Особливості розвитку капіталізму в Україні (друга половина XIX ст.).

З 1855 р., коли на царський престол зійшов Олександр II, питання про ліквідацію кріпацтва стає на порядок денний. В кожні губернії створюються комітети для розробки проектів реформ, які потім мала опрацювати Головна комісія в Петербурзі. До складу її входило ряд українських дворян, такі, як Григорій Ґалаґан, Василь Тарнавський. В результаті активної роботи комісія запропонувала Олександрові II компромісний варіант реформи, який мав задовольнити інтереси більшості дворян.

19 лютого 1861 р. царським маніфестом кріпосне право було скасоване. Селяни отримували особисту свободу, проте втрачали частину землі, яка до цього була в їхньому користуванні. На півдні та сході України вони втратили до 30 відсотків своїх наділів. Виняток становило Правобережжя, де панувала польська шляхта, і уряд, аби привернути селян на свій бік, збільшив їхні земельні наділи на 20 відсотків. Всі селяни повинні були сплачувати викупні платежі за отриману землю протягом 49 років. До переходу на викуп селяни вважались тимчасовозобов'язаними і мали виконувати повинності. Лише на Правобережжі вони були переведені на обов'язковий викуп, а викупна плата зменшувалась на 20 відсотків.

У кращому становищі виявились також державні селяни. За законом 1866 року, за ними закріплювались усі наділи, які були в їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на душу в малоземельних губерніях і не більше 15 в багатоземельних. Викупні платежі для цих селян були встановлені у значно меншому розмірі, ніж для решти.

Одночасно в Україні була введена загальноросійська система селянського Кругова порука - загальна відповідальність у платежах, - яка до не існувала серед українських селян-подвірників, тепер була як до них, так і до лівобережних козаків.

Незважаючи на половинчастість реформи, 1861 р. став переломним для розвитку капіталізму в країні. Реформа внесла корінні зміни у розподіл земельної власності. Інтенсивно йшов процес розшарування селянства, утворювався клас підприємців і клас найманих робітників. Таким чином, було дано могутній імпульс розвиткові капіталістичних відносин.

Вслід за селянською було проведено ряд інших реформ, що стосувалися найважливіших питань державного устрою Російської імперії.

З 1864 р. запроваджено земельну та судову реформи. Земське самоуправління вводилося в усіх українських губерніях, крім Правобережжя, оскільки там мала перевагу польська шляхта, а до неї царський уряд після повстання 1863 р. не мав довіри. У виборах до земств брало участь все населення, що мало земельну власність, але при цьому виборці були поділені на три категорії: поміщиків, міщан та селян. Перевага надавалась поміщикам. Однак земства з моменту їх утворення розвивають широкий спектр діяльності, займаються розвитком медичного обслуговування, освітою, вдосконаленням сільського господарства, культурою, благоустроєм і т. д. В ряді земств, особливо на Полтавщині, відчутні були українофільські настрої. Серед земських діячів зросла плеяда активних учасників українського національного руху, як О. Русов, І.Шраг, В.Тарнавський, І. Лучицький, В.Самійленко та ін.

Отже, в бюрократичній системі імперського державного устрою з'явилась виборна структурна ланка. Хоч земства офіційно мали суворо обмежену компетенцію, вони перетворювались в осередки ліберального руху і привчали населення до самоврядування.

За судовою реформою, вводився позастановий, відкритий, незалежні від чиновників суд. Тепер судочинство відбувалося за участю двох сторін --обвинувачення та захисту, провину підсудного визначали присяжні судді, обрані населенням. Судова реформа в значній мірі сприяла оновленню правової системи, обмеженню станових привілеїв і формуванню нового почуття законності. Внаслідок реформи з'являється нова група високоосвіченої інтелігенції - адвокати-юристи.

У цей же час здійснювалась військова реформа. Більш ніж у півтора раза була скорочена армія, значна частина якої перебувала на території України. Для швидкого розгортання військ під час воєнних дій створювались військової округи. Пришвидшуються роботи на будівництві залізниць, які проходили через українську територію, оскільки саме на Півдні був основний театр воєнних: дій - Балканський. Розпочалося переозброєння армії, і військові замовлення активізували розвиток важкої промисловості. Для підготовки офіцерів замість кадетських корпусів створювались військові гімназії та училища, а також юнкерські училища, куди мали можливість вступити і юнаки недворянського походження.

Нарешті, з 1874р. замість рекрутських наборів запроваджувалась загальна військова повинність, тривалість служби обмежувалась 6 роками в армії і 7 роками на флоті. За умови одержання освіти строк служби значно скорочувався.

З 1864 р. почалась також реформа освіти. За цією реформою, всі типи І початкових шкіл перетворювались на початкові народні училища, керівництво якими передавалось повітовим і губернським училищним радам. Гімназії поділялися на класичні та реальні. У перших перевага надавалась гуманітарним предметам, і їх випускники могли без іспитів вступати до університеті. Реальні гімназії мали природничий ухил, і після їх закінчення молодь мала право вступу і лише до вищих технічних навчальних закладів. Кількість технічних вузів значно збільшується. Розширюється автономія університетів і вдосконалюються навчальні програми.

У 1870 р. царський уряд провів реформу міського самоврядування: в містах створювались міські думи, члени яких обиралися всіма платниками податків міста за безстановим принципом. Міські думи і їхні виконавчі органи, міські управи, займалися питаннями благоустрою, торгівлі, промисловості, охорони здоров'я та ін.

Таким чином, реформи 60-70-х років значно прискорили розвиток капіталізму в економічному житті і в соціальній сфері, були першим кроком на шляху реформування Російської імперії. Хоча їх обмеженість і непослідовність таїла в собі майбутні грізні соціальні конфлікти, внаслідок цих реформ Україна в другій половині XIX ст. невпізнанно змінилася.