Поняття легалізації господарської діяльності та її елементів

Здійснення господарської (підприємницької) діяльності допускається лише за умови її реєстрації у встановленому законом порядку та здійснення інших правовстановлючих дій. Лише суб’єкт господарювання, що виконав всі передбачені чинним законодавством умови і вимоги щодо отримання необхідних свідоцтв, ліцензій (дозволів), патентів та інших документів, має право здійснювати діяльність у законному порядку (ст. 58 ГК України), розраховувати на державну підтримку своєї діяльності (ст. 48 ГК України) і захист прав і законних інтересів (ст. 20 ГК України).
У літературі немає єдності думок про те, як називати процедуру державного підтвердження законності входження суб’єкта господарювання в економічний обіг – легалізацією або легітимацією. Традиційно дані поняття розмежовуються в конституційному і міжнародному праві, де під легітимацією розуміється процедура суспільного визнання законності державної влади, а під легалізацією – наділення певного документа або особи юридичними характеристиками. Окрім того, поняття легалізації прямо використовується в законодавстві України (на відміну від легітимації) як інститут підтвердження реєстрації громадських організацій, дійсності документів, боротьби з незаконними доходами тощо.
Стосовно господарських правовідносин можна стверджувати, що легалізація господарської діяльності означає наділення суб’єкта господарювання необхідними юридичними документами, що дозволяють йому законно здійснювати господарську діяльність, а легітимація є підтвердженням у різних ситуаціях законності здійснення господарської діяльності суб’єктом господарювання за результатами перевірки його документів, що встановлюють право, та самої діяльності на предмет відповідності вимогам законодавства. Остаточну оцінку легітимності діяльності суб’єкта господарювання може дати тільки суд.

 

8.Методи державного впливу на господарську діяльність Адміністративні або прямі методи – це способи впливу, за допомогою яких держава безпосередньо, шляхом обов’язкових приписів, які підлягають виконанню суб’єктами господарювання, досягає необхідного суспільства результату. Вони використову- ються для довгострокового регулювання національної економіки. До прямих методів регулювання економіки належать: 1. Прийняття законів та контроль за їх виконанням. – 43 – 2. Державний контроль над монопольними ринками. В галу- зях, де державна монополія визнана природною, здійснюється ди- рективне планування виробництва, витрат і цін, прямий контроль за якістю товарів і послуг, гарантоване матеріально-технічне по- стачання (оборона, енергетика, залізничний транспорт тощо). 3. Державні замовлення, дотації, трансферні платежі, що фі- нансуються з державного бюджету. 4. Пряме державне регулювання цін (встановлення фіксова- них цін на найважливіші товари, максимального та мінімального їх рівня, заморожування цін на певний строк). 5. Державна підтримка експорту. 6. Захист від зовнішньої конкуренції. 7. Індикативне планування. 8. Прямі адміністративні заходи державної влади (заборони, дозволи, ліцензії, патенти, державні стандарти тощо). Застосування прямих методів у сучасних умовах вважається економічно виправданим і в цілому не суперечить принципам, що лежать в основі ринкових відносин.Економічні або непрямі методи спрямовані на створення державою певних економічних фінансових чи матеріальних стиму- лів, що впливають на поведінку суб’єктів господарювання й обу- мовлено цю поведінку. До цих методів належать: – інструменти податкової політики (податкові ставки і види податків, податкові пільги); – інструменти грошово-кредитної політики (операції на від- критому ринку, дисконтні ставки, норми обов’язкових резервів, регулювання грошової маси, кредитні пільги); – інструменти фіскальної політики (регулювання доходів бюджету, структура та обсяг державних витрат); – інструменти амортизаційної політики (норми амортизації та напрями використання амортизаційного фонду). Прямі й непрямі методи взаємозв’язані між собою, їх вико- ристання залежить від конкретних соціально-економічних умов країни і цілей, яких заплановано досягти.

9.Форми державного впливу на господарську діяльність Аналіз чинного законодавства та узагальнення результатів проведених досліджень дають підстави виділити такі правові фор- ми здійснення державного регулювання економіки: 1. Державне прогнозування та розроблення програм еконо- мічного і соціального розвитку України. Прогнозування та пла- нування економічного і соціального розвитку є одним із основних напрямів економічної політики Української держави і однією з правових форм державного управління економікою. Зважаючи на це, у своїй діяльності суб’єкти господарювання враховують показ- ники прогнозних і програмних документів економічного і соціаль- ного розвитку. Як встановлено ч. 2 ст. 11 ГКУ, принципи державного про- гнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України, система прогнозних і програмних документів, вимоги до їх змісту, а також загальний порядок розроблення, за- твердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, повноваження та відповіда- льність органів державної влади і органів місцевого самоврядуван- ня у цих питаннях визначаються законом.2. Управління – як правова форма державного регулювання господарської діяльності – означає прийняття компетентним орга- ном юридично значущих рішень для суб’єктів господарювання з оперативних питань господарського життя. Такі рішення головним чином пов’язані із застосуванням встановлених законом засобів регулювального впливу держави на діяльність суб’єктів господа- рювання: державного замовлення, ліцензування певних видів гос- подарської діяльності та видачі документів дозвільного характеру, технічного регулювання, регулювання цін і тарифів, встановлення лімітів використання природних ресурсів, ліцензування і квотуван- ня зовнішньоекономічних операцій тощо. Відповідно до законів уповноважені органи державної влади здійснюють управління у певних сферах (на певних ринках) госпо- дарювання (трансфер технологій, імпорт сільськогосподарської продукції, обіг дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, ри- нок цінних паперів, ринки фінансових послуг тощо). Державний нагляд (контроль) – це діяльність уповно- важених законом центральних органів виконавчої влади, їх терито- ріальних органів, органів місцевого самоврядування, інших органів у межах повноважень, передбачених законом щодо виявлення та запобігання порушення вимог законодавства суб’єктами господа- рювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, прийнятного рівня безпеки для населення, навколишнього природного середовища.4. Нормативне регулювання – як правова форма державного регулювання економіки – означає встановлення компетентними державними органами правил здійснення господарської діяльності. Воно запроваджується шляхом визначення правового статусу суб’єктів господарювання; правового режиму їхнього майна; пра- вових засад і гарантій підприємництва; правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання; порядку укладання та виконання господарських договорів, заходів майнової відповідальності за по- рушення у здійсненні господарської діяльності; засад зовнішньо- економічної діяльності тощо. Такий напрям державної політики спрямований на вдоско- налення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або інши- ми органами державної влади та суб’єктами господарювання, не- допущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку гос- подарської діяльності. Він називається державною регуляторною політикою у сфері господарської діяльності.Форми державного впливу на господарську діяльність можна розділити на:

— планування (директивне та індикативне);

—- нормативне регулювання;

— індивідуальне управлінське рішення;

— контроль;

— нагляд;

— координацію;

— формування звітності;

— інформаційне забезпечення суб'єктів господарських відносин;

— припинення правопорушень;

— відновлення правових положень;— покарання винних у порушенні законодавства тощо.

 

 

10.Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності — це напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання, недопущення ухвалення економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави в діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та в спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Крім того, одним із пріоритетних напрямів реформування державного управління економікою визнано дерегулювання, під яким слід розуміти сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва[1].

Найважливішим нормативно-правовим актом, який регламентує цей аспект діяльності держави, є Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 р.

Згідно з цим законом під регуляторними органами розуміють Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення, інший державний орган, центральний орган виконавчої влади, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, місцевий орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, а також посадову особу будь-якого із зазначених органів, якщо відповідно до законодавства ця особа має повноваження одноособово ухвалювати регуляторні акти.

До системи органів виконавчої влади, які беруть участь у загальному управлінні господарською діяльністю (без урахування галузевої специфіки), відносять:

Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України;

Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва;

Державний комітет з питань технічного регулювання та споживчої політики України;

Державний комітет статистики України;

Державну податкову адміністрацію України;

Державну митну службу України;

Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку України;

Фонд державного майна України;

Державну службу експортного контролю України.

До інших органів держави, які безпосередньо впливають на господарську діяльність, належить Антимонопольний комітет України.

Природно, що в цьому переліку зазначені регуляторні органи, рішення яких можуть стосуватись абсолютно всіх суб’єктів господарювання. Водночас деякі регуляторні органи ухвалюють акти, що стосуються суб’єктів виключно певної галузі господарства (наприклад, Міністерство транспорту, Державний комітет з будів­ництва та архітектури та ін.).

До регуляторних органів також належать територіальні органи центральних органів виконавчої влади, державні спеціалізовані установи та організації, некомерційні самоврядні організації, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування, якщо ці органи, установи та організації відповідно до своїх повноважень ухвалюють регуляторні акти.

Регуляторні органи в межах своїх повноважень ухвалюють нормативно-правові акти, інші офіційні письмові документи, які встановлюють, змінюють чи скасовують норми права, застосовуються неодноразово та щодо невизначеного кола осіб, які або окремі положення яких спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання.

Забезпечення здійснення державної регуляторної політики включає:

установлення єдиного підходу до підготовки аналізу регуляторного впливу та до відстежування результативності регуляторних актів;

підготовку аналізу регуляторного впливу;

планування діяльності з підготовки проектів регуляторних актів;

оприлюднення проектів регуляторних актів з метою одержання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їх об’єднань, а також відкриті обговорення за участі представників громадськості питань, пов’язаних з регуляторною діяльністю;

відстежування результативності регуляторних актів;

перегляд регуляторних актів;

систематизацію регуляторних актів;

недопущення ухвалення регуляторних актів, які є непослідовними або не узгоджуються чи дублюють чинні регуляторні акти;

виклад положень регуляторного акта в спосіб, який є доступним та однозначним для розуміння особами, котрі повинні впроваджувати або виконувати вимоги цього регуляторного акта;

оприлюднення інформації про здійснення регуляторної ді-
яльності.

Надзвичайно важливими в цьому зв’язку є повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань державної регуляторної політики (а це — Державний комітет з питань регуляторної політики і підприємництва) і його територіальних органів.

Так, проекти регуляторних актів, які розробляються центральними органами виконавчої влади, підлягають погодженню з Держкомпідприємництва, а проекти регуляторних актів, що розробляються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади, територіальними органами центральних органів виконавчої влади, підлягають погодженню з відповідними територіальними органами Держкомпідприємництва.

Інші завдання та повноваження Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва визначаються Положенням, затвердженим Указом Президента України від 25 травня 2000 р. № 721.Передусім до них відносять:

участь у формуванні та реалізації єдиної державної політики у сфері підприємництва, зокрема регуляторної політики, державної політики щодо ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації підприємництва;

координацію діяльності органів виконавчої влади, пов’я­заної з розробленням та реалізацією заходів щодо проведення єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва, ліцензування підприємницької діяльності, державної реєстрації підприємництва;

сприяння формуванню системи фінансово-кредитної, консультативної та інформаційної підтримки підприємництва.