Соціально-економічний розвиток Української PCP у 1964 - 1985 pp.

Із усуненням 1964 р. від влади М. Хрущова настала «ера» Л. Брежнєва. Хрущовські реформи було згорнуто. З вересня 1965 р. децентралізовану систему управління (раднаргоспи) змінила випробувана — централізована. Загальносоюзним міністерствам знову була підпорядкована переважна більшість підприємств. Таким чином, корінних змін не планувалося. У промисловості планувалося посилення економічного стимулювання виробництва, розширення сфери госпрозрахункових відносин, створення ефективної системи стимулювання, скорочення кількості диктованих згори показників.

Спочатку такі заходи дали певні наслідки. Результати восьмої п'ятирічки (1965— 1970) підбадьорювали. Її підсумки були найкращими за останні 35 років. Дві третини промислової продукції було одержано завдяки підвищенню продуктивності праці.

Однак це був тимчасовий успіх. Акцент дедалі більше робився на безоглядній експлуатації сировинних запасів, зокрема нафти і газу, на досягненні миттєвого успіху будь-якими методами. Країна продовжувала йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку.

Економіка України не мала замкнутого технологічного циклу, тобто паливо і комплектуючі завозилися з інших регіонів СРСР. ВПК поглинав більшу частину капіталів, людських ресурсів, тому економіка мінімально турбувалась про людей та задоволення їх потреб. Освіта, наука, культура, медицина фінансувались за залишковим принципом. Таким чином, соціально-економічне життя переживало період застою.

Зростання кризових явищ в економічній сфері доповнювалось політично-ідеологічною кризою радянського ладу, яка невпинно зростала у 1970—1980-ті рр. Ідеологічним орієнтиром партійно-державного керівництва СРСР та УРСР була програма КПРС, ухвалена 1961 р. Основним положенням програми була побудова в СРСР до 1980 р. комунізму, що передбачав повне забезпечення матеріальних і духовних потреб радянських людей. У 1970-ті рр. стало ясно, що комунізм побудувати найближчим часом неможливо. Тоді партійне керівництво висунуло тезу про те, що в країні побудований так званий «розвинутий соціалізм», який на теперішній момент є найбільш досконалою формою суспільно-політичного ладу і передує комуністичному устроєві. Але при цьому наголошувалось, що «розвинутий соціалізм» є історично тривалим етапом суспільно-політичного устрою. У суспільстві формувалася ідея про те, що питання задоволення потреб людини майже вирішено, успішно розвиваються економіка, наука, освіта, культура, і повністю відсутні соціальні проблеми.

Після ухвалення нової Конституції СРСР 1977 р. та нової Конституції УРСР: 1978 р. в конституційну практику були внесені статті, за якими компартія проголошувалась «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром його політичної системи». Таким чином, була закріплена компартійна монополія на владу в країні.

Ліквідація раднаргоспів і перехід до централізовано-галузевого управління звузили повноваження республіки та її керівництва. Проти цього був перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест, хоча на словах він погоджувався з централізаторською політикою Москви. Однак він неодноразово виявляв твердість у відстоюванні інтересів республіки в конкретних сферах — в економічній, мовній і культурній. Невдоволення П. Шелестом у центрі зростало. 1972 р. на травневому пленумі ЦК КПУ Шелест був усунений зі своєї посади з формальним переведенням його заступником голови Ради міністрів СРСР. Новим керівником КПУ став Володимир Щербицький, що був висуванцем Л. Брежнєва. Він, як і Брежнєв, належав до так званого дніпропетровського клану партійно-державної еліти, що домінувала в СРСР у 1970—1980-ті рр. Підбираючи кадри, Щербицький виходив з найнадійнішого у партійних колах критерію — особистої відданості і старанно копіював те, що відбувалось у Москві. Внаслідок цього на керівних посадах у Києві швидко з'явилося 20 дніпропетровців, безмежно відданих своєму «благодійникові». Поступово в Києві склалося дніпропетровське земляцтво, члени якого висували на високі посади одне одного та своїх наближених осіб.