Монголо-татарська навала на київську русь. Встановлення золотоординського іга

Приєднання західноукраїнських земель до Русі. Особливості їх розвитку. Піднесення Галицького і Волинського князівства.

У 980—990 pp. Володимир Великий відвоював у поляків перемишиль і червань,, у 1030 — 1031 війська Ярослава і Мстислава відвоювали Червенські городи, які 1018 захопив Болеслав І. Тоді ж Ярослав здобув від королівства Польського смугу землі між ріками Сяном і Бугом; там збудовано міста Ярослав і Белз. Столицею Волині,було місто володимир-місто закладене князем Володимиром Святославичем, на знак приєднання волинських земель до києва. На спадкову вотчину перетворилась лише за онука Мономаха- Ізяслава Мстиславовича.Отже,власна князівська династія почала формуватися лише в 12ст.Тоді ж волинь занурилась у внутрішні міжусобиці. Територія Галичини завжди була більш незалежною. Засновниками були Ростиславовичі-нащадки онука Мудрого. Князюючи,вони повинні були зважати на впливових бояр. Зазвичай боярами ставали найвпливовіші дружинники, які за службу отримували землі. У Галичині боярство формувалось з родоплемінної верхівки, здобуваючи свої маєтки не від князя,а привласненням громадських земель,і тому були незалежними від князя.

Галичина за часів правління Ростиславовичів

Перший правитель на галчині Ростислав мав 3х синів: Рюрика, Володаря і Василька, які отримали Перепишиль,Звенигород і Теребоваль. Їх батько був обідленним князем, тому ростиславовичам доводилось воювати зродичами. Жертвою цієї війни став василько, після люблінського зїзду.Ростиславовичі відвоювали своє право на край. Щоправда, до певного часу край був переділенний на перемишльську, галицьку,теребовлянську й звенигородську землі. Обєднати ці землі вдалося сину Володаря, Володиморкові.1141 році він переніс свою ризеденцію до галича, підтвердивши намір одноосібно правити в об’єднаному князівстві.Ще більш успішним було князювання сина Володимирка-Ярослава Осмомисла: розширив кордони галичини аж до гирла дністра, розважлива зовнішня політика (добросусідські відносини з угорщиною, польщею, візантією,і з найвпливовішими руськими князями,що забезпечило мир на галичини і розвиток господарства. На внутрішньому відтинку спочатку Ярослав Осмомисл пробував жити в згоді з боярами, вони йому допомагали під час війни з Із'яславом Мстиславичем, але розбогатівши від торгівлі, боярство перетворилося на родову аристократію з військовими дружинами і почали втручатися у державні й приватні справи князя. 1159року бояри запросили до галича Івана Берладника-князя без володіня,одна к Осмомил війшов з цієї ситуації.Здавалось,що його влаа зросла і він підкорив бояр, проте 1172 Ярослав Осмомисл покинув свою дружину Ольгу Юріївну і взяв нешлюбну жінку, боярську дочку Настасію з Чагрів. Бояри спротивилися і примусили князя повернути Ольгу, а Настасію спалили як чарівницю. Також бояри спротивилися останній волі Ярослава Осмомисла: при смерті він бажав поділити галицьке князівство між синами, призначаючи Олегові Галич, а Перемишль - Володимирові. Бояри прогнали Олега. Син володимир (1199) став останнім представникм Ростиславвичів на галицькому троні.

Гетьман Сагайдачний

Петро Сагайдачний — гетьман українського реєстрового козацтва, один з найвидатніших діячів вітчизняної історії. Навчався в Острозькій школі і школі Львівського братства. Служив домашнім учителем у київського судді Аксака, згодом пішов на Запорозьку Січ, де невдовзі виявив себе як талановитий керівник. На початку XVII ст. брав участь у походах козаків на Молдавію, Лівонію. 1605 р. здобув фортецю Варну, через рік вщент зруйнував невільницьке місто Кафу (нині Феодосія), розбив військо турок, спалив і потопив багато турецьких галер, визволивши з неволі тисячі українських бранців. 1618 р. брав участь у війні польського короля Сигізмунда III з Росією. 20-тисячне козацьке військо на чолі з Сагайдачним взяло тоді кілька російських міст, оточило й мало не захопило Москву, проте з невідомих причин відступило. Очолюване Сагайдачним 40-тисячне військо відіграло вирішальну роль у розгромі Річчю Посполитою в 1621 р. 300-тисячної турецької армії під Хотином..У перервах між походами Сагайдачний виявляв турботу про українську культуру, освіту. Разом з усім Військом Запорозьким він вступив у Київське братство, сприяв відновленню в Україні православної ієрархії, скасованої після Берестейської унії 1596 р. Перед смертю, що настала в квітні 1622 р. від отруєної стріли під час Хотинської битви, він заповів своє майно на освітні, наукові і благодійні цілі, а 1500 злотих подарував Київській і Львівській братським школам. Поховано славного лицаря України в Києві на Подолі при церкві Богоявленського братства.

 

Корсунська битва.

16 травня 1648 р. Одна з найяскравіших перемог повстанського війська над армією Речі Посполитої на початку Визвольної війни. Гетьман М. Потоцький, довідавшись про поразку його війська у битві під Жовтими Водами, де потрапив у полон його син Стефан, прибув 10 травня з головними силами з Черкас до Корсуня й фортифікував табір поблизу міста. Туди вирушив з військом Б. Хмельницький. Вдавшись до воєнних хитрощів (до противника було підіслано одного з козаків з дезинформацією), він виманив польське військо з добре укріпленого табору. Залишивши напризволяще частину обозу, загони Потоцького почали відступати до Білої Церкви. В урочищі Гороховій Діброві поблизу Корсуня вони потрапили у засідку. В тил Потоцькому вдарив Хмельницький з козацькою кіннотою і татарською ордою, а з флангів польське військо атакували козаки під проводом М. Кривоноса. Противник зазнав нищівної поразки. Серед багатьох тис поляків у полон потрапили М. Потоцький та його заступник, польний гетьман М. Калиновський. Разом з іншими знатними особами Хмельницький подарував їх кримському ханові Повстанці здобули чимало зброї, припасів, різного добра. Корсунська битва знаменувала собою небувалий доти розмах визвольної боротьби.

 

Битва під Пилявцями.

13 вересня 1648 р. Одна з найбільших перемог селянсько-козацького війська над польським на першому етапі Визвольної війни. Після поразок у битві під Жовтими водами і Корсунській битвах уряд Речі Посполитої вирішив раз і назавжди покінчити з повстанням під проводом Б Хмельницького. Покласти йому край мало 40-тис військо на чолі з Д. Заславським, М. Остророгом і С. Конецпольським. У перших днях вересня 1648 р. воно вирушило на Волинь. Назустріч йому пішла 80-тис селянсько-козацька армія Хмельницького. Біля с. Пилявці(міжмм. Літином і Старокостянтиновом) на Поділлі війська зустрілися Хмельницький наказав збудувати укріплений табір, у якому засіла піхота. Поряд, в іншому таборі, розташувалася козацька кіннота під командуванням М. Кривоноса. Повстанські й польські сили розділяла р. Пилявка (Іква). Битва розпочалася вранці, коли поляки заволоділи греблею, що сполучала обидва береги. Але під вечір військо Хмельницького відбило цей ключовий стратегічний пункт. Не витримавши сильного артилерійського вогню і навального удару козацької кінноти, поляки кинулися втікати. Ватажки, пани та шляхта, переодягнені простими селянами, бігли попередую Повстанці переслідували їх майже до самого Львова. Військо Хмельницького захопило величезні трофеї. Одних гармат виявилося понад 100. Внаслідок Пилявецької битви було визволено від польського панування Поділля і Волинь.

 

Зборівський мирний договір.

5-6 серпня основні українські та польські сили зустрілися під Зборовом у Галичині. В перебігу битви селянсько-козацьке військо, зламавши опір польського, вдерлося до ворожого табору. Поразка королівської армії була неминучою. Але Ян Казимир підкупив союзника Хмельницького кримського хана Їслам-Гірея III. Погрожуючи виступити на боці Польщі, той зажадав від козацького гетьмана припинити битву Хмельницькому довелося вступити в перетрактації з Яном Казимиром і укласти невигідний для України Зборівський мирний договір.

За його умовами козацький реєстр обмежувався 40 тис. чол., а тоді під корогвами Хмельницького стояло понад 150 тис. козаків. Польське військо й адміністрація втрачали право перебувати у Київському, Брацлавському й Чернігівському воєводствах. Волинь, Поділля і частина Київщини залишилися під владою Речі Посполитої. Селяни, що не потрапили до козацького реєстру, мали повернутися під владу своїх панів. Хмельницькому було передано у володіння м. Чигирин. Учасникам Визвольної війни польський уряд оголосив амністію. Але на тлі Зборівської перемоги всі ці здобутки Б. Хмельницького виглядали надто скромними. Народ не прийняв умов Зборівської угоди й відповів на неї низкою повстань проти польського гноблення.

 

Битва під Берестечком.

18 червня — 10 липня 1651 р. Відбувся один з кульмінаційних моментів Визвольної війни. На початку лютого 1651 р. підступно порушивши Зборівську мирну угоду 1649 р. між урядом Речі Посполитої і Б. Хмельницьким, польське військо під проводом М. Калиновського вдерлося на козацьку територію і наприкінці місяця облягло Вінницю. Повстанські загони І. Богуна розбили нападників, примусивши їх відступити на Волинь. Там 12 травня вони з'єдналися з основними силами Речі Посполитої на чолі з королем Яном Казимиром. У червні до Берестечка наблизився Б. Хмельницький з козаками й союзниками — татарами кримського хана Іслам-Гірея III.

18 червня між супротивними сторонами розпочалися дрібні сутички, а 20-го відбулася генеральна битва. Польське військо не змогло прорвати правого флангу Хмельницького, де стояли козаки, тому вдарило по лівому. Татари, які там оборонялися, не витримавши артилерійського вогню й натиску регулярного війська, кинулися втікати. Намагаючись зупинити орду, Хмельницький несподівано потрапив у полон до свого союзника — кримського хана. Зрада Іслам-Гірея поставила козаків у надзвичайно скрутне становище їхній табір було оточено з трьох боків, а з четвертого — шлях заступало непролазне баговиння. І Богун, узявши на себе загальне командування українським військом, у ніч на 10 липня наказав збудувати переправу-гатку через болото і р. Пляшівку. Під час відступу полягло багато козаків, особливо в бою з поляками, що вдерлися до незахищеного, по суті, табору. Однак Богунові пощастило вивести селянсько-козацькі полки на Київщину. Поразка під Берестечком негативно вплинула на подальший хід Визвольної війни.

 

 

Батозька битва.

23 травня 1652 р. Одна з найбільших перемог, здобутих у Визвольній війні військом Б. Хмельницького над польсько-шляхетською армією. Щоб убезпечити від козацького удару Молдову, цього союзника Речі Посполитої, уряд останньої послав проти ворога польського гетьмана М. Калиновського з 50-тис. королівською армією, підкріпленою 10 тис. німецьких найманців. На Поділлі, біля гори Батіг, неподалік м. Тростянця, Калиновський збудував укріплений табір. Йому на допомогу поспішали інші війська. За обставин, що склалися, Хмельницький розробив і здійснив класичну операцію з метою раптового оточення і знищення ворога. Обложивши зусібіч польський табір, козаки після кількох невдалих спроб таки вдерлися до нього. Особливо відзначилася кіннота під проводом І. Богуна. В Батозькій битві загинуло майже все польське військо разом з Калиновським. Козаки знищили й німецьку піхоту — його головну ударну силу. Підмога, що поспішала до Калиновського, після поразки останнього повернула назад. Сучасники порівнювали цю стратегічну операцію Хмельницького із славетною перемогою карфагенського полководця Ганнібала над Римом біля м. Канни 216 р. до н. е. Батозька перемога дала змогу Хмельницькому відмовитись від виконання умов тяжкого й ганебного для України Білоцерківського договору з Польщею 1651

Жванецька кампанія.

вересень —листопад 1653 р. Остання велика операція війська Хмельницького у Визвольній війні. 1653 р. знову загострилися відносини між урядом Речі Посполитої і Хмельницьким. У вересні чисельне польське військо на чолі з королем Яном Казимиром вдерлося на Поділля, але під Жванцем неподалік Кам'янця-Подільського потрапило в оточення сил Б. Хмельницького та його зрадливого союзника, кримського хана Іслам-Гірея III. Облога тривала 2 місяці. В королівському таборі вже бракувало харчів і боєприпасів, спалахнули епідемії. Справа йшла до капітуляції польського війська. Однак Іслам-Гірей віроломно, за спиною українського гетьмана, домовився з королем про перемир'я. За зраду хан одержав великі гроші. Зрештою, як наполягав Хмельницький, хан умовив-таки короля скасувати невигідний для повстанців Білоцерківський договір 1651 р. й відновити чинність Зборівської угоди 1649 p., прийнятнішої для Хмельницького та його війська. Але була це мала втіха для українського гетьмана. Якби не татарська зрада, він міг би знищити польське військо й захопити в полон Яна Казимира. Хмельницькому стало ясно, що на Крим годі покладатися. Невдала облога Жванця, мабуть, підштовхнула гетьмана до укладення Березневих статей із Росією 1654 р.

 

Гадяцький договір.

Розуміючи, що збройне зіткнення з Московською державою неминуче, І.Виговський починає шукати союзників. Швеція на той час уже фактично примирилась і з Москвою, і з Польщею. Покладатися на одних татар було небезпечно. Становище ж України постійно погіршувалося, зокрема до українських кордонів вирушило велике московське військо, знову активізувалася опозиція. Тоді Виговський розпочинає переговори з Польщею.

16 вересня 1658 р. між Україною і Річчю Посполитою було укладено Гадяцький договір, який передбачав: 1) Україна у складі Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств під назвою Князівства Руського об'єднувалася з королівством Польським і Великим князівством Литовським персональною унією, тобто особою спільного короля; 2) найвища законодавча влада належала Національним зборам депутатів від усіх земель Князівства Руського; 3) на чолі виконавчої влади мав стояти гетьман, який обирався пожиттєво і затверджувався королем; 4) князівство Руське повинно було мати свій суд, скарбницю, грошову одиницю, 40-тисячне військо, українське діловодство; 5) перебування польських та литовських частин на українській території заборонялося, а при нагальній потребі вони підпорядковувалися українському гетьманові; 6) загальна свобода віри, слова, друку тощо.

Укладаючи Гадяцький договір, І.Виговський прагнув, щоб Україна ввійшла до Речі Посполитої як рівноправний суб'єкт федерації. Однак Польща у принципових питаннях виявила непоступливість. Було відкинуто домагання українців про включення до складу Князівства Руського західноукраїнських земель; обмежувалися його права на міжнародні відносини; фактично ліквідовувалася створена під час революції нова модель соціально-економічних відносин; відкривалися можливості доступу в Україну польської шляхти тощо. Тому Гадяцький договір не міг повністю задовольнити українських державників.

 

 

Гетьманування П. Тетері.

1663 року, після зречення Ю. Хмельницького, гетьманом на Правобережжі став Павло Тетеря (1663-1665 pp.).Продовжуючи політичну лінію І. Виговського, спираючись на Запоріжжя й підтримку Речі Посполитої, Павло Тетеря намагався об'єднати під своєю владою Правобережну та Лівобережну Україну. Прагнучи розвивати союзницькі відносини з Польщею на засадах Гадяцького договору, правобережний гетьман вимагав від польського уряду: 1) підтвердити привілеї козацької старшини; 2) розв'язати церковне питання (скасувати залежність православної ієрархії від римо-католицької та повернути православним церкви, захоплені уніатами); 3) дозволити самостійні дипломатичні відносини з Молдовою й Волощиною; 4) розпочати мирні переговори з Московською державою.Після невдалих воєнних дій проти Якима Сомка, а згодом Івана Брюховецького, які намагалися об’єднати обидва береги України під владою Московського царства, гетьман намагався стабілізувати становище політичними засобами. Він вимагав від польського короля: 1) дозволу на переговори з Москвою; 2) усунення кількох представників польської адміністрації на Правобережжі; 3) звільнення з ув'язнення Ю. Хмельницького й митрополита Й. Тукальського-Нелюбовича. У боротьбі з противниками не міг розраховувати на підтримку народу, бо він ставився неприхильно до гетьмана, убачаючи в ньому ставленика Польщі. У липні 1665 року, зневірившись у подальшій боротьбі, П. Тетеря призначив наказним гетьманом М. Ханенка, проте до самої смерті так і не зрікся гетьманства.

 

Доба гетьмана І. Мазепи.

(? — 1.Х 1709). Гетьман Лівобережної України (1687—1708). Протягом 2-х десятиліть Мазепа з ласки царя залишався повновладним господарем Лівобережної України, входив до вузького кола довірених осіб Петра І. Був умілим адміністратором і воєначальником. Розбагатів, маючи у кріпосній залежності майже півмільйона селян. Суворо придушував повстання проти панського гноблення. Робив і деякі пом'якшення кріпакам. Ідеал суспільного устрою вбачав у Речі Посполитій. Залишився чужим для козаків, селян і міщан, які не надали йому підтримки у вирішальну мить. Мазепа опікувався ремеслами й торгівлею, багато зробив для розвитку міст. Був щедрим меценатом, збудував власним і державним коштом чимало церков і монастирів.

Коли в перебігу російсько-шведської війни (розпочалася 1700 р.) ворог вдерся в Україну й здобував перемоги над російськими військами, Мазепа, хибно оцінивши ситуацію, у жовтні 1708 р. перейшов на бік Карла XII з кількома тис. козаків. Врешті, зрозумівши, що прорахувався, він вступив у таємні переговори з царем, обіцяючи йому видати Карла XII. Але Петро І не повірив своєму колишньому улюбленцеві. На Україні розгорнулася народна війна проти загарбників. Після Полтавської битви 1709 р., в якій шведи зазнали розгрому, Мазепа разом з купкою прибічників і Карлом XII перебрався до Туреччини, де незабаром помер.

 

99. Пилип Орлик. «Пакт і Конституція…»

(11.Х 1673 —1742?). Гетьман українського козацтва на еміграції. Очолив групу старшин, яка склала «Конституцію прав і свобод українського війська». В ній, на думку деяких істориків, уперше в Європі було створено модель незалежної держави, заснованої на принципах демократії, хай і станово обмеженої.

Положення Конституції (1710): У тексті документа її автори називають територію держави Малою Руссю, Військом Запорозьким, Україною.

Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі. Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.

 

монголо-татарська навала на київську русь. встановлення золотоординського іга

На кінець XII – початок XIII ст. у Центральній Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чингісханом. Одразу ж почалися завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдало нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи почали у 1237 р. під орудою онука Чингісхана – Батия. Протягом 1237–1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі. У 1239 р. Батий захопив Переяслав і Чернігів і виступив на Київ, де правив воєвода Данила Галицького – Дмитро. Восени 1240 р. почався штурм. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стали Кам’янець, Із’яслав, Володимир, Галич. Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії – Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.Падіння 1240 р. міста Києва – центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники заснували нову державу в складі Монгольської імперії – Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестала існувати. На Русі встановилося іноземне іго на довгих 238 років. Золотоординська навала виявилася насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей – данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов’язок слов’янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях – баскаки

35. Соціально-економічний розвиток Русі За часів Київської Русі сформувалося феодальне сус­пільство в східних слов'ян,від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Спочатку в IX ст. форму­ється система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним еле­ментом цієї системи була данина, «полюддя». У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоп­люють і концентрують у своїх руках общинні землі, внас­лідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодін­ня великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті - бояр та православної церкви. У X—XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села, дарувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помістна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина- спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися у спадок, даруватися). Основними його верс­твами були: -смерди - більша частина селян, що мали приватне господарство, платили данину князю і були відносно вільними; - закупи - люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до фео­дала за купу (грошову позичку); - рядовичі - селяни, що уклали з феодалом ряд (до­говір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції; - челядь – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину; - холопи- населення, що перебувало у повній власності феодала. На ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя». Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в Х ст. ще однієї форми ренти- грошової, яка згодом стала найпоширенішою. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових техноло­гій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці. Відокремлення ремесла від землеробства, Налічувалося близько 60 різних ремісничих фахів. Провідними галузями були чорна металургія та обробка заліза. Найпоширенішими — дерев'яні ремесла (виготовлення возів, бочок, меблів) концентрація ремісників у «градах», активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.

36. Система влади на Русі Київська держава спершу не була чітко централізованою. За формою правління вона вважалася ранньофеодальною монархією. Протягом IX—XIII ст. влада зазнала складної трансформації. На цьому етапі виникла дружинна форма державності. її особливість полягала в тому, що дружина в руках князя була засобом примусу й управління, збору данини, захисту інтересів країни від ворогів, підкорення нових земель. Стосунки між князем і дружиною були неоднозначними: дружині не можна було наказувати, її потрібно переконувати. Правителі Русі другої половини X ст. — Святослав і Володимир — діють як справжні дружинні князі. Дружина у всьому їх слухається. Історики вважають, що в епоху Володимира дружинна форма державності почала відходити в минуле. ^ Дружина виконує лише військові функції, і вже не є фактором політичного життя, апаратом управління й судочинства. Відбувається процес її розшаровування, з'являється прошарок бояр, які стають правлячою суспільною групою. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія. Носієм монаршої влади був великий київський князь. У військовій сфері великий князь спирався на тисяцьких, соцьких, десяцьких, які, крім командування гарнізонами, виконували ще й адміністративні функції. У цивільній сфері княжу владу на місцях здійснювали посадники, волостелі, тіуни, мечники, сотники, вірники, ключники, діцькі, отроки, ябедники, які, крім адміністративного управління, виконували ще й окремі військові функції. Великого князя оточували "думці" — члени княжої ради з числа княжих мужів (великих бояр). У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Долю Русі вирішував тоді не великий князь, а група найвпливовіших місцевих князів. Загальнодержавні рішення ухвалювали на князівських зібраннях ("снемах"). Систему влади складали князь, боярська рада та народне віче. На місцях державну владу уособлювали князі, які мали власні "столи" у землях, уділах і волостях. Як правило, це були сини або інші близькі родичі великого князя. Загалом вони виконували ті ж функції, що й великий князь, але у межах відведеної їм території, де поступово відбувався перехід від дружинної організації управління до двірсько-вотчинної. Уся влада в князівстві була зосереджена у княже-дворі, а в боярській вотчині — в руках службовців князя, з яких складалася боярська рада. Вона у межах сучасних українських земель, особливо в Галичині, на відміну від російських чи білоруських, відігравала важливу управлінську роль.

 

37. Культура київської русі Величезне значення для розвитку культури мала поява писемності. Слов'янську азбуку створили близько 863 р. болгарські просвітителі Кирило та Мефодій (кирилиця, яка лежить в основі сучасних українського та російського алфавітів). Перша школа в Києві при Десятинній церкві була відкрита Володимиром Великим, ще більшого поширення набули школи за правління Ярослава Мудрого. Навчання грамоті розпочиналося з вивчення азбуки. Учні писали на восковій дощечці за допомогою писал-стрижнів із загостреним кінцем. Великі тексти писали на березовій корі (берестяні грамоти). 1037 року при Софійському соборі відкрили школу нового типу, де, крім грамоти, вивчали грецьку і латинську мови, основи філософії і медицини. Відомим лікарем у Києві був Агапіт, який умів робити хірургічні операції. Одним з най давніших зразків літератури є «Слово про закон і благодать», написане першим київським митрополитом Іларіоном близько 1050 р. В ньому піднімається значення християнства, яке протиставляється язичництву, високо оцінюється діяльність князя Володимира Великого за те, що зробив Русь відомою в усіх кінцях землі, висловлюється гордість за неї. Видатним письменником свого часу був великий князь Володимир Мономах, який написав «Повчання дітям» 1117. Найвидатнішим поетичним твором княжої доби є «Слово о полку Ігоревім» (1185-1187 pp.). Значна частина літератури належить до релігійної. Найбільш відомими є створені в другій половині XI ст. «Житіє Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія Печерського». У Києві був укладений перший давньоруський літописний звід 1037-1039 pp. Найвідомішим є літопис «Повість временних літ» (1113 p.), складений у Києво-Печерському монастирі ченцем Нестором (1056-1114 pp.), в якому виклад відноситься до 1110 року.. Відомі також «Київський літопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст. Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославича будується храм Богородиці, напрікінці X с який потім назвали Десятинною церквою Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. В 1037 р. зведено найбільший храм Київської Русі - Софійський собор. За його зразком у Чернігові будується Спаський собор, у Новгороді та Полоцьку - Софійські собори. Ярослав Мудрий споруджує у Києві Золоту браму .Центрами культури у Київській Русі були монастирі. Одним з них був Києво-Печерський монастир, заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм, на взірець того, який він же започаткував у Чернігові.В усіх великих містах існували іконописні майстерні. Розвивається книжкова мініатюра,наприклад «Остромирове євангеліє», 1056-1057., та «Ізборник Святослава прикрашене чудовими заставками і мініатюрами. Значного розвитку набув іконопис. Видатним живописцем ХП ст. був Алімпій, який написав знамениту ікону «Богоматір велика Панагія». Найвідомішим музичним виконавцем XI ст. був Боян. Особливу групу акторів і музикантів становили скоморохи — виконавці усної поезії, музичного фольклору. На Русі існували струнні інструменти (гуслі, гудки, лютні), духові (труби, флейти, сопілки), ударні (бубни, металеві таріл