Юрій клен (освальд бургардт)

(1891 – 1947)

Юрій Клен – літературний псевдонім Освальда Федоровича Бургардта, члена групи неокласики. Український поет, літературознавець, перекладач. Походив з родини німецьких колоністів. Виховання в родині – в атмосфері шанування рідної мови та звичаїв і водночас – любові до України. Київ – місто його душевного життя, невід’ємна частина долі. Закінчення 1 (Олександрівської) київської гімназії, Київського університету св. Володимира. Формування здібного студента-філолога під опікою видатного професора історії й теорії літератури В.Перетца. В київських навчальних закладах викладав німецьку та французьку мови. Дружні і теплі стосунки між О.Бургардтом і М.Зеровим. Роль М.Зерова у прищепленні О.Бургардту любові до української літератури. Заохочення М.Зеровим Бургардта до збагачення української літератури перекладами. Ознайомлення О.Бургардта з літературною творчістю М.Зерова.

20-ті роки – початок поетичної творчості О.Бургардта. Перші вірші – російською мовою. Писати українською мовою він не вважав себе підготовленим. Звернення до перекладання (антологічна збірка німецької поезії “Залізні сонети”, 1925; переклади П.Шеллі, Е.Верхарна та ін.) Оприлюднення перших трьох віршів у періодиці: “На переломі”, “Жовтень 1917”, “Червоний шлях” – 1934, №7; 1925, № 9; “Сковорода” // декламатор “Сяйво”, упорядник М.Зеров, 1929. “Сковорода” – “перший оригінальний вірш Бургардта” (М.Зеров). Цикл “Осінні рядки” (1929), навіяні перебуванням у будинку відпочинку для науковців у Преображенському скиті Києво-Печерської лаври, з казковими краєвидами, де свого часу був гостем Сковорода. “Тут пориває туга в край надземний”, -- так про цю місцевість сказав сам Бургардт.

Порятунок від переслідувань за німецьке походження – виїзд в Мюнхен, 1931 р. Виніс у душі пережиті пекельні погроми тоталітаризму в Україні. На еміграції приймає псевдонім Юрій Клен. 1933, грудень). Зближення зі славетною поетичною “квадригою” Є.Маланюка, що гуртувалася навколо “Вісника”. Вперше за своє життя Бургард--Клен дістав змогу видати поетичну книжку – поему “Прокляті роки” (Львів, видавництво “Вісник”, 1937; перевидання книжки здійснене 1943 “Українським видавництвом” у Кракові). Виступи з віршами, статтями у “Віснику”.

Поема “Прокляті роки ” (1937) – твір про криваво-жорстоку добу сваволі, терору тоталітарного репресивного режиму в Україні. Фізичне знищення невинних людей за високими стінами чекістських в’язниць, нелюдські знущання над смертниками в тюремних підвалах, на допитах, масові розстріли. Страждання рідні в’язнів. Прокляття катам України, організаторам голодомору, масового винищення творчої інтелігенції, зокрема письменників, (“з убивць водою цілого ставка не змити кров невинного Косинки, не воскресити мертвого Влизька”). Не воскресити ж і репресованих “неокласиків”.

Стиль поеми. Жанрові особливості твору. Поєднання трагедійно-драматичного пафосу з філософськими та публіцистичними, культурологічними мотивами. Використання різних видів лексики для створення оригінальних тропів, деталей, увиразнення мотивів. Ритмомелодика, поетичний синтаксис твору. Октава, її авторське застосування в поемі.

Поема “Попіл імперій” (1947) – найбільш значущий твір в поетичному доробкові Юрія Клена. Назва твору – образ-символ краху тоталітарних наддержав-“імперій”. Майстерне поетичне відображення складності перебігу історичних подій на рівні широких філософських узагальнень, публіцистично-політичних та психологічних проникнень в складні процеси подій ХХ століття. Стиль поеми “Попіл імперій”. Хронологічний принцип – основа сюжетно-композиційної структури твору. Культурологічні елементи в композиції поеми (звертання поета до образу Данте в ролі провідника по тюрмах, таборах ГУЛАГу, Еней постає в поемі в ролі провідника оповідач твору по фашистській Німеччині). Принцип антитези в зображенні фантастичного пекла дантівського пекла і реального жахливого пекла доби сталінського тоталітаризму. Звертання поета до елементів бурлеску, свідомого використання п’ятистопного ямба і десятирядкової строфи “Енеїди” І.Котляревського в третій частині поеми. Узагальнюючий образ українця, котрий в умовах трагічних випробувань в часи окупації, не втратив своєї гідності, життєлюбства. Аналогія героїчних подвигів українських патріотів з подвигами спартанців – оборонців Фермопіл. Філософсько-лірична п’ята частина поем – “Діалог людини з землею”. Засоби вираження глибокого духовного драматизму людини, коли “не знає вже ні козака, ні князя син здичавілий темної юрби”. Патетично-піднесений пафос звертання Землі до людини. Філософсько-лірично-патетичне уславлення віри в людину-творця. Збагачення поетики цієї частини наснаженням історіографічно-культурологічними термінами, назвами країн, іменами історичних осіб. Ствердження віри у всепереможну творчу силу труда.

Поема “Жанна д’Арк”. Способи тропотворення в поемі. Підкорення авторському задумові різноманітних пластів лексики. Особливості ритмомелодики, поетичного синтаксису твору.

Виступи Ю.Клена з власними оповіданнями “Яблука”, “Акація”, “Пригоди архангела Рафаїла”, “Медальйон”. Майстерність сюжетобудови, мови, стилю. Ю.Клен – літературний критик. Його роль в мобілізації культурних творчих сил еміграції, відсіч графоманії. Книга есе “Спогади про неокласиків”. Літературознавчі дослідження “Нові горизонти в галузі поетичного стилю” (російською мовою), “Леся Українка і Гейне”, “Гейне в українських перекладах”, Переклади В.Шекспіра, И.В.Гете, Р.М.Рільке, А.Рембо, П.Валері. Е.Верхарна, П.Шеллі, Джека Лондона та ін.

 

ЄВГЕН МАЛАНЮК

(1897 – 1968)

Євген Филимонович Маланюк – видатний український поет, есеїст. Один з найактивніших діячів українського літературного процесу в еміграції. Перша світова війна. Революційні події. З Київської військової школи потрапив на фронт. Перехід з російської армії до української. Був безпосереднім учасником трагічних спроб реставрації національної державності 1917 – 1920. Після повалення УНР разом з іншими емігрував. Спочатку знаходився у таборі інтернованих у Каліші. 1922 – 1923 р. став співвидавцем журналу “Веселка”, де і публікував свої вірші. Участь Є.Маланюка у виданні в Каліші альманаху “Озимина”. З 1923 р. – студент Господарської академії в Подебрадах. Після закінчення академії 1928 став інженером. З 1929 проживає у Варшаві. Працює інженером і бере активну участь у літературному житті (був одним з засновників літературної групи “Танк”).

З 1923 р. друкувався у численних еміграційних журналах: “ЛНВ” (потім – “Вісник”), “Студентський вісник”, “Дажбог”, “Дзвони”, “Пробоєм” та ін. Вихід поетичних збірок “Стилет і стилос” (1925), “Гербарій” (1926), “Земля й залізо” (1930), “Земна Мадонна” (1934), “Перстень Полікрата” (1939). Умовно можна розглядати ці видання як перший період творчості. Це період міжвоєнного часу, який замикає збірка вибраного 1943 року. Визначення Є.Маланюка як першорядного поета, “поета людяного”, що виявляє нахил до філософічності, “задивленого у майбутнє”. Вплив Є.Маланюка на діаспору Європи та Америки. Поет-новатор, що “розриває всякі встановлені естетичні норми й проорює оригінальні естетичні борозни” (Б.Бойчук).

Притаманність першому періодові творчості поета войовничого “державницького” характеру. Колишній сотник УНР, потрапивши за дроти польського табору для інтернованих, змінив зброю – замість рушниці взяв до рук перо, і тепер його вірші стали на оборону України. “Залізних імператор строф” – це гордий титул обраний для себе поетом.

Активна творча діяльність Є.Маланюка після другої світової війни. Поворот у житті: виїзд до Німеччини без сім’ї (1944). Після війни – на педагогічній роботі: викладач математики в українській гімназії у Регенбурзі. Не реалізувавши себе на німецькій землі, виїжджає до Америки. У Нью-Йорку минули останні двадцять років життя. Двадцятитрьохлітнім юнаком він востаннє бачив Україну. Майже півстоліття болісно переживав долю за рідної Батьківщини на чужині.

Продовження поетичної біографії Є.Маланюка в період життя в США. Книги – “Влада” (Філадельфія, 1951); “Поезії” (Нью-Йорк, 1954); “Остання весна” (Нью-Йорк, 1959); “Серпень” (Нью-Йорк, 1964). Опублікування поеми “П’ята симфонія” (Нью-Йорк, 1953). Посмертна книга поета “Перстень і посох” (Мюнхен, 1972). В другому періоді творчості провідною залишається ідея української державності. Посилення трагедійності світовідчування поета. Скерованість творчості від зумисне позбавленого ліризму “державного” поетичного будівництва до проблем особистості. Ієрархічність світобудови: Бог – вища справедливість, вищий судія. Поет – ланка між Богом і землею, натхненник нової, державної історії. Слово поета – трансформація Божого слова, чинного, державотворчого. “Хто ж як не поети і малярі, музики й журналісти мають бути духовним штабом національного руху! Українець-митець не може, не сміє не бути воїном! “Таким в умовах еміграції, єдино можливий, на думку поета, “національний чин”. Пов’язаність історизму Є.Маланюка з географізмом. Степова зона України, “дух степу” – основа витворення бездержавницького типу людини. Емоційні коливання в осягненні географічно “пластичної” України, персоніфіковані в жіночих взаємно протиставлених образах-символах: Земна Мадонна й Антимарія, кохана й розпусниця, свята й відьма. Почуття любові змінюється почуттям ненависті, слова слави – словами прокляття.

Переоцінка засобів у осягненні державницької ідеї в жахливих умовах війни. Поява у ліриці поета образу Одіссея, котрий повертається на Батьківщину. Йому суттєвим є не війна, а дорога повернення. Близькість гомерівського блукальця поетові, котрий горів бажанням повернутись додому. Ліризація поезії другого періоду. Усвідомлення поетом хисткості сподівань на літературу (“Будь проклята, літературо...”), на досягнення української “вседержавної влади мислі”. Водночас Є.Маланюк – лірик-романтик, творець яскравих взірців вишуканої любовної поезії. Є.Маланюк – продовжувач традицій Т.Шевченка.

Є.Маланюк – неповторний видатний художник слова, поет самобутнього стилю. Поєднання в поетиці лірики Є.Маланюка традицій української культури, елементів бароко, романтизму. Протистояння Є.Маланюка сентиментальності та солодкавості. Єдність емоційної яскравості, піднесеності з глибиною напруженої думки. Пластичність образності, строгість форм, метафоричність. Лапідарність стилю. Згусток емоцій. Висока поетична техніка віршування. Багатство асоціативних зближень, звукопису, римування, засоби музичності та живописності в ліриці Є.Маланюка.

Є.Маланюк – есеїст, літературний критик, літературознавець, автор культурологічних статей. Публікації в журналі “Вісник”, котрий видавав Д.Донцов. Збірка “Книга спостережень” (Торонто, 1962. -- Т.1; Торонто, 1966. -- Т.2); “Нариси з історії нашої культури” (1954); “Малоросійство” (1959)... Ґрунтовність знань, власне бачення явищ літератури, культури, мистецтва. Є.Маланюк про деформацію таланту П.Г.Тичини. Широка обізнаність автора в царині світової історії, культури та літератури.

 

ПАВЛО ФИЛИПОВИЧ

(1891 – 1937)

Павло Петрович Филипович – талановитий поет, перекладач, літературознавець, критик. Належав до групи неокласиків. Початок творчості, перші друковані вірші російською мовою під псевдонімом Павел Зорев (1910, “Вестник Европы”, “Жатва”, “Куранты”, “Заветы”). Наявність у віршах впливів символізму, імажинізму, народнопісенної поетики. Схильність до раціоналістичності мислення. Тяжіння до вічних питань буття.

Істотні зміни у духовному світі П.Филиповича за роки революції та війни. Зацікавленість літературним життям України. Замість читання з пам’яті Бодлера, Верлена, Леконта де Ліля, Брюсова, Ахматової, Гумільова всі розмови оберталися про журнали “Гроно”, “Мистецтво”, збірки поезій П.Тичини, М.Рильського, “Заспів” В.Чумака, “Антології римської поезії” М.Зерова. Перші виступи в поезії українською мовою з’явилися в “Музагеті” (1919). Вихід у світ збірок віршів П.Филиповича українською мовою “Земля і вітер” (1922), “Простір” (1925). Свідчення приходу в літературу зрілого митця, майстра форми. Багатство поетичної настроєвості. Вираження її у стилістично відмінних планах: романтично-умовної образності, символіки; з другого боку панування образності прозоро-реалістичної, лаконічно-предметної. Наявність декларативних елементів. Загальна стильова тенденція – тяжіння до простоти. Звернення до форм класичної лірики (сонет, строгі катренні структури). Наснаженість лірики метафорикою. Впровадження розлогих метафор. Наявність віршів, які становлять розгорнуті метафори (“Гроза”).

Метафорична назва збірки “Земля і вітер” – образне узагальнення охопленої вітрами революції, громадянської війни рідної землі. Варіація образів для відтворення трагізму – “шалений вітер і криваві дні”, “криваві квіти на чорних кручах, // Їх сіє вітер – смерть неминуча”. Використання культурологічних, фольклорних джерел для відтворення трагізму війни (“Він тікав і дививсь і знову…”) використання сюжету і мотиву балади “Ленора” Г.А.Бюргера (німецького поета XVIII ст.) Звернення до стихій природи. Заклик наставити людину на розум, зупинити криваве безумство. Віра поета в “непорушну згоду поля, людини, дня”. Хоч кругом руїни і попелища. Вживання традиційних, “всечасових образів” (С.Гречанюк): “блискучі зграї золотих пташок”, “спокійні ночі”, “радісні пташки”, “радісна праця”.

Інтимна лірика П.Филиповича. Протиставлення величного і прекрасного людського почуття духовному нігілізмові, дегуманізації, руйнації віковічних людських цінностей, спричинених трагічними колізіями часу. Утвердження людського в людині в умовах, коли тема кохання видавалася зумисне конфронтаційною втечею від революційної дійсності, виявом буржуазної культури.

Різнобарвність і багатогранність інтимної лірики П.Филиповича. образна насиченість віршів про кохання. Своєрідність жанрово-строфічних особливостей. Наснаженість лірики високою концентрацією філософської думки. Мінливість настроєвості, елегійних медитацій. Ніжність і стриманість у виявленні почуттів ліричного героя. Побудова віршів на драматичних контрастах і протиставленнях. Розгортання любовних мотивів на тлі трагічних суспільних процесів. Тривога за долю людяності. Життєствердний гуманізм інтимної лірики П.Филиповича. Природне відтворення стану і динаміки душевних переживань ліричного героя (біль, передчуття розлуки,прощання). Болісні прощально звучать рядки, пов’язані з жорстокими подіями особистого життя поета (передчуття близької трагедії, що справдилася: він і дружина були репресовані). Утвердження незнищенності людської любові. Любов – вічна, як вічне людське буття. Спільність та відмінність інтимної лірики П.Филиповича з інтимною лірикою М.Рильського, П.Тичини, В.Сосюри. Відчуття у віршах про любов тяжіння поета до естетичних пошуків європейського та українського модернізму (метрика віршів, строфічна будова, музичність,поетичний синтаксис). Розширення можливостей пісенності українського вірша. Окремі твори стали піснями (“Коли почую твій співучий голос”). Кращі взірці інтимної лірики П.Филиповича: “Коли летять, як сиві зграї...”, “Саломея”, “Снігова королева”, “Розіта”, “Немов оту з пожовклими листами”. Осмислення кохання як животворної сили (“Снігова королева” – поетичне переосмислення казки Г.Х.Андерсена).

П.Филипович – поет-мислитель. “Найцікавіша в його поетичній творчості – філософська лірика” (М.Жулинський). Осмислення історичного минулого Київської Русі, України, образно-символістичного мислення і фольклорного різноманіття української народної творчості. Строгість, стриманість образного самовираження поета.

Естетичні проблеми в ліриці П.Филиповича. Спільність естетичної концепції поета з загальною естетичною платформою неокласиків. Суверенна мистецька цінність літератури, яка допомагає людині залишитись людиною, а народові – народом. Утвердження думки про необхідність врахування універсальності законів, культурологічних та літературних цінностей інших народів, світового мистецтва для будівництва нового мистецтва, літератури. Виступи П.Филлиповича проти тотальної ідеологізації художньої літератури і теорії літератури. Актуалізація поетом духовної спадщини українського народу. Естетичне кредо поета: утвердження ідеї гуманістичної значущості мистецтва. Вірш “Різьбарі”:

Перегоріли задуми колишні

І лінія не радує мене,

Коли не сяє крізь кольори пишні

Людське обличчя мудре і ясне.

Образ ліричного героя – “не олюднений” (не шахтар, не будівник, “не брудний замурзаний титан” (М.Рильський), а узагальнений. Тяжіння до нього всіх ліній філософських роздумів про вічності красу (“врятує вроду і себе людина”, стане “чоловік над чорною ріллею, як небо гордий, сильний, як земля”). Мета праці митця – служити людям, будувати людські душі: “Я робітник в майстерні власних слів, Та всі слова я віддаю усім, Будую душі, викликаю гнів, Любов і волю вводжу в кожний дім” (вірш “Я – робітник в майстерні власних слів”).

П.Филипович – майстер-перекладач. Переклади з французьської поезії (Леконт де Ліль, Ш.Бодлер, П.Беранже, П.Верлен), з російської (О.Пушкін, Є.Баратинський, В.Брюсов та ін.)

Павло Филипович – талановитий літературознавець, педагог (читав курс “Новітнє українське письменство від кінця ХІХ ст. до революції 1917 р.”), ерудит, великий знавець літературних джерел, фактів, віртуозний аналітик літературно-мистецьких явищ. Більш ніж хто схиляв і привчав аудиторію до заглиблення в секрети поезії, “до вміння бачити мистецькі деталі, до вилущування перлин”, він “вводив у пізнання того, що являє собою органічну сутність поезії: музики і запаху слова” (Григорій Костюк). Таким був П.Филипович і в літературознавчих та літературно-критичних працях.

П.Филипович – один з зачинателів у ХХ столітті наукового шевченкознавства (“До студіювання Шевченка та його доби” -- 1926). Надання П.Филиповичем вагомої ролі порівняльно-історичному методові, котрий, на його думку, сприяє поширенню обрію, виводячи “українське письменство з вузьких національних меж і з’єднуючи його з творчістю інших народів, вводячи у контекст культури світової”. Протидія вченого кон’юктурному схематизмові у літературознавстві.

 

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ

(1895 –1964)

Початок творчого шляху. Перша збірка віршів поета “На білих островах” (1910). Романтична мрійливість ліричного героя, його зажура від нерозділеного кохання. Втеча на білі острови хмар. Спостереження земного життя, краси літньої природи. Наявність у збірці мотивів народницької поезії, роздуми про людей праці (“женці схилились, потомились, і від праці, від тяжкої потом вкрились”).

Друга збірка віршів “Під осінніми зорями” (1918) та ідилія “На узліссі” (1918). Зрілість митця. Майстерне використання засобів імпресіоністичного письма. Створення яскравих віршів з глибоким психологічним підтекстом: шедеври української пейзажно-психологічної лірики (“На білу гречку впали роси”, “Молюсь і вірю”, “Мені снилось”, “Зелені тіні”, “Вже червоніють помідори...” та ін.) Невтомні шукання в сфері духовності.

Кінець 10-х -- 20-ті роки – “неокласичний” період творчості М.Рильського. Орієнтація на віковічні духовні цінності, традиції світової класики. Збірка “Синя далечінь” (1922). Багатство ліричних настроїв. Мотиви радощів життя, його повноти, які несуть на собі відсвіт світовідчуття античної поезії (“Грім одгримів”, “Нашу шлюбну постелю...”, “Несіть борам дари...”, “На вулицях вода синіє...”, “Я знов на драбинчастім возі...” Особливості поетики названих творів. Тривожні настрої в збірці, почуття самотності і розгубленості... Піднесеність, життєствердність ліричного образу синьої далечіні.

Збірки 1925 – 1929 років – “Крізь бурю й сніг” (1925), “Тринадцята весна” (1926), “Де сходяться дороги” (1929), “Гомін відгомін” (1926) – свідчення виходу митця на нових мистецьких обріїв. Збагачення мотивів. Ідеї спадкоємності культур. Пафос праці “з людьми і для людей”. Тяжіння поезії М.Рильського до гармонії особистості з навколишнім світом. Медитативність у розкритті душевних переживань ліричного героя. Майстерне відтворення краси природи. Насиченість пейзажної лірики живописно-зоровою образністю. Інтимна лірика поета. Любовні та еротичні мотиви, щастя і драми кохання (“Осінь ходить, яблука золотить...”, “Ластівки літають...”, “Поцілунок”...) Жанр ліричної мініатюри. Ліричні оповіді. Своєрідність поетичного синтаксису, елементи живої розмовності, її естетична значущість, інтонаційне багатство і своєрідність інтимної лірики поета. Поеми М.Рильського -- “Ганнуся”, “Чумаки”, “Сашко”, “Сіно”.

Використання класичних форм – сонета, октави, терцин. Оновлення їх шляхом винахідливого синтезування з народнопісенною поетикою. Продовження М.Рильським традицій І.Франка в оновлення канонічних форм. Стильова еволюція М.Рильського за два десятиліття. Посилення класицистичної ясності (кларизму – за М.Зеровим).

Творчість М.Рильського у 30-ті роки. Збірки “Знак терезів” (1932), “Київ” (1935), “Літо” (1936), “Україна” (1938), “Збір винограду” (1940). Складність і суперечливість творчості поета, зумовлена грубим тиском тоталітарного режиму: піврічний арешт поета органами ДПУ в 1931 році. Скорення поета офіційній критиці, що обернулося деформаціями таланту. Величання казарменого соціалізму, партії, вождя (Рильський – автор ”Пісні про Сталіна”).

Творче самоутвердження в осягненні теми патріотизму, любові до України, її історії, пошана до інших народів (збірка “Київ” – 1935, вірші “Голосіївський ліс”, “Мости”, “Народам світу” та ін.) Вірші-присвяти видатним письменникам (І.Франкові, Т.Шевченкові, М.Гоголю, О.Пушкіну, М.Лермонтову, А.Міцкевичу). Інтимна лірика (цикл “Весняна книжка”), класичний твір інтимної лірики поета – “Лист до загубленої адресатки”. Досягнення поета в епічному жанрі. Поема “Марина”.

Творчий злет М.Рильського в роки другої світової війни. Жанрове-стильове багатство, глибока патріотична наснаженість поезій “Слово про рідну матір”, “Жага”. Особливості їх поетики. Мотиви необхідності національного самоутвердження. Утвердження гуманістичних ідеалів, непереможності народу в боротьбі з фашизмом.

Творчість М.Рильського в повоєнний період. Мистецька самобутність збірок “Мости”, “Братерство”, “Сад над морем”. “Третє цвітіння” у творчості М.Рильського. Ідейно-естетичне новаторство, гуманістичний пафос збірок “Троянди й виноград”, “Далекі небосхили”, відзначених Ленінською премією (1960). Уславлення краси творчої праці, духовного багатства, багатомірності почуттів, мистецького сприйняття природи (збірки “Зграя веселиків”, “В затінку жайворонка” “Зимові записи”). Філософська наснаженість, художня майстерність циклу “Таємниця осіннього листя” та посмертної збірки “Іскри вогню великого”. Особливості індивідуального стилю поета.

М.Рильський – науковий діяч, літературний критик, перекладач, мистецтвознавець, фольклорист. Значення М.Рильського в розвитку української культури. Оцінка поета в українській та зарубіжній критиці, літературознавстві.

 

ПЕТРО ПАНЧ

(1891-1978)

Петро Панч – літературний псевдонім Петра Йосиповича Панченка. Формування світогляду в складних життєвих обставинах. 1917 -- артилерист царської армії на південно-західному фронті. Перебування в Україні під час революційної бурі спочатку у війську Директорії, згодом у артдивізіоні Червоної армії. 1921 – повернення в рідні Валки. Праця землеміром. Виступи Петра Панча 1922 року на сторінках місцевої газети “Незаможник” та в харківських “Вістях ВУЦВК”, “Селянській правді” в жанрах нарису, фейлетону, оповідання. Відбиття в них вражень, сповнених драматизму і трагізму. Успішні спроби початкуючого автора були помічені критикою.

Оповідання 20-х років, їх тематика. Твори про війну (“Дороговказ”, “Загублена шапка”, “Бог богів”). Зіткнення нового із старим у глухих селах (“Там, де верби над ставом”, “Земля”, “Тихонів лист”). Сатиричні замальовки з життя служителів церкви (”Поза життям”, “Данило Харитонович”, “Черва”). Розвінчання міщанства (“Калюжа”, “Мишачі нори”). Тяжіння молодого автора до простоти, лаконізму, конкретно-реалістичного спостереження. Виразність деталей. Вплив імпресіоністичних віянь. Відгомони впливу художньої манери М.Хвильового. Постійна наявність у творах гумору. Герої оповідань – люди різних прошарків суспільства, люди різного віку: бідні й багаті селяни, попи, диякони, комнезамівці, більшовики, петлюрівці і червоноармійці. Ствердження конкретно-реалістичної манери автора. Мистецьке уміння подавати людські характери, вдаючись до колористичних деталей, штрихів.

Збірка повістей “Голубі ешелони” (1928) -- етапний здобуток у неухильному творчому зростанні прозаїка. Місце збірки в українській прозі 20-х років, що збагатилася повістями і романами високого мистецького рівня (твори В.Підмогильного, В.Винниченка, Ю.Яновського, Б.Антоненка-Давидовича та ін.) Відтворення повстання 1905 року на панцернику “Потьомкін”, майстерність змалювання подій повстання (повість “З моря”). Засудження імперіалістичної війни (“Без козиря”). Тема складного шляху входження інтелігенції в революцію, складність образу Лец-Отаманова (“Голубі ешелони”). Дві редакції твору. Здобутки і втрати. Кон’юктурна тема труда (“Повість наших днів”).

Провідна тематика у творчості Петра Панча 30-х років – тема революції та громадянської війни. Прагнення письменника дотримуватися свого, “незаідеологізованого” погляду (збірка “Народження” --1932, роман “Право на смерть” – 1933). Критика авторової ідеї “права на помилку”, права на власну позицію. Нова редакція роману “Право на смерть” під назвою “Облога ночі” (1935). Змалювання революційних подій в Донбасі.

Творчість П.Панча після репресій 30-х років, голодомору. Розробка головним чином історико-революційної теми. Публікація творів з позицій “правильного класового підходу” (“Малий партизан”, “Будемо літати”, “Мир”, “Рано-вранці”, “Син Таращанського полку”, “Олександр Пархоменко”).

Творчість в роки Другої світової війни. П.Панч -- головний редактор літературного відділу радіостанції “Радянська Україна” в Москві. Сатиричне викриття фашистського людиноненависництва, варварства в невеликих книжечках “Рідна земля”, “Гнів матері”, “Відблиски пожеж”. Фейлетони “Зозуля”, “Кортить курці просо”.

Початок праці наприкінці війни над історичним романом про національно-визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького “Запорожці” (перша частина твору з’явилася 1946 р.) Нападки на письменника казенної вульгарно заідеологізованої критики. Завершення роману, вихід його в світ під назвою “Гомоніла Україна” (1954). Творча історія роману-епопеї. Глибинне відтворення багатогранності українського національного характеру. Правдивість, поетичність зображення головних образів-персонажів – Богдана Хмельницького і Максима Кривоноса. Відхилення автора від ідеалізації, іконописання в зображенні Богдана Хмельницького – мудрого державного діяча, якому були також властиві суперечності. Досконалість сюжету і композиції роману. Плідне мистецьке використання скарбів уснопоетичної народної творчості – елементів думи, пісні, народних прислів’їв, приповідок, приказок. Точність письменника у відтворенні історичних реалій – звичаїв, побуту, вірувань, зброї, одягу.

Творчість Петра Панча в повоєнний період. “На калиновім мості” – вищий набуток митця цього періоду. Відзначення повісті Шевченківською премією (1966). Повість – самобутній автобіографічно-документальний твір, витриманий на рівні лірично-психологічної барвистості. Значний доробок Петра Панча в галузі літератури для дітей.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ

(1902--1954)

Початок творчого шляху видатного прозаїка, поета, драматурга. Неоромантичний пафос ранніх творів. Пошуки гуманістичного й художнього ідеалу. Збірка поезій “Прекрасна Ут” (1928). Книжки новел “Мамутові бивні” (1925), “Кров землі”(1927). Утвердження неординарних пошуків творчої особистості в романі “Майстер корабля” (1928).

Своєрідне поєднання національної й революційної героїки, художнє осягнення гострого драматизму суспільних процесів у романі “Чотири шаблі” (1930). Використання в романі поетики української народної пісні й думи. Доля роману “Чотири шаблі”. Оцінка твору в критиці, літературознавстві.

Данина нав’язуваним авторові соцреалістичним стереотипам і їх вдале неоромантичне переборення в романі “Вершники” (1935). Розвиток традицій “Слова о полку Ігоревім”, “Гайдамаків” Т. Шевченка, героїчного епосу М. Гоголя... Своєрідність жанру, поєднання ознак кількох епічних жанрів – народної думи, героїчної поеми, новелістичного роману. Створення галереї яскравих, глибоко індивідуальних образів героїв громадянської війни: родини Половців, Данила Чабана, Шведа, Губенка, Адаменка, листоноші. Образне, лексичне, фразеологічне багатство твору.

Новели і оповідання Ю. Яновського – збірки “Короткі історії”, “Земля батьків”, “Київські оповідання”. Стильові шукання автора. Відзначення “Київських оповідань” Сталінською премією (1948), що певною мірою врятувало його від недремної вульгарно-соціологічної критики й політичних цькувань.

Новела “Червоноарм” – поезія в прозі про революційну героїку. Тема визволення західноукраїнських земель (“Василь Полійчук, гуцул”). “Заповіт”, “Генерал Макодзьоба” – патріотичні твори Другу світову війну. Глибоке розкриття дитячої психології в оповіданні “Дівчина в вінку”.

Осягнення драматизму повоєнної дійсності в романі “Жива вода” (1947). Сприйняття роману ортодоксальною критикою. Друга редакція роману -- “Мир”. Багатопроблемність та багатоплановість, образна система твору. Нещадно правдиве відображення післявоєнної відбудови села, глибокий психологізм у зображенні драматизму людських стосунків. Композиційні та мовно-стильові засоби роману.

Ю.Яновський – драматург. Неоромантична трагедія “Дума про Британку”. Конфлікт і сюжет, образи твору. Соціально-психологічна драма “Дочка прокурора”. Проблема батьків і дітей. Напруженість та динамічність сюжету. Значення п’єси “Дочка прокурора” в розробці морально-етичної проблематики.

Видатна роль Яновського-художника в розвитку неоромантичної течії в літературі.

 

ІВАН КОЧЕРГА

(1881 – 1952)

Іван Антонович Кочерга – видатний український драматург. Філософська проблематика у творчості митця. Звернення до філософського осягнення проблеми часу у першій п’єсі російською мовою “Песня в бокале”(1910). Зацікавленість естетичними ідеями, поєднаними з морально-етичними (”Дівчина з мишкою” 1913). Тяжіння до романтичної тональності в осмисленні жіночої сутності, краси, вірності.

Зростання інтересу драматурга до питань сучасного життя від початку 20-х років. Звернення до української мови. ”Фея гіркого мигдалю” – перша п’єса українською мовою. Порушення у п’єсі філософської проблеми єдності етичного і естетичного ідеалів, що виступають у пов’язаності з патріотичними ідеалами. Жанр п’єси – комедія. Досконале володіння письменником технікою комедійного жанру. Образ стародавнього Ніжина з його славетним ліцеєм в епоху кріпацтва, яке зображене в ідеологізованому вигляді.

Намір написати п’єсу з минулого життя українського народу. Напружена праця над вивченням історичних матеріалів. Драми “Алмазне жорно” (1927), “Свіччине весілля” (1930), розвиток драматургом традицій української історичної та історико-побутової п’єси.

“Алмазне жорно”. Доба боротьби українського народу проти шляхетської Польщі за соціальне і національне визволення. Початок драми – показ часу, коли Коліївщина придушена. Уособлення нескореності, гідності народу: образи Василя Хмарного, гайдамаків Прокопа Скряги, Остапа Макосія, Мусія. Поетичний, інтимізований образ благородної Стесі – нареченої Василя Хмарного. Змалювання польської шляхти та її прислужників. Особливості поетики драми: наскрізні образи “алмаза” і “жорна”, їх символічне значення: “Жорно” – символ тяжкого життя народу і водночас помсти за жорстокість панства. Драматична поема “Свіччине весілля” (“Пісня про Свічку”). Дія п’єси – Київ ХV і ХVІ ст., який перебував тоді під владою литовських магнатів. Повстання київських цехових ремісників під проводом зброяра Івана Свічки не є історичним фактом, а творчим домислом автора, створеним на основі історичних документів про “заборону світла” в ремісничих окраїнах міста. Барвиста галерея ремісників, котрі люблять свою працю – витівник-кравець Коляндра, велетень кожум’яка Чіп, ковалі і кушнірі, золотарі і бондарі, бублейниці і дівчата – змушені служити воєводі, не маючи права засвітити світло вночі. Іван Свічка і його наречена Меланка – уособлення дум і прагнень трудівників. Здобуття грамоти про заборону світла – мета зброяра Івана Свічки: “... весілля справлю я своє, Як все Подольє свічками засяє”. Здобувши грамоту, Іван Свічка святкує своє весілля з Меланкою. Зрив весілля – ув’язнення Івана, якого чекає страшна кара – осліплення і страта. Згода воєводи зберегти життя Свічки при умові, якщо Меланка донесе свою весільну свічку до тюрми через буряну ніч. Подвиг дівчиною звершений. Але мужня Меланка гине, боронячи свою честь. “За Свіччине весілля!” – лунає гасло повсталих ремісників, очолених Іваном Свічкою, визволеним ними із тюрми. Утвердження волелюбності українського народу. Поетика поеми. Багатство мовностилістичних та поетичних засобів. Використання митцем багатства синоніміки з усномовного словника, характерних висловів, характерних для даної епохи. Утвердження Кочергою жанру віршованої історичної драматичної поеми в новітній українській драматургії.

Виявлення інтересу драматурга до сучасної тематики. Драма-феєрія “Марко в пеклі”. Використання у драмі сюжетної схеми “Пекельного Марка” – українського сатиричного вірша про “козарлюгу”, що проник у пекло і приборкав чортів. Дія п’єси – часи громадянської війни. Образ уповноваженого особливого відділу армії Марка, який розшукує вагони, що разом з накладним зникли внаслідок злочинних махінацій розкрадачів народного добра, які звили собі кубло на залізниці. Протиставлення цьому пекельному світові образу Марка, простої дівчини з робітничого середовища – Марусі, безпритульного хлопчика, котрі допомагають Маркові у його боротьбі. Сатирично-гротескні засоби, якими драматург таврує антинародні прояви “пекельного світу” – злочинців, розкрадачів, махінаторів.

Заглиблення у морально-філософські проблеми сучасності. Широка популярність комедії “Майстри часу”(первинна назва “Годинникар і курка”), яка на Всесоюзному конкурсі драматичних творів 1934 р. дістала третю премію. Філософська проблематика твору. Зіткнення різних концепцій часу. Своєрідність стилю комедії. Повернення драматурга до образу Карфункеля в роки війни. Подальші пошуки митця в розробці морально-етичних і філософських проблем (“Підеш – не вернешся”, “Ім’я”, “Вибір”).

Драматична поема “Ярослав Мудрий” (1944). Актуальність патріотичної ідеї твору, перегук з подіями часів написання п’єси. Мистецька виразність та психологічна складність образу князя Ярослава Мудрого, своєрідність системи персонажів, композиції твору. Дзвінкий ямбічний прозорий вірш драматичної поеми. Використання скарбів сучасної української мови з елементами старослов’янської лексики, церковнослов’янізмами. Афористичність мови твору. Самобутність тропів. Сценічність драматичної поеми “Ярослав Мудрий”.

П’єси воєнних років (“Чаша”, “Нічна тривога”, “Китайський флакон”). Їх позитивні якості і прорахунки. Найвизначніший з драматичних творів І.Кочерги повоєнного часу, що був опублікований уже після смерті автора, -- драматична поема “Пророк” (1948), у якій зроблено спробу відтворити образ Т.Шевченко трьох останніх років життя. Дія твору -- в Петербурзі та в Україні. Відтворення драматизму колізії – захоплення “світом радісного мистецтва”