Фіскальна політика. Державний бюджет.

Фіскальна (бюджетно-податкова) політика держави – система регулювання економіки шляхом використання державних витрат і податків. Основні цілі фіскальної політики: пом‘якшення циклічних коливань; забезпечення стійкого економічного зростання; досягнення високого рівня зайнятості за помірних темпів інфляції. Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки. Регулюючи структуру і співвідношення між окремими частинами державного бюджету, фіскальна політика впливає одночасно на економічний розвиток й стан державного бюджету і тому виконує дві взаємопов‘язані функції – стабілізаційну і фіскальну.

Економічною основою активності держави є державний сектор. Економічна активність держави проявляться через її відносини з приватним сектором на ринку благ щодо витрат державного бюджету (закупівля товарів та послуг, чисті трансфертні виплати та субсидії, погашення державного боргу) та поступлень до нього (продаж товарів та послуг, податки, створення державного боргу). Державний сектор пов’язан з іншими секторами економіки через чисті податки - Т (різниця між податковими надходженнями до бюджету і державними трансфертними платежами приватному сектору), державні закупівлі товарів та послуг – G (платежі держави за придбані товари та послуги, заробітна плата державних службовців), а також через державні позики на фінансових ринках (здійснюються за наявності дефіциту державного бюджету).

Фіскальна політика здійснюється у двох формах: дискреційної та недискреційної. Недискреційна (автоматична) фіскальна політика не потребує спеціальних рішень уряду, тому що заснована на дії вмонтовані (автоматичних) стабілізаторів – механізмів, які підтримують економічну стабільність на основі саморегуляції. До них належать: прогресивна податкова система; виплати у разі безробіття, малозабезпеченості; субсидії фермерам; система участі у прибутках. У фазі циклічного підйому вмонтовані стабілізатори приводять до зростання податкових надходжень до державного бюджету, зменшення соціальних трансфертів і формування його профіциту. Під час спаду відбувається зворотній процес. Це пасивна фіскальна політика.

T,G

T

 

Профіцит

G

 

Дефіцит

 

Y1 Y* Y2

Y

Рис. 12.2. Вмонтована стабільність.

Бюджетні дефіцити здійснюють стимулюючий вплив, а бюджетні профіцити – стримуючий вплив на розвиток економіки. Чим прогресивніша податкова система, тим вища вмонтована стабільність. Автоматичні стабілізатори не можуть на 100% попередити небажані коливання сукупного попиту, проте вони зменшують амплітуду економічних коливань. Тому з метою стабілізації макроекономічної ситуації уряд застосовує також заходи дискреційної фіскальної політики.

Дискреційна фіскальна політика – політика уряду, спрямована на зміну у доходах та видатках державного бюджету з метою впливу на реальний обсяг національного виробництва, зайнятість, валютний курс та стан платіжного балансу. Термін “дискреція” означає, що зміна в податках і видатках залежить від свідомих рішень парламенту чи уряду, що приймаються на основі діючих законів. Це активна фіскальна політика уряду. У залежності від мети впливу на сукупний попит фіскальна політика може бути стимулююча та стримуюча. Експансіоністська (стимулююча) фіскальна політика здійснюється для стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду. Уряд створює дефіцит державного бюджету на основі зростання державних видатків або зниження податків, або поєднання цих заходів.

 

 

Сукупні витрати, Е Е=С+І+G+ ΔG

В

 

А Е=С+І+G

 

 

Y₀* Y₁* Дохід, випуск,Y

Рис.12.3. Вплив державних видатків на рівноважний ВВП (за моделлю “витрати-випуск)

 

Рестриктивна (стримуюча) проводиться в період підйому і цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок за рахунок зростання податків та зниження державних витрат, або поєднання цих заходів. Всі ці заходи здійснюють вплив як на сукупний попит, так і на сукупну пропозицію. На проведення активної фіскальної політики впливають труднощі макроекономічного прогнозування, обумовлені недосконалістю економічної інформації, мінливості економічних очікувань, а також існування значного внутрішнього лагу ( час від моменту зміни економічної ситуації до прийняття урядом відповідних рішень і навпаки).

Фіскальна політика держави в короткотерміновому періоді супроводжується ефектамимультиплікаторів державних витрат, податків та збалансованого бюджету. Мультиплікативні ефекти відіграють важливу роль при виборі заходів бюджетно-податкової політики. Бюджетний мультиплікатор (мультиплікатор державних витрат) – відношення зміни реального національного доходу до зміни державних витрат, що обумовили його. Податковий мультиплікатор – відношення зміни реального національного доходу до зміни податків, що обумовили його. Мультиплікатор збалансованого бюджету - однакове збільшення державних витрат і податків викликає зростання доходу на величину, що дорівнює приросту державних витрат і податків. Мультиплікативний ефект від зниження податків є слабшим за ефект від зростання державних витрат.

Основними джерелами доходів держави є податки (система обов‘язкових платежів суб‘єктів господарювання державі) та надходження від зовнішньо-економічної діяльності. За економічним змістом податки - це система фінансових відносин між державою та платниками податків щодо наповнення державного бюджету. Податки складають близько 90% надходжень в державний бюджет. За допомогою податків стимулюються економічне зростання, структурні реформи, здійснюється регіональна та екологічна політика, забезпечується обороноздатність країни, розвиток освіти, науки, охорони здоров‘я, пенсійне забезпечення тощо. Податки впливають на економіку через використовуваний дохід економічних агентів та зміну відносних цін.

Основними функціями податків є:

- фіскальна (централізація частини національного доходу в державному бюджеті на загальносуспільні та державні потреби);

- розподільча (перерозподіл національного доходу між галузями виробництва, підприємствами та фізичними особами);

- регулююча (вплив податків на величину сукупних видатків і доходів платників).

Основними принципами побудови податкової системи, як сукупності податків та обов‘язкових платежів, законодавчо встановлених державою з метою наповнення доходної частини бюджетів різного рівня, є:

- загальність (податки сплачують всі суб‘єкти, які отримують доходи та володіють майном);

- стабільність (високий рівень гарантії, що передбачені законом податки будуть надходити в бюджет);

- обов‘язковість (примусовість податків);

- соціальна справедливість (встановлення податкових ставок і податкових пільг так, щоб усі платники були б в однакових умовах, щоб податковий тягар несли більше багаті верстви, ніж бідні);

- економічна ефективність (податкова система не повинна перешкоджати ефективному розподілу ресурсів).

Податки класифікуються за різними ознаками. Відповідно до порядку стягнення податки поділяються на прямі та непрямі. Прямі стягуються безпосередньо з доходів або майна юридичних та фізичних осіб. Непрямими податками є податки, якими обкладаються ціни на товари та послуги – акцизи, мито, податок на додану вартість. Чим біднішою є країна, тим більше вона покладається на непрямі податки, особливо на податки від зовнішньоекономічної діяльності. З погляду зміни податкових ставок (розміру податку на одиницю оподаткування) у міру зростання доходу, вони поділяються на:

- прогресивні (середня ставка підвищується у міру зростання доходу);

- пропорційні (середня ставка податку залишається незмінною за будь-яких обсягів доходу);

- регресивні (податкові ставки знижуються у міру зростання доходу).

Виходячи з того, в який бюджет скеровані податкові надходження, податки поділяються на загальнодержавні (надходять до державного бюджету) та місцеві (надходять до місцевого бюджету). Існують ще цільові податки, які стягуються цільовим призначенням на певні потреби (наприклад, будівництво доріг тощо).

Доходна частина державного бюджету є фінансовою основою здійснення соціальних програм підвищення життєвого рівня населення, проведення заходів щодо соціального захисту населення, розвитку освіти, науки, культури, охорони здоров‘я, соціального забезпечення, реалізації інших соціальних програм. Проте податки призводять до зменшення рівноважного обсягу національного виробництва. Це вилучення з економіки, так само як і заощадження та імпорт.

Застосовуючи фіскальні заходи впливу на сукупний попит в залежності від фази економічного циклу, держава стимулює або стримує економіку. У відповідності до кейнсіанській теорії в моделі “сукупний попит – сукупна пропозиція” застосування державою зниження податків обумовить збільшення сукупного попиту і, відповідно, зростання реального ВВП та рівня цін. Згідно ж з теорією економіки пропозиції ці наслідки доповнюються ще й збільшенням сукупної пропозиції. Тому що зниження податку на дохід збільшить заощадження домогосподарств, які перетворюються в інвестиції. Зниження особистих податків означатиме підвищення реальної заробітної плати і посилить трудову мотивацію. Зменшення податку на прибуток суб‘єктів господарювання підвищить доходність інвестицій і за даної відсоткової ставки буде сприяти зростанню інвестиційного попиту, підвищенню норми нагромадження капіталу й створить передумови для економічного зростання. На думку прихильників цієї теорії зниження податків має набагато більший стабілізаційний ефект, ніж це вважають кейнсіанці. Тому одним з факторів економічного зростання прихильники теорії економіки пропозиції розглядають зниження податкових ставок. На їхню думку, за певних умов зменшення рівня оподаткування до певної межі може викликати зростання ВВП як податкової бази і таким чином забезпечити зростання податкових надходжень до бюджету. Американський економіст А.Лаффер довів, що надмірний податковий тягар підриває стимули до інвестування, знижує трудову активність, сприяє тінізації економіки. Крива Лаффера показує залежність між податковими ставками ї податковими надходженнями до державного бюджету (рис.12.4).

Обсяг податкових надходжень залежить від середньої ставки податку. За нульової ставки держава не отримує податків. Підвищення ставки до певного рівня “m” супроводжується збільшенням податкових надходжень до бюджету, Подальше зростання ставки податку обумовить тінізацію економіки та їх скорочення. “ Ефект Лаффера ” полягає в тому, що зменшення податкових ставок викличе скорочення доходу держави. Проте таке скорочення буде нетривалим і у довгостроковій перспективі зниження податків буде сприяти зростанню заощаджень, інвестицій та зайнятості.

 

 

 

Податкові

надходження, T Тмах

 

t max Податкова ставка, t

Рис.12.4. Крива Лаффера.

 

Вплив фіскальної політики на економіку здійснюється через державний бюджет. Державний бюджет – фінансовий план доходів і видатків держави на рік. Державний бюджет виконує дві основні функції: розподільчу (забезпечує формування та використання грошових коштів держави на задоволення суспільних потреб), контрольну (гарантує формування грошових коштів та використання їх за передбаченими напрямками), стабілізаційну (регулює хід економічного циклу). Розмір державного бюджету, його структура, співвідношення між доходами і видатками визначає можливості фіскальної політики, яка, у свою чергу, впливає на стан державного бюджету. Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки. Регулюючи величину, структуру та співвідношення між надходженнями та видатками державного бюджету, уряд впливає на основні параметри економічного розвитку країни.

В залежності від фази економічного циклу фіскальна політика обумовлює неоднакові бюджетні наслідки. Під час спаду виробництва ефективною вважається стимулююча (експансіоністська) політика – збільшення державних закупівель або зниження чистих податків, або застосування цих заходів одночасно. Наслідком такої політики є формування або збільшення бюджетного дефіциту. В умовах інфляції, обумовленої надмірним сукупним попитом, використовують стримуючу (рестриктивну) політику – зменшення державних закупівель, підвищення чистих податків, або застосування таких заходів одночасно. Наслідком такої політики стає скорочення бюджетного дефіциту або бюджетний профіцит.

Стан державного бюджету залежить не тільки від дискреційних заходів фіскальної політики, а й циклічних коливань в економіці. Під час спаду виробництва стан державного бюджету погіршується, тому що внаслідок автоматичного скорочення податкових надходжень до бюджету і збільшення трансфертних платежів виникає або збільшується бюджетний дефіцит Економічне зростання обумовлює протилежні наслідки.

Державний бюджет має бути збалансованим, тобто видатки мають дорівнювати доходам. При перевищенні витрат над доходами має місце дефіцит державного бюджету. Якщо доходи перевищують витрати, то формується його профіцит ( надлишок ). Відношення суми дефіциту до ВВП, виражене у відсотках, називається рівнем дефіцитності бюджету. Безпечними для стабільності економіки вважаються 1-2%. Майже всі країни світу мають дефіцит державного бюджету. Причинами виникнення і зростання бюджетного дефіциту є: економічні кризи, мілітаризація економіки, економічна нестабільність, зростання заборгованості місцевих бюджетів, інші витрати державного бюджету. Зростання бюджетного дефіциту обумовлює інфляційні процеси, кризу державних фінансів, грошової системи, посилення податкового тягаря, зростання диференціації в доходах населення, послаблює мотивацію до праці

Вплив фіскальної політики на державний бюджет оцінюється за допомогою концепції бюджету повної зайнятості (структурний бюджет) та циклічного бюджету. Бюджет повної зайнятості (структурний бюджет) відображає рівень урядових видатків, надходжень і дефіцитів за умов потенційного ВВП. Зміна цього бюджету характеризує напрям впливу фіскальної політики на зміну сукупного попиту. Циклічний бюджет є наслідком впливу ділового циклу на державний бюджет, його доходи, видатки і сальдо. Циклічний бюджет розраховують як різницю між фактичним і структурним бюджетом. Фактичний бюджет відображає реальні видатки, надходження і дефіцити за певний період.

Розрізняють фактичний, структурний і циклічний дефіцит державного бюджету6

- фактичний дефіцит складається під впливомдискреційної бюджетно-податкової політики (структурний дефіцит) і циклічних коливань в економіці (циклічний дефіцит);

- структурний дефіцит – різниця між надходженнями в бюджет за повної зайнятості за наявних податкових ставок і фактичними видатками;

- циклічний дефіцит - різниця між фактичним і структурним дефіцитами. Циклічний дефіцит є наслідком коливань економічної активності в ході ділового циклу. Якщо фактичний дефіцит перевищує структурний, то формується циклічний дефіцит, а при перевищенні структурного над фактичним - циклічний надлишок. Зміна розміру циклічного дефіциту визначається змінами в структурі податків і державних видатків.

Ефективність фіскальної політики залежить від визначення джерел дефіцитного фінансування. Фінансування бюджетного дефіциту здійснюється шляхом запозичень у населення, у центрального банку, зовнішніх. Тому основними способами збалансування державного дефіциту є підвищення податків, додаткова емісія грошей, державні позики. Підвищення податків має свої межі – надмірне зростання податкових ставок призводе до тінізації економіки. Рівень оподаткування (податковий тягар) вимірюється середньою податковою ставкою (відношенням реальної суми усіх податків до величини доходів фірм і домогосподарств). Таким граничним рівнем вважають 40%.

Іншим методом збалансування державного бюджету є додаткова емісія грошей. (грошовий спосіб фінансування, або монетизація бюджетного дефіциту). Монетизація дефіциту відбувається не тільки через додаткову емісію грошей, а й через збільшення кредитів центрального банку державним підприємствам за пільговими процентними ставками та ін. Застосування емісійного способу фінансування дає державі можливість отримувати додаткові доходи у вигляді сеньйоражу. Сеньойораж - доход, що утворюється внаслідок випуску в обіг додаткової кількості грошей. Він дорівнює різниці між сумою додатково випущених грошей і затратами на їх випуск. Сіньйораж виникає й тоді, коли темпи приросту грошової маси перевищують темпи зростання реального ВВП і внаслідок цього зростають ціни. У такому випадку всі суб‘єкти господарювання сплачують своєрідний інфляційний податок і частина їх доходів перерозподіляється на користь держави. Проте цей дуже зручний спосіб збалансування бюджету часто призводе до інфляційного зростання цін. Використовуючи інший метод зрівнювання доходів і видатків держави - позику, уряд мобілізує додаткові кошти для покриття своїх видатків шляхом випуску і продажу державних цінних паперів населенню і комерційним банкам й отримує за це гроші. Цей метод не викликає інфляції, але призводе до формування державного боргу.

Чи може фіскальна політика виконувати одночасно і стабілізаційну, і фіскальну функцію? Для відповіді на це питання застосовують декілька концепцій збалансування державного бюджету. Перша – збалансування бюджету на щорічній основі - державні витрати повинні вирівнюватися з доходами щорічно. Проте такий підхід підриває стабілізаційну функцію фіскальної політики. Так, якщо спостерігається падіння ВВП, то автоматично зменшуються чисті податки і формується дефіцит бюджету. Для збалансування бюджету на щорічній основі потрібно дискреційно підвищити чисті податки або зменшити державні закупівлі. Ці заходи є стримуючими для економіки і обумовлять ще більше падіння виробництва.

Друга концепція передбачає збалансування бюджету на циклічній основі - бюджет повинен балансуватися не щорічно, а в межах економічного циклу. Для стимулювання економіки під час падіння виробництва держава дискреційно зменшує чисті податки і збільшує державні закупівлі., що призводе до формування дефіциту бюджету. Проводячи стримуючу політику під час інфляційного зростання, держава дискреційно підвищує чисті податки і скорочує державні закупівлі, що спрямовує бюджет до надлишку. Надлишок бюджету під час інфляційного зростання повинен перекривати бюджетний дефіцит під час падіння економіки і тому в межах економічного циклу бюджет повинен балансуватися. Проте внаслідок того, що падіння і зростання неоднакові за глибиною і тривалістю, гармонія між профіцитом і дефіцитом не встьановлюється й збалансованість бюджету не досягається. Неможливо одночасно забезпечити реалізацію і стабілізаційної функції фіскальної політики, і збалансувати бюджет. Уряд визначає пріоритети і, як правило, перевага надається стабілізаційній функції. Тому в основі фіскальної політики повинна лежати концепція функціональних фінансів – допускається незбалансованість бюджету. Перевага надається стабілізаційній функції, тому що макроекономічна стабільність є метою фіскальної політики, а державний бюджет - це інструмент її досягнення.

Державний борг – заборгованість держави щодо внутрішніх та зовнішніх позик, які залишилися після відрахування погашеної їх частини; сума накопичених за попередні роки дефіцитів державного бюджету мінус його позитивне сальдо. Основними причинами формування державного боргу є: надмірні державні витрати; циклічні спади; скорочення податків без відповідного зменшення державних видатків; недостатні надходження від зовнішньої торгівлі; зобов‘язання за невиконаними кредитними угодами юридичних осіб, гарантом яких виступив уряд; вплив політичних факторів. Важливе значення має не стільки абсолютний розмір державного боргу (борг зростає у міру збільшення ВВП, на його величину впливає інфляція), скільки відносні показники заборгованості - відношення боргу до ВВП і суми обслуговування боргу до ВВП (так званий “ тягар боргу ”). Його величина залежить від рівня процентної ставки, що впливає на розмір виплат по боргу; темпів зростання реального ВВП та обсягу первісного бюджетного дефіциту.

Державний борг поділяється, з одного боку, на внутрішній (сума зобов‘язань перед резидентами країни) і зовнішній (сума зобов‘язань перед нерезидентами країни) та з іншої, на капітальний (до нього належить вся сума випущених, але не погашених боргових зобов‘язань держави) і поточний (виплати держави відсотків кредиторам; погашення зобов‘язань, за якими наступив термін сплати). Внутрішній борг уряду країни не справляє суттєвого негативного впливу на економіку,тому що не супроводжується вивезенням матеріальних цінностей за кордон. Його наслідком є перерозподіл доходів всередині країни. Зовнішній борг лягає тягарем на країну внаслідок не тільки необхідності сплати відсотків і погашення богу, а й можливого політичного та економічного втручання в національну економічну політику. Важливими показниками заборгованості країни є:

- зовнішній борг як відсоток експорту та відсоток ВВП;

- сума платежів з обслуговування боргу (відношення суми виплат з обслуговування боргу до величини експорту товарів і послуг);

- коефіцієнт обслуговування боргу (відношення суми виплат з обслуговування боргу до величини експорту товарів та послуг);

- реальний борг на душу населення.

Хоч державні позики є головним джерелом покриття бюджетних дефіцитів і таким чином впливають на сукупний попит і сукупну пропозицію, проте зростання державного боргу має негативні наслідки для економіки, які поділяються на короткострокові та довгострокові. Короткостроков і пов‘язані із так званою “проблемою (ефектом) витіснення ” Держава, позичаючи кошти за допомогою випуску цінних паперів, збільшує попит на гроші, створює конкуренцію приватним фірмам на ринку капіталів, тоді як центральний банк обмежує пропозицію грошей. Зростання процентних ставок знижує інвестиції у приватному секторі і частково споживчі видатки й гальмує економічний розвиток. Отже, боргове фінансування бюджетного дефіциту послаблює ефективність стимулювальної фіскальної політики. Початковий позитивний вплив бюджетного дефіциту на економіку послаблюється не тільки за рахунок “ефекту витіснення”, а й за рахунок негативного ефекту чистого експорту. При зростання внутрішніх процентних ставок відбувається збільшення зовнішнього попиту на вітчизняні цінні папери і, відповідно, на національну валюту. Її обмінний курс підвищується, що спричиняє зниження експорту та зростання імпорту. Наслідком цього є зниження обсягів виробництва і зайнятості в експортних і конкуруючих з імпортом галузях, зростання рівня безробіття. З іншого боку, приплив капіталів збільшує фінансові ресурси і сприяє зниженню процентних ставок на внутрішньому ринку. Тому завдяки ефекту скорочення чистого експорту масштаби ефекту “витіснення” частково зменшуються.

Довгострокові наслідки державного боргу пов‘язані з його впливом на нагромадження капіталу і споживання майбутніх поколінь., а й відповідно, і на економічне зростання. Зростання боргу зменшує інвестиції в економіку, виробничі потужності і доходи працюючих. Необхідність обслуговування боргу, сплати відсотків по ньому й поступової сплати основної суми боргу потребує зростання податкових надходжень, що, в свою чергу, знижує стимули до підприємницької діяльності, до інновацій та посилює соціальну напругу в суспільстві. У довгостроковій перспективі він лягає тягарем на майбутні покоління. Збільшення державного боргу є однією з причин інфляції. Зростання зовнішнього боргу, цього барометру стану економіки, підриває міжнародний авторитет країни. Накопичення зовнішнього боргу сприяє передачі частини реального випуску продукції у розпорядження інших країн і може спричинити скорочення національного виробництва. На 1.07.2003 р. сума державного боргу України становила 14 млрд.635 млн.392,4 тис.дол., що становило майже четверту частину державного бюджету країни.

Управління державним боргом – комплекс заходів, важелів і шляхів контролю та регулювання державного боргу (внутрішнього і зовнішнього), пошук джерел його фінансування, зменшення його негативних наслідків. Загрозливим для стабільності економіки вважається обсяг державного боргу, що перевищує розміри ВНП більш ніж у 2,5 раза. Найнебезпечнішим є зростання зовнішньої заборгованості, тому що потрібно розплачуватися ресурсами країни. Основними напрямами управління державним боргом є:

1/ пошук надійних джерел для виплати боргу з урахуванням його структури (валютні надходження від зовнішньоекономічної діяльності; золотовалютні резерви, державні позики, удосконалення господарського механізму, підвищення конкурентоспроможності товарів та послуг тощо);

2/ раціональне використання зовнішніх запозичень. Так, виплати за зовнішніми зобов‘язаннями не повинні перевищувати 30% зовнішньоторгового обороту. Достатність валютних резервів країни характеризує показник покриття резервами обсягів тримісячного імпорту. Найсуттєвішим джерелом виплат зовнішнього боргу є активне сальдо торгового балансу країни.

Для полегшення тягаря зовнішньої заборгованості країни-боржники можуть застосовувати:

- зміну графіку сплати боргу (продовження строку надання кредитів без зміни поточної дисконтованої вартості чергових боргових платежів, що рівнозначно наданню нової позики);

- реструктуризацію боргу (зміна строку та умов виплати боргу);

- полегшення сплати боргу (зменшення поточної вартості чергових платежів).

Засобами погашення і певної стабілізації державного боргу є:

- золотовалютні резерви; використання нових кредитів для сплати боргів;

- конверсія боргу ( зміна умов позики і трансформація боргу в довготермінові інвестиції через участь у приватизації майна, продажу цінних паперів, майнових прав, нерухомості тощо);

- консолідація боргу (трансформація коротко- і довготермінової заборгованості в довготермінову, що не призводить до зростання відсоткових виплат);

- пролонгування боргу (продовження терміну сплати, що призводить до зростання суми відсотків); отримання кредитів від Світового банку та регіональних банків.

Конверсія боргу, як метод зменшення зовнішньої заборгованості, має такі форми:

1) викуп боргу ( викуп країною-боржником своїх боргових зобов‘язань на вторинному ринку цінних паперів. Викуп здійснюється за грошові кошти зі знижкою їхньої номінальної вартості);

2) капіталізація боргу (обмін боргових зобов‘язань на власність. Уряд країни-боржника передає іноземному кредиторові акції вітчизняних компаній, а кредитор списує борг на еквівалентну суму);

3) заміна наявних боргових зобов‘язань новими.

Всі ці методи надають можливість державі-боржнику зменшити зовнішню заборгованість, але скорочують її валютні резерви та індукують інфляційні процеси.

Рефінансування боргу – випуск нових серій державних цінних паперів, виручка від продажу яких йде на виплату відсотків за попередніми серіями.

Для стабілізації державного боргу, як опосередкованого напряму управління державним боргом, застосовуються такі засоби: скорочення дефіциту державного бюджету передусім за рахунок нераціональних витрат, підвищення податків, інфляційне фінансування (використання монопольного права центрального банку на емісію грошей для отримання реальних ресурсів – сеньйораж), інфляційний податок на внутрішні боргові зобов‘язання, або здійс- нення номінальних неіндексованих позик.

Обслуговування державного боргу призводе до витіснення приватного капіталу, тому що ринкова ставка проценту зростає; зростання податків для сплати боргу знижує економічну активність, відбувається перерозподіл доходу на користь тримачів державних облігацій.

Тема 13.

Світова економіка.

1. Міжнародний поділ праці і світове господарство.

2. Міжнародна торгівля. Теорії міжнародної торгівлі. Міжнародних рух
капіталу.

3. Валютні курси. Платіжний баланс. Міжнародна система валютних курсів.

4. Економіка митного захисту і вільної торгівлі. Міжнародні економічні
угрупування і організації.