Метод правового регулювання господарсько-правових відносин

Метод правового регулювання господарсько-правових відносин

Методи правового регулювання господарських відносин – це застосовувані законодавцем способи правового оформлення господарських відносин відповідно до їхніх властивостей і цілей правового регулювання, що відображають взаємне становище сторін, порядок прийняття ними юридично значущих рішень, характер юридичної відповідальності у випадку порушення і способи юридичного захисту прав та законних інтересів сторін.
Розрізняють чотири основних методи правового регулювання господарських відносин. До них належать:
Метод приписів, що передбачає право прийняття юридично значущих рішень органом господарського керівництва (власником майна) щодо підпорядкованого йому суб’єкта (рішення власника про створення підприємства чи його реорганізацію, ліквідацію; видача ліцензії; розміщення державного замовлення на підприємствах, що функціонують на базі державного майна, і підприємствах-монополістах). Застосування цього методу законодавцем відбувається у формі імперативних норм (щодо мінімального розміру статутного фонду/капіталу окремих видів господарських товариств, комерційних банків, корпоративних інвестиційних фондів та ін.). джерел формування їх майна, обов’язковості певних фондів чи резервів.
Метод автономних рішень дозволяє суб’єктам господарювання приймати самостійно (але в межах своєї компетенції) юридично значущі рішення, і обов’язок усіх інших суб’єктів не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень (наприклад, ухвалення загальними зборами акціонерного товариства рішення про напрями використання прибутку товариства за минулий фінансово-господарський рік).
Метод координації забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін, кожна із яких не вправі нав’язувати свої умови іншій стороні; рішення приймається на основі компромісу (укладення господарського договору).
Метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами адресованих суб’єктам господарювання пропозицій (рекомендацій) щодо певної (бажаної для суспільства, ефективної) поведінки (порядку дій) у сфері господарювання. Це – примірні господарські договори, примірні установчі та внутрішні правові документи господарських організацій, у т. ч. відкритих акціонерних товариств.

 

 

Принципи господарського права

Основні принципи господарського права закріплені у ГКУ а саме:
1) забезпечення економічного різноманіття і рівного захисту державою всіх суб’єктів господарювання
2) свобода підприємницької діяльності в межах закону
3) вільний рух капіталів, товарів і послуг на території України
4) обмеження державного регулювання економічних процесів у рамках необхідності забезпечення соціальної спрямованості економіки, добровісної конкуренції в підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів і безпеки суспільства і держави
5) захист національного товаровиробника 6) заборона незаконного втручання органів держави і місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

 

Об’єднання підприємств

Договірні об'єднання. Серед об'єднань цього виду помітне місце посідають корпорації - найпоширеніший вид об'єднань державних підприємств. Корпорацію як договірне об'єднання можуть створювати підприємства будь-яких форм власності на основі поєднання їхніх спільних виробничих, наукових і комерційних інтересів та централізованого управління діяльністю членів об'єднання. Іншим видом договірного об'єднання визначено асоціацію. Це договірне об'єднання, яке створюється учасниками для координації їхньої діяльності, тобто узгодження дій стосовно, наприклад, номенклатури продукції (робіт, послуг), освоєння ринків збуту (маркетинг), визначення цін. Координація не вимагає централізації управління-підприємствами - членами асоціації. Тому асоціації (правлінню) не дозволяється втручатися у виробничу та комерційну діяльність підприємств.
Договірні об'єднання відрізняються від статутних. Засновники для створення договірного об'єднання укладають між собою багатосторонній установчий договір, у якому визначають усі необхідні умови діяльності об'єднання (склад сторін, мета і предмет діяльності, спільне майно, централізовані функції і повноваження). Юридичною основою створення договірного об'єднання є волевиявлення сторін договору.
Основним у правовому становищі договірних об'єднань, що відрізняє їх від статутних, вважається принцип добровільного членства. По-перше, підприємства добровільно входять до цих об'єднань як їх засновники або члени. По-друге, підприємства-члени на свій розсуд (згідно з власними рішеннями) можуть вийти зі складу діючого договірного об'єднання.
Статутні об'єднання. Основним видом статутних об'єднань визначено концерн. Це об'єднання промислових, будівельних, транспортних, торговельних підприємств, наукових організацій, банків та ін., яке створене на основі повної фінансової залежності членів об'єднання від одного або групи підприємців. Консорціум - це тимчасове статутне об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення статутної мети. Консорціуми, за загальним правилом, створюються для реалізації певних інвестиційно-будівельних проектів (програм).
Після досягнення статутної мети консорціум або ліквідується, або перетворюється рішенням його засновників і реєструється як постійне господарське об'єднання.

 

28. Поняття господарського зобов’язання У загальному вигляді зобов’язання можна визначити як відносне правовідношення, через яке один із суб’єктів зобов’язаний вчинити певні дії, а інший суб’єкт має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання цих дій.
Господарським зобов’язанням є зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником відносин у сфері господарювання, через які один суб’єкт (зобов’язана сторона, зокрема боржник) повинен вчинити певні дії господарського або управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (наприклад: поставити товар, перерахувати засоби, виконати роботи тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, зокрема кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.
Господарські зобов’язання є однією з передумов здійснення господарської діяльності. Саме ці зобов’язання опосередкують господарський оборот – процес переміщення товарів (робіт, послуг) зі сфери виробництва в сферу розподілу та обміну, а вже через них – у сферу споживання.
Зміст зобов’язань у реальному ринковому обороті охоплює комплекс дій, направлених на досягнення певного економічного результату, що має значення для обох або хоча б для однієї зі сторін у зобов’язанні.
Змістом господарського зобов’язання є сукупність суб’єктивних прав та обов’язків учасників відношення з організації господарської діяльності, безпосереднього її здійснення. Важливо відзначити ще одну особливість змісту господарського зобов’язання – воно не вичерпується тільки взаємними правами та обов’язками сторін. Господарське зобов’язання часто одночасно породжує зобов’язання сторін перед державою. Наприклад, суб’єкт господарювання, що уклав договір банківського рахунку, зобов’язаний повідомити податкову інспекцію про факт відкриття поточного рахунку. До виконання ним цього обов’язку банк не має права проводити витратні операції по рахунку.

 

 

29. Класифікація господарськх зобов’язань ГК як основні види господарських зобов’язань називає майново-господарські та організаційно-господарські зобов’язання. Майново-господарські зобов’язання є правовідносинами, заснованими на автономності суб’єктів господарювання в процесі досягнення певного економічного результату. Даному виду зобов’язань зазвичай відповідає активна поведінка зобов’язаної сторони. Пасивна поведінка (утримання від здійснення дій) за загальним правилом не вичерпує юридичного об’єкту зобов’язання, а виступає як результат або як доповнення до активних дій боржника. Матеріальним об’єктом майново-господарського зобов’язання є відповідна продукція, товари, роботи, послуги та інше майно. Зміст майново-господарського зобов’язання складають суб’єктивні юридичні права та обов’язки його учасників. В узагальненому вигляді він складається із суб’єктивного права вимагати від боржника певної поведінки, що належить кредитору.
Організаційно-господарські зобов’язання відрізняються від майново-господарських зобов’язань, перш за все, тим, що в них майновий аспект відсунутий на другий план. Він наявний тут у тій мірі, в якій дані зобов’язання опосередкують організацію процесу переміщення майна в економіці, оптимізують даний процес, надають йому цілеспрямований характер відповідно до мети і завдань господарської (економічної) діяльності. Юридичними об’єктами організаційно-господарських зобов’язань є певні управлінсько-господарські дії або утримання від їх здійснення. Організаційно-господарські зобов’язання можуть мати як договірну природу (наприклад, засновницький договір), так і позадоговірну природу (наприклад, зобов’язання про декларування валютних цінностей та ін.).
Специфічним видом господарських зобов’язань є публічні зобов’язання суб’єктів господарювання. Це зобов’язання про продаж товарів, надання послуг або виконання робіт кожному, хто звернеться до суб’єкта господарювання на законних підставах, без права на відмову від оферти за наявності реальної можливості укласти договір (ст. 178 ГК України). Маючи товарну основу, дані зобов’язання є одним із різновидів майново-господарських зобов’язань.
Залежно від кола суб’єктів господарські зобов’язання можуть бути поділені на загальногосподарські та внутрішньогосподарські.
Загальногосподарські зобов’язання виникають між учасниками господарських відносин, непов’язаними внутрішньогосподарськими зв’язками. Внутрішньогосподарчі відносини – це відносини, які складаються між структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відносини органу управління суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами.
За підставами виникнення господарські зобов’язання поділяють на договірні зобов’язання, що виникають із договорів, і позадоговірні зобов’язання, що виникають із спричинення шкоди, необґрунтованого придбання (заощадження) майна та з інших позадоговірних юридичних фактів.
За співвідношенням прав та обов’язків господарські зобов’язання поділяться на: 1) односторонні зобов’язання, що припускають наявність в однієї із сторін тільки прав, а в іншої (зобов’язаної) сторони – тільки обов’язків. Наприклад, зобов’язання з необґрунтованого придбання (заощадження) майна; 2) взаємні зобов’язання, що припускають наявність у контрагентів взаємних прав та обов’язків (наприклад, договори купівлі-продажу, постачання).
Залежно від конкретизації предмету виконання договору зобов’язання можуть бути однооб’єктними та альтернативними.
В однооб’єктних зобов’язаннях предмет договору є чітко визначеним і не підлягає заміні. Наприклад, за договором підряду на капітальне будівництво генеральний підрядчик не може замість капітальної будови надати замовнику будівельні матеріали на ту саму суму. В альтернативних зобов’язаннях боржник має право вибору з декількох дій, передбачених законом або договором. Часто в договорах, що укладаються із сільгоспвиробниками, останнім надається вибір: провести розрахунок у грошовій формі або частиною урожаю.
За характером взаємозв’язку зобов’язань розрізняють: 1) головні – самостійні зобов’язання, які не залежать від виникнення або припинення інших зобов’язань; 2) акцесорні (додаткові) – супроводжують головне зобов’язання найчастіше забезпечувальними заходами (порука, гарантія, неустойка, інші способи забезпечення виконання зобов’язань), тому автоматично припиняються із припиненням головних зобов’язань.
За сукупністю прав та обов’язків суб’єктів зобов’язання можна виділити прості зобов’язання, в яких сторони пов’язані одним правом та одним обов’язком, і складні, в яких суб’єкти наділені двома або більш правами та обов’язками.

 

 

30. Виникнення, зміна і припинення господарських зобов’язань Підставами виникнення господарських зобов’язань є юридичні факти – дії та події, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання. Як головні підстави, закон вказує на закони (інші нормативно-правові акти); акти управління господарською діяльністю; договори та інші операції, не заборонені законом; спричинення шкоди; придбання майна без достатніх підстав; у результаті створення об’єктів інтелектуальної власності.
Потрібно зазначити, що традиційно в якості підстав виникнення майнових зобов’язань виділяються обставини, названі законом як юридичні факти, до складу яких включаються договір і правопорушення (делікт).
Підставами виникнення організаційно-господарських зобов’язань між контролюючими і дочірніми підприємствами є адміністративні акти про створення державних асоційованих підприємств і холдингових компаній тощо.
Акти управління господарською діяльністю також є поширеними підставами виникнення господарських зобов’язань, особливо організаційного характеру. До таких актів відносяться індивідуальні владні акти органів державної влади, органів місцевого самоврядування, видані в межах їх господарської компетенції (державне замовлення, рішення з господарських питань), а також акти громадян та юридичних осіб, що виступають як засновники суб’єктів господарювання або реалізовують щодо них організаційно-господарські повноваження.
Господарські договори, не заборонені законом, є найбільш поширеними підставами виникнення господарських зобов’язань.

 

31. Господарські договори Господарський договір – це засноване на згоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобов’язальне правовідношення між суб’єктами господарювання та негосподарюючими суб’єктами – юридичними особами, змістом якого є взаємні права та обов’язки сторін у сфері господарської діяльності. Основними видами господарських договорів, які і цивільно-правових, є: двосторонні та багатосторонні; реальні та консенсуальні; попередні та основні; генеральні та поточні тощо.
ГК України такі договори укладаються на підставі:
1) вільного волевиявлення, коли сторони на свій розсуд погоджують будь-які умови, що не суперечать законодавству;
2) примірного договору, рекомендованого органом управління, коли сторони за взаємною згоді можуть змінювати його зміст, виключати окремі умови, доповнювати його новими;
3) типового договору, затвердженого урядом або за його дорученням іншим органом державного управління, коли сторони пов’язані змістом типового договору, але мають право конкретизувати його умови;
4) договору приєднання, розробленого однією із сторін для можливих контрагентів, які при вступі до договору не мають права наполягати на зміні або доповненні його змісту (наприклад, при залізничному перевезенні).
Отже, особливості господарських договорів можна окреслити шляхом виділення наступних критеріїв: 1) наявність хоча б однієї сторони – суб’єкта господарювання. Негосподарюючі суб’єкти – юридичні особи також можуть бути стороною таких договорів. Проте, договори за участю громадян, які не виступають суб’єктами підприємницької діяльності, не відносяться до категорії господарських;
2) зв’язок з господарською діяльністю, тобто застосування договорів для задоволення економічних потреб суб’єктів економічних відносин у процесі здійснення господарської діяльності;
3) обмеженість сторін безліччю імперативних правил, встановлених у законах і підзаконних актах, що обмежують свободу сторін більшою мірою, ніж при укладенні загально-цивільних договорів; 4) наявність організаційних елементів, що встановлюють зв’язок договірних сторін з державою і суспільством (окремим колективом). ГК України передбачає, що господарський договір у формі єдиного документа за загальним правилом повинен бути не тільки підписаний сторонами, але й скріплений печаткою. Особливе значення має поняття істотних умов господарських договорів, оскільки досягнення згоди за даними умовами впливає на виникнення договірних прав та обов’язків сторін. Істотними умовами господарських договорів є умови, визнані такими згідно із законом або необхідні для договорів даного виду, а також умови, за якими на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута угода.Відсутність згоди сторін щодо будь-якої з істотних умов означає, що такий договір є неукладеним.

 

32. Поняття господарсько-правової відповідальності Господарсько-правова відповідальність – це зазнання суб’єктами господарювання несприятливих економічних та / або правових наслідків у результаті застосування до них передбачених законодавством санкцій за господарські правопорушення. У ГК України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування відносно правопорушників господарських санкцій з підстав і в порядку, передбачених ГК України, іншими законами і договором.
Згідно з ГК України у сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій як відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські та адміністративно-господарські санкції. Перші три застосовуються за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції – за ініціативою уповноважених органів державної влади і місцевого самоврядування.
В законодавстві та теорії виділяється ширше поняття – заходи захисту прав і законних інтересів, які включають і заходи відповідальності. Так, у ст. 20 ГК України виділяються основні способи захисту прав і законних інтересів суб’єктів господарювання та споживачів: - визнання наявності або відсутності прав; - визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб’єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб’єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; - відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб’єктів господарювання; - припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; - присудження до виконання обов’язку в натурі; - відшкодування збитків; - застосування штрафних санкцій; - застосування оперативно-господарських санкцій; - застосування адміністративно-господарських санкцій; - установлення, зміна та припинення господарських правовідносин; - інші способи, передбачені законом.
Зі вказаних способів захисту тільки чотири: відшкодування збитків, застосування штрафних, оперативно-господарських та адміністративно-господарських санкцій, – можуть бути названі заходами господарсько-правової відповідальності (господарсько-правовими санкціями).

 

 

33. Підстави господарсько-правової відповідальності У літературі розрізняються юридичні та фактичні підстави господарсько-правової відповідальності.
Юридичні підстави – це той правовий документ, який характеризує певну поведінку суб’єкта господарювання як протиправну та передбачає за неї форму та розмір відповідальності. Такими підставами у господарському праві є акт законодавства, договір, а також адміністративний акт (наприклад, статут підприємства, положення про філію, рішення Кабінету Міністрів України про створення промислово-фінансової групи тощо).
У широкому розумінні юридичні підстави охоплюють всю сукупність правового матеріалу, що існує у сфері господарювання, оскільки норми законів або умови договорів, які не забезпечені заходами відповідальності за їх порушення, часто є недіючими, фактично позбавляються своєї сили.
У вузькому розумінні юридичні підстави господарсько-правової відповідальності стосуються лише господарських санкцій, що наступають за здійснення певного правопорушення.
Фактичні підстави господарсько-правової відповідальності потрібно розрізняти за суб’єктом та об’єктом.
У першому випадку мова йде про відповідність правосуб’єктності осіб, що беруть участь у правовідношенні, тим критеріям, які висуваються законом відносно правопорушника та потерпілої сторони. У другому випадку маються на увазі фактичні дії, які характеризуються законом, договором або адміністративним актом як протиправні. Мова йде про господарське правопорушення.

 

 

34. Порядок реалізації господарсько-правової відповідальності. Порядок реалізації господарсько-правової відповідальності — сукупність заходів і обставин, які необхідно здійснити і з'ясувати для застосування до правопорушника господарських санкцій.Зокрема, при реалізації заходів відповідальності, окрім з'ясу­вання підстав і складу господарського правопорушення, суд повинен ураховувати терміни реалізації господарсько-правової відповідаль­ності, межі господарсько-правової відповідальності, можливість зменшення розміру відповідальності, можливість звільнення від відповідальності, дотримання правопорушником досудового по­рядку реалізації господарсько-правової відповідальності.Терміни реалізації господарсько-правової відповідальності (термін давності) знаходять віддзеркалення в ст.ст. 223, 250, 322 ГК України і ст.ст. 257, 258 ЦК України, ст. 42 Закони «Про захист економічної конкуренції». Для застосування господарських санкцій у горизонтальних гос­подарських відносинах у вигляді відшкодування збитків і штрафних санкцій ГК України відсилає до застосування загальної і скороче­ної позовної давності, передбачених ст.ст. 257, 258 ЦК України. Водночас, окремі автори висловлюють думку про можливість за­стосування у сфері господарювання тривалішої позовної давності, передбаченої ч.ч. З і 4 ст. 258 ЦК України (п'ятирічна позовна давність стосовно вимог про визнання правочинів недійсними під впливом обману і насильства, і десятирічний — щодо вимог про за­стосування наслідків нікчемного правочину). Слід ураховувати, що триваліші терміни позовної давності можуть бути передбачені саме ГК України. Наприклад, позовна давність для вимог замовника за договором підряду на капітальне будівництво визначається в ст. 322 ГК від одного року до тридцяти років. Скорочена позовна давність в один рік, застосовна в господар­ських відносинах, встановлюється для вимог:1про стягнення неустойки (штрафу, пені);2про спростування недостовірної інформації, поміщеної в засо­бах масової інформації;3про переклад на співвласника прав і обов'язків покупця при порушенні переважного права покупки частки в праві загальної пайової власності;4у зв'язку з недоліками проданого товару;5у зв'язку з перевезенням вантажу, пошта.Для адміністративно-господарських санкцій ст. 250 ГК Укра­їни передбачає особливі строки застосування. Адміністративно- господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта госпо­дарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше ніж через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господар­ської діяльності, окрім випадків, передбачених законом.ГК України передбачає межі господарсько-правової відпові­дальності і порядок зменшення розміру і звільнення від відпові­дальності. Зокрема, в ст. 219 встановлено, що за невиконання або неналежне виконання господарських зобов'язань або порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відпо­відає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання або оперативного управління майном, якщо інше не передбачене ГК України та іншими законами.Зокрема, згідно з ч. 7 ст. 77 ГК казенні підприємства несуть відповідальність за своїми боргами лише в межах належних їм ко­штів. При недостатності цих коштів держава в особі органу, в сферу управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства.Засновники суб'єкта господарювання не відповідають за зобов'язаннями цього суб'єкта, окрім випадків, передбачених за­коном або установчими документами цього суб'єкта.Наприклад, додаткова відповідальність учасників товариства з додатковою відповідальністю, повного і командитного товариства, членів виробничого кооперативу встановлена ст.ст. 80, 108 ГК Укра­їни. Аналогічна відповідальність виникає у холдингової компанії у випадку, якщо діями чи бездіяльністю такої компанії дочірнє підприємство доведене до банкрутства (п. 6 ст. 126

 

35. Господарсько-правові санкції. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, у результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки.У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій:відшкодування збитків;штрафні санкції;оперативно-господарські санкції.Крім зазначених до суб’єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції.Господарські санкції застосовуються в порядку, визначеному законом, безпосередньо учасниками господарських відносин або через звернення до господарського суду, а адміністративно-господарські санкції — спеціально вповноваженими державними органами або вповноваженими органами місцевого самоврядування.За невиконання або неналежне виконання господарських зобов’язань чи порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено ГК та іншими законами.Засновники суб’єкта господарювання не відповідають за зобов’язаннями цього суб’єкта, крім випадків, передбачених законом або установчими документами про створення даного суб’єкта.Якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов’язання, суд має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності.Сторони зобов’язання можуть передбачити певні обставини, які через надзвичайний характер цих обставин (форс-мажор) є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності в разі порушення зобов’язання через дані обставини, і передбачити порядок засвідчення факту виникнення таких обставин.Відшкодування збитків як вид господарських санкцій.Учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права або законні інтереси якого порушено.Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.У визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов’язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а в разі якщо вимогу не задоволено в добровільному порядку, — на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків.Учасник господарських відносин, з вини якого допущено господарське правопорушення, зобов’язаний ужити необхідних заходів до запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників господарських відносин або зменшення їх розміру, а в разі якщо збитків іншим суб’єктам завдано, зобов’язаний відшкодувати на вимогу цих суб’єктів збитки у добровільному порядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків у іншому обсязі.Штрафні санкції.Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити в разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання. Штраф­ні санкції стягуються понад завдані збитки.Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли:— допускається стягнення тільки штрафних санкцій;— збитки можуть бути стягнуті в повній сумі понад штрафні санкції;— за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.

 

Способи приватизації.

У юридичній літературі виділяється 2 групи способів: конкурентні (конкурс, аукціон) і неконкурентні (викуп).Проте варто виділити самі способи - існує 4 способи приватизації:- викуп об’єкта приватизації;- продаж об’єкта на аукціоні;- продаж об’єкта за конкурсом; - продаж акцій.Проте, продаж акцій включає правила або викупу, якщо говорити про пільговий продаж акцій працівникам підприємства, що приватизується, або правила аукціону, оскільки у разі відмови працівників від придбання залишку акцій вони продаються на фондовій біржі, що діє за правилами аукціону. Крім того, акції підприємств групи Г у зв’язку з необхідністю прозорості продажу підприємства, що займає монопольне положення або стратегічне значення для України, проводиться найчастішим за конкурсом. Таким чином, продаж акцій як спосіб приватизації є похідною формою від перших трьох способів приватизації.Крім того, окремими законодавчими актами можуть бути встановлені інші способи приватизації, що використовуються відносно конкретних категорій об’єктів. Наприклад, пункт 69 Державної програми приватизації і ст. 6 Закону України «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва», окрім вищезгаданих способів, встановлює можливість приватизації шляхом внесення об’єкту незавершеного будівництва до статутного фонду господарського товариства як внесок держави, а також продаж його під розбирання. Об’єкти групи Г приватизовуються тільки конкурентними способами.У зв’язку з цим потрібно відзначити, що в Україні згідно із законодавством сформовано тільки три способи приватизації: викуп, конкурс і аукціон. Решта способів є похідними від цих трьох.Продаж об’єктів на аукціоні – це спосіб приватизації, за яким власником об’єкта стає покупець, що запропонував у ході аукціону максимальну ціну. Продаж об’єктів приватизації на аукціоні здійснюється за наявності не менше трьох покупців.Аукціон проводить ведучий (ліцитатор), який описує об’єкт приватизації та умови його продажу. Початком торгів вважається момент оголошення початкової ціни продажу об’єкта. Якщо протягом трьох хвилин після триразового оголошення ціни не буде запропонована вища ціна, ліцитатор одночасно з ударом молотка оголошує про придбання об’єкта тією особою, яка запропонувала найвищу ціну. У процесі проведення аукціону його учасники піднімають квитки учасника з номером, зверненим до ліцитатора, та називають свою ціну. Якщо в ході аукціону протягом трьох хвилин після оголошення початкової ціни продажу покупці не виявляють бажання придбати об’єкт приватизації, ліцитатор має право понизити ціну об’єкта, але не більше ніж на 30 %. Якщо після зниження ціни покупці не виявляють бажання придбати об’єкт, торги припиняються, а аукціон вважається таким, що не відбувся.Продаж об’єктів за конкурсом – це спосіб приватизації, за яким власником об’єкта стає покупець, який запропонував якнайкращі умови подальшої експлуатації об’єкта (некомерційний конкурс), або за рівних фіксованих умов – найвищу ціну (комерційний конкурс).Конкурс проводить конкурсна комісія, склад якої затверджує орган приватизації.

Умови договору оренди.