Об’єкт і предмет дослідження

Об’єкт і предмет дослідження – поняття, співвідносні між собою як ціле і частина, де об’єкт є родовим поняттям (гіперонімом), а предмет – видовим (гіпонімом). Об’єкт дослідження – це процес або явище, що породжує проблемну ситуацію. В об’єкті виокремлюється та його частина, що є предметом дослідження.

Отже, предмет – це безпосередньо те, що досліджено в науковій роботі, а об’єкт – галузь, у якій існує предмет. Предмет дослідження визначає тему розвідки, яка позначається на титульному аркуші як назва.

Наприклад, назва дипломної роботи бакалавра – «Роман «Час смертохристів» Ю. Щербака: специфіка жанру». Об’єктом дослідження є роман «Час смертохристів» Ю. Щербака, предметом роботи – жанрові особливості цього роману. Або ж у дипломній роботі бакалавра «Народнопоетична фразеологія у творчості Г. Квітки-Основ’яненка» об’єктом дослідження є фольклорні елементи мовлення у творчості Г. Квітки-Основ’яненка, а предметом – семантичні і граматичні особливості народнопоетичних фразеологізмів у художньому доробку цього митця.

Формулюючи об’єкт і предмет дослідження з методики навчання української мови і літератури, студенту слід звернути увагу на те, що об’єктом переважно виступає процес навчання української мови і літератури в загальноосвітній школі, а предметом – відповідні форми, методи й прийоми, засоби підвищення ефективності вивчення художнього твору, частин мови тощо.

Основні помилки під час формулювання об’єкта і предмета дослідження:

- ці дві наукові категорії не пов’язано між собою;

- визначаються два об’єкти або два предмети дослідження (обидві категорії формулюються дуже широко або дуже вузько);

- об’єкт дослідження підмінено предметом і навпаки;

- замість предмета дослідження відбито мету дослідження.

Методи дослідження

Метод – це мисленнєвий шлях науковця за певним систематизованим комплексом прийомів, процедур і засобів, застосовуваних ним під час теоретичного дослідження та практичного втілення чи освоєння лінгвістичного / літературознавчого явища чи процесу для досягнення поставленої мети.

Методи поділяють на загальнонаукові (наприклад, аналіз і синтез, діалектичний метод, індукція, дедукція) і спеціальні наукові (ті, що стосуються певної галузі наукового знання: мовознавства, літературознавства, історії, філософії, біології тощо).

Вибір методу дослідження залежить від предмета розвідки, спеціальності, за якою виконують наукову роботу, а також дослідницької мети.

Методика дослідження – це впорядкована система принципів, правил, вимог і технічних приписів у використанні методів, прийомів та операцій, необхідних для отримання фактичного матеріалу, його оброблення й одержання необхідних результатів у заданій послідовності.

Методологія предметнонаукова (конкретнонаукова) – це сукупність принципів, філософських ідей або специфічних методів певної науки (лінгвістики, літературознавства, методики викладання літератури), що є базовими для розв’язання конкретної дослідницької проблеми. Це теоретико-методологічні, теоретико-методичні, технологічні, лінгвістичні, літературознавчі тощо концепції, способи наукового пізнання, на які спирається дослідник.

Методологія літературознавча – система методів, використовуваних у науці про літературу; теоретичне осмислення сутності цих методів, їх евристичних можливостей, умов ефективного використання; стає адекватним інструментарієм під час прямих та опосередкованих кореляцій між концепціями і сприйняттям літератури; логічно сформульовані й інтуїтивно осягнуті положення, що є засобами в оцінці, аналізі, осмисленні, декодуванні та систематизації досліджуваних явищ.

Метод у літературознавстві – система наукових засобів пізнання і тлумачення літературного феномену, спосіб цього розуміння і висвітлення. Формується у процесі осмислення словесних творів і залежить від світогляду та естетичних уявлень інтерпретатора, що підлягають основним засадам суспільної свідомості або вступають із ними в суперечність, чим забезпечують оновлення методу або вироблення нового способу пізнання.

Методи літературознавчого дослідження: біографічний, компаративний (порівняльно-історичний, порівняльно-типологічний), культурно-історичний, психологічний, психоаналітичний, феноменологічний, соціологічний, структуральний, постструктуралістський, формалістичний та ін. Також виокремлюють описовий, герменевтичний, структурно-функціональний, методи рецептивної естетики, контекстуального аналізу, міфологічної критики, семіотичний. Окрім того, можуть застосовуватись різновиди архетипної, феміністичної, екзистенційної інтерпретації художнього твору тощо. Ці методи виникли в надрах однойменних шкіл і літературознавчих напрямів.

Об’єктом літературознавчого методу є текст (твір), а основним, традиційним способом його пізнання – читання й інтерпретація. Призначення методу полягає в дослідженні літературного явища, теоретичному осмисленні його форми і змісту.

Кожен метод у літературознавстві репрезентує варіативний підхід до художнього твору (тексту) і не претендує на універсальність його тлумачення.

Філологічний метод вивчення художньої літератури полягає у збиранні, систематизації, тлумаченні текстів із погляду мовних особливостей. Найпомітніші представники – славіст В. Ягич, український літературознавець В. Перетц. Філологічні студії відіграли позитивну роль у вивченні мови художнього твору, зосередили значний фактичний матеріал.

Біографічний метод виходив із того, що творчість письменника, її характер і спрямування визначаються його біографією, фактами його особистого життя, своєрідністю особистості митця. Основоположник методу – французький літературознавець Ш.-О. Сент-Бев, автор кількатомних «Літературних портретів» (ученого цікавила творча індивідуальність письменника, його життя, звички, «моральна фізіологія», навіть домашній побут, дрібниці повсякденного життя). Серед українських літературознавців цей метод застосовували С. Єфремов, М. Чалий, О. Огоновський, М. Петров, І. Франко, С. Балей, І. Дорошенко та ін.

Використання біографічного методу допускається, але не як універсального, а як одного з часткових методів.

Історичний метод (конкретно-історичний, історико-генетичний, історико-функціональний) – напрям дослідження, зорієнтований на осмислення і ґрунтовне висвітлення суспільно-політичних процесів, відображених у художньому світі твору. Може бути доречним під час аналізу творів історичної тематики. Але при цьому слід ураховувати, що застосування цього методу зумовлює посилену увагу до змістових компонентів твору – й ігнорування його естетичної природи, тобто особливостей художньої форми.

Культурно-історичний метод у вивченні явищ мистецтва передбачає використання культури як ключа до інтерпретації художніх творів і до осмислення художнього процесу. У трактуванні представників цього методу культура – соціальна пам’ять людства, суспільний продукт діяльності людей, і тільки в її лоні художній твір може виникнути й реалізувати себе як соціальний феномен, бути прийнятим і зрозумілим. Література усвідомлюється як частина загальної духовної культури й розглядається у зв’язку з іншими видами мистецтва. Основоположник методу – французький вчений Іполит Тен, який в основу літературного процесу клав три фактори: расу (національна самобутність літератури), середовище (людська психологія, соціально-політичні обставини, природа, клімат, географічні умови), момент (вплив попередньої літератури на творчість письменника). Представники культурно-історичної школи в Україні – М. Петров, М. Дашкевич, у Росії – О. Пипін, М. Тихонравов, С. Венгеров, у Німеччині – Т. Гетнер, у Данії – Г. Брандес.

Порівняльно-історичний (компаративний) метод займається зіставленням еволюційних тенденцій національних літератур, вивченням безпосередніх та опосередкованих взаємин між ними, їх подібностей і відмінностей. На відміну від інших методів, об’єкт порівняльного дослідження є щонайменше бінарним (складається з двох співвідносних складових – це можуть бути окремі твори, їх фрагменти чи певні аспекти, а також комплекси мистецьких творів, як-от: творчість письменника, літературний жанр, стильовий напрям тощо).

Прихильники методу відшукували паралелі між сюжетами й мотивами у творах різних літератур, розробляли теорію запозичень, впливів, аналізували «мандрівні» сюжети. Нагромадження матеріалу з міжнаціональних взаємозв’язків і взаємовпливів у літературі дало можливість визначити загальні закономірності світового літературного розвитку. Представниками методу в Україні були М. Дашкевич, М. Драгоманов, І. Франко. Останній підкреслював важливість типологічних зіставлень у вивченні фольклору й літератури.Компаративістика розвивається у взаємодії з іншими науками: теорією літератури, культурологією, філософією, психологією; орієнтується на методологічні засади феноменології, герменевтики, рецептивної естетики, включає інтермедіальні студії (міжмистецьке порівняння – висвітлення зв’язків літератури з іншими видами мистецтва), а також імагологічні (вивчає образи народів у літературній рецепції інших етносів і регіонів).

Основні проблеми, якими займається порівняльне літературознавство:

- міграція сюжетів, мотивів та їх варіанти в національних літературах;

- типологія художніх форм (зіставлення художніх явищ різних часів і літератур з метою виявлення спільних ознак та закономірностей розвитку);

- історична еволюція художніх форм (жанри, стилі, стильові різновиди, типи творчості) у словесному мистецтві різних народів, а відтак – відтворення загальносвітової (регіональної) динаміки літературного розвитку;

- культурний контекст окремих літературно-мистецьких явищ.

Психолінгвістичний метод звертає особливу увагу на глибини людської свідомості, на психологію художньої творчості; для нього характерна увага до психології сприймання художніх творів, поглибленого аналізу характерів, психології літературних героїв. Основоположник методу – український філолог О. Потебня, у лінгвоестетичній концепції якого значну роль відіграє діалектична тріада: зовнішня форма – внутрішня форма – зміст. Найважливіший елемент у цій структурі – внутрішня форма, яка служить джерелом утворення нових слів, є основою образності мови й художності літературного твору. Така структура дозволяє розкривати як психологіютворчості, так і психологію сприйняття художнього твору, з’ясовувати особливості його поетики. З позицій цього методу І. Франко розглядав природу поезії («Із секретів поетичної творчості»).

Близький до психолінгвістичного методу інтуїтивізм (А. Бергсон, Б. Кроче), який підносить значення підсвідомого, оголошує інтуїцію головним і визначальним методом естетичного пізнання. Сучасні прихильники інтуїтивізму стверджують, що мистецтво інтуїтивно глибше проникає в суть життя, ніж заснована на інтелекті наука.

Психоаналітичний метод заснований австрійським лікарем-невропатологом Зигмундом Фройдом. Суть методу полягає в тлумаченні підсвідомого у психічній (і творчій) діяльності людини. Художню творчість фройдисти розглядають крізь призму примирення «принципу задоволення» і «принципу реальності». Цей процес передбачає сублімацію (перехід) підсвідомих бажань у художні образи, реалізацію душевних сил і розв’язання внутрішньопсихічних конфліктів. Джерела й рушійні сили художньої творчості представники методу вбачають у прагненні людини здійснити невдоволені бажання, пов’язані з сексуальними переживаннями. Подібне і є мотивацією вчинків літературних героїв. Зацікавлення Фройда психологією творчості спонукало його до порівняння мистецтва і сну: у сні він убачав ті самі психологічні механізми, за допомогою яких конструюється образ, художній світ, а власне сон розглядав як «дорогу» до підсвідомого.

Теорію Фройда розвинув К.-Г. Юнг, який висунув теорію архетипів (від гр. «праобраз», «праформа»). Архетип, за Юнгом, – це «універсальний символ», «індивідуальне підсвідоме», образи, характери, теми, що існують у літературі з часу їх виникнення, постійно відновлюючись у її розвитку. Юнг бачив завдання дослідника в тому, щоб збагнути архетип та особливості його функціонування в мистецтві.

Об’єктами інтерпретації для психоаналізу можуть бути:

1. Характери персонажів, що розкривають

а) особливості соціальної адаптації (чи дезадаптації) героя, на які вказує персонаж;

б) механізми психологічного захисту, відображені в думках, мовленні, снах, учинках героя;

в) взаємини героя з батьками та іншими членами родини, аналіз ситуації дитинства героя;

г) авторські емоційні акценти, що виявляють його ставлення до героя.

2. Система образів:

а) проекція дисоційованого варіанта авторської особистості, що презентує групу дійових осіб, задіяних у первинному дитячому конфлікті (Едипів комплекс);

б) проекція амбівалентної дисоціації – контрастні характери, контрастні соціальні групи;

в) проекція Его-центричної моделі характеру, коли в центрі зображений один герой, який утверджує певну свідому позицію (романтична традиція).

3. Структура сюжету і позасюжетні елементи: аналогічні події й колізії, що переходять від твору до твору письменника, вказують на творення ним «індивідуальної міфології» (замінник реальної адаптації), що відображає його сублімований замінник виходу з інфантильного конфлікту.

4. Епізодичні мотиви, образи-символи: заслуговують на увагу постійні образи творчої системи письменника (наприклад, у новелах О. Кобилянської часто повторюються образи хижих птахів (яструба, орла), змії, павука, мотив жінки з конем та ін.; особливості їх розгортання у творах указують на нарцисичну настанову особистості письменниці).

5. Художні деталі: специфіка психоаналітичної інтерпретації передбачає підвищену увагу до деталей, оскільки на їх рівні найбільше виявляється дія несвідомої частини душі.

Архетипна критика – різновид сучасної критики психолого-генетичної специфіки художнього феномену, підґрунтям якої є концепція К.-Г. Юнга. Архетипні образи, як уважав дослідник, є джерелом міфології, релігії й мистецтва. Архетипний образ захоплює митця, який черпає зі сфери неусвідомленого натхнення, одухотворюючи, розгортаючи архетип у творчому процесі. В аналітичній психології К.-Г. Юнга описані архетипи Великої Матері, Вічної Дитини, Старого Мудреця, Діви, Духу, Священного Шлюбу тощо, а також архетипи у психічній структурі людини – Персона, Аніма, Анімус і Самість.

Феноменологія (від гр. – «те, що з’являється», + «слово», «вчення») – філософська течія, в основу якої покладений дескриптивний метод, за допомогою якого феномен розглядається поза контекстом на підставі його іманентної сутності. За допомогою феноменологічного методу досліджується шлях до з’ясування інтенцій, початкових імпульсів, з яких у процесі творчості народжуються образи, мотиви, формотворчі елементи і все інше, притаманне літературному твору.

Феноменологічна теорія (Р. Інґарден) трактує літературний твір як об’єкт, усвідомлюваний через акт читання (читання – як феномен (від гр. «те, що з’являється у свідомості», «вияв свідомості»). Художнє сприймання твору постає як акт співтворчості.Послідовники цієї теорії зосереджували увагу на онтології (бутті) літературного твору, на дослідженні взаємозв’язку між уявою автора і світом, зображеним у тексті.

Літературна герменевтика (від гр. «з’ясовувати», «пояснювати») – наука інтерпретації (тлумачення) художнього тексту (М. Гайдегер, Г. Ґ. Гадамер, П. Рікер). Герменевтика передбачає індивідуальне (суб’єктивне) прочитання, освоєння тексту, яке спирається на попередній естетичний і мисленнєвий досвід реципієнта (того, хто сприймає). Між твором та інтерпретатором виникає діалог як між минулим і сучасним. Розуміння тексту трактується як саморозуміння реципієнта. Сама ж інтерпретація є принципово відкритою (може бути безліч інтерпретацій тексту) і ніколи не може бути завершеною.

П. Рікер виділяє три етапи розуміння літературного тексту: 1) аналіз змісту і форми твору; 2) процес читання, що зумовлює певну реакцію читача; 3) привласнення значення тексту (текст стає надбанням уяви і свідомості читача).

Рецептивна естетика (від лат. «прийняття», «сприйняття») – теорія рецепції (естетика сприймання, теорія сприймання), започаткована Г. Р. Яуссом і В. Ізером у 60-х роках XX ст. Головна засада рецептивної естетики – активна роль читача у процесі пізнання й реалізації літературного тексту. Г Яуссу належить концепція «горизонту сподіваного», яка окреслює читацькі можливості осягнути художній текст як єдине ціле і є органічним елементом в оцінюванні твору. Рецептивна естетика розглядає художній текст як відкриту структуру, зорієнтовану на читача, вивчає читацькі реакції, оцінки. У системі «автор – твір – читач» увага акцентується на останньому компоненті. У. Еко обґрунтував тезу про те, що художній твір у своїй структурі має можливості і перспективи для творчої взаємодії з читачем, для гри його уяви.

Структуралізм як теоретичний напрям веде початок від «Курсу загальної лінгвістики» (1916) Ф. де Соссюра, де мова розглядається як система знаків. К. Леві-Стросс, П. Якобсон, Р. Барт, Ю. Лотман розвинули це вчення. Структуралізм у літературознавстві виявив себе в концепції тексту: текст розглядається як система знаків, з’ясовується питання, що робить мовну інформацію твором мистецтва, досліджуються поетичні функції мови.

Структуралізм як літературознавча методологія передбачає вивчення літератури як мистецтва слова в системно-функціональному аспекті за допомогою понять: елемент, структура, система, функція, система, модель, домінанта, паралелізм, текст, ідея, бінарні опозиції тощо.

Семіотика («сема» від гр. – «знак») тісно пов’язана зі структуралізмом і виникла під впливом теорії знака Ф. де Соссюра. Об’єктом семіотичних досліджень є всі сфери культурної діяльності: архітектура, малярство, театр, кінематографія, література, – які можна розглядати як систему знаків. Ю. Лотман розробив семіотичний аналіз поезії. Вчений розглядає поетичний текст як складну ієрархічну систему, елементи якої взаємопов’язані. Кожен літературний текст формується з декількох систем (рима, метрика, лексика).

Постструктуралізм заперечив традиційне уявлення про автора як про джерело тексту, оскільки саме читач є творчим співучасником інтерпретації тексту.

Деконструктивізм як один з напрямків постструктуралізму висунув ідею «децентралізації» структури і розвинув новий погляд на письмо як на «гру присутності» і «відсутності».

Міфологічний аналіз. Інтерес до міфу (словесного сказання, легендарної оповіді), до міфології виявив себе ще в античності (Аристотель, Платон), але особливо активізувався в нові часи, зокрема в добу Романтизму (Ф. Шеллінг, брати Грімми). Упродовж ХІХ–ХХ ст. поняття «міф» трактувалося з різних позицій: як джерело історичного пізнання (О. Потебня, Е. Тейлор), символічна форма, що відображає історію людського буття (Е. Кассирер), як відгалуження або проекція ритуалу (Дж.-Дж. Фрезер, Дж. Гаррисон), відображення психічного життя, закодоване оприявнення його закономірностей і динаміки через архетипи-міфологеми (К.- Г. Юнг), як мистецтво безумовної метафоричної ідентичності (Н. Фрай). Здавна міф, міфологіюпов’язують із літературною творчістю (міф як складова частина художньої структури твору). Отже, прочитання таких літературних творів передбачає виявлення й аналіз (інтерпретацію) міфологічних елементів або структур.

Методика міфологічного аналізу передбачає:

- розпізнавання і виявлення в художньому творі міфів або міфологічних структур;

- ідентифікацію літературного варіанта міфу з інваріантом (наприклад, за словником міфів або за іншими джерелами – фольклором, священними текстами й ін.);

- зіставлення літературного міфу з виділеним інваріантом;

- з’ясування смислів і значень літературного міфологічного образу в загальній структурі художнього твору;

- визначення контексту літературних міфологічних образів чи мотивів;

- з’ясування художнього колориту міфологічного образу (з урахуванням історичної доби, типу творчості, стильових різновидів тощо);

- дослідження мотиву звернення письменника до міфологічних образів.