Буржуазні реформи другої половини хіх ст.

 

У другій половині ХІХ ст. в Російській імперії відбулася заміна феодальної соціально-економічної формації капіталістичною. Становлення і розвиток капіталістичного укладу відбувалися в умовах скасування царизмом кріпосницького права. В Україні цей процес розвивався за загальними для всієї Росії закономірностями, але водночас у ньому проявлялися особливості, зумовлені історичними умовами та політикою, що проводив царизм стосовно України.
В Україні, як і в центральних районах Росії, утвердження нового капіталістичного соціально-економічного устрою означало активний розвиток усієї промисловості, сільського господарства, торгівлі. В 60—70-х роках ХІХ ст. царський уряд Росії провів державні реформи з метою пристосувати самодержавний лад Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку. Реформи торкнулися різних напрямків суспільно-політичного життя. У різні роки були проведені:

— селянська реформа 1861 року;
— земська реформа 1864 року;
— міська реформа 1870 року;
— фінансова реформа 1864 року;
— судова реформа 1864 року;
— шкільна реформа 1860—1964 років;
— військова реформа 1864—1874 років;
— поліцейська реформа та інші.

Основне місце серед них займала селянська реформа, яка скасувала кріпосне право в Російській імперії.
Підготовка селянської реформи почалася в 1857 році. Підйом селянського руху змусив уряд прискорити підготовку реформи, і 19 лютого 1861 р. маніфест "Загальне положення про селян, які вийшли з крипацької залежності" і інші акти про селянську реформу (всього 17 актів) були підписані царем.
Закони від 19 лютого 1861 р. вирішили чотири питання:

1) про особисте звільнення селян;
2) про земельні наділи і повинностях звільнених селян;
3) про викуп селянами своїх земельних наділів;
4) про організацію селянського керування.

З моменту опублікування Маніфесту про звільнення селян припинялося право поміщика розпоряджатися особистістю селянина: продавати, купувати, дарувати як річ, насильно женити і видавати заміж, переселяти з місця на місце, віддавати в служіння й в роботи, карати за своїм розсудом. Селяни одержали особисті і майнові права, в тому числі на самостійний, без дозволу поміщика, вступ в шлюб; складання договорів і зобов'язань із приватними особами і державою; вільне заняття торгівлею і промисловістю; ведення своїх судових справ; участь в роботі органів суспільного самоврядування; надходження на службу, на навчання; придбання рухомої і нерухомої власності; спадкування майна і т.д.
При звільненні селяни наділялися землею - присадибною ділянкою і польовим наділом (за винятком двірських, тобто двірських слуг, що були в штаті поміщика), причому наділялися в обов'язковому порядку і навіть не могли від тієї землі відмовитися чи передати протягом 9 років після закону про реформу.
Розміри викупних платежів визначалися не вартістю землі, а розмірами дореформених селянських феодальних повинностей (оброку). Обчислювався капітал, що при щорічному обороті приносив би в виді 6% суму колишнього річного оброку. Розмір капіталу і складав викупну суму. Таким чином, розмір викупного платежу був набагато вище вартості землі, він уключав фактично і вартість особистості селян. Характерно, що вся надільна земля по тодішній ринковій ціні коштувала 544 млн. карбованців, селяни ж повинні були за неї заплатити 867 млн. карбованців.
20-25% викупної суми селяни виплачували готівкою, а 75-80% поміщики одержували від держави, що в свою чергу стягувало ці гроші із селян на виплат протягом 49 років в формі викупних платежів (викупний платіж складав 6% позички).
Всього за 40 років із зайвим селяни разом з відсотками виплатили державі близько 2 млрд. карбованців, тобто вчетверо більш того, що коштувала передана їм земля.
Органами селянського самоврядування в сільських суспільствах, які поєднували селян-домохазяїнів в селах, були сільські сходи, що обирали сільських старостів і інших посадових осіб. Сходи вирішували питання порядку користування землею, звільнення з громади і прийому д неї, стягнення недоїмок. Сільські суспільства поєднувалися в більш великі одиниці - волості з населенням від 300 до 2000 чоловік. Виборні посадові особи громад і волостей - сільські старости, старшини забезпечували справну виплату податків і виконували дрібні поліцейські функції.
Такі були умови звільнення від кріпосного права поміщицьких селян, що складали до 2/3 загальної маси селянства. Однак були й інші категорії селянства:

— удельні (тобто ті, що належалі царської фамілії й керувалися Департаментом уделів);
— державні селяни;
— кріпацькі робітники.

Удельні та державні селяни одержали практично всю землю, якою вони користалися до реформи, на більш легких умовах, чим поміщицькі селяни. Кріпацькі робітники (головним чином на уральських заводах) одержували садиби, але польовий наділ лише в тому випадку, якщо він в них був до реформи.
Услід за селянською було проведено ряд інших реформ, що стосувалися найважливіших питань державного устрою Російської імперії і тою чи іншою мірою стосувалися українських земель. Так, згідно з Положенням про губернські та повітові земські установи 1864 в Україні було створено органи земського самоврядування.
Розвиток капіталізму, зростання міст змусили царат піти на поступки і в галузі міського самоврядування. Згідно з Міським положенням, затвердженим царем 16 червня 1870 року, міську реформу первісно було проведено в Києві, Катеринославі, Миколаєві, Полтаві, Харкові і Херсоні.
Однією з найпослідовніших буржуазних реформ 60—70-х років була судова реформа 1864 року. Її проведення було оформлено судовими статутами про заснування судових установ, про кримінальне та цивільне судочинство, про покарання, які накладалися мировими суддями. Вони діяли окремо від загальної системи законодавства і тому не були включені до складу зводу законів Російської імперії.
Імператор Олександр ІІ 20 листопада 1864 р. затвердив Судові статути, які 1893 р. офіційно приєднані до Зводу законів як 16-й том. До Судових статутів увійшли чотири великі акти:

1) встановлення судових установ;
2) Статут цивільного судочинства;
3) Статут кримінального судочинства;
4) Статут про покарання що накладаються мировими суддями.

Внаслідок видання статутів цивільного і кримінального судочинства завершилося виділення у самостійні галузі кримінального процесуального і цивільного процесуального права.
Відповідно до цих статутів було утворено загальний та формальний рівний для усіх суд: суди загальної юстиції (окружний суд — судова палата — Сенат) та суди мирової юстиції (одноособовий дільничний мировий суддя — повітовий з’їзд мирових суддів — Сенат). Було запроваджено інститут присяжних засідателів. Судова реформа проголошувала ряд формальних принципів: виборність, незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність, усність, застосування адвокатури. Колишній становий, повністю залежний від адміністрації, пройнятий духом формалізму суд був замінений судом, який ґрунтувався на цих буржуазно-демократичних принципах.
Судові статути 1864 передбачали утворення в містах і повітах інституту мирових суддів, які розглядали дрібні кримінальні (проступки проти громад, порядку, особисті образи і побої, шахрайство і крадіжки на суму до 300 крб.) справи. Мирові судді обиралися повітовими земськими зборами і міськими думами із осіб, які мали віковий, освітній та досить високий майновий ценз. Крім дільничних мирових суддів, що одержували за свою працю винагородження, вводилися посади так званих почесних мирових суддів, які не мали своєї визначеної дільниці. Вони чинили “суд та розправу”, коли обидві сторони просили про це. Безплатність цієї посади призводила до того, що почесними мировими суддями були, як правило, повітові та губернські предводителі дворянства, великі землевласники, відставні військові та статські урядовці тощо. Збори почесних та дільничних суддів повіту або міста складали вищу інстанцію — з’їзд мирових суддів, в якому головував один із суддів, обраний ними із свого середовища.
Мировий суд був об’єктом пишання лібералів. Дільничні судді користувалися авторитетом у населення. За свідоцтвом А. Коні, у перші роки після введення судових установ серед почесних мирових суддів було багато відданих справі, чутливих, порядних людей.
Головним джерелом цивільного права залишився 10-й том Зводу законів. Деякі норми у ньому змінені відповідно до селянської реформи. Селяни стали активнішими учасниками цивільних правовідносин. Вони могли купувати і продавати, а також укладати інші угоди. У нормах цивільного права приділялася значна увага регулюванню різних відносин, пов’язаних з дальшим розвитком промисловості й торгівлі. З’явилося чимало нових нормативних актів, що регулювали правове положення приватних підприємств.
Але ці зміни не ліквідували загалом феодального характеру Зводу законів і часто мали половинчатий характер. Так, у зв’язку зі скасуванням кріпосного права селяни були вилучені з переліку об’єктів власності, у законах про стани перелічувалися надані їм особисті та майнові права. Але водночас яскравим пережитком було збереження у Зводі таких положень, як віднесення до об’єктів власності нерухомого майна, зокрема поміщицьких земель.
Цивільне право, як і раніше, обмежувало право розпорядження родовими, заповідними і майоратними маєтностями. Законодавець в інтересах дворян-поміщиків турбувалися про те, щоб ці маєтності залишалися неподільними. Зберігався принцип, встановлений Соборним уложенням 1649 р., щодо викупу родових маєтностей. Продовжували діяти деякі норми звичаєвого права, що обмежували права селян, хоч вони і звільнилися від кріпосної залежності. Ці обмеження стосувалися права власності селян на землю. Селяни не могли вільно розпоряджатися своїми земельними наділами. Більшість правочинів, пов'язаних із землею, могла відбуватися тільки за згодою селянської общини.
Буржуазні реформи 60—70 років не могли обійти шкільну та цензурну справу. Згідно з ними застосовувалася єдина система початкової освіти, як державної, так і приватної з обмеженою програмою навчання. Нові статути визначали деякі зміни в галузі середньої та вищої школи. Новий цензурний статут 1865 року реорганізував цензурні установи. Установлювався більш суворий нагляд за органами друку.
Гостра фінансова криза викликала необхідність здійснення буржуазних перетворень у галузі фінансово-кредитної системи, Фінансові реформи, які були проведені в 1860—1864 роках, стосувалися як податкової та кредитної системи, так і бюджету і державного фінансового контролю.
Зміни торкнулися також організації та побудови збройних сил країни. В 1863—1888 була проведена військово-судова реформа. Її складовою стала реорганізація місцевого військового управління. 1 січня 1874 року був прийнятий новий військовий статут, за яким у країні вводилася загальна повинність. Були відмінені тілесні покарання як дисциплінарне стягнення; запроваджувалися єдині кримінальні покарання для військовослужбовців усіх станів; виключався принцип децимації при покаранні за групові злочини та ін.
Реформи 60—70-х років, які були проведені царизмом, намагалися пристосувати існуючий суспільно-політичний устрій країни до потреб капіталістичного господарства. Було введено деякі елементи буржуазної державності:

— створено виборні представницькі установи місцевого адміністративного управління (земські та міські органи самоврядування);
— виборні органи суду (мирові судді);
— встановлені більш гнучкі буржуазні форми фінансового контролю і цензури;