Державний (політичний) режим.

Політичний режим – сукупність чи система способів, прийомів, методів здійснення, реалізації державної (політичної) влади в суспільстві, що відображають її характер та зміст з точки зору співвідношення демократичних і антидемократичних засад. Тому розрізняють демократичні і антидемократичні політичні режими.

Демократичний режим – це режим, за якого державна(політична) влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути(вибори, референдуми, засоби масової інформації), діяльність різноманітних громадських об’єднань, які представляють ці держави.

Основні ознаки демократичного політичного режиму:

ü Проведення виборів вищих і місцевих представницьких органів;

ü Плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей;

ü Рівноправність людей, гарантії здійснення ними своїх прав, виконання своїх обов’язків;

ü Демократизм правосуддя, пріоритет методів переконання перед методами примусу;

ü Вільне існування всіх форм власності;

ü Пріоритет загальнолюдських цінностей.

Демократичний режим на сучасному етапі найпоширеніший в Європі, Америці. В Україні відбувається поступовий перехід від тоталітарного режиму до демократичного.

Розрізняють такі демократичні режими: демократично-ліберальний, демократично-радикальний, демократично-консервативний.

Авторитарний режим – це стан політичного життя, коли влада зосереджується в руках однієї особи або правлячої верхівки; за якого державна влада здійснюється шляхом скасування або обмеження основних прав людини; коли стримують діяльність політичних партій та інших суспільних угруповань, народ не визнають основним носієм суверенної влади; дії державних органів і громадських організацій суворо регламентують. А можливості опозиції зведені до мінімуму, допускаються політичні репресії; відбувається формалізація і спрощення політичних процедур та інститутів, що пов’язують державу і суспільство. Основою стилю діяльності є безапеляційно-командний метод керівництва: розпорядження, накази, директиви з вимогою їхнього безумовного їх виконання. На відміну від тоталітарного режиму, авторитарним формам влади властиві певні елементи демократизму, зокрема автономія особистості й суспільства в неполітичних сферах. Наприклад, у колишньому СРСР був яскраво виражений авторитарний режим з ознаками вождизму, пригноблення і репресій.

Тоталітарний режим – це спосіб організації державної влади, за яким здійснюється монопольний контроль над всіма сферами життя суспільства і над особистістю. Тоталітаризм характеризується утворенням партійно-державної монополії влади, ліквідацією демократичних прав і свобод в ім’я соціальної або національної спільноти, пануванням офіційної ідеології, усуненням будь-якої опозиції режиму, масовим безособовим терором населення, терористичною ротацією кадрів у середині керівної верхівки, агресивною зовнішньою політикою, насадженням культу вождя тощо. Тоталітарний режим – крайня форма авторитаризму.

Тоталітарний режим поділяється на різновиди: фашистський, расистський, військово-диктаторський (характеризується необмеженою владою диктатора) тощо.

Основною формою державного режиму за світовими стандартами визнано нині демократичний режим. Підтвердженням цьому є ліквідація тоталітарних, автократичних, диктаторських режимів на різних континентах планети. Людина займає центральне місце у державному житті багатьох країн світу.

 

Механізм держави.

Кожна держава для повноцінного здійснення своїх завдань і реалізації функцій повинна створювати різноманітні органи і організації, які в юридичній науці називаються механізмом держави.

Механізм держави – це система державних організацій, що складаються з державних органів, державних підприємств і держвних установ, які здійснюють її завдання і реалізують її функції. Конкретний орган держави – це особа чи група осіб, організованих у встановленому законом порядку, які виступають від імені держави і тому наділені державно–владними повноваженнями. Сукупність усіх органів держави утворює державний апарат.

Механізм держави – це цілісна ієрархічна структура державних органів, закладів, підприємств, за допомогою яких здійснюється державне управління суспільством і захист його основних інтересів. До механізму держави належать органи законодавчої, виконавчої та судової влади, контрольно-наглядові органи, збройні загони людей (армія, флот, спеціальні війська), установи примусу (тюрми, колонії), спеціальний пропагандистський апарат(засоби масової інформації – преса, радіо, телебачення).

Характерні ознаки механізму держави:

1. Він складається з особливої групи людей, яка відокремилась із суспільства і займається, головним чином, управлінням суспільством;

2. Структурний елемент механізму держави – державні органи підпорядковані один одному й утворюють специфічну структуру – апарат держави; кожний орган наділений владними, обов’язковими для всіх повноваженнями. Виступаючи від власного імені, органи держави діють як органи державного володарювання;

3. Наявність можливості реалізації функцій і завдань держави організаційними, фінансовими, матеріальними засобами примусу;

4. Наявність у державних органів, підприємств і установ своїх повноважень як правової основи їхньої діяльності.

Державний механізм, який створюється для здійснення функцій держави, можна назвати “державною владою” або “публічною владою”.

Структура механізму держави:

ü Держані органи;

ü Підприємства;

ü Установи.

Державні органи – це частина організацій держави, що наділені владними повноваженнями для управління суспільством з метою виконання функцій і завдань держави. Орган держави – це структурно організований державою чи безпосередньо народом колектив державних службовців або один державний службовець, який наділений владними повноваженнями та необхідними матеріальними засобами для виконання певних завдань і функцій держави, має визначену структуру і здійснює державно-організаторські, розпорядчі, судові та інші функції, відповідно до свого призначення. Отже, апарат держави – це частина механізму держави, яка об’єднує всі органи держави і здійснює її функції та завдання.

Згідно із Законом України “ Про підприємство”, підприємства й установи є основною організаційною ланкою народного господарства.

Підприємства – це самостійні господарюючі суб’єкти, які мають самостійний баланс та права юридичної особи і здійснюють виробничу, науково-дослідницьку, комерційну діяльність для отримання відповідного прибутку.

Державні установи – це такі державні організації, які здійснюють безпосередню практичну діяльність для виконання функцій держави в різних сферах: економічній, соціальній, культурній, охоронній, керуючись при цьому статутом; наділені правами юридичної особи і мають характерну їм організаційну структуру та специфічні повноваження.

На відміну від державного апарату, підприємства створюють матеріальні цінності, задовольняють суспільні потреби, здійснюють інші економічні функції. Для державних установ характерна невиробнича діяльність у сфері охорони здоров’я, наукових досліджень, освітньо-культурної, навчально-виховної діяльності. Державні підприємства і установи не можуть бути прирівняні до державних органів тому, що вони не є носіями державної влади.

Державні органи створюються для нормального функціонування держави. для повного виконання нею своїх функцій, тому державних органів є дуже багато і всі вони взаємопов’язані між собою і суспільством та виступають як певна система.

Конституцією України закріплена система державних органів, до якої входять:

1. Глава держави – Президент України;

2. Органи законодавчої влади – Верховна Рада України;

3. Органи виконавчої влади:

ü Вищий – Кабінет Міністрів України;

ü Центральні – міністерства, державні комітети, інші відомства;

ü Місцеві – обласні і районні державні адміністрації, голови місцевих державних адміністрацій та їхні управління., адміністрації державних підприємств, установ, організацій;

4. Органи судової влади:

ü Вищі – Конституційний суд України, Верховний Суд України;

ü Вищі спеціалізовані суди – вищій господарський суд України; вищий адміністративний суд України;

ü Суди загальної юрисдикції: місцеві суди – обласні суди, суди міст Києва і Севастополя, міжобласні, районні, міські, міжрайонні суди;

ü Військові суди регіонів і Військово-морських сил України, гарнізонів;

5. Контрольно-наглядові органи – прокуратура(Генеральна прокуратура України та її органи на місцях – обласні, районні, міські прокуратури і різні інспекції).

Крім того, існують вищі та місцеві державні органи Автономної Республіки Крим – за аналогією із системою державних органів України, які також закріплені в Конституції України.

Громадянське суспільство.

Відомо, що держава і право породжуються суспільством, відтворюють його рівень розвитку та відносини, що в ньому склалися. Для характеристики сучасного суспільства, в межах якого може розвиватися демократична правова держава, в останній час широко вживають термін “громадянське суспільство”. Проблему формування громадянського суспільства ставлять як передумову становлення демократії, обмеження всепроникаючої ролі держави. Перед цивілізацією постає питання оптимального поєднання інтересів індивіда і держави, індивіда та колективу, індивіда та громадських організацій як основи їхнього нормального розвитку. Розв’язання цієї проблеми вбачається у побудові громадянського суспільства. Отже, громадянське суспільство – це суспільство громадян із високим рівнем економічної, соціальної, політичної культури і моральних властивостей, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. Воно є механізмом соціальної взаємодії, що складається зі сфери особистого, різноманітних об’єднань, суспільних рухів і публічної комунікації.

Підсумовуючи, можна дати наступне визначення:

Громадянське суспільство – це спільність вільних, рівноправних людей, які проживають на визначеній території, об’єднаних системою суспільних відносин, що служать основою реалізації їхніх загальних і особистих інтересів, забезпечених державою.

Основні ознаки громадянського суспільства:

ü Визнання людини, її прав і свобод найвищою суспільною цінністю;

ü Пріоритет суспільства над державою, яка існує насамперед як регулятор суспільних відносин і гарант здійснення прав і свобод;

ü Рівноправність і захищеність всіх форм власності, насамперед приватної;

ü Подолання відчуження людини від засобів виробництва, знарядь праці та результатів своєї трудової діяльності;

ü Забезпечення економічної свободи громадян та їхніх об’єднань;

ü Наявність плюралізму в усіх сферах матеріального і духовного життя;

ü Надійна і ефективна система соціального захисту кожної людини;

ü Ідеологічна і політична свобода особистості, наявність демократичних інститутів і механізмів, які забезпечують кожній людині можливість активного впливу на державну політику.

Громадянське суспільство за сучасною теорією є основним компонентом розвитку цивілізації, культури, добробуту людей.

Сутність права. Право, як і держава, є продуктом суспільного розвитку. Юридично воно формується в державно організованому суспільстві як основний нормативний регулятор суспільних відносин. Звичаї, моральні і релігійні норми первісного ладу відходять на другий план, надаючи перевагу правовому регулюванню суспільних відносин.

Право настільки унікальний, складний і суспільно необхідний феномен, що на протязі всього періоду його існування науковий інтерес до нього не згасає, а навпаки постійно зростає. Слід пам’ятати, перш за все, що воно отримало свою назву від justitia – правда, справедливість, що право є “мистецтво добра”, “рівності і справедливості”

Право має закономірні зв’язки з економікою, політикою, державою. Всі ці зв’язки так чи інакше виражені в його ознаках.

На основі визнання загальносоціальної сутності права можна сформулювати наступне визначення.

Право – це соціальний регулятор відносин, побудований на уявленні про справедливість, яка є в даний момент у конкретному суспільстві і має загальнообов’язковий, формально-визначений, нормативний характер, санкціонований і гарантований державою.

Розглянемо найважливіші ознаки права, які характеризують його як специфічну систему регулювання суспільних відносин.

1. Право встановлюється або санкціонується державою. Воно є єдиним різновидом норм, що розробляються та приймаються за певною процедурою державою.

2. Відповідність права ідеалам справедливості свободи означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права і свободи людини і громадянина, визнані у світовому масштабі, є мірою свободи і рівності людей, встановленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободу іншого. і цією мірою є справедливість.

3. Нормативність. Право має нормативний характер, що ріднить його з іншими формами соціального регулювання – моральністю, звичаями і т.д. Нормативність права в найбільшій мірі виражає його функціональне призначення бути регулятором поведінки людей, суспільних відносин. Право, завдяки юридичним нормам, несе кожному громадянину, організації інформацію про те, які дії можливі, які заборонені, а які необхідні. Якщо людина діє в рамках права, то вона відчуває себе впевнено і вільно, знаходиться під захистом суспільства і держави. Право, таким чином, визначає сферу свободи людини і цим самим регулює її поведінку. Якщо людина ігнорує регулятивний вплив права, вона не є вільною.

2. 4. Інтелектуально - вольовий характер права. Право – виявлення волі і свідомості людей. Інтелектуальна сторона права полягає в тому, що воно є формою відображення соціальних закономірностей і суспільних відносин – предмета регулювання. У праві відображаються і виражаються потреби, інтереси, цілі суспільства, окремих осіб і організацій.

5. Забезпеченість можливістю державного примусу. Це специфічна ознака права, яка відрізняє його від інших форм соціального регулювання і моральності, звичаїв, корпоративних норм і т.д. Державна охорона правових норм включає в себе державний примус, різні організаційні, організаційно-технічні, виховні та попереджувальні заходи державних факторів щодо до дотримання та виконання громадянами юридичних норм. Державний примус – це фактор, який дозволяє чітко розмежовувати права і обов’язки, тобто сферу особистої свободи і її межі.

6. Формальна визначеність. Норми права офіційно закріплюються в законах, інших нормативних актах, які належать тлумачити однозначно. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб’єкти права чітко знають межі правомірної і неправомірної поведінки, свої права, свободи, обов’язки, міру і вид відповідальності за здійснене правопорушення. Властиво, держава надає форми правовому змісту.

Принципи права. Серед важливих компонентів права суттєве місце і значення мають принципи права. Принципи права – це керівні ідеї, які характеризують зміст права, його сутність і призначення в суспільстві. Принципи права виступають в якості своєрідної конструкції, на якій базуються і реалізуються не тільки окремі норми права, інститути і галузі права, а й вся система права. Вони служать основним орієнтиром всієї правотворчої, правозастосовчої і правоохоронної діяльності державних органів.

Принципи права, які поширюються на всі галузі права, на всю систему права називаються загальними принципами права, головні з них:

¨ Принцип поваги до прав людини;

¨ Принцип свободи;

¨ Принцип гуманізму;

¨ Принцип справедливості;

¨ Принцип рівності;

¨ Принцип законності в процесі створення і реалізації правових норм;

¨ Принцип демократизму;

¨ Загальнообов’язковість норм права з поєднанням переконання і примусу для забезпечення його виконання;відповідність права загальнолюдським цінностям;

¨ Відкритість законів;

¨ Принцип взаємної відповідальності держави і особи.

Поряд із загальними принципами в юридичній літературі виділяються галузеві, міжгалузеві та принципи окремих інститутів права.

Галузеві принципи притаманні конкретній галузі права (наприклад, рівність сторін в майнових відносинах в цивільному праві).

Міжгалузеві принципи притаманні кільком спорідненим галузям права (наприклад, гласність судочинства у кримінально-процесуальному і цивільно-процесуальному праві).

Принципи інститутів права – основні ідеї, що лежать в основі побудови певного інституту права. Наприклад, принцип несприйняття подвійного громадянства чи принцип охорони і захисту всіх форм власності.

Серед основних принципів права виділяють правові презумпції і правові аксіоми.

Правові аксіоми – це такі ідеї, положення, що сприймаються без доведення.

Правові презумпції – це такі ідеї, що припускають їх істинність без доведення, іншими словами – це припущення.