Партизанський, антифашистський та підпільний рух в Україні (1941 - 1944 pp.).

Історія руху опору є однією з найбільш сфальсифікованих тем Другої світової війни.

На українських землях рух Опору щонайменше був репрезентований трьома політичними течіями:

♦керованим радянською владою партизанським і підпільним рухом;

♦військовими формуваннями бульбівців, бандерівців і мельниківців, об'єднаними із часом в ОУН-УПА;

♦двома польськими арміями: прорадянською Армією Людовою та підпорядкованою лондонському еміграційному уряду Армією Крайовою, що вели боротьбу з гітлерівцями, у тому числі - на теренах України.

Кожний з цих рухів має свою версію історії збройної боротьби проти фашистських окупантів, котрі, зрозуміло, нерідко суперечать одна одній. Суперечності стосуються не лише інтерпретацій тих чи інших фактів, але й навіть визнання того, чи самі ці факти існували.

Пальма першості у фальсифікації руху опору належить, поза сумнівом, радянській історіографії. Дії партизанських загонів в Україні комуністична пропаганда трактувала як спонтанний опір українського населеннянімецькимзагарбникамівияврадянськогопатріотизму. Партизанські лідери зображувалися легендарними українськими героями, нащадками Хмельницького та запорозьких козаків. Однак принаймні на початковому етапі теза про спонтанність партизанського руху не відповідала історичній правді. Цей рух був штучним витвором, контрольованим радянським керівництвом. Організацією партизанських загонів займалися працівники НКВС і місцеві комуністи, яких або не встиглиевакуювати, абож спеціально залишилиутилу для ведення підпільної діяльності. Так, партизанським рухом у Чернігівській області керував перший секретар обкому партії Олексій Федоров, у Сумській області - старий комуніст, голова Путивльського міськвиконкому Сидір Ковпак. Радянська пропаганда перетворила Ковпака на легендарну фігуру ще до того, як виник масовий партизанський рух, з єдиною метою - завоювати популярність серед українського населення. Посаду комісара в його партизанському об'єднанні обіймав професійний офіцер та член підпільного ЦК КП(б)У Семен Руднєв. Іншим великим партизанським з'єднанням в Україні керував уродженець Уралу росіянин Олександр Сабуров, який перед війною служив в органах НКВС.

Основу для формування перших партизанських загонів становили радянські війська, яким не вдалося прорватися за лінію фронту. Окремо в тил німецьких військ закидалися радянські десантники, які мали завдання руйнувати комунікації, провадити саботаж, акти терору і тим самим пожвавити діяльність нечисленних партизанських груп. Досвід їхньої активності не був вдалим, оскільки сам рух yперші місяці війни не користувався підтримкою місцевого українського населення. До літа 1942 р. в Україні не існувало масового партизанського руху. Слабкість червоного руху опору була до певної міри спричинена особливостями сталінської передвоєнної доктрини. Вона не передбачала необхідності партизанського руху, оскільки, як вважалось, у разі нападу на СРСР ворог мав бути розбитий «малою кров'ю, з мінімальними втратами сил і засобів і на його ж власній території».

Партизанському керівництву вдалося здійснити координацію бойових дій як між окремими партизанськими загонами, так і узгодити їх з діями частин регулярної армії. У серпні 1942 р. партизанським угрупованням Ковпака, Федорова, Сабурова було поставлено завдання перейти 3 Брянських лісів на Правобережну Україну для розгортання там всенародного руху. Саме під керівництвом Штабу партизанського руху в серпні 1943 р. була проведена одна з найбільших партизанських операцій, що мала стратегічне значення - «Рейкова війна».

У складних умовах ворожого тилу боролось із нацистами й антифашистське підпілля. Особливо активний опір окупантам чинила молодь. Юнаки та дівчата стали найбільш масовими учасниками комуністичного руху Опору.

Завдяки цілеспрямованим заходам радянського керівництва партизанський рух на українських теренах упродовж 1943 р. став дійсно масовою силою. Німецька армія у північній і центральній частині України втримувала контроль лише у містах та вздовж шляхів сполучень. Зростання сили партизанського руху чималою мірою пояснюється зміною у ставленні до нього більшості українського населення. Це було прямим наслідком дворічного досвіду німецького окупаційного режиму. Партизанські загони, що проходили по українській території, збільшувалися за рахунок місцевого населення у 2-3 рази.

Радянська історіографія стверджувала, що у партизанському русі вУкраїні взяло участь півмільйона чоловік, які знищили за час війни півмільйона німецьких військовослужбовців. Насправді, як показують новітні дослідження, ця цифра є перебільшеною у 2-3 рази. Через партизанські загони за роки війни пройшло приблизно 180-220 тисяч чоловік.

До кінця літа група Боровця встановила контроль над значною частиною Полісся й проголосила себе «Поліською Січчю». Вона добивалася визнання як національна військова частина, однак німці згодилися визнати її лише як офіційну міліцію. Тому 15 листопада 1941 р. Боровець дав наказ розпустити «Поліську Січ» і приступив до створення з членів колишнього загону партизанського формування під назвою «Українська повстанська армія».

Подальше розгортання повстанського руху було зворотним боком посилення гітлерівського терору. Після репресій проти оунівців місцеві структури ОУН(б) одержали від свого керівництва завдання збирати зброю на місцях боїв і створювати бойові підрозділи. Новостворене військове формування одержало назву УПА (Українська Повстанська Армія). Офіційним днем її створення вважається 14 жовтня 1942 р. - день Покрови святої Богородиці.

Загалом, за весь час існування УПА й підпілля ОУН тут діяло 400 тисяч чоловік, тобто майже вдвічі більше, аніж у червоних партизанських загонах! Зрозуміло, що комуністичний партизанський і націоналістичний повстанський рухи перебували у конфронтаційних стосунках. Це, звичайно, послаблювало сили антифашистського руху Опору в Україні.