Український націонал-комунізм: хвильовизм. шумскізм, волобуєвщина.

Як зауважив І. Лисяк-Рудницький у статті «Напрями української політичної думки», комунізм у його російській версії (більшовизм) не мав поширення в Україні, доки внаслідок більшовицької агресії її не було приєднано до Росії: «Радянській історіографії, незважаючи на величезні зусилля, не вдалося знайти в українського комунізму дореволюційних коренів. Певна річ, більшовицькі групи існували на Україні й до 1917 p., але вони поповнювали свій склад з міських етнічних меншостей — росіян і зрусифікованих євреїв. Нечисленні етнічно українські більшовики стояли зовсім осторонь від національно-визвольного руху країни. Неможливо назвати жодного більшовика, який би до 1917 р. зробив хоча б найменший внесок в українську літературу, науку чи суспільну думку».

У Радянській Україні цей напрям набув ознак українського комунізму, оскільки включив у себе національну складову, а також унаслідок більшовицького терору проти речників будь-якої іншої політичної ідеології. Цей аспект недооцінив І. Лисяк-Рудницький. Деякі з українських інтелектуалів прийняли комунізм щиро: «А все ж 1920-ті роки засвідчили значний зріст українського комунізму. Молодше покоління інтелігенції в Українській РСР відчувало, що традиційний народницько-демократичний світогляд застарів і став провінційним. Комуністична ідеологія вабила їх своїм динамізмом, науковими, як їм видавалося, засадами, світовими перспективами. Силою обставин українським комуністам випало боронити національні та державні інтереси своєї батьківщини». Однак виник конфлікт національних устремлінь в українському комунізмі з російським імперіалізмом як складовою російського комунізму: російський імперіалізм виявився для російських комуністів важливішим, ніж декларований принцип інтернаціоналізму і соціальної складової комунізму. З укріпленням комуністичного режиму «загравання» з українськими націонал-комуністами було відкинуто: було зведено нанівець задекларований суверенітет союзних республік, а знищення української нації з допомогою геноциду та етноциду стало важливим напрямом політичної практики комуністичної централізованої, диктаторської держави.

Першими зробили виклад позиції українського націонал-комунізму українські політичні діячі Сергій Мазлах (Робсман) (прибл. 1880 —?) і Василь Шахрай (1888—1919) у книзі «До хвилі. Що діється на Україні і з Україною», яку І. Лисяк-Рудницький розглядав у своєму есе «Український комуністичний маніфест» (існує припущення, що текст цієї книги був написаний переважно В. Шахраєм — народним комісаром військових справ першого радянського «уряду» в Україні 1917—1918 pp.). Автори книги виходили з теоретичних засад «революційного марксизму», що ґрунтувалися на марксистських теоретичних джерелах, працях Леніна, але вважали, що для здійснення революції Україна мала стати незалежною соціалістичною державою: «Українське національне питання, коли не буде вирішене зараз, у революційну добу, коли воно буде передане в наслідство історії, як іржа, буде точити соціально-економічний і культурно-політичний розвиток і України, й сусідніх держав». Подолати залишену царатом спадщину національного гніту можна тільки шляхом відокремлення і створення незалежних держав. Це — єдина запорука майбутньої дружби українського і російського народів: «Нова Росія і нова Україна — дві рівноправні сестри, дві вільні країни, дві незалежні, самостійні і в той же час об´єднані спільними інтересами, пошаною чемности одна до одної — ось до чого ми прагнемо, ось чим боліємо ми, ось до чого закликаємо ми». У своїй праці, як зазначав І. Лисяк-Рудницький, автори рішуче критикують політику російських комуністів стосовно України; «вони вивели на світло більшовицькі крутійства та лукавства щодо української національної проблеми».

У 20-ті роки XX ст. «націоналістичні ухили» в комуністичній опозиції в УРСР, які перебували у руслі «націонал-комунізму», на думку І. Лисяка-Рудницького, — поширене явище. Їх репрезентували М. Скрипник, В. Затонський, І. Кулик, О. Шумський, М. Хвильовий. Попри певну ідейну спорідненість, яку можна охарактеризувати як «націонал-комунізм», кожен із них мав свою систему політичних поглядів. Так, у статті «Микола Хвильовий» Лисяк-Рудницький звернув увагу на складність світогляду цього письменника і публіциста, виступив за вивчення цієї особистості в усій індивідуальній неповторності.