Література 30-х - середини 50-х років

Два виміри, у яких постає епоха: час прагнень до будівничо-творчих перетворень у країні і водночас – час насильства тоталітарної системи над країною і народом. Сталінізм як соціально-політичний режим, як ідеологія і як масова соціальна психологія.

Створення системи офіційно керованого мистецтва замість саморозвиткового. Становище літератури у авторитарному суспільстві. Творча доля окремого художника. Величезні художні втрати часу і літературний конформізм. Утвердження нормативної естетики як власне антиестетичного феномену, що протистояв справжній творчості. Категорія "соціалістичного реалізму". Фатальні наслідки зведення літературного процесу до єдиного творчого методу і стилю

"Соціалістичний реалізм" - штучний напрям у літературі та мистецтві, ініційований компартією, можливий у межах соціалістичного режиму. Деформація естетичних категорій, надання їм політичного, вузько класового змісту. Запровадження на теренах письменства позахудожнього за походженням принципу партійності. Дискредитація принципу народності. Використання принципу інтернаціоналізму для нівеляції національного духу письменства.

Створення Спілки письменників з "комуністичною фракцією" в ній, тиражування резолюцій та постанов про "політику партії в галузі художньої літератури". Внеможливлення розкриття таланту на іманентній основі за таких умов, узаконення репресій (у 30-ті роки знищено три чверті українського письменства) впродовж усієї історії СРСР. Перетворення небагатьох, впокорених радянською владою письменників на "класиків соціалістичного реалізму"(П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, М.Бажан, Ю.Яновський та ін.). Адекватна відповідь О.Корнійчука на запити "соцреалізму" - майстерна імітація драми у п'єсах "Загибель ескадри", "Платон Кречет", "Богдан Хмельницький", "В степах України". Виникнення творів неперебутної художньої вартості всупереч доктрині "соцреалізму": "Труна Тімура" М.Бажана, "Чотири шаблі" та "Вершники" Ю.Яновського, п'єси І.Кочерги "Майстри часу", "Свіччине весілля", лірика В.Свідзинського, дилогія "Людолови" 3. Тулуб.

Суспільно-політична атмосфера, у якій розвивалася у цей час література. Геноцидна політика на Україні, спрямована на зліквідування основ нації: селянства (колективізація, голодомор 1932 - 1933 рр.) та інтелігенції. Політичні інсинуації супроти письменників, судові процеси. Курс тоталітарної системи на фізичне винищення всього талановитого, чесного та мислячого у творчому житті. Кінець “українізації“. "Розстріляне відродження".

Спонуки та наслідки створення єдиної Спілки письменників. Використання її для наведення "порядку" у творчому житті, для знешкодження "інакомислення".

Роздвоєння літературного процесу: відтиснення художньої правди у його глибини, у "письмовий стіл" частини письменників, наступання ряду видатних митців "на горло власній пісні", ріст кон'юнктурщини, легкописання на догоду офіційним запитам. Вихід на авансцену "оспівувальної творчості". Щире прагнення багатьох літераторів, особливо молодих, врости в свою епоху, їх наївна віра у справедливість існуючої суспільної системи. Неусвідомлюваний трагізм творчої долі цих митців.

Особливості розвитку літератури на західноукраїнських землях до 1939 року. Феномен діаспорної літератури, у якій значною мірою діставали компенсацію теми, мотиви та стильові струмені, існування яких було унеможливлене в межах СРСР. Творчі організації діаспорних письменників – “Митуса“, “Танк“, “Логос“, “празька школа“ (“вісниківці“) та ін. Видатні діячі літератури, що творили за межами України: Д. Донцов, Є. Маланюк, Ю. Дараган, Ю. Липа, О. Ольжич, О. Теліга та ін. Літературна періодика на Західній Україні та в діаспорі.

Причини короткочасного піднесення українського письменства в роки Великої Вітчизняної війни. Роль літератури у мобілізації народу на боротьбу з фашизмом. Праця письменників у фронтовій пресі. Значні мистецькі спалахи у творчості письменників, котрі у 30-х рр. пристосовували своє слово до вимог сталінської системи - П.Тичини, М.Рильського та ін. Прихід у літературу талановитого поповнення з числа учасників війни.

Посилення авторитарних тенденцій у повоєнному десятиріччі та їх згубний вплив на розвиток літератури. Загальний нормативно-догматичний підхід до красного письменства й епізоди творчого спротиву йому. Негативні наслідки партійних постанов "Про журнали "Звезда" і "Ленинград", "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в “Нарисі історії української лгтератури“, "Про журнал “Вітчизна“' тощо. "Проробні" кампанії кінця 40-х-початку 50-х рр, спрямовані на вишукування та зліквідування націоналістичних, космополітичних і т.п. тенденцій у літературі. Передова стаття “Проти ідеологічних перекручувань у літературі" ("Правда", 1951). Обгрунтування т. зв. теорії безконфліктності.

Розвиток та подальше зміцнення українських письменницьких сил за межами України. Творчість представників нової хвилі еміграції, що з“явилася в обставинах другої світової війни - І. Багряного, В. Барки, У. Самчука, Т. Осьмачки, Ю. Шевельова,Д. Гуменної, О. Тарнавського та ін. Діяльність МУРу. Спілка письменників “Слово“.

Поява у 40-х-на початку 50-х рр. нових ознак літературного процесу на підрадянській Україні, що утвердяться наприкінці 50-х-початку-60-х рр. Своєрідні провісники нових ідейно-художніх спрямувань, як-от: "Україна в огні" і "Повість полум'яних ліг" О.Довженка, "Жива вода" Ю.Яновського, "Не називаючи прізвищ" В. Минка, "Щоб світився вогник" О.Гончара тощо.

Тематичний та жанрово-стильовий огляд літератури даного етапу.

ПРОЗА. Слабкість дослідницьких, аналітично-психологічних спрямувань, пасування перед об'єктивною правдою дійсності, згладжування її гострих кутів та тенденції лакування, декларативність, описовість, зовнішня панорамність у літературних творах, що з'являлися на радянській Україні і водночас - прагнення літератури жити, розвиватися, поява творів, які тією чи іншою мірою збагачували художнє людинознавство.

Набутки історичної, історико-біографічної та історико-революційної прози у 30-х рр. (як-от: "Людолови" З.Тулуб, "Вершники" Ю. Яновського, "Гроза" А. Шияна, "Мати" А.Головка та ін.). Творчі досягнення і прорахунки прози на тему виховання ("Ранок" І.Микитенка, "Дуже добре" й "Десятикласники" О.Копиленка, "Школа над морем" О.Донченка). Поява т. зв. виробничої прози та проблема рівня її художності. Досягнення пригодницької та науково-фантастичної прози ("Аргонавти всесвіту" В.Владка, "Шхуна "Колумб" М.Трублаїні тощо). Викриття імперіалізму, фашизму (“Поза межами болю" О.Турянського, "Береза" О.Гаврилюка). Розвиток малих прозових жанрів та їх художні якості.

Публіцистична наснаженість прози воєнних років. Художня проза цих літ О.Довженка, Ю.Яновського, П.Панча та ін. Звернення письменників безпосередньо до публіцистики. Різновиди та стильові ознаки малих жанрових форм, до яких найчастіше вдавалася літератори.

Провідні жанри, теми і образи прози повоєнних років. Прагнення відтворити трагедію України у війні з фашизмом ("Жива вода" Ю.Яновського) і офіційне знешкодження цієї тенденції. Значення "Прапороносців" О. Гончара. Синтез реалізму і конденсованої поетичності у прозі М. Стельмаха. Історична романістика ("Гомоніла Україна" П.Панча, "Таврія" і "Перекоп" О.Гончара тощо).

Внесок у розвиток прози письменників з діаспори. Роман І. Багряного про страхіття сталінщини "Сад Гетсиманський", його ж "Тигролови", повість “Огненне коло“. Тетралогія Д. Гуменної "Діти Чумацького шляху" про історичну долю українського народу у 20-30-ті роки. Творчість У.Самчука ("Марія", "Волинь" та ін). Проза Т. Осьмачки як видатне явище літератури цього часу – “Старший боярин“, “План для двору“, “Ротонда душогубців“.

ПОЕЗІЯ. Риторика, приглушення особистісного начала, збідненість ліризму, тенденції офіціозної творчості - і водночас безсумнівні здобутки в поезії цього періоду, як- от високоталановита творчість Б -І.Антонича та В.Свідзинського.

 

ПАВЛО ТИЧИНА

(1891 – 1967)

Павло Григорович Тичина – один з найбільших поетів ХХ ст.

Рання творчість (1906–1916). Вплив Шевченка, народної пісні. Превага автобіографічних мотивів. Юний мрійник -- ліричний герой ранніх віршів. Пробудження патріотичного почуття під впливом Т.Шевченка. Відлуння шевченківського мотиву у першому завершеному вірші-мініатюрі шістнадцятилітнього початківця “Блакить мою душу обвіяла”:

Хвилюють, маюють, квітують поля –

Добридень тобі, Україно моя!

Усвідомлення себе органічною часткою рідної України, в служінні якій поет вбачає “мету свого життя”. Засудження глузувань недругів України, які торочать “що вмерла вона” (“Україно моя, моя любо Вкраїно...”, “Не знаю і сам я, за що так люблю...”, “Ах не смійтеся ви наді мною...”) Заклики до завзяття, активної дії, осуд психології рабської покори, що стоїть на заваді перемоги українства (“Молодий я, молодий...”) Близькість настроїв, переживань П.Тичини про Україну відповідним настроям і переживанням, вираженим у ранніх віршах Лесі Українки. Роздуми над долею бідного селянства (“Розкажи, розкажи мені поле”...) Піднесення до високого громадянського пафосу твору про соціальне і національне визволення народу -- “Дух народів горить”. Рання пейзажна та інтимна лірика 1915–1916 років. Тяжіння поета до пісенної поетики, традицій класичної лірики. Входження П.Тичини у літературу з благословення М.Коцюбинського та М.Грушевського.

Прозові твори П.Тичини. Оповідання “На ріках вавілонських”, “Богословіє”, “Спокуса”. Перегук оповідань з “Записками семинариста” І.Нікітіна, “Очерками бурсы” М.Помяловського, “Люборацькі” А.Свидницького. Висміювання розбещеності в монастирях (“Спокуса”). Спільні риси оповідань П.Тичини в зображені “монастирського дна” з оповіданням М.Коцюбинського “У грішний світ”. Шукання П.Тичиною засобів психологізму в зображені персонажів.

Збірка “Сонячні кларнети” (1918). Філософсько-естетичне осмислення гармонійної єдності людини і природи, вічності руху і змінності життя. Новаторське поєднання елементів суміжних з поезією мистецтв – музики, живопису, театру. Мистецький синтетизм – одна з визначальних рис поетики збірки. Музична домінанта у віршах (“На музичну Україну прийшов наймузичніший поет”, О.Білецький). Осуд занепадництва (“Ходять по квітах).

Пейзажна лірика. (“Арфами, арфами...”, “Гаї шумлять”, “Хтось гладив ниви”, “Пастелі”, “Енгармонійне”). Філософічність образної мови. Художнє осягнення проблем людини і часу. “Психологія природи” і психологія ліричного героя. Образ “Сонячних кларнетів”. Краса природи як момент вираження любові до рідної землі. Поетика пейзажної лірики збірки.

Інтимна лірика в збірці (“Десь надходила весна...”, “Цвіт в моєму серці...”, “Не дивися так привітно...”, “Подивилась ясно...”, “З кохання плакав я...”, “О, панно Інно...”) Свіжість, просвітленість, душевна ніжність інтимної лірики П.Тичини. Любов як уособлення духовного благородства, духовного багатства, щастя. Традиції інтимної лірики народної пісні та класичної літератури (Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка) в поезії П.Тичини.

Громадянські мотиви у збірці. Оспівання Української національної революції (“Золотий гомін”). Звернення до жанру думи (“Дума про трьох вітрів”), демократизм поета. Трагізм, безмір скорботи, навіяні національною, матеріальною і духовною руїнами, принесеними жорстокими умовами часу (цикл “Скорбна мати”). Вірш “Пам’яті тридцяти” (1918) про загибель під Крутами юнаків, які стали на захист УНР. Пророчі думки поета про трагізм України в наступні часи: “По кривавій по дорозі нам іти у світ”.

Збірка “Замість сонетів октав” (1920). Глибина художнього осягнення страхіть революційного часу, відстоювання гуманістичних ідеалів. Революція і проблеми гуманізму, культури. Особливості поетики збірки.

Збірка “Плуг” (1920). Захмеленість, віра ліричного героя в обіцянки більшовицької пропаганди. Мотиви героїки учасників революції (“Плуг”, “На майдані”, “Як упав же він з коня...”, “Псалом залізу”). Викриття занепадницьких течій в літературі (“Я знаю...”, “Один в любов...”, “Плюсклим пророкам”). Проблеми новаторства мистецтва (“Мадонно моя”, “Листи до поета”). Роль традицій Т.Шевченка в художніх пошуках П.Тичини. Зв’язок поетики збірки “Плуг” з поетикою народної пісні.

П.Тичина в добу розстріляного відродження. Збірка “Вітер з України” (1924). Розширення діапазону естетичних пошуків. Вірність поета принципам мистецького синтетизму. Збагачення музичності вірша на основі власного витончено-гострого ритмічного чуття. Виняткова чутливість поета до народнопоетичного стилю. Неповторна винахідливість, вибагливість у створенні несподівано яскравих образів. Сподівання П.Тичини на національне і культурне відродження України: “Я дійшов свого зросту і сили, я побачив ясне в далині”. Оптимізм і тривога поета за майбутнє людства. “Двобарвність” лірики, переплетіння світлових пасмуг з темними (цикл “Харків”, “Вулиця Кузнечна”, “Надходить літо”, ідилія і трагедія. Тяжіння до соціологізування в поезії, що було помічено іще М.Хвильовим, М.Зеровим. Зіткнення двох стильових систем: тонких спостережень, глибоко сердечних образів і елементів публіцистики, декларативності. Тематична строкатість збірки “Вітер з України”. Вірші “З Кримського циклу”, які своєю ліричною проникливістю, філософічністю, стилевими рисами нагадують лірику “Сонячих кларнетів”. Звернення до образів діячів світової культури, історії.

“Шухлядна” поезія автора. Викриття реакційності більшовицької влади (вірш “До кого говорить”, 1924– 1925).

Творчість П.Тичини у 30-х роках. Початок трагічної деформації таланту поета під тягарем репресивно-тоталітарного режиму. Вимушений конформізм його громадської позиції. Відхід від філософського заглиблення, новаторства, витончено яскравої поетики. Перетворення поезії в рупор ідеологем казарменого соціалізму. Прояви формалізму. Панування публіцистичності, плакатності, декларативності у збірках 30-х років – “Чернігів”, “Партія веде”, “Чуття єдиної родини”, “Сталь і ніжність”.

Вияви власного стилю, пластичної образності, музичної інструментовки, несподіваності естетичних ефектів, мистецького синтетизму, віртуозність віршової техніки все ж пробиваються навіть у таких заполітизованих творах, як “Ленін”, “Чуття єдиної родини”, “Зелен-золот”, або в мемуарних віршованих новелах -- “Перше знайомство”, “На суботах” М.Коцюбинського”, “Як ми писали листа М.Коцюбинському”.

Творчість П.Тичини у роки Другої світової війни. Збірки поезій “Ми йдемо на бій”, “Перемагать і жить”, “Тебе ми знищим – чорт з тобою”, “День настане”. Певний творчий злет поета. Послаблення ідеологічного гніту з боку влади. Відтворення поетом героїки на фронті і в тилу. Утвердження незнищенності народу, непереможності “правди сили”. Піднесення національної самосвідомості, потреби національного самоутвердження. Образ України-матері, катованої, але нездоланної, яка “в стражданнях не спить”, і “пожежно, блискно-горобино вся боротьбою гомонить”. Осягнення єдності національного з загальнолюдським:

Забудеш рідний край—

Тобі твій корінь всохне.

Вселюдське замовчиш –

Обчухраним зростеш.

Вірші “Матері забуть не можу”, “В безсонну ніч (думи про Україну)”, “Голос матері”, “Україна засяє, оживе”... Гнівне сатиричне викриття фашизму, його реакційної ідеології (“Тебе ми знищим – чорт з тобою”, “Фашистській гадюці”, “Свиня-наполеончик”). Художній філософіям поеми про безсмертя героїчно-патріотичного подвигу “Похорон друга”, особливості стилю поеми, новаторство твору. Вірш “Я утверждаюсь” – зразок художньо переконливої поетичної публіцистики.

Творчість П.Тичини повоєнного періоду. Подальший процес ідеологізації творчості, деформації таланту, яким “керували” чиновники і кар’єристи, тримаючи поета під страхом терору. Похилі літа. Хвороби. Рідкісні творчі зблиски в поезії П.Г.Тичини – “Море говорить”, “Танці на мечі”, “На співанці”, “Горобинцю золотий”, “Іній”, поема “Подоріж до Іхтімана”.

Перекладацька діяльність. Літературознавчі праці. Публіцистика поета.

Риси поетичного стилю П.Г.Тичини. Оцінка творчості поета у вітчизняній та зарубіжній критиці. Естетичні уроки П.Г.Тичини. Світове значення його творчості.

 

ВОЛОДИМИР СОСЮРА

(1898 – 1965)

Володимир Миколайович Сосюра – один з найвизначніших поетів-ліриків української літератури. Емоційна наснаженість лірики поета.

Початок творчості (1917). Спроба перекласти російського мовою “Кобзар” Т.Шевченка. Перші вірші російською мовою “Товарищу”, “Гроза”. Перший вірш українською мовою “Чи вже не пора”. Вплив розповсюдженої серед робітників пісні “Смело, товарищи, в ногу”. Оцінка громадянської війни як “гризні брата з братом”.

Участь В.Сосюри в громадянській війні, в петлюрівському війську, згодом у більшовицькому. Вірш “Смело в бой!” про патріотичні звершення воїнів, що йдуть у бій, “защищая Донбасс дорогой”, за спиною ж в них – “Украина родная”. Високо гуманістичний вірш “Відплата”.

Збірки “Поезії” (1921), “Червона зима” (1921). Поема “Червона зима” – “ліро-епічна хроніка революції” (Є.Шаховський). Особливості стилю поеми. Стаття В.Сосюри “Як я писав “Червону зиму”. Роман “Третя рота”.

Активні пошуки в жанрі поеми. “1917 рік”, “Навколо”, “Оксана”, “Залізниця”, “В віках”. Складність розвитку поета. Протиставлення місту села (“Місто”). НЕП здавався В.Сосюрі відродженням буржуазного ладу. Лірика поета 20-х років. Мотиви мирного будівництва, культури. Інтимна лірика, її прониклива емоційність, сповідальність, зв’язок з поетикою народної пісні, класичного українського та російського романсу (”Так ніхто не кохав”, “Коли поїзд удаль загуркоче”, “Пам’ятаю, вишні доспівали” та ін.) Сприйняття індустріалізації (поема “Дніпрельстан”). Звернення поета до жанру балади (“Комсомолець”). Оновлення жанру.

Творчість В.Сосюри 30-х років. Збірки – “Нові поезії”, “Люблю”, “Журавлі прилетіли”, “Червоні троянди”, “Серце”. Автобіографічна поема “Червоногвардієць”. Патріотичні мотиви у збірках “Нові поезії”, “Люблю”. Образ України – “дорогої сторони”. Вираження щирої любові до рідного краю в образах природи – в шелесті осокорів і яснозорих квітках, синім безмежнім просторі ланів і в білих берізках, в деталях індустріального пейзажу (“Україна”). Збагачення української поезії новими взірцями інтимної лірики поета. Естетична витонченість її у сфері творення тропів, ритмомелодики. Новаторське використання традицій уснопоетичної народної творчості. Заглиблення в джерела народної пісні. Використання народнопісенних фігур, -- паралелізму, звертання, запитання, поетичних образів-символів зі сфери природи.

Нападки вульгарно-соціологічної критики на інтимну лірику В.Сосюри, кваліфікація її як вияву відриву поета від життя. Внутрішня відпорність поета тенденційній критиці. Утвердження його на позиціях особистісного ліризму. “Я такий же лірик, як і вчора, в золотому шумі вечорів”). Посилення медитативно-філософського начала в інтимній ліриці поета. Вияви деформації у творчості В.Сосюри 30-х років. Поява кон’юнктурно-декларативних, риторичних віршів на честь радянських свят, діячів партії.

Творчість В.Сосюри воєнних років. Збірки “Червоним воїнам”, “Під гул кривавий”, “В години гніву”. Нещадна викривальна спрямованість лірики поета проти ворога, що приніс звірячі злочинства, катування, грабунки народові. Ствердження віри в перемогу над фашизмом (“Ми переможемо”, “Забрали все із хати...”, “Гнів”). Розробка жанрів пісні (“Ой долинами тумани”). Вірші “Лист до земляків” – взірець високого патріотичного і політичного звучання. Розповсюдження твору в листівках не тільки в Донбасі, а й на території окупованих областей України. Прославлення поетом героїчних подвигів на фронті і в підпіллі. Поеми “Мій син”, “Син України”. Глибокий драматизм поеми “Мій син”, навіяний переживаннями поета-батька, що дістав повідомлення про загибель сина на фронті. Згодом виявилося – повідомлення було помилковим. Олег Сосюра – артилерист прославився героїзмом в боях. Його гармата зберігається у військовому музеї в Москві. Олег Володимирович Сосюра – генерал, груди якого прикрашені низкою орденів, медалей. Зустріч з батьком у Києві вже після війни. Відтворення поетом образу нескореної України.

Повоєнна творчість В.Сосюри. Книги “Батьківщині”, “Щоб сади шуміли”, “Зелений світ”, “За мир”, “В саду Батьківщини”, кілька книг вибраних поезій. Воєнна тема. Мотиви мирної відбудови. Утвердження краси праці і творчості. Відкриття поетом краси у героїчному і “буденному”, у великому й малому. Виключна емоційна наснаженість, світлість фарб, ліричне захоплення, задушевна теплота слова поета.

1944 року В.Сосюра написав глибоко патріотичний, мистецьки вивершений вірш “Любіть Україну”, який 1951 р. був підданий розгромній, тенденційній, необґрунтованій критиці і став причиною звинувачення поета в буржуазному націоналізмі. Поетові було заборонено друкуватись. Над ним нависла загроза арешту, який відмінено було тільки смертю Сталіна. Художня переконливість патріотичних мотивів, особливості поетики вірша.

Поява збірок “На струнах серця”, “Солов’їні далі”, зворушливий ліризм віршів останнього світлого періоду творчості поета. В.Сосюра підняв на нову вершину лірику кохання. Вона тепер пронизана філософським струменем, що конкретизувався в афористичності: “Тільки той щасливий. Хто любов’ю сяє. В світі без любові і життя нема”; “Вірне серце старості не знає. Для любові старості немає”; “Блажен, хто крізь бурі і грози проніс свою вірну любов”. Ствердження поетом величі моральної стійкості, краси вірності. Особливості поетики інтимної лірики В.Сосюри.

Поема “Мазепа”. Поява перших розділів 1929 року. Початок її опубліковано в журналі “Життя й революція”. Поема – відповідь В.Сосюри недоброзичливцям. Це яскраве підтвердження його глибинного патріотизму. Герой поеми гетьман Мазепа “серцем біль народу чув”:

Любив Вкраїну він душею.

І зрадником не був для неї.

Історичні джерела поеми. Трагедія Мазепи за Сосюрою. Співвідношення її з історичною правдою. Шукання Мазепою шляхів до суверенності України. Особливості поетики твору.

Автобіографічний роман “Третя рота”. Історія родини. Відтворення участі поета в кривавих подіях громадянської війни, життя України в добу сталінщини. Голод. Колективізація. Показ літературного й культурного життя України в умовах репресій. Нервове потрясіння. Арешт дружини. Загроза арешту поета. Оздоровлення літературної атмосфери після смерті Сталіна.

Проблеми сучасного дослідження творчості В.Сосюри.

 

МИКОЛА КУЛІШ

(1892 – 1937)

Микола Гурович Куліш – “найвидатніший з українських драматургів двадцятих і початку тридцятих років” (Ю.Смолич). Виходець із злиденної батрацької родини. Мобілізація на фронт. Учасник революційних подій на Україні. Перші спроби в поезії (1917).

Початок творчості М.Куліша-драматурга. Перша п’єса “97” (1924) – подія в драматургії і в театральному житті України. Тріумфальний успіх п’єси на сцені столичного театру ім. І.Франка, а також в інших театрах України. Кілька редакцій п’єси тексту. Зміни у фіналі. Письменник боровся за збереження фіналу: загибель комнезаму в добу голоду. Прояви трагедійного світобачення драматурга в п’єсі “97”. Натуралістична сцена канібалізму та наступна, де герой п’єси “97” Копистка примушує Васю читати вголос над мертвим Серьогою пакет з волості за підписом секретаря ком’ячейки. Трилогія “97”, “Комуна в степах”, “Прощай село” про життя українського села та його загибель. Трагізм – визначальна грань трилогії. Засоби трагічного в трилогії. Концепція трагедійності. Своєрідність стилю п’єс першого періоду творчості М.Куліша. Засоби типізації та індивідуалізації дійових осіб. Сюжетні структури п’єс. Мовні партії дійових осіб. Майстерність композиції.

Звернення до сатири. Комедія “Отак загинув Гуска”. Своєрідність комічного і смішного у сатиричних творах “Хулій Хурина”, “Закут”.

Участь у діяльності ВАПЛІТЕ. Зближення з М.Хвильовим. співпраця з Лесем Курбасом та театром “Березіль”.

Другий період творчості драматурга. Збіг його з розмахом тоталітарно-репресивного режиму. Визначні твори М.Куліша цього періоду -- “Зона”, “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Маклина Граса”, що не вписувалися в атмосферу червоного терору. Заборона частини з них після прем’єр. Частина взагалі не дістала дозволу на театральне втілення. Пошуки драматурга в напрямку до створення п’єси модерну. Роль М.Куліша в розвитку українського авангардизму. Елементи драми абсурду. Зіткнення у драмах М.Куліша революційного фанатизму та голоду, породженого ним..

Курс на поєднання трагедійного і комічного, сатиричного в драматичних творах М.Куліша другого періоду. Утвердження жанру трагікомедії. Гротескний сміх трагікомедії “Отак загинув Гуска”. Проступання крізь гротескний сміх жаху людини простої перед апокаліпсисом нового, народженого революцією часу. Гротескно-театральна п’єса “Хуліо Хурина” про абсурд бюрократично-партократичного радянського життя. Абсурд буття у мертвому полі офіційної радянської дійсності, що знайшов відтворення у формі балагану.

Розвінчання соціалізму як хворої мрії потомленого людста (“Зона”). Антирадянський, антисоціалістичний зміст найвизначнішого твору М.Куліша “Народний Малахій” (1927). Прем’єра п’єси на сцені “Березолю” 31 березня 1928 року. Роль Малахія Стаканчика зіграв М.Крушельницькій. Розгромна критика вистави. Зняття п’єси з репертуару. Догана авторові від ЦК з попередженням. Умовність колориту п’єси: за вирішення ідеї “негайної реформи людини” береться Малахій – хвора на шизофренію людина, з характерною для таких хворих маніакальністю, нелюдською наполегливістю. Розвінчання ідеологічного фанатизму, соціального міфотворення, що породжується божевіллям самої системи. Трагікомічний образ Малахія. Його близькість до образів драматургії абсурду.

Комедія “Мина Мазайло” – пародія стилю радянського життя. Проблема національної свідомості, культури, мови. Зіткнення “українізації” і “русифікованих” обивателів. “Дискусія” навколо цих питань у родині Мазайлів. Пророцтво хворого на серце старого Мазайла: “...нічого з вашої українізації не вийде”. Специфіка комічного і смішного у п’єсі.

“Патеттична соната” (1929). Продовження в ній теми згубності, трагедії будь-якого ідейного фанатизму. Трагедія діячів мистецтва. Трагедійні образи артистки Марини, поета Ілька. З’ясування джерела трагізму Мариною: “Ми не жили, зрозумійте ж ви, національним життям, ми ще не дихали, ми не творили, ми ще не знаємо, хто ми і де наш власний шлях в історії, а ви пропонуєте зректися себе заради соціалістичних експериментів і бути матеріалом для лабораторії. Яка трагедія”.

Тяжіння до “Патетичної сонати” п’єси “Вічний бунт”. Полемічна скерованість твору, навіяна самими моментами радянського життя: індустріалізація, колективізація, насильницька позика, фальшива гра перед зарубіжним робітничим класом. Образ письменника Ромена, що потрапляє у систему театралізованої гри.

Найдраматичніша п’єса М.Куліша “Маклена Граса” (1932–1933). Створена в умовах відчуття письменником своєї трагічної долі. Виставу у театрі Л.Курбаса “Березіль” було заборонено. Л.Курбаса знято з посади художнього керівника театру “Березіль”. Це фінал української драматургії і театру того часу. Умовність – особливість структури п’єси: побудована на польському матеріалі – кризи, інфляції, економічна катастрофа є формою вираження згубності самого соціалізму. Песимістично-трагедійний фінал п’єси: “Минуть ще роки, десятки років, і цими трупами можна буде оперезати всю землю...”

Трагічна концепція епохи в драматургії М.Куліша. Філософічна заглибленість в осягненні й розкритті антигуманної ідеології тоталітаризму. Обернення трагедії буття в трагікомедію існування. Продовження М.Кулішем традицій Лесі Українки, В.Винниченка у піднесенні національної літератури на світові верховини художнього слова. Арешт, фізичне знищення М.Куліша.

 

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

(1893 – 1933)

Микола Хвильовий (літературний псевдонім Миколи Григоровича Фітільова) – письменник багатогранного могутнього таланту, поет, прозаїк, критик, публіцист, активний організатор літературного життя України 20-х – початку 30-х років. Участь письменника у діяльності літературних організацій “Гарт”, “ВАПЛІТЕ”, виданні журналів “ВАПЛІТЕ”, “Пролітфронт” альманаху “Літературний ярмарок”. Турботи про згуртування письменницьких сил України, формування молодого поповнення, шляхи піднесення української літератури на світові верховини через подолання віковічного назадництва, залежності від “російського диригента”, через творче осягнення прогресивних надбань культури “психологічної Європи”. Звинувачення М.Хвильового в буржуазному націоналізмі і навіть у націоналфашизмі.

М.Хвильовий – поет. Поема “В електричний вік” (1921). Збірки поезій “Молодість (1921), “Досвітні симфонії (1922), “Старі вірші” (1931). Романтичний пафос збірок, захоплення поета героїкою революції. Ліричний герой поезій – носій національної свідомості, любові до історії, культури, мови України. Новизна образів, яскравість і свіжість асоціативних зближень, ритміко-інтонаційних засобів. Звернення молодого поета засобів символізму, імажинізму, футуризму.

М.Хвильовий – прозаїк. Жанрова різноманітність його прози – новели збірок “Сині етюди” (1923), “Осінь” (1924), новела “Арабески” (1927). Повісті “Іван Іванович” (1924), повість “Санаторійна зона” (1924), роман “Вальдшнепи” (перша частина твору з’явилася друком 1927 р.; друга, яка повинна була з’явитися в світ в шостому числі журналу “Вапліте” 1927, була конфіскована і повного тексту роману віднайти до сьогодні не вдалося).

Памфлет “Про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян” (1925) прислужився замовчуванню важливої літературної дискусії 1925 – 1928 років. Збірки літературних памфлетів “Камо грядеши” (1925), “Думки проти течії” (1926), статті “Апологети писаризму”, “Україна чи Малоросія?” (була заборонена і відкрилася читачам тільки 1990 р.) Заклопотаність проблемами соціального і національного відродження України. Віра у вихід української культури, літератури на нові рівні за умов самостійної державності: “Союз все-таки залишається Союзом і Україна є самостійна одиниця... Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми самостійна. Отже, оскільки наша література стає нарешті на свій власний шлях розвитку, оскільки перед нами стоїть таке питання, і на яку із світових літератур вона мусить взяти курс”. Так постало гасло “Європа чи просвіта?”. Орієнтир на “психологічну Європу”, “Геть від Москви”.

Збірка “Сині етюди” (1923). Велика художня сила збірки, її вражаюче новаторство. Висока оцінка збірки в середовищі найавторитетніших критиків, літературознавців, письменників того часу. Професор О.Білецький назвав М.Хвильового “основоположником справді нової української прози”. “Невгомонний, запальний, романтичний... Хвильовий був неповторний. Він щодень, щогодини був новим і за формою, і за змістом”, -- так говорив про Хвильового Петро Панч. Тематична злободенність новел збірки “Сині етюди”. Особливості їх поетики. Впливи імпресіонізму. Впровадження елементів музичності (ритмічна організація тексту, багатство звукопису, своєрідність інтонацій). Панування ліричного начала. Героїко-романтичні новели збірки “Солонський Яр”, “Легенда”, “Кіт у чоботях”. Поетизація “муралів революції”, -- рядових її героїв, вихідців з народу, робітників, селян, інтелігенції. Романтично-піднесене, радісне сприйняття ними життя, захоплення вірою в щастя, одержимість і готовність віддати останню краплю життя в ім’я ідеального майбутнього “Загірної Комуни”.

Мотив розчарування покоління романтичних героїв, які спостерегли, що революція, котрій вони жертвували власним життям, нічого не змінила (“Силуети”, “Лілюлі”, “Сентиментальна історія”). Туга їх за втраченим часом, душевні болі від того, що ідеали їхні були тільки наївною мрією. Високотрагедійна новела “Я (Романтика)”. Розвінчання фальшивої романтики через проникнення у внутрішній світ персонажа, розкриття колізії часу, колізії гуманізму і фанатизму. Зіткнення синівської любові, обов’язку перед матір’ю і революційного обов’язку. Вбивство чекістом власної матері, в ім’я волі системи, заради абстрактного ідолу майбутнього. На ріках невинної крові не могло постати гуманістичне суспільство, ота “Загірна Комуна”.

Осмислення М.Хвильовим пореволюційної дійсності. Перехід письменника від романтичної лірико-імпресіоністичної прози до конкретно-реалістичної манери письма. Звернення до великих прозових форм сатиричного жанру. Повість “Іван Іванович”. Сатиричне викриття “короїдів революції”, переродження адміністративного й партійного апарату. Повість “Санаторійна зона”. Образи “зайвих людей”. Розчарування недавніх бійців революції (Анарх). Крах їхніх ідей. Світоглядна криза молоді (Олюня, Катря). Багато героїв Хвильового бачать вихід із зневіри в самогубстві. Жахливе переродження людини, котру вже не мучить совість і яка знаходить самовираження в катівській діяльності (Майя).

“Вальдшнепи” (перша частина роману). Проблеми національної свідомості, національного буття, відродження, розвитку української культури. Проголошення культу нових людей активної дії (Аглая). Нищівна критика твору, націлена проти ідей національного відродження, стимульована політикою сталінізму.

 

АНДРІЙ ГОЛОВКО

(1897 – 1972)

Андрій Васильович Головко – видатний прозаїк. Початок творчості. Збірка віршів “Самоцвіти”. Перший друкований прозовий твір “Момент”. Настанова поєднати елементи імпресіонізму, символізму, експресіонізму на основі реалістичного методу. Збірка повістей і оповідань А.Головка “Можу” (1926), до якої увійшли твори 1922–1924 рр. Мистецька зрілість в жанрі оповідання. Класичні взірці “Дівчинка з шляху” (1922), “Товариші” (1923), “Пилипко” (1923), “Червона хустина” (1924). Загальне визнання і популярність митець здобув завдяки цим оповіданням, які О.Гончар назвав “справжніми перлинами”. Глибоке знання автора дитячої психології і майстерне мистецьке її осягнення. Правдивість в зображенні суворих життєвих обставин, зокрема часів голоду 1921–1922 років, в котрих опинилися герої оповідань. Емоційно-лірична наснаженість творів. Пробудження в дітей почуття дружби, взаємопідтримки в біді.

Жанр повісті в збірці. Надання письменником особливого значення повісті “Можу”, (поставлено назву її до цілої збірки). Cумнівність психологічно-філософської основи повісті “Можу”, буцімто фізично хвора людина повинна звільнити місце здоровим і виявити волю до самогубства, як це зробив герой повісті -- туберкульозний демобілізований червоногвардієць Гордій. В повісті наявні ознаки стилю, який запанує в наступній творчості митця. Ідейно-естетичні шукання А.Головка у творах “Червоний роман” (1923). “Крученим шляхом” (1924). Полемічне скерування “Червоного роману” символістського роману Г.Михайличенка “Блакитний роман”.