творчою силою справжнього мистецтва, а оратору не знаходилося місця у державному житті. Політичного красномовства тоді майже не існувало, а риторське мистецтво розвивалося здебільшого на церковних кафедрах, в університетах. Занепад і відродження риторики не могли не позначитися на розвитку людини і суспільства. Реабілітація цього предмета в системі освіти мочалася наприкінці середньовіччя. Риториці відводилося почесне місце у прагненні людини оволодіти світом через античний логос — (діїн-11, і гармонію думки та слова.

Першою серйозною спробою опису історії слов'янської риторики і праця В.Аннушкіна «Перша російська «Риторика» (М., 1989),в якій аналізується риторика «Сказання про сім вільних мудростей», «Рито­рика (1629). Тут міститься багатий і глибокий матеріал з історії слов'янської риторичної науки.

Після хрещення Русі активно створюються пам'ятки писемності, розвивається мистецтво, архітектура, література, культура слов'ян, зок­рема й риторична. Перлина слов'янської літератури «Слово о полку Ігоревім» донесла до наших днів «золоте слово» Святослава, що є взірцем високої риторичної культури того часу.

Найвідомішими ораторами Київської Русі були Іларіон та Кирило Туровський.

Іларіон (XI ст.) — перший Київський митрополит, давньоруський письменник, талановитий оратор. Найвідомішою його проповіддю є «Слово про закон і благодать», де з патріотичних позицій оцінено діяльність давньоруських князів і визначну роль Київської Русі '.

Іларіон гаряче виступає проти зазіхань Візантії на Київську Русь, красномовно і переконливо доводить містичність вчення про месіансь­ку роль будь-якого народу, обстоює самостійність Русі. Дослідники риторичної спадщини Іларіона відзначали такі особливості «Слова», як яскрава образність, емоційність, надзвичайна мелодійність.

Постать митрополита Іларіона, його риторична спадщина надихали нащадків на опанування риторичних й морально-етичних секретів цієї видатної фігури слов'янської культури.

Кирило Туровський (XI ст.)—блискучий оратор і представник урочистого красномовства Київської Русі. Він закликав уважно вивчати минуле, прикрашати діяння героїв відповідними словами: «Прикрасять словами й звеличать царів... і, славлячи їх, похвалами кінчають».

К. Туровський — яскравий приклад творця величально-похваль­них, піднесених промов, якого ми сповна можемо назвати великим «піснетворцем» Київської Русі. Неабияку риторичну цінність стано­вить «Слово в новий тиждень після Пасхи», яке він побудував на по­рівнянні «церкви Христової» з навколишньою природою. В ньому— низка блискучих метафор про роль ритора, проповідника.

Ось характерний приклад: «Нині ратаї слова, приводячи словесних ягнят до духовного ярма і занурюючи... рало у мисленнєвих борознах, проводячи борозну покаяння й засипаючи сім'я духовне, надіями майбут­ніх благ веселяться».

Красномовство слов'ян базувалося як на класичній античній ритори­ці, так і на досягненнях західноєвропейської думки. Роль риторичного слова була напрочуд важливою у боротьбі слов'янських народів за національне визволення, проти окатоличення, проти власних експлуататорів та гнобителів. Кращі художні твори видатних майстрів слова ставали народними, національними. Зокрема, така доля судилася ряду поезій Григорія Сковороди («Всякому городу нрав і права» тощо).

У 1620 році створюється перша російська «Риторика» невідомого
автора, яка дійшла до нас у тридцяти шести списках. Вона була дуже
популярним твором у Москві, Новгороді, Ярославлі, Ниловій пустині,
Соловецькому монастирі тощо. Це не самостійний російський твір, а
Переклад латинської риторики німецького вченого Пилипа Меланхтона. Але при творчому ставленні до тексту оригіналу, сюди були вписа­ні уривки з глави про риторику «Сказання про сім вільних мудростей», а весь текст пристосовано до потреб місцевої освіти. «Риторика» має дві частини: «Про винайдення справ» та «Про прикрашання слова», написані у формі діалогу вчителя й учня, що було характерним для підручників Давньої Русі.

Своєрідним епіграфом, який визначає зміст цієї цінної пам'ятки СЛОВ'ЯНСЬКОГО красномовства, можуть слугувати ось ці слова:

«Я — риторика добрословного і ясновидющого розуму, мною гра­матика виконується й діалектика прикрашається. Зв'язуючись із цими ВЧеННЯМИ, я навчаю житейської мудрості і наставляю, як ясно склада­ти доброчинні промови».

Перша східнослов'янська «Риторика» є спадкоємницею традицій античного світу, настанов Цицерона, Демосфена, Таціта, Арістотеля. Вона стала підґрунтям для подальшого розвитку слов'янського красно­мовства, опираючись на кращих її служителів — Феофана Прокоповича, Михайла Ломоносова.

Кисво-Могилянська академія протягом тривалого часу була єдиним осередком просвіти й культури в Україні, Росії, значною мірою і в Біло­русії та південних слов'янських країнах, мала статус європейського навчального закладу, а слава про її випускників сягала світового мас­ні гвбу, Академія виконувала високу й благородну місію. Адже тут «наук визвольних і кінчаються й звідти підпору церкві православній і вітчизні м. обхідну творять»⁴. Вона виникла в період загального культурного нічим і ніш п.і V критських землях, що було зумовлено номічним пожвавленням у другій половині XVI — на початку XVII ст.

Початок академії поклала Київська братська школа, заснована 1615 року; ідею підтримувало запорізьке козацтво та впливові освітні сили, які гуртувалися в той час у Києві. Школа досить швидко стала першим вищим загальноосвітнім навчальним закладом України.

Академія, маючи глибоко національне спрямування, керувалася системою і методами навчання кращих західноєвропейських уні­верситетів, її вихованці здобували різнобічну освіту і згодом ставали визначними громадськими, політичними, державними діячами, відо­мими вченими, художниками, композиторами, які успішно працювали в Україні та за її межами '.

Унікальні набутки у вихованні й навчанні у Київській академії при­падають на XVII—XVIII ст., коли тут читався курс риторики. До на­ших днів дійшли описи 183 підручників риторики, з них 127складенів академії. Засвідченням В. Маслюка та 3. Хижняк, цс були оригінальні курси риторики як за структурою, так і за змістом, у які органічно впліталися громадсько-політичні проблеми; більшою чи меншою мірою вони виконували соціальне замовлення щодо захисту гнобле­них і беззахисних людей від іноземних поневолювачів та місцевих «держи­морд», які зрадили інтереси народу. Переконливо це простежується на прикладах судових промов. Риторика в академії була найпопуляр-нішим предметом, бо мала постійне практичне застосування. Студентів навчали створювати промови (судові, панегіричні), писати вітальні, дякувальні, подячні, прощальні листи тощо.

Києво-Могилянська академія увійшла до скарбниці вітчизняної риторичної спадщини, а вивчення й осмислення накопиченого тут досвіду риторичної науки дають духовно-інтелектуальну наснагу су­часним риторам та дослідникам. Ім'я академії прославили й такі ви­датні ритори-гуманісти, як Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Михайло Ломоносов та інші просвітителі.

Феофан Прокопович (1681 — 1736) — видатний український вчений, оратор, письменник, політичний і громадський діяч. Один із заснов­ників стилю українського бароко з його демократичним характером, зв'язком з народною творчістю, умілим використанням культурної спадщини.

Вихідець із середніх верств суспільства, рано втратив батьків, ви­ховувався у дядька. Закінчивши Київську академію, продовжував навчання и Польщі та Римі. Завдяки своєму ораторському таланту зго­дом досягає ви тих посад держави, стає, по суті, правою рукою Петра І, його радником, главою «Ученої дружини». 3 1706 року Ф.Прокопович —
професор риторики Київської академії, курс якої у той час розглядався якунікальна
наука про слово взагалі. Риторика вважалася «царицею душ»,
княгинею мистецтв». Спадщину видатного українського просвітитника
високо цінували Пушкін, Сумароков, Фонвізінтаін.

Підручник риторики, який створив Ф. Прокопович, увібрав у себе прогресивні ідеї Арістотеля і складався з десяти книг:

Книга І. Загальні вступні настанови.

Книги II. Про підбір доказів і про ампліфікацію.

Книга III. Про розташування матеріалу.

Книга IV. Про мовностилістичне оформлення.

Книга V. Про трактування почуттів.

Книга VI. Про метод писання історії і про листи.

Книга VII. Про судовий і дорадчий рід промов.

Книга VIII. Про епідиктичний, або прикрашувальний, рід промови.

Книга К. Дещо про священне красномовство.

Книга X. Про пам'ять і виголошування¹.

Метод риторики автор вбачав у тому, щоб навчити, як у промові за лопомогою оволодіння мистецтвом слова дати відповіді на важливі «питання й переконати, що ці відповіді є правильними. Джерелами красномовства він вважав природу, талант, освіту, тренування, насліду­вання. Учений обстоював принцип античної класичної естетики про ві л і ювідність словесного вираження ідейно-емоційному змісту. У своє­му курсі риторики він писав про чесноти ритора, який повинен вміло розпочинати виклад, бути поважним у повчанні, дотепним у роз­важанні, сильним і багатослівним у зворушенні, і, нарешті, підбирати СІ ині. не на свій розсуд, а згідно з вимогами справи і часу.

Творчо використовуючи досягнення античної риторичної науки, Ф.Прокоиович розробляє вчення про три стилі: високий, квітчастий і низький

Завдання і мета високого стилю — хвилювати аудиторію, для чого слід підбирати емоційні, величні способи викладу: часті метафори.

Квітчастий стиль має приносити насолоду, для чого вживаються гарні способи вислову: часті тропи, помірковані сентенції, дотепні вислови.

Низький стиль «служить для повчання і вживається у розповідях, яки­ми ми повчаємо інших. Він виключає сильні емоції, рідко вживає фігури, тропи, буденні справи. Повчання вимагає низького стилю, розвеселення — середнього, азворушення — високого»¹.

Феофан Прокопович — автор славнозвісного «Букваря», за яким вчилися українці, росіяни, білоруси, молдавани, грузини, серби, бол­гари, греки та інші. Він закликав учених академії до формування само­стійного мислення, мріяв про генерацію українських «знавців, а не крамарів науки»². Учений володів багатьма мовами, писав українсь­кою, латинською, російською, старослов'янською, німецькою, англій­ською, французькою, шведською, польською мовами. Така полі-лінгвістична культура і сьогодні вражає.

Останніми передсмертними словами просвітителя були такі: «О, голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?»

Великий російський вчений М. Ломоносов як студент Києво-Могилянської академії був знайомий з риторичними працями її про­фесорів. Знав він і «Риторику» Ф. Прокоповича, про що свідчать ви­правлення у ній 1747 року та інші матеріали.

Михайло Ломоносов (1711—1765). Великий російський учений-енциклопедист, родоначальник матеріалістичної філософії в Росії, поет. Заклав основи сучасної російської літературної мови, став теоретиком красномовства як автор «Краткого руководства к красноречию», «Краткого пособия к риторике в честь любителей словесности», «Рос-сийской грамматики».

М. Ломоносов писав: «Красномовство є мистецтво про всяку дану матерію красно говорити, тим самим прихиляючи інших до своєї про це думки».

Учений так класифікував структуру публічної промови: вступ, тлума­чення, твердження, заключення. Для успішного впливу на слухачів він рекомендував добре знати людину, стан оратора, стан слухачів — вік, стать, виховання, ЗВИЧКИ, рівень освіти; силу красномовства. Оратор повинен володіти своїм и пристрастями, вміти збуджувати й гасити свої почуття, тоді слухачі будуть знати, що ця людина чесна, совісна, їй не є чужими ті пристрасті, які вона хоче збудити у слухачів.

Заслуги М. Ломоносова в галузі художньої культури сучасники й послідовники бачили у його поетичній, риторичній творчості й роз­цінку російської мови.

«Ломоносов — геній творчий, він батько нашої поезії, він першим спробував вступити на шлях, який до нього ніхто не відкривав, мав сміли вість складати рими мовою, яка, здавалося, є несприятливим мате­ріалом для віршування... Він відкрив нам красу й багатство нашої мови, дав нам відчути гармонію, виявив її чарівність і відсторонив її грубість... До слави великого поета він приєднує звання вдалого прозаїка, його похвальна промова Петру Великому — безсмертний твір, який приносить хвалу й герою, й автору, мужнє, високе красномов-С і по у цій промові є безмежним, легко тут висловлюється геній звели­чений, який завжди стоїть вище того, що він творить»¹.

Петро Пороховщиков, для широкого загалу юристів більше відомий під псевдонімом П. Сергеїч (1867—?). Народився в Санкт-Пе-Гербурзі в забезпеченій дворянській сім'ї. Закінчив юридичний фа­культет Московського університету. З 1889 року працює в міністерстві ЮСТИЦІЇ, потім в Московській судовій палаті, прокурором Орловського окружного суду. Працював він і в Україні — прокурором Харківського окружного суду. До 1917 року — суддя Петербурзького, а згодом Петро­градського окружного суду. Мав генеральський чин дійсного статсь­кого радника. Юристам відомі його праці «Мистецтво промови на суді», «Кримінальний захист». Багато рекомендацій цього юриста-практнка і методики побудови судової промови корисні і в наші дні².

П. Пороховщиков підкреслює, що на суді потрібна передусім надЗВИЧаЙна, виняткова ясність і чіткість. Слухачі мають все розуміти відразу, без додаткових зусиль. Ритор може розраховувати на їхню уяву, але не па їхній розум і проникливість. А тому слід говорити не так, щоб міг зрозуміти, а так, щоб не міг не зрозуміти вас суддя.

У цьому зв'язку автор наголошує на особливій, суттєвій відмінності судової суперечки від наукової: «Наука вільна у виборі своїх засобів; учений вважає свою роботу завершеною лише тоді, коли його висновки підтверджені безумовними доказами; але він не зобов'язаний знайти рішення своєї наукової загадки; якщо у нього не вистачає засобів до­слідження або відмовляється далі працювати голова, він закине свої креслення й обчислення і займеться іншим. Істина залишається нез'ясованою, і людство чекатиме, доки не знайдеться удачливіший шукач. Не те в суді: там немає довільної відстрочки. Винуватий чи невинуватий? Відповідати треба».

Аби переконатися, наскільки глибоко й аргументовано розкривається в «Мистецтві промови і на суді» зазначена тема, варто бодай фрагментарне оглянути її структуру і зм іст.

Глава І. Про склад (Чистота стилю. Про точність стилю. Багатство слів. Знання предмета. Засмічені думки. Про порядність. Простота і сила. Про милозвучність).

Глава II. Квіти красномовства (Образи. Метафори і порівняння. Антитеза. Інші риторичні звороти. Загальні думки).

Глава III. Медитація (Пошуки істини. Картини. Про безперервну роботу. Схема промови).

Глава IV. Про психологію в промові (Характеристика. Житейська психологія. Про мотив).

Глава V. Попереднє опрацювання промови (Юридична оцінка діян­ня. Моральна оцінка злочину. Про творчість. Художня обробка. Ідея. Диспозиція).

Глава VI. Судове слідство (Про допит свідків. Про достовірність показань свідків. Про розбір показань свідків. Про експертизу).

Глава VII. Мистецтво дискусії на суді (Деякі правила діалектики. Перебільшення. Повторення. Про недомовки. Можливе і вірогідне чи ймовірне. Про здоровий глузд. Про моральну свободу ритора).

Глава VIII. Про пафос (Здоровий глузд і почуття. Почуття і спра­ведливість. Пафос як неминуче, законне і справедливе. Мистецтво пафосу. Пафос фактів).

Глава IX. Заключні зауваження (Письмова робота й імпровізація. Про увагу слухачів. Декілька слів обвинувачу. Декілька слів захиснику).

Кілька слів про захисну промову. Замість післямови подається ре­цензія А.Ф. Копі «Мистецтво промови на суді».

П. Пороховщиков був і залишається видатним теоретиком судової риторики. Ось його цінні поради, ніби звернені до нинішніх судових риторів:

•поважайте гідність осіб, які виступають у судовому процесі;

• уникайте домислів про самого себе і про присяжних;

• ' не допускайте, щоб різкість переходила в грубість, але пам'ятайте й інше: непотрібна ввічливість також може різати вухо і, гірше того, може
бути смішною; _л

• говоріть просто, але водночас виразно й вишукано;

• знайте ціну словам, пам 'ятайте, що одне просте слово може інколи наражати всю суть справи з точки зору звинувачення або захисту; один вдалий епітет інколи вартий цілої характеристики

Костянтин Зеленецький (1812—1858). Професор Рішельєвського ліцею в Одесі, автор багатьох книг, статей з питань філософії, логіки, естетики, словесності, історії, географії, зокрема викладання цих наук в навчальних закладах. Написав цікаві праці, які не втратили цінності й досі: «Дослідження про риторику», «Дослідження значення побудови й розвитку слова людського і додаток цього дослідження до мови російської»..

Учений розробив оригінальне розуміння творчого акту в словесній дії, переборов абстрактний розподіл слова й думки в процесі «породження думок», а потім розташування їх у процесі мисленнєвого породження. К. Зеленецький першим серед вітчизняних учених повер­нув риторику обличчям до творчого винайдення й відповідального вчинку в мовленні.

Серед популярних підручників риторики того часу, які багато разів перевидавалися, не втратили цінності й досі, мали певний вплив на формування української риторичної культури, були курси М. Сперанського, О. Мерзлякова, М. Кошанського та ін.

Михайло Сперанський (1772—1839) — граф, відомий російський державний діяч, найближчий радник Олександра І, ініціатор створен­ій і Державної ради, керував кодифікацією основних державних законів Російської імперії. Він автор «Правил вищого красномовства».

Олексій Мерзляков (1778—1830) — професор Московського університету. На його публічні промови збиралася мало не вся московська верхівка. Він був учителем О. Грибоєдова, П. Вяземського, П. Чаадаєва, М.Муравйова, М. Бестужева-Рюмінатаін.

Микола Кошіиський (1781 — 1831) — професор російської та латиської словесності у Царськосельському ліцеї, учитель О.Пушкіна, який зберіг про наставника найтепліші спогади. Як і згадані вже М. Сперанський, К. Зелененький, О. Мерзляков — автор підручників риторики, які були популярними у минулому столітті.

У1864 році в Російській імперії, до складу якої входила Україна, було проведено судову реформу, яка запровадила суд присяжних, відділила суд від адміністрації, закріпила виборність суддів, змагаль-ність криміналь­ного процесу. Було створено адвокатуру. Між звинуваченням і захистом проходили публічні змагання, які викликали інтерес слухачів. Судові промови часто висвітлювалися в пресі. Все це сприяло швидкому розвит­кові й удосконаленню судової риторики.

З'являється ціле сузір'я талантів, серед яких і зірки з України: Сергій Андрієвський, Микола Карабчевський, Микола Холева. До цього су­зір'я можна віднести й Анатолія Коні, мати якого була українка з Пол­тавської губернії, а сам він з 1867 по 1870 р. працював товаришем про­курора спочатку Сумського, а потім Харківського окружного суду. Які ж основні особливості їхнього судового красномовства? По-перше, це широта гуманістичного підходу до фактів, що роз­глядалися в суді. На риторів дивилися як на виразників громадської совісті й моралі;

по-друге, вони були громадськими діячами і в буквальному, і в широ­кому розумінні цього слова;

по-третє, майстерне володіння усною і письмовою мовою (А.Коні, С. Андрієвський, М. Карабчевський публікували свої романи, збірки віршів).

Характерною рисою діяльності цих особистостей є високий професій­ний рівень, прекрасна загальна Та юридична підготовка, знання кількох іноземних мов. Вони дивилися на суд, як на «школу для на­роду», в якій, за висловом Анатолія Коні, «повинні виноситися уроки служіння правди і поваги людської гідності»².

Сергій Андрієвський (1847—1918). Народився в Катеринославі. У 1865 році з золотою медаллю закінчив курс у місцевій гімназії і всту­пив на юридичний факультет Харківського університету. Після його закінчення в 1869 році працює в прокуратурі Харківської судової па­лати, потім слідчим в м. Карачеві, товаришем прокурора Казанського окружного суду. В 1873 році, за безпосередньої участі А. Коні, з яким був близький по спільній роботі в Харківській судовій палаті, Сергій Андрієвський переводиться товаришем прокурора Петербурзького окружного суду. Працюючи в прокуратурі столиці Російської імперії, він зарекомендував себе першокласним оратором, одним з провідних державних звинувачів..

Коли в 1878 році готувалася до слухання справа Віри Засулич, яка звинувачувала ся в замаху на вбивство Петербурзького городоначальника генерала Трепова, Андрієвському запропонували виступати звинувачем у процесі, однак він відмовився брати участь у цьому процесі. Самостійний у своїх міркуваннях, сміливий у поглядах, молодий правник поставив умову надати йому право в своїй промові визначити громадську оцінку вчинку Трепова і його особистості. Зрозуміло, що адміністрація на таку вимогу не погодилася. Більше того, після розгляду справи В. Засулич Андрієвський був звільнений з посади. Однак А. Коні підшукав своєму другові місце юрисконсульта в одному з Петербурзьких банків, а потім рекомендував до вступу в адвокатуру. Уже перший' процес, в яко­му виступав Андрієвський, створив йому репутацію сильного адвоката.

Промова у справі Бекер принесла репутацію одного із найблискучіших риторів і популярність за межами Російської імперії.

В основу судової промови Андрієвський завжди вписував особу підсудного, умови його життя, внутрішні мотиви злочину. Він не відзначався глибоким всебічним аналізом матеріалів справи, недостатньо надавав уваги висновкам попереднього слідства. «Не будуйте нашого рішення на доказаності його вчинку, — говорив ^{він в} одній справі, захищаючи підсудного, — а загляньте в його душу і в те, що неминуче призвело підсудного до його способу дій».

Сергій Андрієвський — майстер психологічного захисту, оригінальний ритор, самостійний, з яскраво вираженою твогР^Ч0Ю індиві­дуальністю. Уміло користувався влучними порівняннями, часто вживав гострі зіставлення.

У своїй книзі»Драми життя. Захисні промови» наводимо витяг, який засвідчує кредо автора:» Якось у Вільні, один з приятелів мого _кклієта, після дебатів сказав мені: «Що б про вас не думали, але кожен, хто слухає вас, мимоволі відчу ває: ця людина говорить правду. І ні від кого іншого я не чув відгуку більшого для мене цінного, більш відповідного тому, чого я завжди прагнув».

Промовиста деталь. У романі «Хождение по мукам» прообразом чоловіка Каті адвоката Миколи Івановича для Олексія Толстого був саме Сергій Андрієвський.

Досить успішно Андрієвський займався і літературною діяльніс­тю. Він часто друкувався у «Вестнике Европм». У книзі «Литератур-ньіе чтения» за 1881 рік опубліковано ряд його творів — критичних ста­тей про Некрасова, Тургенєва, Достоєвського, Баратинського. Опуб­ліковано дві збірки його віршів. А згадувані вже судові промови Сергія Андрієвського ще за його життя витримали п'ять видань. У 1997 році відзначено 150-річний ювілей від дня народження цього видатного українця, про якого в Україні нині, окрім фахівців, мало хто й знає. Видання його праць в українському перекладі стало б добрим почат­ком у справі заслуженого повернення в Україну цього доброго імені.

Анатолій Коні (1844—1927). Народився в Санкт-Петербурзі в інтелі­гентній сім'ї; батько — викладач історії в гімназії, доктор філософії, мати — актриса і письменниця. 1865 року Анатолій Коні закінчив юри­дичний факультет Московського університету. Починав помічником секретаря Петербурзької судової палати. Потім — товаришем проку­рора окружного суду в Сумах, Харкові, де звернув на себе увагу гро­мадськості як сміливий, об'єктивний звинувач.

Двадцятисемирічний Анатолій Коні стає прокурором Петер­бурзького окружного суду, а через шість років призначається головою столичного окружного суду — першого суду Російської імперії. Як го­лова суду пов'язав своє ім'я з одним із найвідоміших політичних про­цесів того часу — процесом Віри Засулич.

Олександр II, висока судова адміністрація вимагали від голови суду винесення звинувачувального вироку, причому якнайсуворішого. Проте А. Коні не лише не пішов на компроміс із власною совістю, але й відстояв незалежність своїх поглядів. Розгляд справи В. Засулич за­кінчився виправдувальним вердиктом. На непокірного суддю падає гнів начальства. «Вигнати» із суду його не могли, оскільки судді обиралися довічно, і Коні переводять у цивільну колегію «воювати з паперами». А його покровителя — міністра юстиції графа Палена було звільнено «за недбале ведення справи В.Засулич».

Після семирічного забуття, коли вляглися політичні пристрасті, вже за іншого царя, А. Коні присвоюють генеральський чин дійсного статського радника і призначають обер-прокурором Урядового Се-11.11 у, сенатором, членом Державної ради¹. В 1888 році він знову в Україні, в Харкові, керує слідством у справі про аварію царського потя­гу в районі ст. Борки. Невдовзі вченою радою Харківського універ­ситету йому присвоєно вчений ступінь доктора кримінального права За сукупністю робіт.

У1917 році указом Тимчасового уряду А. Коні призначено головою касаційних департаментів Сенату. А через рік його обирають профе­сором кафедри кримінального судочинства Першого Петроградського університету, професором Інституту живого слова — унікального на­вчального закладу, де готували судових ораторів, спеціалістів з мистец­тва мовлення, письменників, акторів. На той час лише в Оксфор­дському університеті існувала кафедра поезії.

До цього слід додати, що в 1910 році Академією наук Російської імперії А. Коні (разом з Л. Толстим, А. Чеховим і В. Короленком) був обраний академіком словесності. Нагороджений шістьма золотими медалями Академії наук, вісьмома орденами царського уряду, причо­му перший орден Святого Станіслава II ступеня з імператорською ко­роною отримав у 24 роки в Харкові, останній орден — Олександра Невського — у віці 71 року. За архівними даними, майже 150 разів обирав­ся почесним членом юридичних, медичних, філологічних та інших товариств.

У 1927 році, читаючи лекцію в холодному приміщенні, отримав запалення легенів, що призвело до смерті. Похований у Санкт-Петер­бурзі поряд з могилами І. Тургенєва, І. Гончарова, М. Салтикова-Щед-ріна. На могилі зберігся надпис: «Мьіслил, чувствовал, трудился».

Про Анатолія Коні написано багато, всі відзначають його прекрасне ораторське мистецтво, оригінальність промов, відсутність шаблону. Він по праву вважається першим серед судових ораторів «чародієм сло­ва», як його називали сучасники. І така оцінка беззаперечна.

Протягом 1966—1969 рр. у Москві видавництвом «Юридическая литература» було випущено зібрання творів А. Коні у восьми томах. Його праця «Судові промови