Правова ідеологія – це сукупність юридичних ідей, теорій, поглядів, які в концептуальному, систематизованому вигляді відображають і оцінюють правову реальність.

Через правову ідеологію знаходять відображення потреби й інтереси перш за все соціальних груп, народів, держав, світового співтовариства в цілому. Правова ідеологія значно перевершує правову психологію за ступенем і характером пізнання права, вона прагне до до виявлення сутності, соціального розуміння природи права, робить спробу, як правило, уявити його у вигляді закінченої культурно-історичної філософії й догми. Сфера найбільшого застосування правової ідеології – це націлювання на вираз інтересів й потреб достатньо оформлених соціальних товариств: політичних партій, громадських рухів, держави, міжнародних об’єднань.

Прикладом конкретної, складної, суперечливої діяльності всієї спільноти людей може служити поступовий процес формування в Україні правової держави, яка повинна відповідати як загальнолюдським, так і національним уявленням про демократію, забезпечення прав людини, гуманному і справедливому правопорядку. В цьому випадку доктрина правової держави служить ідеологічною основою для розвитку української державності.

Виходячи з сучасного стану суспільної свідомості народу України, можна виділити такі напрями роботи держави в ідеологічній сфері:

¨ Визначення і реалізація системи організаційних та ідеологічних заходів щодо формування правової свідомості громадян

¨ Чітке визначення позиції держави стосовно загальнолюдських цінностей і прав людини в контексті сучасного стану України і світової цивілізації

¨ Ідейно-теоретичне дослідження й обгрунтування принципів і механізмів взаємодії громадського і національного, етнічного і соціального в сучасному державному будівництві

¨ Розвиток і утвердження у свідомості людей моральних цінностей і моральних оцінок їхньої діяльності, повернення до духовних скарбниць людства як глибинних джерел сили народної

¨ Формування міжнародного іміджу України

¨ Ідеологія повинна спиратися на принципи зміцнення і захисту Української держави, яка повинна бути демократичною, силовою і не стояти над суспільством.

Таким чином, правова психологія і правова ідеологія – це структурні компоненти правової свідомості суспільства. Кожна своїми засобами служить здійсненню функцій правосвідомості в правовому регулюванні й в цілому правової культури суспільства. Рівень усвідомлення необхідності права, глибина проникнення в сутність права і правових явищ в суспільстві є підставою для поділу правосвідомості на види. За вищевказаними критеріями правосвідомість поділяється на таки рівні:

¨ Буденна правосвідомість – рівень, притаманний основній масі членів суспільства і формується на базі повсякденного життя громадян у сфері правового регулювання. Для людей з цим рівнем правосвідомості характерні знання загальних принципів права, тут правові погляди тісно переплітаються з моральними уявленнями.

¨ Професійна правосвідомість – формується в ході спеціальної підготовки, в процесі здійснення юридичної діяльності. Суб’єкти цього рівня володіють спеціалізованими, деталізованими знаннями чинного законодавства, вмінням і навичками його застосування.

¨ Наукова, теоретична правосвідомість – характерна для наукових працівників, які займаються питаннями правового регулювання суспільних відносин.

За суб’єктами (носіями) правосвідомість можна поділити на індивідуальну і колективну.

Одним з видів колективної правосвідомості є групова правосвідомість, тобто правові уявлення і відчуття тих чи інших соціальних груп, прошарків, професіональних товариств. У ряді випадків правосвідомість однієї соціальної групи може суттєво відрізнятися від правосвідомості іншої. Наприклад, можна побачити різницю в правосвідомості вікових верств населення в суспільстві, в професійній свідомості юристів різної спеціалізації – працівників суду, прокуратури, адвокатури, працівників системи МВС.

Групову правосвідомість слід відрізняти від масової, яка характерна для нестабільних, тимчасових об’єднань людей (демонстрації, страйки, бунтівний натовп).

Для характеристики макроколективу (населення країни, континенту, історичної епохи) використовують поняття “суспільна правосвідомість”. Суть суспільної правосвідомості зводиться до правового пізнання і відображення політичних, економічних і соціальних закономірностей розвитку громадянського суспільства і держави, оформлення їх в системі діючого права і законодавства.

Таким чином, суспільна правосвідомість – система певних поглядів, переконань у суспільстві з приводу існуючих і бажаних правових явищ.

Правова культура – це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового процесу і відбивають у правовій формі стан свободи особи, інші соціальні цінності. Тобто, правова культура особистості – це система правових знань, вмінь, навичок, емоцій, почуттів, вольових компонентів, які проявляються у правомірній діяльності й поведінці. Отже, правова культура – це глибоке знання і розуміння права та свідоме виконання його вимог.

Традиційно правову культуру прийнято поділяти на дві окремі категорії: правову культуру особи і правову культуру суспільства.

¨ Правова культура особи – властивість, що характеризується загальною повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їх виконувати;

¨ Правова культура суспільства – сукупність факторів, які характеризують рівень правосвідомості, досконалості законодавства, організації роботи з його дотримання, стан законності й правопорядку.

Структура правової культури має складний характер: право, законодавство, правовідносини, правосвідомість, правотворчість, правореалізацію та інші елементи правової системи, що відображаються як у поведінці людини, так і у її свідомості.

Правова культура суспільства складається з таких найбільших правових утворень:

¨ Системи правових норм як особливих правил поведінки, що зовні відбиті у системі нормативно-правових актів, та конкретизуючих їх актів, індивідуального регулювання;

¨ Сукупності правовідносин, тобто суспільних відносин, що врегульовані за допомогою правових норм і складаються з юридичних прав і обов’язків;

¨ Сукупності суб’єктів права (фізичних, у тому числі і посадових осіб, державних та інших організацій, соціальних груп);

¨ Правосвідомості – системи духовного відображення правової дійсності;

¨ Режиму законності й правопорядку – стану фактичної впорядкованості суспільних відносин, врегульованих за допомогою правових засобів.

Правова культура особи включає правосвідомість, розуміння принципів права, повагу до нього, переконаність у справедливості законів, юридичних прав і обов’язків та інших правових явищ.

Формування правосвідомості особистості у нашому суспільстві відбувається як стихійно, так і в результаті цілеспрямованої діяльності держави, її органів і установ щодо формування правових знань, поваги до права і закону, соціально-правової активності. При переході до будівництва правової держави і громадянського суспільства підвищується необхідність формування правосвідомості та правової культури всіх суб’єктів суспільних відносин, оскільки без них неможливо побудувати таку державу і суспільство. Проте в умовах економічної кризи багато людей залишається безробітними, без засобів до існування, що в значній мірі штовхає їх до правового нігілізму і правопорушень.

Правовий нігілізм – пряма протилежність правовій культурі, коли більшість людей не знає або не розуміє закону, негативно ставиться до законодавства і необхідності дотримуватись його, не визнає суспільної цінності права. Він несумісний з правовою державою, призводить до порушень правового порядку, зростання злочинності.

Певний рівень правової культури досягається за допомогою об’єктивних і суб’єктивних факторів. Серед об’єктивних визначають умови розвитку суспільства, а суб’єктивних – правове виховання.

Правове виховання – цілеспрямована, послідовна, систематична діяльність держави та її органів, а також громадських об’єднань і організацій щодо формування певної системи правових знань, вмінь і навиків, правового мислення, правових почуттів – почуття права, законності, почуття поваги до права і закону, до тих соціальних цінностей, які регулюються і охороняються правом та законодавством.

Побудова демократичної, правової держави, проголошеної Конституцією України, обумовлює суттєве підвищення правосвідомості громадян. їх правової культури, неухильне дотримання ними вимог закону, послідовну реалізацію основних прав і свобод людини і громадянина. Успішне вирішення цих завдань залежить від багатьох факторів і здебільше від рівня організації правової освіти і виховання населення країни.

Правове виховання – це цілеспрямована діяльність держави, громадських організацій, окремих громадян щодо передачі юридичного досвіду; систематичний вплив на свідомість і поведінку людини з метою формування відповідних позитивних уявлень, поглядів, ціннісних орієнтацій, установок, що забезпечують додержання, виконання і використання юридичних норм.

В сучасних умовах використовуються найрізноманітніші форми правової роботи з населенням:

¨ Правовий всеобуч;

¨ Правова пропаганда права засобами масової інформації;

¨ Правова агітація;

¨ Правовиховна робота у зв’язку з тими чи іншими конституційними заходами (референдум, вибори);

¨ Самовиховання.

Важливим методом правового виховання є правова освіта. Цей процес поширення правових знань сприяє зростанню загальної юридичної культури та освіченості населення. В організації правової освіти населення важлива роль належить навчальним закладам України: середнім, професійно-технічним, вищим, а також закладам післядипломної освіти, враховуючи те, що правознавство у відповідному обсязі належить до обов’язкових дисциплін. Можливості для поліпшення правового виховання і правової освіти в Україні є; визначені шляхи вдосконалення цієї роботи. Головне зараз – рішуче і цілеспрямовано активізувати цю діяльність. Тільки за цих умом буде досягнуто бажаних результатів і виконано намічені державою програми.

Рекомендована література:

 

1. Конституція України (Основний закон).–К.:Юрид. літ.,1996

2. Загальна теорія держави і права //За ред. академіка АПрН України, д.ю.н. професора Копейчикова В.В..-К.: Юрінком, 1999

3. Копейчиков В.В. Правознавство. Навчальний посібник.- К.:Юринком, 1998

4. Кельман М.С. Теорія права: Навчальний посібник.– Тернопіль. 1998

5. Котюк О.В. Основи держави і права. –К.:Вентурі, 1998

6. Котюк О.В. Теорія права.– К.:Вентурі, 1996

7. Правознавство: Навчальний посібник /За заг. редакцією П.Д. Пилипенка.– Львів: “Новий Світ-2000, 2003