Структура мови і структура мовної картини світу.

Мовна система не є однорідною, тобто вона має складну структуру, оскільки складається з часткових систем, які називаються рівнями, або ярусами.

Ідея рівневої організації мови набула поширення в середині XX ст. в американській дескриптивній лінг­вістиці.

Рівні мови — деякі ділянки» мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних оди­ниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи

Рівень охоплює сукупність тих відносно однорідних одиниць чи, іншими словами, одиниць одного ступеня складності, які можуть вступати між собою в синтаг­матичні й парадигматичні відношення, але не можуть перебувати в ієрархічних відношеннях

Відношення між рівнями мови в напрямку вгору — це відношення «засіб — функція», тобто функція оди­ниць нижчого рівня полягає в тому, щоб бути засобом побудови одиниць вищого рівня.

Розрізняють основні й проміжні рівні. До основних рівнів належать фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний. Кожен із рівнів має свою основну одиницю: фонологічний — фонему, мор­фологічний — морфему, лексико-семантичний — лек­сему, синтаксичний — конструкцію (синтаксему).

За роллю в структурі мови виділяють нижчі та вищі рівні. Так, фонологічний рівень належить до нижчого, оскільки фонема — одностороння одиниця (не має пла­ну змісту), яка використовується для побудови одиниць вищого рівня — морфем і лексем. Найвищий рівень синтаксичний, бо він обслуговує комунікативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів

Мовні рівні не існують ізольовано. Вони взаємо­пов'язані: саме на стику рівнів виникають проміжні рівні. їх одиниці мають подвійний характер: вони утворюються в одному рівні, а функціонують як одиниці іншого рівня. До проміжних рівнів належать мор­фонологічний, словотвірний, фразеологічний.

Морфонологічний рівень виникає на стику фонем і морфем. Предметом морфонології, вважає її основопо­ложник М. С. Трубецькой, є дослідження морфологіч­ного використання фонологічних засобів мови.

Словотвірний рівень є проміжним між морфологіч­ним і лексико-семантичним. Предметом словотвору є творення слів на основі морфем, твірних основ, слово­твірних моделей.

Фразеологічний рівень як проміжний виникає на стику лексико-семантичного і синтаксичного. Предме­том фразеології є вивчення утворення номінативних одиниць на основі поєднання двох чи декількох слів

Отже, ступінь системності рівня залежить від кількос­ті одиниць, що входять до його складу. Чим менше одиниць у рівні, тим він системніший. Найменше оди­ниць має фонологічний рівень, найбільше — лексико-семантичний, звідки й висновок про найвищий ступінь системності фонологічного рівня і найнижчий — лексико-семантичного.

Мовна картина світу.

Мова стає посередником між світом предметів, що їх людина пізнає, та індивідуумом, який прагне пізнати. У науковий обіг увійшов вислів “мовна картина світу”. Це поняття стало одним із концептуальних у теорії пізнання.

Розробкою проблеми картини світу та її мовного вираження займалися Ю. Апресян, Г. Брутян, Ю. Караулов, В. Морковкін, Ж. Соколовська, Н. Сукаленко. На особливу увагу заслуговують погляди деяких з них. Р. Брутян, розглядаючи це питання з філософської позиції, заявляв, що оскільки у людській свідомості правомірне виділення раціональної (логічної) та чуттєвої моделей дійсності, то і в мові також можливе уявлення про «картину світу» у формі концептуальної (поняттєвої) та мовної (словесної) моделей [2, с. 109]. Інваріантна (концептуальна) частина картини світу визначається принципом віддзеркалення і, безумовно, однакова для всіх і не залежить від того, носієм якої мови є людина [6]. Такий підхід став загальновизнаним у сучасному мовознавстві (Ю. Караулов, Г. Колшанський, Г. Комлєв, Т. Нікітіна, Г. Рамішвілі, Н. Сукаленко та ін.), оскільки він дає можливість показати роль мови у формуванні картини світу у свідомості людей, більш чітко уявити, як відображається в ній довкілля.

Мовна картина світу репрезентується на лексичному матеріалі. Зокрема, це представлено в роботах І.О. Голубовської П.М. Грабового, С.А. Мартос, Ю.Л. Мосенкіса, Л.О. Ставицької та О.С. Фурси, де здійснюються зіставні дослідження з питань вираження мовної картини світу в лексиці кількох національних мов. Рідко у дослідницьких працях йдеться про інші здатні відображати дійсність мовні рівні, наприклад, про граматичні засоби репрезентації дійсності. Розгорнуте уявлення про мовну картину світу та її роль у соціальному пізнанні та поведінці виникає тільки в сучасності, відзначає М.О. Шигарєва, яка пов’язує це явище зі зростанням ролі мас в історії, підвищенням значення ідеології в управлінні масами, виділенням індивідуальності масової людини і пропонує розглядати мовну картину світу у варіантах загального (національна мова і, відповідно, національно-мовна картина світу), окремого (мовлення соціальної групи), одиничного (мовлення особистості). Узуальна (національно-мовна) картина виконує функцію узагальнюючого конструкта, оскільки, як слушно зазначає О.О. Селіванова, «відображає картини світу певних угрупувань людей – носіїв однієї мови, об’єднаних територіально, а також за іншими ознаками та психічними властивостями (освітою, професією, статтю, ерудованістю, темпераментом, характером тощо)» [11, с. 83]. На рівні говірок здійснює дослідження В.Д. Ужченко, яка вивчає відмінності мовної картини світу у носіїв територіальних діалектів, пов’язуючи їх з географічними умовами, соціальними, культурно-історичними факторами, виробничою діяльністю.

Як бачимо, мовознавці виділяють три рівні мовних картин світу: на рівні ідіолекту, діалекту та узусу (мови). Досліджуючи мовні картини світу на цих рівнях – ідіолектному, діалектному (розуміючи діалект широко – це і територіальні говірки, і соціальні жаргони за віковою, професійною та іншими ознаками) та узусному (мовному), – можна простежити становлення мовної картини світу певної спільноти.

Для дослідження мовних картин світу М.П. Кочерганом був запропонований зіставно-типологічний метод, а серед найбільш перспективних рівнів їх дослідження він визначає лексико-семантичний. Л.А. Лисиченко приділила увагу структурі мовної

картини світу, яку вона представляє у вигляді поля з ядром – мовцем –і периферією – мовним колективом. Крім того, дослідниця звертає увагу на словотвірні одиниці як перспективний матеріал для дослідження у будь-якій мові.

А.С. Зеленько звернув увагу на необхідність розрізнення мовних картин світу в когнітивній лінгвістиці, виокремлюючи повсякденно-побутову, міфологічно-релігійну, художню та наукову картини світу.

Дослідники мовної картини світу наголошують на таких її особливостях: кожен народ має певні відмінності у своїй мовній картині світу, картини світу варіюють, мовна картина світу є вторинною за своєю природою, антропоморфною за спрямованістю, складається з окремих фрагментів. В.М. Телія уявляє мовну картину

світу як інформацію, розсіяну по всьому концептуальному каркасу й пов’язану з формуванням самих понять за допомогою маніпулювання в процесі мовними значеннями та їх асоціативними полями, що збагачує мовними формами й змістом концептуальну систему, якою користуються як знанням про світ носії конкретної мови. Науковець відзначає, що мовна картина світу не має чітких меж; тому її місце

щодо власне концептуальної моделі світу, на думку вченого, не може бути визначене як периферія.

Концептуальна картина світу засобами мови перетворюється у мовну. Концептуальна картина світу й мовна різняться засобами створення: перша використовує поняття й уявлення, а друга – мовні одиниці. Таким чином, наявність невербальних засобів вираження в концептуальній картині світу і лінгвістичних засобів творення загальних рис та національних особливостей мовної картини світу – ось принципова відмінність між концептуальною та мовною картинами світу.

Проаналізувавши таку проблему як мовна картина світу, ми можемо зробити певні висновки, а саме: мовна картина світу – це система понять, характерна для кожної мови, за допомогою якої носії мови сприймають (класифікують, інтерпретують) світ. Вивчення мовної картини світу – це шлях до кращого пізнання власне специфіки будь-якої мови, розуміння системи уявлень окремого народу, його самобутності та ментальності. На всіх етапах історичного розвитку як мови, так і самого народу мовна картина світу набуває нових видозмін, дослідження яких допоможе чіткіше та глибше поглянути на причини та особливості еволюції окремого соціуму. Вивченням мовної картини світу окремого народу, а також проведенням порівняльних досліджень кількох мов, займаються нині такі науки як етнолінгвістика, соціолінгвістика, психолінгвістика та інші. Це новий, оригінальний і перспективний напрям у розвитку мовознавства, що застосовує комплексний підхід до вивчення мови та її внутрішньої форми, поєднує в собі методи, властиві кільком наукам (лінгвістиці,

фольклору, етнографії, психології тощо), – і внаслідок цього ми маємо новий погляд на традиції народу, специфіку його мови та мислення.