Форма державного устрою. – це територіальна організація влади, спосіб поділу держави на певні складові частини і розподілу влади між центром та цими частинами.

Львів–2006

 

 

Теорія держави і права в системі курсу “Правознавство” займає особливе місце. Розуміння основних понять, категорій, інститутів теорії держави і права дає можливість студентам перейти до вивчення окремих галузей права вже з більш-менш повним понятійним апаратом. Теорія держави і права має прикладний характер, вона несе в собі супровід основних теоретичних юридичних понять в практичній площині.

Теорія держави і права виконує й специфічну функцію права – виховну, а саме: формує у студентів правосвідомість, повагу до закону, до держави як соціальної цінності.

Питання, які виносяться на вивчення розділу теорії держави і права:

1. Походження держави і права. Визначення, ознаки і суть держави і права

2. Функції держави.

3. Форма держави

4. Механізм держави. Громадянське суспільство

5. Система права

6. Суть, ознаки, принципи права. Функції права

7. Соціальні норми та їх класифікація. Ознаки соціальних норм

8. Поняття правової норми та її ознаки. Співвідношення норм права і норм моралі.

9. Структура правової норми. Джерела права.

10. Дія норми права в часі, просторі, за колом осіб.

11. Реалізація та застосування права

12. Тлумачення норм права

13. Правові відносини та їх основні ознаки

14. Юридична відповідальність

15. Законність і правопорядок

16. Правосвідомість. Правова психологія. Правова культура та правове виховання

 

 

Теорія держави і права – це наука, яка фактично є “ключем” до юриспруденції. Ця наука щодо інших галузевих наук виступає як узагальнююча: галузеві науки спрямовані на дослідження суспільних відносин у рамках галузей права, а теорія держави і права – це наука про основні та загальні закономірності виникнення, розвитку й функціонування держави і права, тобто, це система знань, за допомогою яких люди досягають сутності держави і права.

Предмет дослідження теорії держави і права становлять основні й загальні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права, їхня суть, призначення і розвиток, а також система основних понять юриспруденції.

Центральне місце в науці теорії держави і права займає питання щодо походження держави і права. Питання про походження держави і права є дискусійним, проте юридична наук розробила досить широке коло теорій, що по різному пояснюють походження держави і права.

Розглянемо основні теорії походження держави і права:

· Теологічна (релігійна) теорія – одна з найдавніших теорій, за якою держава походить від Бога. Представниками цієї теорії були: Аврелій Августин (354–430) та домініканський чернець, видатний вчений богослов Фома Аквінський (1225-1274). Згідно з цією теорією. Творцем усього земного, в тому числі держави, є Бог. Стверджуючи, що першопричиною походження держави є “Божа воля”, Ф.Аквінський обгрунтував її вічність і непорушність, аргументував безумовне й покірне прийняття даного нам зверху, виправдовував будь-які реакційні держави тому, що, за його словами, всяке посягання на державу приречене на невдачу;

· Патріархальна теорія – була поширена і розповсюджена у Давній Греції та рабовласницькому Римі. основоположник її – Аритсотель (384-322до н.е.), який вважав, що держава походить від сім’ї, яка шляхом розвитку переходить від сім’ї, котра шляхом розвитку переходить у рід, від роду - племен, до об’єднання племен і до виникнення народності – союзу племен і до виникнення народності – союзу племен та є результатом її історичного розвитку і розростання. Державна влада поступово виростає від влади батька сім’ї до влади старійшин, вождя. Абсолютна влада монарха є продовженням необхідної батьківської влади Представниками цієї теорії були також були Р. Фільмер, М.Михайловський, котрі продовжили розвиток її положень.;

· Договірна теорія- виникла у Давній Греції, а пізніше була сформована і обгрунтована у працях Г.Гроція (1583-1646). Ш.Л, Монтеск’є (1689-1755(, Ж.Руссо(1712-1778),Б. Спінози, Т. Гобса, Д.Дідро, О.Радіщева. За цією теорією, заради миру і благополуччя відбуваються об’єднання людей у державу на основі добровільного договору між людьми, які до цього перебували в “природному стані”, тобто у стані “війни всіх проти всіх”. Укладали договір між кожним членом суспільства і майбутньою державою про те, що одні будуть управляти, а інші - виконувати їхні управлінські рішення. Тобто люди передавали частину своїх прав державній владі, натомість отримуючи обов’язок охороняти права кожної людини, правителі – це представники народу, які повинні звітувати перед ним і змінюватися за його волею. Договірна теорія стверджує, що першопричиною виникнення держави був суспільний договір між народом та його правителями, відповідно до якого народ відмовляється від своєї свободи і зобов’язувався підкорятися правителям, в обмін на що отримував від них гарантії особистої безпеки;

· Психологічна теорія у у цій теорії обгрунтоване виникнення держави і права завдяки особливим властивостям, що лежать у людській психіці, якій характерно потреба до наслідування, покори, усвідомлення залежності від видатної особистості, котра спроможна керувати суспільством.. Народ є інертною масою і не здатний до прийняття рішень, тому потребує постійного керівництва.. Фундатором цієї теорії був Л.Петражицький (1867-1931), який пояснював виникнення держави психічними потребами одних людей здійснювати керівництво, а інших – підкорятися;

· Теорія насильства – опрацьована у наукових розробках Л.Гумиловича, К Каутського, Є.Дюрінга та інших. Вони обгрунтували виникнення держави як результат завоювання одних племен іншими, насильства, перетворення у рабство одного народу іншим. За цією теорією, держава є тою силою, яку утворюють завойовники для утримання у покорі завойованих народів і зміцнення певної влади над переможеними. Ця теорія розкриває зовнішні, політичні фактори виникнення держави, але нехтує соціальними причинами виникнення держави.

· Соціально -економічна або класова (марксистська) теорія)- пов’язує виникнення держави з результатом природного економічного розвитку первісного суспільства (економічні умови також визначають соціальні зміни суспільства). Отже, держава – це продукт природно-історичного розвитку суспільства. Існують два підходи цієї теорії: один надає важливого значення виникненню класів і протиріччям між ними (держава виникає внаслідок непримиримості класів, як знаряддя підкорення пануючому класові інших класів); другий на перше місце ставить економічний розвиток суспільства: великі суспільні поділи праці, перехід від родової(колективної) власності до приватної власності. Ці причини ускладнили і саме суспільство, що призвело до потреби вдосконалення управління. Згідно з концепцією, викладеною у праці Ф.Енгельса “Походження сім’ї, приватної власності і держави”, виникнення держави має свої особливості й загальні закономірності: виникнення моногамної сім’ї, приватної власності та протилежних антагоністичних класів

· Органічна теорія- представником якої є Г.Спенсер, стверджує що держава, подібно біологічному організму, народжується розвивається, старіє і відмирає; має своє політичне тіло – руки, ноги, голову, внутрішні органи, що виконують певні функції.

· Технократична теорія – стверджує, що держава є результатом розвитку науки і обумовлена необхідністю регулювання відносин між людьми і технікою (Л.Михайловський)

· Космічна теорія- найновіша теорія виникнення держави, суть якої полягає в тому, що держава виникла і була рекомендована як вища організація управління суспільством іншими космічними цивілізаціями.

Абсолютна більшість вчених-юристів схиляються до класової (матеріалістичної) теорії походження держави і права. Згідно цієї теорії історія людства поділяється на два великих етапи свого розвитку: безкласовий і класовий. В безкласовому суспільстві, в первіснообщинному ладі держави і права не існувало; для цього періоду притаманні низький рівень продуктивності праці, колективна праця і колективна форма власності. Суспільство організовувалося на засадах первісної демократії. Первинною ланкою суспільства виступав рід. Рід (родова община) – це об’єднання людей, засноване на кровному спорідненні, загальній праці спільному майні. До певної території рід прив’язаний не був, періодично люди переходили на нову територію. Якщо ця місцевість, яка сподобалась, була зайнята іншим родом, то починалася війна за територію. В первісному суспільстві панувала полігамія, тобто був єдиний колективний шлюб, усередині роду шлюби заборонялися. Колективна праця і колективна форма власності були наслідком слабкості окремої особи перед силами природи, низької продуктивності праці. Людина в тих умовах могла вижити лише за умов колективної праці всіх членів суспільства. В первісному суспільстві панувала зрівнялівка в розподілу, що виключало накопичення багатства у окремих осіб. Найвищім органом влади були родові збори, які об’єднували всіх дорослих членів роду. Збори вибирали старійшину. Його влада базувалася на особистому авторитеті, опиралася на звичаї. Старійшина мав рівні права і обов’язки з іншими членами роду і не мав жодних привілей. Відносини членів роду регулювалися звичаями, тобто такими правилами поведінки, які в силу їх багаторазового повторення увійшли в традицію, стали звичкою. Особливих органів примусу не було. До порушників звичаїв заходи примусу застосовувалися від імені всього роду. Найсуворішим покаранням було вигнання з роду (остракізм). Поступово роди об’єднувались в племена, на чолі яких була рада старійшин і племенні збори. В подальшому в період розпаду первісного суспільства роди об’єднувались в союзи племен. Цьому періоду відповідає військова демократія, яка є етапом на шляху до держави.

З розвитком людства зростає продуктивність праці, виникає надлишковий продукт, за рахунок якого утримують військовополонених, захоплених під час війн за територію. Їх використовують як найманих працівників, тобто з’являється наймана праця. В суспільстві починає формуватися моногамна сім’я. Поступово міняється характер власності – на зміну колективній власності приходить приватна власність окремих сімей. Розподіл власності, відтворення продукту є нерівним, тому в суспільстві починає відбуватися розшарування на багатих і бідних. Відбуваються зміни і в характері праці: виникає наймана праця в середині роду, тобто найманими працівниками стають не тільки військовополонені, але і члени роду, общини, які відносяться до соціальної групи бідних. Таким чином виникає експлуатація. Змінюється і характер влади: замість батьківської формується політична влада, яка формується з верхівки родоплеменної знаті, представників багатих, які захищають інтереси своєї соціальної групи; вони мають певні привілеї, які за допомогою влади відстоюють. Внаслідок приватної власності окремих сімей і нерівного розподілу її між ними, суспільство розколюється на дві великі групи – класи. Класи є антагоністичними через протилежність їх інтересів і між ними починається класова боротьба, яка об’єктивно не може бути примиреною. З загостренням класової боротьби стара організація влади вже неспроможна стримати експлуатований клас і захистити інтереси економічно пануючого класу. Виникає гостра об’єктивна потреба в створенні такої організації політичної влади, яка б виражала і захищала інтереси економічно пануючого класу, стримувала б наступ експлуатованих. Такою організацією політичної влади стала держава. Водночас з державою виникає і право. Кардинальні зміни, що відбулися в суспільстві відбилися і на суспільних відносинах. Норми поведінки, які носили характер звичаїв, традицій і, яких, в більшості, свідомо дотримувалися члени суспільства вже не могли врегулювати нові відносини. В правилах поведінки необхідно було відобразити всі ті суспільні зміни, виразити волю економічно пануючого класу і захистити його інтереси. Способом виразу волі економічно пануючого класу в суспільстві стає право. Деякі вчені-юристи піддають критиці думку К.Маркса і його послідовників, що право є прояв волі лише експлуататорського класу (Ваше право є лише воля, зведена в закон вашим класом, воля, зміст якої визначається матеріальними умовами життя вашого класу). Обмеженість класового підходу полягає в тому, що право отримало негативну оцінку як інструмент насильства, як соціальне зло, що належить знищити. Але з точки зору процесу виникнення права все ж таки теорія виникнення права за Марксом є правильною. На сьогоднішній день іншим є підхід, коли визнається загальносоціальна сутність і призначення права, коли воно розглядається як вираз компромісу між різними соціальними спільнотами, прошарками суспільства.

Виникнення держави і права є об’єктивним і закономірним процесом, який був тривалим і відбувався шляхом як еволюційним, так і революційним через соціальні вибухи і революції.

Держава – це суверенна політико-територіальна організація політичної влади в соціально неоднорідному суспільстві, в руках економічно пануючого класу або всього народу. Держава – це універсальна політична форма організації суспільства, яка характеризується суверенною владою, реалізацією своїх повноважень на певній території через систему спеціально створених органів управління, за допомогою яких здійснюється політичне, економічне, ідеологічне керівництво суспільством, а також управління загальносуспільними справами.

Право – це державна воля, яка возведена в закон і виражає інтереси економічно пануючого класу або всього народу. Право – це система загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки. Які встановлюються, гарантуються і оберігаються державою з метою регулювання суспільних відносин.

Причини виникнення держави і права:

1. Виникнення моногамної сім’ї;

2. Виникнення приватної власності;

3. Розкол суспільства на класи;

Класова боротьба.

Ознаки держави:

ü Територія - частина планети, на яку поширюється суверенітет держави. Є матеріальною базою держави і основою визнання її суб’єктом міжнародного права;

ü Політичний публічний характер влади–реалізується в державно–правових інститутах, відділених від населення (політична риса) і виступаючих від імені суспільства в цілому (публічність влади);

ü Суверенітет – політико–правовий стан держави, який характеризується верховенством влади та незалежністю; неподільністю або єдністю, повнотою влади; рівноправністю у зовнішніх відносинах;

ü Механізм влади – система органів і організацій, які створює держава для реалізації своїх функцій, в тому числі державного примусу (апарат насильства);

ü Власні правові норми – загальнообов’язкові правила поведінки, що розроблені й прийняті державою і нею ж охороняються;

ü Система податків – платежі обов’язкового порядку, що встановлюються для утримання державного апарату, виконання загальносоціальних функцій держави у сфері освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення тощо.

Ознаки права:

ü Право – це система норм загального характеру;

ü Право – це система норм, взаємопов’язаних між собою;

ü Право – це система норм, яка є формально визначеною, тобто зміст норм закріплюється у вигляді закону або іншого правового акту;

ü Право – це система загальнообов’язкових норм, виконання яких є обов’язкових для всіх суб’єктів права. Дотримання і виконання норм суб’єктами не залежить від суб’єктивного до них ставлення.

Вчення про суспільно-економічні формації і природноісторичний перехід від одної формації до другої, а також співвідношення суспільства і держави стверджує, що кожній суспільно-економічній формації відповідає певний історичний тип держави. Історичний тип держави – це сукупність загальних характерних рис, що притаманні державі відповідної суспільно-економічної формації і що відрізняє її від держави іншої суспільно-економічної формації. Історія знає таки історичні типи держав:

ü Рабовласницький історичний тип держави;

ü Феодальний історичний тип держави;

ü Капіталістичний історичний тип держави;

ü Соціалістичний історичний тип держави.

Кожному історичному типу держави відповідає свій спосіб виробництва, виробничі відносини, форми власності, історичний тип права, функції. Перехід від одного історичного типу держави до другого відбувається поступово, шляхом еволюційним і революційним. В кожному попередньому історичному типі держави зароджуються ознаки нового історичного типу.

Держава є явищем багатоманітним, різноплановим. Зводити роль держави тільки до того, що вона є організацією політичної влади було би помилкою. Держава, крім суто владних повноважень виконує безліч видів роботи в різних напрямках. Напрямки діяльності держави та її органів щодо задоволення потреб суспільства називаються функціями держави. Кожна функція має свій предмет і відповідно до того існує така класифікація функцій

ü: Залежно від територіальної спрямованості (внутрішні і зовнішні);

ü За соціальним значенням діяльності держави (основні і неосновні);

ü За часом здійснення (постійні і тимчасові);

ü За сферами суспільного життя (гуманітарні, економічні, соціальні і т.д.)

Функції держави не є сталими, вони постійно змінюються через об’єктивні вимоги часу і діалектично розвиваються, виникають нові, непотрібні – зникають; основні стають неосновними, тимчасові трансформуються на постійні тощо.

Внутрішніми називаються ті функції держави, предметом яких є різні області або сфери політичного господарського і духовного життя даної держави. Вони органічно пов’язані з внутрішньою політикою держави, її інтересами і задачами. Ці функції виражають відношення держави до суспільства, його економіки, культури, особи і т.д. До них відносять функції: економічну, культурно-виховну, охорони і захисту всіх форм власності, соціального обслуговування населення, екологічну, охорони правопорядку, прав і свобод людини і громадянина та ін.

Зовнішні функції – це функції держави, яка виступає в якості суб’єкта міжнародних відносин, що виражають її відношення до іноземних держав. Предметом зовнішніх функцій є різні області або сфери життя на регіональній або світовій арені. Ці функції тісно пов’язані із внутрішньою і зовнішньою політикою держави, її зовнішньополітичними, економічними і ідеологічними позиціями. Розподіл функцій на внутрішні і зовнішні не позбавляє їх взаємозв’язку. Іноді важко провести границю між внутрішніми і зовнішніми функціями, особливо в сучасний період, коли відбувається глобальна інтеграція в загальносвітових масштабах.

Основні функції – найбільш загальні та важливі комплексні напрямки діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед державою в конкретний історичний період. До них відносять функції: оборони, господарсько-організаційна, підтримання зовнішніх відносин, охорони правопорядку, інформаційну, екологічну, соціальну, культурно-виховну та ін.

Неосновні функції – напрямки діяльності держави зі здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя. До них належать: управління персоналом, матеріально-технічне забезпечення та управління майном, забезпечення реалізації бюджетної справи та бухгалтерського обліку, правосуддя і юридичної функції, пошук, збирання й розповсюдження необхідної для управління інтелектуальної інформації тощо.

Постійні функції – напрямки діяльності держави, що здійснюються на всіх етапах її розвитку.

Тимчасові функції – напрямки діяльності держави, що обумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства.

Гуманітарні функції – напрямки діяльності держави, що обумовлені забезпеченням і охороною прав людини і громадянина, належних умов життя людини.

Економічні функції – напрямки діяльності держави на перехід від планової до ринкової економіки і подальший розвиток виробничих сил і виробничих відносин на основних засадах ринку і добросовісної конкуренції.

Політичні функції – напрями діяльності держави зі створення умов для формування й функціонування державної влади на засадах демократії.

У гуманітарній сфері – це: забезпечення прав людини і громадянина; охорона навколишнього природного середовища, забезпечення охорони здоров’я, матеріальне та інше соціальне забезпечення нормальних умов існування людини; організація освіти, виховання, розвиток мистецтва, культури тощо.

В економічній сфері такими функціями є: господарсько-організаторська(програмування та організація виробничої діяльності); науково-організаторська(організація та стимулювання наукових досліджень у господарській сфері); господарсько-перехідна (перехід від планової до ринкової економіки); економічно-регулювальна (регулювання та охорона праці, забезпечення мінімального рівня споживання) та ін.

У політичній сфері до таких функцій відносяться: національно-забезпечувальна(створення і збереження умов національної самобутності всіх корінних народів і національних меншин); демократизаторська (створення умов для реалізації народом своєї влади); охоронна (охорона конституційного ладу, правопорядку і дисципліни, всіх форм власності, прав, свобод і законних інтересів людини й громадянина) та деякі інші.

В сфері зовнішньої діяльності держави мають такий зміст функцій.

У гуманітарній сфері – це: міжнародне забезпечення прав людини і громадянина; допомога народам інших країн у разі стихійного лиха ті інших кризових ситуацій; забезпечення чистоти, ефективного використання і відтворення земного природного середовища, що оточує людину; міжнародне культурно-виховне співробітництво між країнами; участь у забезпеченні розробок та безпосередній охороні здоров’я людей у всьому світі тощо.

В економічні сфері – це участь у: створенні на основі міжнародної кооперації і інтеграції виробництва і праці світової економічної системи; розв’язання глобальних господарських проблем та наукове їх обгрунтування (енергетика, космос, освоєння полюсів, Світового океану) тощо.

У політичній сфері ними є: розвиток міждержавних договірних відносин; забезпечення суверенітету і обороноздатності країни; участь у ненасильницькому забезпеченні миру в усьому світі; участь у боротьбі з міжнародними правопорушеннями та особами, винними у їх скоєнні; поступова консолідація здорових сил світу на забезпечення подальшого вирішення глобальних проблем всесвітнього значення.

Функцій держави можуть здійснюватися різними способами. Форми здійснення функцій держави – це спеціальні аспекти її діяльності, за допомогою яких вони реалізуються.

Основні форми здійснення функцій держави:

1. Правотворча (законодавча) – діяльність спеціальних органів держави щодо розробки та прийняття нормативно-правових актів, що визначають основні напрями державної діяльності.

2. Управлінська - характеризується діяльністю держави та її органів з оперативного застосування, виконання, використання й дотримання правових норм у процесі організації здійснення державних функцій.

3. Правозастосовна – застосування правових норм і винесення обов’язкових для виконання індивідуально-правових рішень.

4. Правоохоронна – діяльність органів держави щодо створення необхідних умов для дотримання законності у процесі виконання функцій держави, а також застосування певних форм юридичної відповідальності у випадку невиконання державних повноважень чи порушення прав і свобод особи в процесі їхньої реалізації.

Організаційні форми здійснення функцій держави – це специфічні види фактичної діяльності, які не тягнуть за собою правових наслідків. Розрізняють регламентуючу, економічну, контрольну, виховну та інші види організаційних форм.

Організаційно-регламентуюча форма – підбір, розстановлення, виховання та визначення ефективності діяльності кадрів у сфері здійснення державних функцій.

Організаційно-економічна форма – організація матеріально-технічного забезпечення здійснення державних функцій.

Організаційно - контрольна форма – організація недержавного контролю у сфері здійснення державних функцій.

Організаційно-виховна форма – організація виховання, пропаганди, агітації, інформації та іншого забезпечення виховного впливу на населення у сфері здійснення державних функцій.

Методи здійснення функцій держави – це засоби і способи, за допомогою яких здійснюються спеціальні види діяльності держави з реалізації її функцій. Держава здійснює правотворчу, управлінську(виконавчо-розпорядчу), правоохоронну та організаційну діяльність.

Методи правотворчої діяльності держави – засоби і способи підготовлення, прийняття і оприлюднення законів та інших нормативно-правових актів, що забезпечують здійснення державних функцій.

Управлінські методи – засоби і способи здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності у сфері реалізації функцій держави.

Правоохоронні методи – засоби і способи правоохоронної діяльності відповідних державних органів.

Організаційні методи – засоби і способи здійснення організаційного виду діяльності з забезпечення реалізації державних функцій. До них відносять: програмування, прогнозування, дослідження, здійснення оперативного аналізу тощо.

Форма держави.

Будь-яка держава є певним чином створена, організована, а здійснення нею влади відбувається за певними принципами, конкретними методами, способами. Категорія “форма держави” є однією з найважливіших і широких понять державознавства. Вона покликана констатувати сукупність певного кола загальних ознак і взаємоз’вязків, що характеризують державу як суспільне явище.

Форма держави – це спосіб (порядок) організації і характер здійснення державної влади. У різних формах держави відображається сутність тієї чи іншої країни, це таке поняття, яке дає загальну уяву про державну владу. Форма держави – це комплексне поняття, яке характеризує її з точок зору форми правління, форми державного устрою, державного(політичного) режиму, і розкривається при характеристиці трьох її елементів. Отже, це єдність 3-х елементів:

1. Форма державного правління – розкриває спосіб організації вищих державних органів, їх структуру, компетенцію та взаємодію. Вона показує в чиїх руках знаходиться найвища влада в державі. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку.

Монархія – це така форма правління, за якої верховна влада юридично належить одній особі – монарху, котрий здобуває її безстроково, як правило за спадком серед правлячої династії. Інколи монарха можуть обирати.

Основні ознаки монархії:

ü Безстроковість влади монарха;

ü Володіння владою по спадщині, за правом крові;

ü Представництво монарха від імені держави не за дорученням, а за власним правом;

ü Непідпорядкованість влади монарха будь-яким іншим суб’єктам.

Історія світової цивілізації знає різні види монархії: абсолютна, дуалістична, парламентська (конституційна). У цілому вони поділяються на обмежені і необмежені.

Необмежені монархії – це монархії, в яких влада ніким і нічим не обмежена. Тобто, це стан, коли у країні не існує ні органів, ні законів, що могли б у якійсь мірі змінити або відмінити волю монарха. До необмежених відносять абсолютну і деспотичну монархії.

ü Деспотична монархія – це монархія, в якій владу монарха обожнюють, а його офіційно визнають божеством. Цей різновид був поширений у державах рабовласницького типу, в першу чергу в країнах стародавнього сходу.

ü Абсолютна монархія – монархія типова для пізніших часів, і свого розвитку набула в епоху феодалізму. За цієї монархії монархи не є божественними особами, але за ними закріплювали необмежену владу, завдяки належності їх д правлячої династії. Прикладами абсолютної монархії можуть служити царська Росія, а в сучасний період – Саудівська Аравія, Марокко.

Обмежені монархії – це монархії, в яких влада монарха в тій чи іншій мірі обмежується повноваженнями певних державних органів. Розрізняють таки її види: дуалістична і парламентська монархії.

ü Дуалістична монархія – це форма правління, де монарх – глава держави – особисто формує склад уряду, яким керує сам або через прем’єр-міністра, якого він призначає (Бахрейн, Кувейт).

ü Парламентська монархія – форма правління, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади, і за ним лише формально зберігається статус глави держави, але тільки з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Переважна більшість сучасних монархій – це монархії парламентарні. Їхне існування обумовлено національними традиціями, живучістю певних символів тощо (Великобританія, Данія, Швеція, Японія). Нині існує близько 30 монархій.

Республіка – це така форма правління, за якої вищу державну владу здійснює виборний колегіальний орган, який обирає населення країни (або його частина) на певний строк. Різновидами республіканського правління сучасних держав є:

ü Президентська республіка – це форма правління, де глава держави – президент – одноособово або з наступним схваленням парламенту формує уряд, яким сам керує (руках президента поєднується повноваження глави держави і глави уряду). Така форма існує у США, Аргентині, Мексиці, Росії.

ü Напівпрезидентська або президентсько-парламентська республіка – це республіка, де глава держави – президент – особисто пропонує склад уряду, насамперед кандидатуру прем’єр-міністра, який підлягає обов’язковому затвердженню або погодженню всім парламентом. До таких держав належать Фінляндія, Франція, Україна.

ü Парламентська республіка – це форма правління, де глава держави – президент – не може впливати на склад і політику уряду, який формується тільки парламентом і підзвітний лише йому. До таких держав належать Австрія, Італія, ФРН.

Механізм держави.

Кожна держава для повноцінного здійснення своїх завдань і реалізації функцій повинна створювати різноманітні органи і організації, які в юридичній науці називаються механізмом держави.

Механізм держави – це система державних організацій, що складаються з державних органів, державних підприємств і держвних установ, які здійснюють її завдання і реалізують її функції. Конкретний орган держави – це особа чи група осіб, організованих у встановленому законом порядку, які виступають від імені держави і тому наділені державно–владними повноваженнями. Сукупність усіх органів держави утворює державний апарат.

Механізм держави – це цілісна ієрархічна структура державних органів, закладів, підприємств, за допомогою яких здійснюється державне управління суспільством і захист його основних інтересів. До механізму держави належать органи законодавчої, виконавчої та судової влади, контрольно-наглядові органи, збройні загони людей (армія, флот, спеціальні війська), установи примусу (тюрми, колонії), спеціальний пропагандистський апарат(засоби масової інформації – преса, радіо, телебачення).

Характерні ознаки механізму держави:

1. Він складається з особливої групи людей, яка відокремилась із суспільства і займається, головним чином, управлінням суспільством;

2. Структурний елемент механізму держави – державні органи підпорядковані один одному й утворюють специфічну структуру – апарат держави; кожний орган наділений владними, обов’язковими для всіх повноваженнями. Виступаючи від власного імені, органи держави діють як органи державного володарювання;

3. Наявність можливості реалізації функцій і завдань держави організаційними, фінансовими, матеріальними засобами примусу;

4. Наявність у державних органів, підприємств і установ своїх повноважень як правової основи їхньої діяльності.

Державний механізм, який створюється для здійснення функцій держави, можна назвати “державною владою” або “публічною владою”.

Структура механізму держави:

ü Держані органи;

ü Підприємства;

ü Установи.

Державні органи – це частина організацій держави, що наділені владними повноваженнями для управління суспільством з метою виконання функцій і завдань держави. Орган держави – це структурно організований державою чи безпосередньо народом колектив державних службовців або один державний службовець, який наділений владними повноваженнями та необхідними матеріальними засобами для виконання певних завдань і функцій держави, має визначену структуру і здійснює державно-організаторські, розпорядчі, судові та інші функції, відповідно до свого призначення. Отже, апарат держави – це частина механізму держави, яка об’єднує всі органи держави і здійснює її функції та завдання.

Згідно із Законом України “ Про підприємство”, підприємства й установи є основною організаційною ланкою народного господарства.

Підприємства – це самостійні господарюючі суб’єкти, які мають самостійний баланс та права юридичної особи і здійснюють виробничу, науково-дослідницьку, комерційну діяльність для отримання відповідного прибутку.

Державні установи – це такі державні організації, які здійснюють безпосередню практичну діяльність для виконання функцій держави в різних сферах: економічній, соціальній, культурній, охоронній, керуючись при цьому статутом; наділені правами юридичної особи і мають характерну їм організаційну структуру та специфічні повноваження.

На відміну від державного апарату, підприємства створюють матеріальні цінності, задовольняють суспільні потреби, здійснюють інші економічні функції. Для державних установ характерна невиробнича діяльність у сфері охорони здоров’я, наукових досліджень, освітньо-культурної, навчально-виховної діяльності. Державні підприємства і установи не можуть бути прирівняні до державних органів тому, що вони не є носіями державної влади.

Державні органи створюються для нормального функціонування держави. для повного виконання нею своїх функцій, тому державних органів є дуже багато і всі вони взаємопов’язані між собою і суспільством та виступають як певна система.

Конституцією України закріплена система державних органів, до якої входять:

1. Глава держави – Президент України;

2. Органи законодавчої влади – Верховна Рада України;

3. Органи виконавчої влади:

ü Вищий – Кабінет Міністрів України;

ü Центральні – міністерства, державні комітети, інші відомства;

ü Місцеві – обласні і районні державні адміністрації, голови місцевих державних адміністрацій та їхні управління., адміністрації державних підприємств, установ, організацій;

4. Органи судової влади:

ü Вищі – Конституційний суд України, Верховний Суд України;

ü Вищі спеціалізовані суди – вищій господарський суд України; вищий адміністративний суд України;

ü Суди загальної юрисдикції: місцеві суди – обласні суди, суди міст Києва і Севастополя, міжобласні, районні, міські, міжр