Міжнародні системи валютних курсів

Ознайомившись із загальними принципами функціонування валютних курсів, розглянемо коротко три різні системи валютних курсів, що застосовувались країнами світу в недалекому минулому.

Першою системою встановлення валютних курсів був золотий стандарт. Ця система в чистому вигляді існувала протягом 1880-1913 рр.

Другою системою була Бреттон-Вудська система, яка існувала з 1944 по 1971 р.

Третьою системою, яка існує сьогодні, є Ямайська система, започаткована в 1976р.

Система золотого стандарту передбачала наявність таких трьох умов:

1. Кожна країна визначала золотий вміст своєї грошової одиниці.

2. Підтримка жорсткого співвідношення між своїми запасами золота і внутрішньою
пропозицією грошей.

3. Вільний рух золота між країнами.

За цих умов валютний курс дорівнює співвідношенню золотого вмісту валют. Ринковий валютний курс міг відхилятися від золотого паритету в той чи інший бік лише на вартість переведення золота із країни у країну, яку називали «золотими точками». Вихід за ці межі призводив до вивезення чи ввезення золота як платіжного засобу. В умовах золотого стандарту переливання золота із країни у країну зумовлювало встановлення фіксованих валютних курсів для будь-яких операцій.

Позитивними моментами золотого стандарту було те, що він сприяв зниженню невизначеності та ризикув міжнародній торгівлі і тим самим стимулював розвиток міжнародного товарообміну. Крім того, він автоматично вирівнював дефіцити й активи платіжних балансів. Головним недоліком золотого стандарту було те, що його існування робило неможливим проведення країнами незалежної грошово-кредитної політики, спрямованої на розв'язання внутрішніх економічних проблем.

Після Першої світової війни промислово розвинені капіталістичні країни зробили спробу відновити золотий стандарт, однак вони зазнали невдачі.

Бреттон-Вудська валюно-кредитна система. В 1944 р. основні учасники міжнародної торгівлі зустрілися на конференції у містечку Бретгон-Вуді у США й уклали угоду про післявоєнну міжнародну валютно-кредитну систему, яка одержала назву Бреттон-Вудської. Для її впровадження і керівництва був створений Міжнародний валютний фонд. Ця система намагалася зберегти стабільність валютних курсів і збільшити їх регулювання за рахунок зменшення ролі золота в даному процесі. Паритетні курси валют встановлювались і обраховувались у доларах США. Сам американський долар обмінювався на золото за фіксованою ціною 35 доларів за одну тройську унцію (31,1г. золота). Відхилення вільних ринкових курсів від офіційно заявлених паритетів унаслідок невідповідності попиту і пропозиції не могли перевищувати 1% в кожен бік від офіційних паритетів. Якщо ці відхилення ставали більшими, то центральні банки були зобов'язані скуповувати надлишки своїх валют або збільшувати їх пропозицію на валютних ринках.

Однак унаслідок недотримання та ігнорування правил і регламентувальних положень Бреттон-Вудських угод з боку окремих країн-учасниць, а також кризи долара внаслідок Корейської війни, ця система періодично переживала кризи і врешті-решт розсипалась.

Ямайська система коригованих "плаваючих" курсів, була схвалена на міжнародній нараді провідних країн членів МВФ у січні 1976 р. (м. Кінгстон, Ямайка). В основі цієї системи лежать "плаваючі" курси валют. Ці курси змінюються у відповідь на ринковий попит і пропозицію. Нова система працює так:

• деякі країни дозволяють своїм валютам вільно плавати протягом певного періоду часу;

• окремі держави "плавання" курсів своїх валют регулюють, щоб згладжувати їх
коливання;

• чимало країн проводить політику гнучких курсів із цільовими зонами, коли
індивідуально або колективно встановлюють зони, у межах яких валюти можуть вільно
плавати;

 

• багато країн, особливо малих і економічно відсталих, прив'язує курси своїх валют до
якоїсь основної валюти або "кошика" валют;

• деякі країни об'єдналися у валютні блоки для стабілізації курсів валют у відносинах
між собою і водночас допускають плавання курсів своїх валют щодо валют інших країн.

3. Платіжний баланс країни.

Платіжний баланс країни — це співвідношення між сумою фактичних грошових надходжень із-за кордону та сумою платежів іншим державам (їх громадянам, фірмам) за певний період. Він характеризує підсумок зовнішньоекономічної діяльності країни.

Платіжний баланс складається із двох головних статей: рахунку поточних операцій і рахунку руху капіталу. Рахунок поточних операцій включає експорт та імпорт товарів і послуг, чисті доходи від іноземних інвестицій та чисті грошові перекази. Його величина залежить від обсягу експорту, імпорту та валютного курсу. Сальдо цього рахунку - це чистий експорт NХ.

Рахунок руху капіталу включає приплив і відплив довгострокового і короткострокового капіталу в країну і з країни. Це пов'язано з кредитними відносинами, купівлею або продажем матеріальних та інших активів.

Капітал може здійснювати рух між державами у формі довготермінових кредитів або інвестицій.

Третьою частиною платіжного балансу є офіційні резерви.

Офіційні резерви - - це запаси іноземної валюти, що їх тримають центральні банки для урегулювання збалансованості платіжного балансу.

Дефіцит платіжного балансу означає, що населення країни, фірми та державні установи заплатили таким самим представникам інших держав більше, ніж отримали від них. Про величину дефіциту платіжного балансу можна судити із скорочення офіційних резервів (додатне значення у статті "Офіційні резерви"). Зростання офіційних резервів свідчить про активне сальдо платіжного балансу (від'ємне значення у статті "Офіційні резерви").

Бажаність чи небажаність активу чи дефіциту платіжного балансу залежить від причин, які їх викликали та їх стійкості впродовж певного часу.

В макроекономічному аналізі важлива роль відводиться вивченню взаємозв'язку між основними параметрами економіки й результатами зовнішньоекономічної діяльності. Цей зв'язок описує така формула: (I-S) - NX=0

Дана формула показує зв'язок між міжнародними потоками засобів, призначених для нагромадження капіталу (I-S) і міжнародними потоками товарів і послуг. (1-S) — це рахунок руху капіталу платіжного балансу, а NХ — рахунок поточних операцій.

Основна тотожність національних рахунків стверджує, що рахунок руху капіталу і поточний рахунок платіжного балансу зрівноважені. Якщо величина (1-S) є додатньою, а NХ — від'ємною, то маємо додатне сальдо руху капіталу і дефіцит поточного рахунку платіжного балансу. Це означає, що країна бере позики на світових фінансових ринках і імпортує більше товарів, ніж експортує. Якщо ж величина (1 - S) є від'ємна, а NХ додатня, то маємо дефіцит рахунку руху капіталу і додатне сальдо рахунку поточних операцій.

За цих умов країна виступає на світових фінансових ринках у ролі кредитора. Чужоземцям потрібні ці кредити тому, що дана країна продає їм більше товарів, ніж купує у них.

Отже, баланс руху капіталу і поточного рахунку показує, що міжнародні потоки фондів для фінансування нагромадження капіталу і міжнародні потоки товарів і послуг - це два боки однієї і тієї самої медалі.

 

4. Економіка митного захисту і вільної торгівлі. Міжнародні економічні
угрупування і організації.

Із теорій міжнародної торгівлі випливає висновок: обмеження у міжнародному товарообміні знижують його ефективність і можуть негативно впливати на розвиток національної економіки. Саме тому в післявоєнний період ООН проголосила основним принципом міжнародних економічних відносин принцип співробітництва і свободи торгівлі. Проте в сучасному світі поширеним є і протекціонізм — політика, спрямована на захист галузей національної економіки від чужоземних конкурентів через встановлення прямих і непрямих обмежень на імпорт.

Основні аргументи, що наводять на користь протекціонізму, такі:

• Захист від чужоземної конкуренції потрібен для нових галузей національної економіки, які народилися і ще не змужніли.

• Протекціонізм корисний тим, що він сприяє підвищенню зайнятості і дає змогу
реалізувати внутрішні програми економічного розвитку.

Протекціонізм породив багато бар'єрів у міжнародній торгівлі. До них належать:

1. Мита. Це податки, що їх накладають на імпортні товари. Вони вводяться як
для одержання доходу, так і для захисту внутрішнього ринку. Як наслідок підвищуються
ціни на імпортні товари, знижується попит на них.

2. Імпортні квоти.З допомогою квот держава встановлює максимальні обсяги
товарів, які можуть бути імпортовані у країну протягом певного періоду часу. Імпортні
квоти можуть бути більш ефективним засобом обмеження імпорту, ніж мита.

3. Нетарифні бар'єри. Вони зводяться до неофіційних обмежень або правил, які утруднюють країнам продаж товарів на закордонних ринках. До них належать система ліцензування, створення невиправданих стандартів щодо якості продукції та її безпеки,
бюрократичні перепони в митних процедурах та ін. Такі обмеження набули широкого поширення в сучасний період.

4. Добровільні експортні обмеження. Є відносно новою формою торговельних обмежень. Вони означають, що чужоземні фірми "добровільно" обмежують обсяг експорту в окремі країни. Здебільшого це робиться для того, щоб уникнути жорсткіших торговельних бар'єрів. Широко застосовуються у торгівлі між СІЛА та Японією.

Характеризуючи торговельні бар'єри, слід сказати, що їх ефективність різко знижується унаслідок того, що у відповідь торгові партнери застосовують такі самі обмеження.

Факти показують, що поступове усунення перепон на шляху товарообміну в післявоєнні роки сприяло безпрецедентному економічному розвитку світу і соціальному прогресу. Мита та інші обмеження зменшують ефективність економіки, знижують конкурентоспроможність національного виробництва і добробут людей, гі і? збільшують доходи уряду.

Чому ж мита та інші обмеження використовуються у світовій практиці, хоч розвиток вільної торгівлі приносить більшу вигоду? Відповідь криється в реаліях світового ринку на якому конкуренція не є досконалою, а нерівність діючих сил -правилом.

Із сказаного не можна зробити висновок, що бар'єри в торгівлі завжди приносять шкоду. Здебільшого вони корисні для національної економіки, особливо коли йде мова про підтримку нових, перспективних галузей виробництва, які ще не зміцніли, або про захист від зовнішньоекономічної експансії інших країн. Однак у кожному конкретному випадку лише глибокий науковий аналіз може дати відповідь щодо доцільності обмежень у зовнішній торгівлі.

Інтернаціоналізація господарського життя у сучасному світі стала закономірністю і насамперед проявляється в інтеграційних процесах. Економічна інтеграція — це процес формування при активному сприянні з боку держав-учасниць глибоких, стійких і всебічних зв'язків між національними господарствами групи країн, унаслідок чого формується регіональний народногосподарський комплекс.

Найбільшого розмаху інтеграція досягла в Західній Європі в рамках Європейського Союзу. Всі держави, які входять у це угруповання, усувають бар'єри на шляху вільного руху товарів, послуг, робочої сили та капіталу. Внаслідок того створюється величезний ринок, який є передумовою для швидкого розвитку економіки. На початку 1999 р. ці країни ввели спільну грошову одиницю — євро.

Інтеграційні угруповання виникли в Північній Америці (США, Канада, Мексика), у Південній Америці, Африці й Азії

Поряд з інтеграцією у світовій економіці швидко поширюються транснаціональні корпорації (ТНК): великі фірми промислово-розвинутих країн, які будують або скуповують за кордоном підприємства, відкривають там свої філіали, організовують виробництво, збут своєї продукції і т.ін. Вони роблять значний вплив на економіку і політику країн. Проте їх роль у світовій економіці неоднозначна. З одного боку, ТНК сприяють розвитку економіки окремих країн, а з другого — випомповують із них значну частку національного доходу, деформують структуру національного виробництва.

Незважаючи на високу інтегрованість світової економіки, вона мало захищена від економічних струсів і ризику, які в 1973 — 1974, 1979 -1980 роки були значними у зв'язку з різким підвищенням цін на нафту, а наприкінці 1998 р. — у зв'язку з крахом великих інвестиційних фондів, що працюють на міжнародних ринках, і панікою на фондових біржах.

Щоб зменшити впливи потрясінь, країни укладають багатосторонні угоди й союзи, здійснюють нагляд за валютними курсами, координують свою макроекономічну політику та ін.

Важливу роль у розвитку міжнародного співробітництва й регулюванні міжнародних відносин відіграють такі інститути, як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк та Всесвітня торговельна організація (ВТО).

Україна є членом більшості міжнародних економічних організацій і готується до вступу у ВТО.

 

Т Е С Т И