Основоположні розділи класичної риторики

Як наука риторика містить п’ять розділів:

інвенція – знаходження матеріалу, як говорили раніше “винайдення” думок;

диспозиція – розташування матеріалу в найкращому для конкретної промови порядку (розташування думок);

елокуція – висловлення (вираження); розумілося учення про три ораторські стилі (високий, середній, низький) і про три засоби високого стилю: відбір слів, сполучуваність слів, стилістичні фігури, бо ритори навчали високому стилю;

меморія – запам’ятовування;

ораторія – проголошення (виголошення) промови.

Інвенція (лат. — винахід, вигадка) — це перший розділ класичної риторики, в якому розробляється етап задуму, намірів, ідей, формулювання гіпотези майбутнього виступу. На цьому етапі промовець має систематизувати власні знання про реальні предмети, явища чи абстракції в обраній галузі, що стануть предметом промови, потім зіставити їх зі знаннями про інші і визначитись, який предмет і в якому обсязі промовець може представити у промові. Основне в інвенції— вдало, доречно вибраний предмет розмови і намір його представити та розкрити так, щоб досягти здійснення задуму. Диспозиція (лат. — розташовую, розміщую) — це другий розділ риторики, в якому формулюються основні поняття про предмет виступу і визначаються правила оперування поняттями, тобто формуються аналогічні процедури. Основне призначення гарної диспозиції, тобто на етапі побудови промови, — запропонувати цілий набір положень і в такій послідовності, щоб вони не суперечили одне одному, а конкретно переміщувалися з однієї частини в іншу аж до закономірного висновку. Диспозиція пропонує також логічні операції, якими знімається суперечливість визначень.

Елокуція (лат. — висловлююсь, викладаю) — третій розділ класичної риторики, у якому розкриваються закони мовного вираження предмета спілкування. Основний зміст елокуції з класичної риторики перейшов у сучасну стилістику (вчення про стилі і вчення про тропи та фігури). Розробки першого і другого етапів — інвенції і диспозиції — в елокуції набувають мовного фігурального вираження і в результаті — додаткових змістових, оцінних, емоційних, вольових ефектів. Якщо перший і другий етапи підготовки промови підпорядковані суворій логіці операцій, то на третьому етапі — елокуції — зміст промови входить у зону паралогіки, яка допускає використання слів і виразів у переносному (фігуральному) значенні. Такі порушення, зміщення логіки (паралогіка) створюють нові смисли і часом викликають ефекти неймовірної сили. Це зона використання мовних засобів, що здатні трансформувати основні значення слова у переносні (тропи), і мовних засобів, які здатні трансформувати значення синтаксичних структур та елементів думки (фігури). На етапі елокуції розвинулося вчення про ст илі. Тому цей розділ риторики називають найкрасивішим і найефективнішим. Саме він приводить мовця до мети.

Елоквенція — підрозділ елокуції — найбільшого розділу риторики, в якому досліджуються фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури). Отже, цю частину можна назвати серцевиною красномовства. Іноді її просто називають красномовністю. В класичній давньогрецькій риториці від часів Горгія, римській часів Цицерона, традиційній ренесансній, просвітницькій, бароковій і особливо в шкільній риториці за тропами й фігурами закріплюва­лася прикрашальна функція. Це усолоджувало промови, але часто прикривало примітивний зміст, і цим викликало у XIX—XX ст. іронічні напади на риторику як пусту красиву забавку.

Зараз утверджується погляд на тропи і фігури як на творчі елементи мови, що відбивають специфіку творчого мислення, художнього бачення предмета мовлення, а не пусті прикраси: «Тропи не с зовнішньою прикрасою, певного роду апліке, що накладається на думку зовні, — вони складають суть творчого мислення, і сфера їх ширша, ніж мистецтво. Вони належать творчості взагалі». На підтвердження такої думки можна навести приклади наявності тропів і фігур у певних стилях, їх жанрах і конкретних типах текстів та сферах звучання живої мови, де немає й натяку на прикрашання. Наприклад, метафори й епітети в науковому та офіційно-діловому стилях: воронована криця, вушко голки, вушко ресори, носик чайника, ніжка стола, заява пішла тощо.

Тропи і фігури виникають в результаті складних семантико-синтаксичних процесів між словами і словосполученнями, і вже це також свідчить, що вони не є простими засобами прямого прикрашання. Це метаболи — одиниці перетворення мислительної і мовної енергії та вербальної субстанції. Тропи і фігури є органічними складниками мови, а виявляються в тексті тільки у формі непрямої дії істинних ознак предметів.

Меморія (лат. тетогіа — пам'ять, згадка) — це наступний розділ риторики, призначення якого — допомогти оратору запам 'я-тати зміст промови так, щоб не розгубити не тільки фактичну інформацію, а й образність, цікаві деталі. Його можна назвати тренуван­ням пам'яті. Змістом цього розділу є мнемотехніка — система «секретів», прийомів запам'ятовування матеріалу, швидкого відтворення, розвитку оперативної пам'яті, вміння користуватися набором енциклопедичних знань з обраної галузі і суміжних, якими володіє промовець. По-сучасному це можна визначити як збагачення і впорядкування «банку даних». У кожного має бути домашній архів. Уміння добре говорити – це результат наполегливої праці. Підтвердженням цього є такий приклад із життя відомої людини. Одного разу, за свідченням сучасників, на зборах мистецької інтелігенції у Москві виступав А.В.Луначарський, запрошений туди буквально за півгодини до початку. Аудиторія була в захваті від двогодинної промови. Коли організатори зібрання, вражені таким незвичайним імпровізованим експромтом, запитали, як він зміг без попередньої підготовки так добре виступити, лектор відповів: „Я готувався до цього виступу все життя”. Зі спогадів сучасників І.Я.Франка відомо, що письменник без попередньої підготовки надавав ґрунтовну кваліфіковану консультацію щодо написання наукової роботи студентам. Таким чином, повсякденна підготовка – це щоденна цілеспрямована робота над собою, тобто здобування нових знань, накопичення цікавих відомостей з різних галузей науки, одержання інформації з різних джерел. Створення власної інформаційної бази (домашнього архіву). Цей етап передбачає цілеспрямоване ставлення до будь-якої інформації, перебування у стані мобілізаційної готовності, що забезпечується добре упорядкованою домашньою бібліотекою; матеріалом, тематично згрупованим у папках; веденням записів цікавих думок, цитат, прислів’їв, приказок, крилатих виразів; запитань, що ставлять слухачі, т ощо. Зібраний матеріал повинен бути несподіваним, оригінальним, містким, з певною долею гумору. Наприклад, серед записів можуть бути такі:

1. Для декого дисципліна – ярмо. Для мене – порядок, що дає мені можливість літати. (Джулія Ендрюс, американська актриса і співачка).

2.Я найбільше боюся жорстоковладних і страхополохних. Це два кінці одного нещастя: ніколи не знаєш, з якого боку несуть чи підносять вони дурість або й горе. (М.Стельмах).

3.Слово „завтра” придумане для людей нерішучих і для дітей. (І.Тургенєв).

4. Освіта – це уміння правильно діяти в будь-яких життєвих ситуаціях (Джон Хіббен, президент Принстонського університету).

5. Нічого скаржитися на сусіда, що в нього на даху сніг лежить, якщо ваш поріг не очищений (Конфуцій).

6. Той, хто розповідає тобі про чужі вади, розповідає іншим про твої (Дені Дідро).

7. Що більша людина, то легше в неї влучають стріли У карликів влучити набагато важче (Г.Гейне).

8. Не треба боротися за чистоту, треба підмітати (І.Ільф).

9. Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть (Л.Костенко).

10. Якщо успіх оголошують поразкою, значить, це великий успіх (О.Фюрстенберг)

11. Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста (Л.Костенко).

12. Замало бути лікарем, треба ще й уміти лікувати (Б.Брехт).

13. Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову (Л.Костенко).

14. Безкрилий не народить крилатого. Буде толк, якщо безтолоч не розведеться. Не женися за дурною славою, бо в безслав’я підеш. Хто варить лихо, той їстиме біду (Народна творчість).Використати ці афоризми можна по-різному: як зачинну фразу з метою заволодіння увагою слухачів під час виступу тощо.

Акція (лат. — дія, дозвіл) — п'ятий розділ класичної риторики, призначення якого полягало в тому, щоб підготувати оратора зовнішньо і внутрішньо до виступу. Це найважливіший і найвідповідальніший етап риторичної діяльності оратора, бо на ньому під час виголошення промови за короткий час має реалізуватися вся тривала попередня підготовча робота і привести до очікуваної мети. Тут великого значення набуває самоконтроль оратора і його вміння «на ходу» коригувати свої дії, не чекаючи остаточного провалу промови, мобілізувати свої сили, активізувати увагу слухачів, достойно завершити акцію.

Оратор має зовнішньо добре виглядати, справляти приємне враження не тільки змістом промови, а й дикцією, силою звучання голосу, тоном, умінням тримати паузу, мімікою, жестами, кінесикою. Після виступу, виголошення промови настає етап релаксації (від лат. геіахаїіо — зменшення, ослаблення), тобто спадає фізичне й інтелектуально-психологічне напруження. Гарний оратор обов'язково використає цей стан, щоб «по свіжих слідах» ще раз пережити виступ, проаналізувати його, виділивши вдалі й невдалі місця, знайти їм пояснення, зробити собі застереження на майбутнє, чого не слід казати.