Полiтичнi процеси та масовi репресiї в Українi у 1930-х рр.

 

Мордуючи селянство голодомором, комуністичний режим ні на мить не забував і про інтелігенцію, яка очолювала процеси українізації, стимулювала національну самосвідомість українського народу, а відповідно й прагнення реального суверенітету. Цілеспрямована боротьба проти української національної інтелігенції, насамперед тієї, яка брала активну участь у національно-визвольних змаганнях 1917—1921 рр. та українізації, видатних діячів науки й культури, розпочалася вже наприкін. 1920-х років. її першими наслідками стали викриття згадуваного вже "національного ухилу" в КП(б)У, розгром міфічних "Українського національного центру", "Польської організації військової", "Блоку українських націоналістичних партій", "Всеукраїнського боротьбистського центру", "Троцькістсько-націоналістичного блоку" та ін. Застосовуючи фіг зичний і психологічний терор, каральні органи змушували своїх жертв визнавати членство у цих сфабрикованих "таємних антирадянських організаціях" на показових судових процесах.

19 квітня 1930 р. особливий склад Верховного суду УСРР виніс вирок у справі "Спілки визволення України" (СВУ), трактованої як контрреволюційна організація. Із загальної кількості заарештованих для проведення показового процесу над "ворогами народу" було виділено 45 знакових постатей — провідних учених, письменників, діячів культури. Серед них академіки С. Єфремов та М. Слабченко, науковці А. Ніковський, Й. Гермайзе, церковний діяч В. Чехівський, письменниця Л. Старицька-Черняхівська. Разом з ними до судової відповідальності притягувалися молоді люди, яким інкримінували членство в юнацькій організації СВУ — "Спілці української молоді". Згідно з документами звинувачення, СВУ — СУМ мали організації у всіх головних містах України і ставили за мету за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників, відокремити Україну від СРСР і утворити Українську самостійну державу. Незважаючи на те, що конкретної вини не було встановлено, підсудні одержали від 2 до 10 років ув'язнення, а згодом були знищені. Всього під час процесу і після нього за звинуваченнями в причетності до СВУ було репресовано бл. 30 тис. осіб, переважно інтелігенція і студентство. Один зі слідчих у справі СВУ С. Брук цинічно заявив; "Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо!"

Після процесу СВУ погром української інтелігенції продовжився. У зв'язках з СВУ звинуватили ієрархів Української автокефальної православної церкви. Як наслідок, у січні 1930 р. УАПЦ змушена була само розпуститися, а митрополита М. Борецького, десятки єпископів та сотні священиків незабаром заслали до таборів.

Наступного року значну частину інтелігенції на чолі о М. Грушевським було звинувачено у належності до вже іншої "ворожої організації'" — "Українського національного центру". Жертвами брехливих звинувачень стали 50 осіб, яких засудили на строк від трьох до шести років. (У 1934—1941 рр. 33 з них знов засудили за "антирадянську діяльність" і "шпигунство". 21 особу розстріляли, 12 отримали нові строки. Більшість із них померли в таборах.) М. Грушевського як керівника "бойової націонал-фашистської організації" та "теоретика буржуазного націоналізму" вислали до Росії, де він 24 листопада 1934 р. помер за загадкових обставин. Почалися гоніння проти Всеукраїнської академії наук: було введено цензуру на її видання, закривалися найдіяльніші секції, виганялися й піддавалися репресіям т.зв. буржуазні націоналісти.

З особливою силою нова хвиля репресій охопила українське суспільство після того, як у січні 1933 р. Сталін призначив особистим представником в Україні П. Постишева. Разом з ним прийшли новий голова Об'єднаного державного політичного управління (ОДПУ) — В. Балицький і тисячі російських функціонерів. Постишеву було доручено завершити колективізацію, провести чистку в компартії та припинити українізацію. У міру того як набирало обертів правління нового сталінського опричника в Україні, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової української інтелігенції, що з'явилася у 1920-ті роки. За даними О. Субтельного, з 240 українських письменників тоді зникло 200; із 35 вчених-мовознавців знищили 62. Декілька сотень українських кобзарів, які зібралися на свій з'їзд, заарештували і розстріляли. Оголошували шпигунами і заарештовували філософів, художників, редакторів. Деякі діячі, не бажаючи зректися своїх поглядів, накладали на себе руки, як це зробили М. Скрипник та М. Хвильовий. Загалом, за деякими даними, у Радянській Україні в 1930-х роках було ліквідовано майже 80 % творчої інтелігенції, що дає підстави назвати цей період "розстріляним відродженням".

Репресії проти української інтелігенції нерідко підтримували й українські націонал-комуністи, але незабаром настала і їх черга. У 1932 р. ЦК ВКЩб) звинуватив КП(б)У в толерантності до українського "націоналістичного ухильництва". У результаті боротьби проти націоналізму чисельність республіканської парторганізації за кілька років зменшилася удвічі. До жовтня 1933 р. зі своїх посад було усунено 80 % секретарів парторганізацій і 75 % усіх чиновників у місцевих радах. Виключення з партії та звільнення з роботи тягнуло за собою арешт і розстріл, у кращому випадку — вислання й ув'язнення в таборах. На зміну десяткам тисяч репресованих українських керівників прибували кадри з Росії та інших радянських республік.

Якщо репресії кінця 1920-х — першої пол. 1930-х років були насамперед спрямовані проти українців, то терор 1937—1938 рр. охопив увесь Радянський Союз і мав на меті змести всіх реальних та уявних ворогів комуністичного режиму. У той час репресіям піддавалися не лише керівні особи, а й робітники, колгоспники, інтелігенція, військовослужбовці й навіть діти "ворогів народу". Суспільство дедалі глибше занурювалося у трясовину страху, розпачу, деградувало морально. За особистою вказівкою Сталіна від імені ЦК ВКЩб) заарештованих піддавали тортурам. Так, у підмосковній тюрмі "Сухановка" існувало не менше 52 видів катування.

Не витримуючи нелюдських мук, жертви давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих, і навіть на рідних. Так забезпечувалася нова хвиля арештів.

Нерідко масові страти в'язнів приурочувалися до певних більшовицьких дат. Так, 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 р. на виконання постанови політбюро ВКП(б) напередодні 20-річчя Жовтневого перевороту капітан НКВС М. Матвєєв в урочищі Сандармох на півдні Карелії власноруч виконав смертні вироки 1111 в'язням Соловецького табору особливого призначення. Серед них були бл. 300 вихідців із України: історик М. Яворський, поет-неокласик М. Зеров, режисер Л. Курбас, драматург М. Куліш, міністр освіти УНР А. Крушельницькій з двома синами, письменники М. Ірчан, О.Слісаренко, В. Поліщук, П. Филипович, Г. Епік, В. Підмогильний.

Загалом із січня 1935 р. по червень 1941 p. у СРСР було репресовано 19 840 000 осіб, з них упродовж першого після арешту року були ліквідовані або померли від тортур 7 млн. Стосовно України, то прямі людські втрати в У PCP від репресій у 1927— 1938 pp. становили щонайменше 4,4 млн. осіб.

Масові репресії не тільки призвели до фізичного винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, а й понівечили долю багатьох людей, пов'язаних родинними узами з репресованими, — т.зв. "членів сімей ворогів народу", сприяли моральному розтлінню тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни комуністичний терор не знає собі рівних у світовій історії. ВІН залишився в пам'яті людства під назвою Великого Терору.

 

Українізація: причини проведення, зміст та згортання в 1930-х рр.

 

Щоб визволення від денікінців не виглядало в очах українського народу черговою окупацією, керівництво РКП(б) у листопаді 1919 р. прийняло документ "Про радянську владу на Україні", затверджений як ре­золюція VIII Всеросійської партконференції. V ньому містився пункт, з якого пізніше почалася політика українізації: "Члени РКП на території Ук­раїни повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою".

Проте керівний склад КП(б)У не виявляв ба­жання торувати дорогу українізації. Адже вона змушувала б прикладати й особисті зусилля в ово­лодінні українською мовою. За даними 1923 р., тільки 797 з 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що знають її.

Д. Лебідь зробив спробу обгрунтувати відразу комуністичної еліти до української культури і мови теоретично і заявив про неминучість "боротьби двох культур". Мовляв, російська культура і мова в Україні пов'язані з містом і "найпрогресивнішим" у суспільстві робітничим класом, а українська куль­тура та мова — з селом і "відсталим" селянством. Звідси обов'язком комуністів, на думку Лебедя, було сприяння "природному процесу" перемоги російської культури та мови.

Раковський піддав ці відверто шовіністичні ви­словлювання нищівній критиці. Однак, тишком-нишком російськомовна більшість у ЦК КП(б)У і губкомах партії гнула свою лінію. Для цього досить було не виявляти спеціальної уваги до української культури. Пригнічувана століттями, вона занепада­ла без державної підтримки.

Національний склад апарату республіки теж був переважно неукраїнським. У 1923 р. питома ва-

українців не перевищувала у ньому 35%. Особ­ливо незначною вона виявилася у керівних структу­рах державного апарату. Гак. у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% ук­раїнців.

У квітні 1923 р. відбувся XIII з'їзд РКП(б). у порядок денний якого було включено розгляд національного питання. З'їзд проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані у державної партії були інші завдання: укоренитися в національ­них республіках (звідси й назва політичного курсу — коренізація). Щоб зміцнити свій вплив у рес­публіках, патрія повинна була розмовляти з насе­ленням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що коренізація ма­ла побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур.

З квітня 1925 по липень 1928 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У працював один з найб­лижчих співробітників Сталіна Л. Каганович, який пізніше відіграв в історії радянської України особ­ливо зловісну роль. Якраз при ньому політика ук­раїнізації набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею.

Результати українізації 20-х рр. були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923 — 1927 рр. зросла з 35 до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина кни­жок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. З ініціативи М. Скрипника, який видавлю­вав усе можливе з курсу на українізацію, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало ук­раїнське радіомовлення.

З 1924 р. почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і — неспівставно меншою мірою — еліта почали швид­ко поповнюватися за рахунок місцевих національ­ностей, передусім українців. За перереєстрацією, проведеною наприкінці 1920 р., в Україні налічува­лося 37958 членів партії, у тому числі 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2.6% по­ляків. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У вже дійшла до 52%. Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Першими (у 1925 — 1934 рр. — генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки неукраїнці — німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович. а після відкликання останньо­го у Москву — поляк С. Косіор.