Соціолінгвістична класифікація мов.

Соціолінгвістика – один із напрямів мовознавства, до якого останнім часом посилився інтерес науковців усього світу. Це закономірно: сучасному суспільству необхідні наукові розробки принципів взаємодії суспільства й мови. Проте соціальний підхід до вивчення мовних фактів простежувався в працях лінгвістів ще наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Істотну роль у розвиткові соціального напрямку відіграли праці Ф. де Соссюра, в яких науковець наголошував на соціальній сутності мови, досліджував зв’язок мови з народом, його культурою, історією, географічним розподілом мов, співвідношенням літературної мови і діалектів; дослідження засновника французької лінгвістичної школи А. Мейє, який зазначав, що мова – соціальний факт, що без суспільства мови не може бути так само, як і суспільства без мови, усі мовні явища зумовлені соціальними чинниками.

Ж. Вандрієс, учень А. Мейє, зауважував, що в процесі розвитку мов можна спостерігати дві тенденції: до диференціації і уніфікації, важливим чинником розвитку мови є змішування, але наявність іншомовних елементів не перешкоджає тому, щоб мова залишалася мовою; праці представників Празької лінгвістичної школи В. Матезіуса, Б. Гавранка, Й. Вахека, які запропонували досліджувати мову як “систему систем”, довели зв’язок мови із соціальними процесами і соціальну роль літературної мови. У Росії проблема взаємодії мови і суспільства була предметом дослідження І. Бодуена де Куртене, який висунув ідею двопланового членування мови – “горизонтального” (територіальне членування) і “вертикального” (соціальна диференціація), наголошував на важливості вивчення соціальної диференціації мови. Науковець зазначав, що мовний матеріал складається з народної мови, розмовної мови (мовлення) усіх прошарків суспільства певного народу, “мови різних за віком (дітей, дорослих, старих тощо) і відомих станів людини”.

Проблемі соціальної диференціації мови (“мові панівних класів”, “мові буржуазії”, “мові робітників”, “мові селян” тощо) приділяв увагу і В. Жирмунський. Учений подавав сукупність форм існування мови у вигляді піраміди, підґрунтям якої є селянські говори, у міщанських говорах піраміда звужується, у розмовній мові панівного класу, більш або менш уніфікованій відповідно до писемної норми, вона звужується, наскільки це є можливим на певному етапі розвитку мови, і, нарешті, верхівка піраміди – це уніфікована писемна норма літературної мови. Л. Якубинський, досліджуючи проблему соціальної зумовленості мови, наголошував, що складнопідрядні речення набувають інтенсивного розвитку тільки з виникненням і розвитком писемності, а це, певна річ, пов’язано зі збільшенням суспільних функцій мови, поширенням соціальної сфери її використання.

Щодо радянського мовознавства, то проблеми взаємодії мови і суспільства почали

досліджуватися ще в 20-ті роки минулого століття, саме тоді було закладено теоретичний фундамент соціолінгвістичних досліджень. Особлива заслуга у його формуванні належить Є. Поливанову, який наголошував, що “для того, щоб мовознавство було адекватним своєму об’єктові досліджень, воно повинно бути наукою соціологічною” [12, с. 9]. Він уклав програму соціологічного вивчення мови, до складу якої входили: 1) визначення мови як соціально-історичного факту; 2) опис мов і діалектів у соціологічному аспекті; 3) оцінний аналіз певної мови як знаряддя спілкування; 4) вивчення причинових зв’язків між соціально-економічними і мовними явищами; 5) оцінний аналіз мови як засобу боротьби за спілкування; 6) створення загальної типологічної схеми еволюції мови у зв’язку з історією культури; 7) прикладні питання соціальної лінгвістики: мовна політика[16, с. 178-186].

Соціолінгвістика в Україні почала розвиватися в 60-ті роки ХХ століття. Характерною

рисою досліджень того часу була однобічна увага до внутрішнього розвитку мови, відсторонення від фактів реальної мовної ситуації в Україні, обмеженість джерельної бази лише даними переписів населення. Починаючи з другої половини 80-х років, вітчизняна соціолінгвістика збагачується новими напрямами та методами дослідження. Певний внесок у розвиток сучасної соціолінгвістики зробили українські вчені О. Мельничук, у працях якого йдеться про соціальну причину мовних змін; Ю. Жлуктенко, дослідження якого спрямовувалися на висвітлення проблеми інтерференції, двомовності, контактів української мови з англійською, німецькою; В. Русанівський описує окремі теоретичні і методологічні проблеми соціолінгвістики; Л. Ставицька велику увагу приділяє соціальній диференціації мови; питаннями мовної ситуації, мовної компетенції займаються Л. Масенко, В. Демченко, Н. Шумарова; О. Ткаченко впроваджує в українську соціолінгвістику такі поняття: мовна стійкість, мовна стабільність, соціолінгвістична класифікація живих і мертвих мов та ін.