Змiни в адмiнiстративно-територiальному устрої України наприкiнцi XVIII ст. – XIX cт.

 

Нова геополітична ситуація, яка склалася в Центральній та Східній Європі на кінець XVIII — початок XIX ст., спричинила великі геополітичні зміни і соціальні перетворення в Україні. Після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділу перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входили значні території українських земель. На кінець XVIII ст. було ліквідовано Кримське ханство, що несло великі страждання і спустошення українському народові протягом чотирьох з половиною століть свого існування. Унаслідок цих змін виникли абсолютно нові геополітичні утворення на карті Європи. Галичина, Закарпаття, а згодом і Буковина ввійшли до складу Австрійської імперії, а всі інші українські землі разом з інтегрованою Гетьманщиною та Слобожанщиною — до російської держави. Таким чином, переважна більшість українських земель від Збруча на заході до Дінця на сході опинилися під владою імперії Романових.

Сталися значні зміни і в адміністративно-територіальному устрої України, яка входила до Росії, започатковані указом Павла І від 12 грудня в 1796 р. "Про новий поділ держави на губернії і намісництва". Деякі зміни відбулися на початку XIX ст. Зокрема, було утворено дев'ять губерній (Чернігівську, Полтавську, Харківську, Київську, Херсонську, Таврійську, Волинську, Подільську, Катеринославську), які за системою управління наслідували російські. Державну владу в них здійснювали губернатори котрих призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, у яких хазяйнували царські справники. У свою чергу, і повіти поділялися на стани, які очолювали поліцейські пристави. Для зміцнення влади губернаторів створювалися на військовий зразок ще й генерал-губернаторства: Полтавське й Чернігівське (з Харківською, Полтавською, Чернігівською губерніями), Новоросійсько-Бессарабське (з Херсонською, Катеринославською, Таврійською губерніями і Бессарабською областю) та Київське (з Київською, Волинською, Подільською губерніями). На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори, їм підпорядковувалися не лише місцева адміністрація й поліція, а й розквартировані на території губернії війська. На початку XIX ст. в усіх губерніях заснували ще й охоронні відділення (так звану охранку) для виявлення і покарання політичних противників царського самодержавства. Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував в Україні велику армію, чисельність якої сягала 100 тис. Саме за допомогою військової сили і поліцейського апарату втілювалася в життя гнобительська політика царату, деспотизм якого набрав найвищого розвитку.

У жодній країні Європи правителі не мали такої необмеженої влади, як царі-імператори. Ніде бюрократія не була такою деспотичною, а поліція такою жорсткою, а народ таким безправним, як у Росії. На українських землях царат проводив колоніальну політику ще сильніше, ніж за часів Петра І і Катерини II.
Передусім царський уряд намагався знищити сліди давньої автономії. Скасування Магдебурзького права в 1831 р. та Литовського статуту в 1840 р. поклало край неросійському судочинству, а також міському самоуправлінню. Практично перестали вживати назву Україна, замінюючи її принизливою — Малоросія.
Російський царизм також заохочував усілякими пільгами й привілеями заселення українських земель, насамперед росіянами. їм прищеплювалось усвідомлення належності до панівної державної нації та почуття нібито історично правомірної їхньої зверхності над людьми інших національностей. Наприкінці XIX ст. у результаті переселенських рухів в Україну і з України частка українців на їхній рідній землі зменшилася з 90 до 80 %. Зате частка росіян серед населення України зросла до 12 %. Разом з русифікованим українцями вони становили більшість міського населення Лівобережжя та Півдня України. Це породжувало антиросійські настрої серед місцевого населення, створюючи сприятливий ґрунт для розвитку українського національного руху.
Щодо адміністративно-територіального устрою українських земель, які перебували під владою Австро-Угорської імперії, то слід зазначити, що на цих землях було запроваджено загальноприйняту в державі централізовану систему управління. В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше намісник, на Буковині після 1849 р. — президент крайового управління. Повітову ланку очолювали старости. Містами управляли магістрати (до 1870 p.), а пізніше — міські ради як органи самоврядування. На Закарпатті адміністрацію в комітетах очолювали жупани, періодично скликались комітетські збори дворянства.

Етнічний склад населення західноукраїнських земель був доволі строкатим. Українське населення, більш як 90 % жило в селах і було зайнято в сільському господарстві. Адміністративне поєднання етнічно змішаних територій згодом породило чимало складних проблем у сфері міжетнічних взаємин. В умовах неоабсолютизму 50-х років правлячі кола Австрії швидко втратили інтерес до українців і пішли на зближення з угорським та польським дворянством. У 60-х роках цей процес завершився перетворенням Австрії на дуалістичну Австро-Угорську імперію з наданням обмеженої крайової автономії Галичині, що спричинило нове ущемлення національних прав українського населення.

Підсумовуючи розгляд цього питання, варто звернути увагу на те, що після згаданих політичних змін, коли більшість українських земель опинилося в одній державі, відкрилися деякі макроекономічні перспективи, зокрема, тенденції економічної інтеграції українських земель і зростання міжнародної торгівлі через причорноморські порти. Позитивним наслідком геополітичних змін було і те, що українці різних регіонів згодом після "революції національної свідомості", могли зробити свій вагомий внесок у розвиток національного відродження.

 

“Весна Народів” в західноукраїнських землях.

 

ВЕСНА НАРОДІВ - — соціально-політ, та нац.-визв. рухи січня—березня 1848, які призвели до повалення абсолютизму в ряді єв-роп. держав. «В. н.» було започатковано масовими рев. виступами труд, люду в Італії. Хвиля нар. повстань прокотилася усією Європою. Апогеєм рев. подій у Парижі 22— 25.11 1848 стало проголошення Франції республікою.

На поч. березня відбулися велелюдні маніфестації у нім. містах Мюнхені та Гейдельберзі. 13—14 березня розгорнулися рев. події у Відні. Під тиском повсталого народу подав у відставку канцлер Австр. імперії К. Меттерніх — один з організаторів Священного союзу. Цісар Фердинанд І змушений був 16 квітня скасувати панщину. 25 квітня ухвалено конституцію, а 11 травня — тимчас. виборчий закон, який визначив порядок утворення двопалатного рейхстагу. «В. н.» дала потужний імпульс нац.-визв. руху в Зх. Україні. 19 квітня представники укр. інтелігенції під проводом єпископа Григорія Яхимовича надіслали до цісаря петицію, у якій вимагали викладання укр. мовою у навч. закладах усіх рівнів, права та можливості українцям займати будь-які держ. посади, видання чинного законодавства укр. мовою та його використання у держ. органах краю. Гол. засадою петиції, що стала визначальною для всього укр. політ, руху аж до розпаду Австр. монархії, була ідея об'єднання усіх укр. земель, що перебували під владою Австрії, в одну адм.-тер. одиницю — автономний коронний «Руський край» зі своїм сеймом. Представн. органом українців стала створена 2.V 1848 у Львові Головна Руська Рада, до якої увійшло 66 осіб. Очолювала Раду Президія у складі 5 чол. У своїй першій програмній відозві «До руського народу» Рада проголосила єдність усіх українців, зазначивши, що галичани належать до великого українського народу. Програму Гол. Руської Ради підтримали українці Закарпаття. У жовтні 1849 їхня делегація на чолі з А. Добрянським передала до Відня свої вимоги, які збігалися з позицією галичан. Укр. мова стала офіц. мовою на Закарпатті, нею викладали в Ужгор. гімназії та духовній семінарії, велося адміністративне листування тощо. Тільки після відновлення абсолютизму все це було скасоване під тиском угор. властей.

У серед, липня 1848 у Відні зібрався перший австр. рейхстаг — Державна рада. Від Галичини та Буковини було обрано 35 українців. Однак у березні 1849 імператор Франц Иосиф І розпустив парламент і «дарував» нову, антидем. конституцію. Передаючи всю повноту влади імператорові та його міністрам, цей осн. закон передбачав і крайові конституції. Галичина та Буковина одержали такі конституції 29.IX 1850. Проте вони не були введені вдію, а пізніше, 31.XIІ 1851, цісар узагалі їх скасував і Австрія знову перетворилася на абсолютну монархію. Єдиним реальним здобутком «В. н.» для га-лиц. українців залишилися дві культур.-осв. установи: «Галицько-руська матиця» та «Народний дім», створені Головною Руською Радою. Політичні ж прагнення не увінчалися успіхом. 1851 припинила свою діяльність і Рада.