Біологічний напрям у лінгвістиці.

Першим напрямом, який виник у надрах порівняльно-історичного мовознавства, був натуралізм.

Натуралізм — напрям, який поширював принципи і методи природ-ничих наук на вивчення мови і мовленнєвої діяльності.

Виникнення натуралістичної школи зумовлене бурхливим розвитком у середині XIX ст. природничих наук. Основоположником натуралізму став німецький мовознавець Августп Шлейхер (1821—1868) — професор Єнського університету. Основними працями ЙІлейхера є «Мови Європи в систематичному огляді» (1850), «Морфологія церковнослов'янської мови» (1852), «Про морфологію мови» (1859), «Підручник литовської мови» з хрестоматією і словником (1856— 1857), «Порівняльно-історичні дослідження» (1848), «Німецька мова» (1860), «Компендіум порівняльної граматики індоєвропейських мов» (1861).

Натуралістична концепція мови найповніше і найчіткіше викладена у працях «Теорія Дарвіна і мовознавство» (1863) і «Значення мови для природної історії людини» (1865). У них у концентрованому вигляді подано теоретичні погляди Шлейхера, в яких синтезовано ідеї Боппа, Гумбольдта і Дарвіна.

Шлейхер вважає, що «встановлені Дарвіном для видів тварин і рослин закони можуть бути застосовані в головних своїх рисах до організмів мов». Цю тезу автор підкріплює окремими положеннями. Так, зокрема, він переносить запозичену з біологічної систематики класифікацію рослин і тварин (рід, вид, підвид, різновид, особина) на класифікацію мов. Роду відповідає прамова, виду — мова певного етносу, підвиду — діалект, різновиду — говірка, особині — мовлення окремих людей.

Розвиток мови, за Шлейхером, відбувається за законами, які не мають винятків (поняття законів розвитку мови вперше ввів у мовознавство саме Шлейхер). Учений переносить на мову закон мінливості видів і закон боротьби за існування. На його думку, в мовознавстві навіть легше, ніж у природознавстві, простежити зміну мов, установити походження нових форм із колишніх, оскільки є давні пам'ятки писемності, які засвідчують факти мов, що існували більше двох тисячоліть тому (санскрит, давньолатинська та ін.). Як весь органічний світ розвивався з одноклітинних організмів, так само й мови світу беруть свій початок від найпростіших мов. Відмінності між мовами зумовлені відмінностями життєвих умов народів, які користуються тією чи іншою мовою.

Положення Дарвіна про боротьбу за існування в рослинному і тваринному світі, згідно з яким виживають найпристосованіші, найжиттєздатніші види, знаходить своє підтвердження на матеріалі історії мов: «у теперішній період життя людства переможцями у боротьбі за існування виявляються переважно мови індоєвропейського племені; поширення їх безперервно триває, тоді як багато інших мов уже витіснено».

Оскільки мова — це природний організм, то людина безсила суттєво щось змінити в ній, так само як не може змінити будову людського організму.

Життя мови, за переконанням Шлейхера, складається з двох періодів: доісторичного та історичного (цю тезу вчений запозичив у Гегеля). У доісторичному періоді мова розвивається від простої до складної, збагачується новими формами (тут Шлейхер іде за Гумбольдтом, який стверджував, що всі вищі форми мови виникли з простіших: аглютинативні з ізолюючих, а флективні з аглютинативних). В історичному періоді відбувається регрес, розпад мови (звуки «зношуються», зникає багатство форм, простежується тенденція до спрощення). Це період старіння і поступового вмирання мови. Цим твердженням Шлейхер заперечує Гумбольдту, який вважав, що мова постійно вдосконалюється. Він, як і романтики, стверджував, що морфологічно складні давні класичні мови (санскрит, давньогрецька, латинська) були найдосконалішими. Ця концепція ґрунтувалася на матеріалі індоєвропейських мов, які змінювалися від синтетизму до аналітизму.

Морфологічні типи мов, на думку Шлейхера, відповідають різним епохам у розвитку землі: кристал — кореневі (ізолюючі) мови, рослинний світ — аглютинативні мови, тваринний світ — флективні мови.

Під впливом природничих наук Шлейхер створив свою теорію родовідного дерева. Його заслугою є те, що він чітко сформував поняття індоєвропейської прамови, тобто мови, від якої походять усі індоєвропейські мови. Такою мовою він цілком резонно вважав не санскрит, як вважали до нього, а мову, яка існувала до появи писемності і зникла, але яку на основі живих мов та пам'яток писемності мертвих мов можна реконструювати. Санскрит, слушно доводить він, не індоєвропейська прамова, а найстаріша представниця індоєвропейської родини мов. Згідно з його теорією родовідного дерева колись єдина мова (прамова) внаслідок розселення мовців по різних територіях розпалася на частини, а ті частини в свою чергу розпадалися далі. На схемі родовідного дерева показано етапи цього розпаду.

Сама схема уже застаріла, але принцип генетичної класифікації використовують і нині. Тепер теорію родовідного дерева синтезували з теорією хвиль Й. Шмідта, за якою індоєвропейська мова існувала на великій території, не була єдиною, а складалася з низки діалектів. Нові мовні явища, що виникали на певній території, поширювались, як хвилі від кинутого у воду каменя.

Шлейхер вважав: що далі на схід живе народ, то більш давньою є його мова, а що далі на захід, то менше давніх рис і більше новоутворень вона має.

Для Шлейхера індоєвропейська мова була цілком реальною. Метою компаративних досліджень він вважав реконструкцію індоєвропейської прамови. Реконструюючи на основі фонетичних законів праформи, він настільки був упевнений, що відтворює реальну прамову, що навіть написав цією «мовою» байку «Вівця і коні». Компаративісти наступних поколінь, знаючи про індоєвропейську мову значно більше, ніж Шлейхер, ніколи не пробували повторити його експеримент. Сучасні вчені вважають, що поки що немає процедури синхронізації реконструйованих праформ (реконструйовані праформи можуть стосуватися різних епох існування прамови). Та й прамова не була однорідною, а складалася з діалектів і говірок. Зрештою, реконструювати можна те, що має залишки (сліди) в сучасних мовах, а те, що зникло, реконструювати неможливо.

Шлейхер, на відміну від інших лінгвістів, розрізняв мовознавство і філологію. Мовознавство відносив до природничих наук, а філологію — до історичних. Мовознавця він порівнював із ботаніком (вивчає все, що є в мові), а філолога (літератора) — із садівником (доглядає за мовою, культивує все краще в ній).

Натуралістичну концепцію мови, крім Шлейхера, розвивали німецькі вчені Моріц-Карл Рапп (1803— 1883), який написав праці «Фізіологія мови» (1840), «Порівняльна граматика як природнича наука» (1852); Макс Мюллер (1823—1900), відомий своїми «Лекціями з науки про мову» (1861), в яких дуже спрощено трактував мовну діяльність («Мозок виділяє думку, як печінка виділяє жовч»), та американський лінгвіст Вільям-Дуайт Уїтні (1827—1894), який у 1875 р. опублікував дослідження «Життя і ріст мови».

Натуралістична концепція, зокрема ідеї Шлейхера, справили вплив на компаративістів наступного покоління — молодограматиків, які сприйняли його положення про розвиток мови, в тому числі поняття мовного закону, однак відмовилися від стадіальної теорії та від ідеї «розпаду» мов.

У мовознавстві залишилися сформульовані Шлейхером принципи порівняльно-історичного дослідження, концепція родовідного дерева, робочі прийоми реконструкції праформ, зокрема позначення зірочкою (*) незасвідчених реконструйованих форм (їх стали використовувати всі компаративісти). Інші положення, зокрема пояснення причин розвитку мови тільки біологічними чинниками, характеристика індоєвропейських мов як найдосконаліших, відрив розвитку мов від історії суспільства, зазнали критики. Адже мову не можна прирівнювати до організму, який народжується, росте, розвивається, старіє і вмирає. Смерть мов має не біологічний, а соціальний та історичний характер. Як зазначив О. Потебня, «організм живе самостійно, а слово тільки в устах людини». Мова може загинути тільки разом із народом — її носієм.

 

Морфологічні типи мов.

Морфологічна класифікація мов П.Ф. Фортунатова, ґрунтується на схожості і відмінностях в утворенні простих слів, розрізняє такі основні типи мов: 1) аглютинативні мови, в яких основа і афікс залишаються за їх значенням окремими частинами слів у формах слів, немов би склеєними, до них відносяться урало-алтайські мови; 2) флективно-аглютинативні, основи слів яких самі мають форми, утворені внутрішньою флексією основ, причому відношення між основою і афіксом у цих мовах таке ж, як і в мовах аглютинативних, сюди відносяться семітські мови; 3) флективні мови, що мають флексію у сполученні основ з афіксами, в індоєвропейських мовах; 4) кореневі мови, в яких форми слів відповідають кореням, до них зараховуються китайська, сіамська та інші мови; 5) полісинтетичні мови, з формами слів-словосполучень у мовах американських індійців.

На погляд П.Ф. Фортунатова, спільноіндоєвропейська мова у своєму розвитку проходила через три типи будови слів: 1) корінь, 2) сполуки коренів і 3) перетворення сполук у єдине ціле, у дійсну форму. Ці три типи у розвитку будови слів дають йому підставу для морфологічної класифікації мов, і самі мови за цими типами одержують відповідну назву ізольованих або кореневих, аглютинативних або з’єднуючих і флективних.

Фортунатов визнавав недостатність принципів морфологічної класифікації мов. «Ця класифікація, - писав він, - має на увазі будову слова, зовнішню форму, між тим як ця зовнішня форма стоїть у залежності від внутрішньої і може бути зрозуміла тільки в зв’язку із значенням». Отже, морфологічна класифікація мов, на його думку, повинна спиратися не тільки на зовнішню будову слова, але й на його значенні.
Він чітко розмежовував генеалогічну класифікацію мов від морфологічної. У генеалогічній класифікації мов Фортунатов взяв до уваги не тільки мови Європи і Азії, а також Америки, при тому він дав коротку характеристику сімей мов світу. Фортунатов відмічав, що основною для генеалогічної класифікації мов повинно бути слово, його лексико-граматична структура. Генеалогічна класифікація мов не перебуває у залежності від поділу людства на раси, тобто від класифікації людей за расами, точно так же, як не існує зворотного відношення цих класифікацій. Фортунатов визнає тільки одну науку про мову: «є тільки одна наука про мову - та наука, яка має предметом вивчення людську мову». Він, виходячи із наукознавчої тези, що «Наука не вдовольняється визначенням … узагальненням фактів, наука намагається пізнати причину і зв'язок явищ», стверджував, що «завданням мовознавства – досліджувати не одну будь-яку мову і не одну будь-яку сім’ю мов, але всі людські мови в їх історії». Він вважав, що завданням мовознавства зрозуміти мову, тобто встановити, пізнати причинний зв'язок понять, представлений мовою, а цей зв'язок може бути відкритий лише при історичному вивченні, бо кожне явище має причини в цілому ряді попередніх явищ». Наявність у певній мові переходу одного звука в інший вимагає від дослідника з’ясувати причини цих фонетичних змін.
В оригіналі Фортунатов так характеризував свою класифікацію: «На загальних подібності і розходження, що існують між різними мовами по відношенню до утворення простих, тобто не складових форм слів, ґрунтується так звана морфологічна класифікація мов, яку, зрозуміло, не слід змішувати з генеалогічної класифікацією мов, тобто. з тією класифікацією, яка має на увазі родинні стосунки між мовами і про яку я говорив раніше. В значній більшості родин мов, що мають форми окремих слів, ці форми утворюються за допомогою такого виділення в словах основи та афікси, при якому основа або зовсім не представляє так званої флексії, або якщо така флексія і може бути в основах, То вона не становить необхідної приналежності форм слів і служить для утворення форм, вибільних від тих, які утворюються афіксами. Такі мови в морфологічної класифікації мов називають прийнятим, хоча неточним, терміном аглютинативна або Аглютинативне мови (від лат. Gluten - "клей", glutinare - "склеювати"), тобто власне скліючі. Аглютинативні мови називаються так саме тому, що тут основа і афікс слів залишаються по їхньому значенню окремими частинами слів у формах слів, як би склеєними.
До другого класу в морфологічної класифікації мов належать семітські мови; в цих мовах основи слів самі мають необхідні (саме в словах-назвах) форми, утворені флексій основ, тобто. видозміною частини звукової сторони, хоча стосунки між основою і афіксів в семітських мовах таке ж, як і в мовах аглютинативних. Звичайно семітські мови в морфологічної класифікації мов, називаються флективними мовами по відношенню до того, що вони мають флексію основ, але так як цей термін вживається і в іншому значенні, в застосуванні до мов, у яких флексія основ служить для форм, утворених разом з тим і афіксами, То тому треба брати цей термін в одному з цих двох значень. Я називаю семітські мови флективно-аглютинативними, і називаю їх так тому, що відношення між основою і афіксів в цих мовах таке ж, як і в мовах аглютинативних.

До іншого, отже, вже третього класу морфологічної класифікації мов належать індоєвропейські мови; тут, як я вже казав, існує флексія основ при утворенні тих самих форм слів, які утворюються афіксами, внаслідок чого частини слів у формах слів, тобто. основа і афікс представляють тут за значенням такий зв'язок між собою у формах слів, коли вони не мають ні в мовах аглютинативних, ні в мовах флективна-аглютинативних. Ось для цих-то мов я і утримую назву флективні мови, тобто флективними мовами в морфологічної класифікації мов я називаю мови, що представляють флексію основ з афіксами, тобто для утворення тих самих форм слів, які утворюються афіксами.

Нарешті, є такі мови, в яких не існує форм слів, утворених афіксами, і в яких взагалі не існує форм окремих слів. До таких мов належать мови китайська, сіамський і деякі інші. Ці мови в морфологічної класифікації називаються кореневими, по відношенню саме до того ознакою, що в таких мовах слова відповідають кореням слів в інших мовах, що мають форми слів, утворені за допомогою виділення в словах основ і афіксів. Значить, в кореневих мовах так званий корінь є не частиною слова, а самим словом, яке може бути не тільки простим, але й непростим (складним).

Кореневі мови, не маючи форм окремих слів, можуть мати, однак, інші форми, саме форми поєднання слів у словосполученнях (утворені видозмінами в порядку розташування слів, поєднаних у словосполученнях).»

 

Психолінгвістика

Можна сказати, що засновником психолінгвістики був творець наукової лінгвістики – Вільгем фон Гумбольдт. Саме йому належить ідея про мовну діяльність і розуміння мови, як зв’язка соціума з людиною.

Учень В. фон Гумбольдта Т. Штейнталь, навідмінно від свого вчителя, який розглядав мову в її діалектиці – і як процес, і як частину психічної діяльності людини, - розумів її тільки, як процес.

Г. Штейнталь писав про мову: “ Вона не хвилююча дійсність, а рухова діяльність. Мова не є чимось нерухомим, як порох; це процес, як вибух”.

Сам термін “психолінгвістика” вперше був почутий в статті американського психолога Н. Пронко. А як окрема наука вона виникла в 1953 році в результаті міжуніверситецького семінару, організованого в червні – липні Комітетом лінгвістики і психології та Досліджувальної ради соціальних наук в університеті Індіана.

Організаторами цього семінару були два всесвітньовідомих психолога – Чарльз і Джон Керолл та літературознавець, фольклорист і семіотик Томас Сібеок. Учасниками семінару були найвидатніші мовознавці того часу такі як: Ф. Лаунсбері, В. Леопольд, Л. Ньюмарк, С. Сапорта, Дж. Лотц та психологи Дж. Дженкінс, С. Ервін, Д. Уокер, К. Вілсон. За дев’ять літніх тижнів вони написали книгу, в якій підсумували основні теоретичні положення, які були прийняті в ході розгортання дискусії всіма учасниками, та основні направлення експериментальних досліджень, базованих на цих положеннях (Psycholinguistics, 1954). В основі цієї книги лежить три головних джерела.

По – перше – це математична теорія зв’язку Шентона – Уівер. ЇЇ головна риса – представити процес комунікації, як трансляцію деякої інформації від одного ізольованого індивіда (мовця) до іншого (слухача).

По – друге, американська дескриптивна лінгвістика (відповідний розділ написав Джозеф Грінберг).

По – третє, необіхевіорицька психологія Ч. Осгуда, який в 1953 році видав свою відому монографію “Метод і теорія в експериментальній психології” (Osgood, 1953), а на рік раніше серію публікацій з психологічних питань семантики.

Головною ознакою психолінгвістики першого покоління є її реактивний характер. Вона повністю вкладається в біхевіориську схему “ стимул - реакція”.

Другою особливістю психолінгвістики першого покоління є її автоматизм. Вона має справу з окремими словами, граматичними зв’язками чи формами.

Нарешті для психолінгвістики першого покоління характерний індивідуалізм.

Психолінгвістика другого покоління: Н. Хомський і Дж. Міллер.

Вперше Ноем Хомський (Чамський) чітко сформулював своє психолінгвістичне кредо в розгорнутій рецензії на книгу Б. Скіннера ”Мовна поведінка”. Хомський почав “вибудовувати” структуру своєї моделі не тільки як граматичне, семантичне і фонетичне, але й так звані прагматичні правила – правила вживання мови. Також він відстоював ідею вроджених мовних структур. За час другого покоління відбулися певні зміни в психолінгвістиці. Всі недоліки моделі Хомського, зазнавали критики зі сторони тих мовознавців, хто не потрапив під його вплив, а у наслідників з’явилася тенденція “виправляти” психолінгвістику першого покоління, робити її більш “психилогічною”, прирівняти до загальної психології. Така тенденція, особливо яскраво представлена у психологів так званої Гарвардської школи, безпосередніх учнів і колег Джорджа Міллера: Т. Бівера, М. Гарретт, Д. Слобіна та ін.

Психолінгвістика третього покоління, або, як називав її американський психолог та психолінгвіст Дж. Верч, “ нова психолінгвістика”, сформувалася в середині 1970-х рр. Вона пов’язана в США з іменем Дж. Верча і Джерома Брудера; в Франції – з іменами Жака Мелера, Жоржа Нуазе, Даніеля Дюбуа; в Норвегії – з іменем талановитого психолінгвіста Рагнара Румметфейта.

Отже, можна розглянути логіку психолінгвістів третього покоління на прикладі поглядів Жоржа Нуазе.

Одним із основних тезисів Ж. Нуазе - була необхідність розробки “автономної психолінгвістики”.

Яка ж в такому разі природа специфічних, автономних психолінгвістичних операцій? За Нуазе, ці операції одразу мають когнітивну і комунікативну природу. Вони набувають когнітивного характеру, конкретно реалізуються в спілкуванні, взаємодії, мовній діяльності. В роботі Нуазе, вони виступають швидше логічні, ніж мовні правила, і швидше, як система операторів, ніж система операцій. Дж. Верч звертає особливу увагу на одночасність переробки інформації лінгвістичного і психолінгвістичного характеру, і т. д.Психолінгвісти третього покоління подолали ізоляцизм школи Н. Хомського – вони розглядають психолінгвістичні процеси в широкому контексті міркування, спілкування, пам’яті.Отже, психолінгвістика третього покоління подолала не тільки атомізм, але й індивідуалізм психолінгвістів попередніх поколінь. Зрозуміло, для неї повністю неприйнятний і принцип реактивності. Психолінгвісти третього покоління свідомо орієнтувалися або на французьку соціологічну школу з психології, частково на погляди Поля Фреска та Анрі Валлона, або на орієнтовану марксизьку психологію (школа Л. С. Вигоцького). Недарма Дж. Верч є великим спеціалістом з питань Виготського і активний пропагандист його творів. То що ж таке психолінгвістика? Психолінгвістика – це лінгвістична дисципліна, яка вивчає мовленнєву діяльність, а саме психічні закономірності породження та сприйняття мовлення, механізми, які керують цими процесами і забезпечують оволодіння мовою, а також мовну здатність людини в контексті її психічних та інтелектуальних здібностей.Які ж конкретні об’єкти чи конкретні явища вивчає психолінгвістика?Для цього потрібно ввести поняття фрейм, як фіксовану систему параметрів, яка описує той чи інший об’єкт чи явище. Так наприклад, “Особистий розрахунковий лист” (параметри сформульовані в певній формі) або стандартній міждународній формі Curriculum vitae, отже є фрейм, який описує данну людину, або хоча б представляє, які притаманні йому на роботі.Конкретні явища, модельовані в науці, зазвичай характеризуються по принципу фрейма. Так, у вітчизняній психології найчастіше використовували “дійсний фрейм”. Ми задаємо явищу певні запитання (Ціль?, мотив?, умова?, вид діяльності – трудовий, пізнавальний, ігровий? і т.д.) і характеризуємо це явище за тими, за даними параметрами, як той чи інший акт діяльності або його компонент (операцію). А в американській психології до 1960 – х рр. був “біхевіориський” фрейм, коли на теж саме явище “накладали” інші запитання і відповідно він з самого початку отримував іншу інтерпретацію – як стимул або реакція певного роду. Різні напрями в психолінгвістиці розглядають її об’єкт, тобто конкретні мовні явища через ряд фреймів. Але у всіх випадках, незалежно від методологічного підходу до мови в структурі фрейма обов’язково виділяються різні характеристики, об’єкт або її адресат, мовні або семіотичні явища. Отже, об’єктом психолінгвістики завжди є сукупність мовних явищ або мовних ситуацій. Цей об’єкт є спільним з іншими мовними науками.Ось одне з тлумачень премета науки. “Предметом психолінгвістики є мовна діяльність, як ціле і її комплексне моделювання”. Або “Психолінгвістика – це наука, предметом якої є відношення між системою мови… та мовною спроможністю”. Або Предметом психолінгвістики є “вплив ситуації мовлення на повідомлення”. Таким чином, якщо одночасно скомпонувавши ці визначення, вийде таке тлумачення, що предметом психолінгвістики є відношення особистості зі структурою і функціями мовної діяльності, з одного боку і мовою, як головною “утворюючою” образу світу людини з іншого.