Припиняється правоздатність і дієздатність юридичних осіб одночасно – з моменту припинення юридичної особи.

Способами припинення юридичної особи може бути її юридична ліквідація або реорганізація (поділ, злиття або приєднання).

Об’єкти правовідносин.

Об’єктом правових відносин виступає те, на що спрямовані суб’єктивні права і юридичні обов’язки його учасників, іншими словами, – це ті соціальні цінності (блага), з приводу яких суб’єкти вступають у відносини.

Розрізняють таки види об’єктів правовідносин:

¨ матеріальні цінності (речі, предмети, цінності), характерні головним чином для цивільних, майнових правовідносин (купівля-продаж, дарування, позики, обмін, зберігання, заповіт і.т.д.);

¨ нематеріальні особисті цінності (життя, честь, здоров’я, гідність, свобода, безпека, право на ім’я, недоторканість особи), типові для кримінальних і процесуальних правовідносин;

¨ поведінка, дії суб’єктів різного роду, послуги і їх результати. Це головним чином правовідносини, які складаються на підставі норм адміністративного права у сфері управління, побутового обслуговування, господарської, культурної і іншої діяльності;

¨ продукти духовної творчості (твори мистецтва, літератури, живопису, винаходи, раціоналізаторські пропозиції – все те, що є результатом інтелектуальної праці);

¨ цінні папери, офіційні документи (облігації, акції, векселі, лотерейні білети, гроші, приватизаційні чеки, паспорти, дипломи, атестати). Вони можуть стати об’єктом правовідносин при їх втраті, оформленні дублікатів, поновленні.

Правовідносини – динамічне явище. Вони виникають, змінюються, припиняються, реалізуються. Динаміка правовідносин пов’язана з реальними життєвими обставинами, тобто юридичними фактами.

Юридичні факти – це конкретні обставини, що виникли в житті певних суб’єктів, з настанням яких правові норми пов’язують настання певних юридичних наслідків, тобто виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Ці факти стають юридичними в силу визнання їх такими державою. Юридичні факти служать безпосередньою підставою для появи і функціонування правовідносин. За вольовою ознакою юридичні факти поділяються на дії і події.

Дії – це обставини, настання яких залежить від волі особи (наприклад, укладання угоди, скоєння злочину тощо).

Події – це обставини(явища), виникнення і дія яких не залежить від волі особи, але з настанням яких правові норми пов’язують настання певних юридичних наслідків, тобто виникнення, зміну або припинення правовідносин (наприклад, смерть, хвороба, перебіг терміну тощо).

У свою чергу серед дій, залежно від того, чи узгоджуються вони з приписами правових норм, чи ні, розрізняють правомірні і неправомірні дії.

Правомірні дії - це ті, що здійснюються на основі і згідно з приписами правових норм. Вони поділяються на юридичні акти і поступки (вчинки).

Юридичні акти – це дії, що безпосередньо свідомо спрямовані на досягнення певного правового результату, тобто виникнення, зміну або припинення правовідносин (наприклад, укладення угод).

Поступки (вчинки) – це дії, які безпосередньо не спрямовані на досягнення правового результату, але викликають його незалежно ні від усвідомлення чи не усвідомлення суб’єктом, який їх вчинив, їх можливого правового значення, ні від бажання чи небажання суб’єкта правовідносин щодо настання таких наслідків (наприклад, знахідка, написання художнього твору тощо).

Неправомірні дії – це дії, що чиняться всупереч приписам правових норм. Вони охоплюються поняттям правопорушення.

Залежно від ступеня їх суспільної небезпечності, тобто серйозності, серед неправомірних дій розрізняють злочини і проступки.

Злочини - це найбільш суспільно небезпечний вид неправомірних дій. Вони визначаються кримінальним законом і зумовлюють кримінальну відповідальність, оскільки посягають на цінності, що взяті під охорону нормами кримінального права.

Проступки – це менш суспільно небезпечні неправомірні діяння. Залежно від виду суспільних відносин, у сфері яких вони скоюються, а отже, від галузі права, норми якої при цьому порушуються, серед проступків розрізняють адміністративні, дисциплінарні та ін.

Залежно від характеру правових наслідків, які вони породжують, юридичні факти поділяються на правоутворюючі, правозамінюючі та правоприпиняюючі.

Правоутворюючі юридичні факти зумовлюють виникнення правовідносин.

Правозамінюючі – їх зміну;

Првавоприпиняючі – припинення правовідносин.

Всі правовідносини класифікуються за певними критеріями. За характером змісту правовідносини діляться на загальнорегулятивні, регулятивні і охоронні. Загальнорегулятивні правовідносини – випливають безпосередньо із закону. Вони виникають на основі юридичних норм, гіпотези, які не вміщують вказівок на юридичні факти. Такі норми породжують у всіх адресатів однакові правосуб’єктні можливості, які гарантуються державою. Можливість мати суб’єктивні права і нести юридичні обов’язки являє собою право особливого роду, елемент загальнорегулятивних правовідносин.

Регулятивні правовідносини – виникають на основі правомірної поведінки суб’єкта, тобто такої, яка відповідає нормам права (більшість цивільних, трудових, родинних та інших відносин). Вони можуть виникати і при відсутності нормативної регламентації на основі договору між сторонами.

Охоронні правовідносини – виникають з факту неправомірної поведінки суб’єкта як реакція держави на таку поведінку, тобто відновлення порушеного права (кримінальні, адміністративні правовідносини).

В залежності від ступеня конкретизації (індивідуалізації) суб’єктів правовідносини можуть бути абсолютними і відносними.

Абсолютні правовідносини – визначає лише одна сторона – носій суб’єктивного права, а всі інші зобов’язані не заважати здійсненню ним своїх прав (відносини власності: точно визначений власник). У відносних правовідносинах точно визначені права і обов’язки всіх учасників – як уповноважених, так і зобов’язаних (покупець, продавець).

За характером дій зобов’язаного суб’єкта правовідносини поділяються на активні (суб’єкт зобов’язанй вчинити певні дії) і пасивні (суб’єкт має утриматись від певних дій).

За кількістю суб’єктів: прості (між двома суб’єктами); складні між двома і більше суб’єктами).

За розподілом прав і обов’язків між суб’єктами: односторонні (кожна сторона має або лише права, або лише обов’язки); двосторонні (кожна сторона має як права, так і обов’язки).

Види правовідносин за видами галузей права: адміністративно–правові, кримінально-правові, цивільно-правові та інші.

Юридична відповідальність

З точки зору права правопорушення є проявом сваволі, нехтуванням тими правилами, які схвалені і встановлені державою для підтримання соціального порядку та забезпечення прав, свобод та законних інтересів громадян. З соціальної точки зору правопорушення завжди є вчинком, який завдає шкоди інтересам окремих громадян чи юридичних осіб, а нерідко – інтересам усього суспільства. Тому держава має не тільки здійснювати роботу щодо усунення причин та умов правопорушень, а й протидіяти правопорушенням, переслідувати порушників, притягати їх до відповідальності.Одним із основних засобів забезпечення правомірної поведінки та боротьби з правопорушеннями є юридична відповідальність. Юридична відповідальність є одним із специфічних виявів соціальної відповідальності., тобто юридична відповідальність – соціальна відповідальність, регламентована правовими нормами. Необхідно зауважити, що соціальна відповідальність може існувати і дійсно існує поза будь-якою регламентацією (наприклад, відповідальність моральна).

Від моральної, політичної відповідальності юридична відповідальність відрізняється наступними рисами:

¨ юридична відповідальність – це стосунки між державою та особою, яка порушила правову поведінку;

¨ ці стосунки заздалегідь передбачені нормами права, регламентуються ними, тому є правовими відносинами;

¨ юридична відповідальність наступає внаслідок порушення формально визначених юридичних правил чи заснованих на них індивідуальних приписів. При застосуванні інституту юридичної відповідальності повинна бути точно зафіксована порушена норма права, а міра покарання визначається в рамках встановленої для даного випадку санкції;

¨ юридична відповідальність матеріалізується в специфічному державному впливі (покаранні) та реалізується, як правило, за допомогою застосування заходів державного примусу;

¨ процес попереднього розслідування та вирішення справ про правопорушення, порядок здійснення призначеної міри покарання також регламентується спеціальними (процесуальними) юридичними нормами.

Перелічені основні риси юридичної відповідальності формулюють її поняття, а саме: юридична відповідальність – це визначені правом несприятливі наслідки, які настають для конкретної особи у зв’язку з вчиненням нею правопорушення.

Для настання юридичної відповідальності необхідна наявність двох факторів: 1)наявність у діянні особи складу правопорушення; 2)факт застосування права уповноваженим органом, тобто мотивоване рішення цього органу про притягнення особи до конкретного виду юридичної відповідальності. Розрізняють таки види юридичної відповідальності: конституційна, адміністративна, цивільна, дисциплінарна, матеріальна, кримінальна. Крім галузевого, існує ще поділ за тими органами, які уповноважені притягати до відповідальності. Зокрема розрізняють: 1)відповідальність, яка покладається органами державної влади; 2)відповідальність, що накладається судовими органами та іншими юрисдикційними органами; 3)відповідальність, до якої правопорушник притягається адміністративними органами (органами державного управління). Юридична відповідальність базується на керівних засадах – принципах, де знаходять свій вираз загальні принципи права.

Основними принципами юридичної відповідальності є:

¨ принцип законності – єдиною законною підставою застосування норм відповідальності є наявність факту правопорушення;

¨ принцип невідворотності відповідальності – немає юридичної відповідальності без правопорушення так само, як немає (не повинно бути) правопорушення без юридичної відповідальності;

¨ принцип заборони двічі притягати до відповідальності одного виду за одне й те ж саме правопорушення. Недопустимість подвійної відповідальності за одне правопорушення виражає також принцип економії каральних засобів, який в свою чергу служить виявом гуманізму права;

¨ принцип індивідуалізації – всі громадяни держави рівні перед законом в тому розумінні, що є носіями рівних прав та рівних обов’язків. Носій юридичної відповідальності завжди має бути персоніфікованим.;

¨ принцип регламентованості.

Мета юридичної відповідальності:

¨ Загальна превенція (попередження) правопорушення;

¨ Покарання правопорушника;

¨ Вплив на свідомість правопорушника;

¨ Моральна перебудова правопорушника;

¨ Формування у людини, яка порушила норми права, установки на правомірну поведінку надалі;

¨ Виховний вплив на інших людей для запобігання правопорушенням з їхнього боку.

Мета юридичної відповідальності визначає її функції:

¨ Превентивна (запобіжна);

¨ Виховна;

¨ Репресивна (каральна);

¨ Компенсаційна (поновлююча);

¨ Сигналізаційна (інформативна) та ін.

Інститут юридичної відповідальності перш за все здійснює функцію загального попередження правопорушень. Факти правопорушення спонукають інститут відповідальності до активної дії, приводячи в рух відповідну норму відповідальності. Це означає, що безпосередня мета даного інституту у випадку скоєння правопорушення полягає в покаранні правопорушника. Тому і безпосередньою функцією інституту відповідальності є функція каральна.

Кінцева мета (ціль) інституту юридичної відповідальності – ліквідація правопорушень в державі. І її не може бути досягнуто лише з остраху, оскільки правопорядок в державі, якій базується на страху перед покаранням, ніколи не може стати стійким, стабільним та надійним. Запорукою істинного правопорядку може бути тільки єдність об’єктивно правомірної поведінки всіх членів суспільства з їх глибокою внутрішньою повагою до права, з потребою людей дотримуватись приписів юридичних норм, що виражають суспільно корисні інтереси.

Законність і правопорядок

Законність – фундаментальна категорія всієї юридичної науки і практики, а її рівень і стан віддзеркалюють правове життя суспільства і його громадян. Проблема законності – одна з центральних в теорії держави і права. Актуальність її очевидна як в теоретичному, так і практичному плані. У суспільстві, що функціонує в режимі міцної законності, реально існує чітке розмежування і гармонійна взаємодія законодавчої, виконавчої і судової влади. Законність виражає загальний принцип відношення суспільства до права в цілому.

Законність не відокремлена від загальнообов’язковості права. Законність вимагає відповідності поведінки суб’єктів суспільних відносин приписам правових норм. Тобто забезпечення реальної правомірної поведінки всіх його учасників. Законність – це умова життя державно організованого суспільства. Законність як метод державного керівництва суспільством, передбачає, що свої функції держава здійснює виключно правовими засобами – шляхом прийняття нормативних актів і забезпечення їх бездоганної реалізації. При цьому держава не тільки формально закріплює правові норми, але і забезпечує (політичними, організаційними, правовими засобами) їх реалізацію і захист прав. Законність є принципом діяльності держави. Держава, всі її органи і організації, установи пов’язані правовими нормами, діють в рамках і з метою їх реалізації. Завдяки законності в суспільстві впроваджуються ідеї справедливості, гуманізму, особистої і суспільної свободи. Тому в широкому соціально-політичному розумінні законність можна вважати режимом суспільно-політичного життя. Це режим, при якому діяльність всіх суб’єктів базується на законі, а ідея права, гуманізму, справедливості, свободи і відповідальності панує над особистими і груповими інтересами. Режим законності – така морально-політична атмосфера, при якій у суспільному житті панують ідеї права, гуманізму, справедливості, коли точне і неухильне виконання законів, реальність і непорушність прав людини є основою життя суспільства, його громадян.

Отже законність – це такий політико-правовий режим, такі умови життя, така правова атмосфера, які захищають особу від свавілля, людей від – анархії, суспільство в цілому – від насильства, хаосу, безпорядку.

Основні вимоги законності:

¨ Втілення ідеї панування права в життя суспільства, держави.

¨ Верховенство закону

¨ Рівність всіх перед законом

¨ Бездоганне додержання (виконання) правових актів всіма суб’єктами права

¨ Забезпечення належної реалізації прав і свобод

¨ Належне та ефективне застосування права

¨ Послідовна боротьба з правопорушенням

¨ Недопустимість свавілля в діяльності посадових осіб

Основні принципи законності:

¨ Верховенства права – найвищу юридичну силу має Конституція, норми якої мають пряму дію. Всі інші норми права не повинні суперечити Конституції і законам.

¨ Єдність законності – законність повинна бути єдиною на всій території держави.

¨ Загальність законності – законність не може бути виборною, її вимоги звернені до всіх суб’єктів без винятку.

¨ Реальний характер законності – вимоги закону не лише проголошуються, а й виконуються, впроваджуються в житті.

¨ Забезпечення прав людини і громадянина – здійснення законів в інтересах людини і громадянина.

¨ Невідворотність відповідальності за правопорушення - кожне скоєне правопорушення тягне за собою відповідальність винної особи.

¨ Доцільність законності – критерієм доцільності ролі законності повинно бути те, як вона сприяє досягненню мети держави і суспільства, наскільки вона забезпечує вирішення завдань соціального прогресу, захисту прав і свобод громадян.

Гарантії законності – це об’єктивні умови і суб’єктивні фактори, а також спеціальні засоби і заходи, за допомогою який забезпечується режим законності.

Основні гарантії законності:

¨ Законодавство, яке є як основою законності, так і його гарантією, оскільки саме законодавство встановлює обов’язок всіх суб’єктів права не порушувати законність.

¨ Діяльність правоохоронних органів. які стоять на сторожі законності, а також контроль з боку влади та управління.

¨ Правова культура та правове виховання, тобто загальна повага до права, знання змісту його норм і вміння їх здійснювати, а також формування цих якостей шляхом правового навчання, правової пропаганди, юридичної практики, самовиховання тощо.

¨ Юридичні гарантії законності – передбачені законодавством спеціальні засоби впровадження охорони та відновлення законності.

З законністю тісно пов’язане інше правове явище – правопорядок.

Правопорядок можна визначити як засновану на праві і законності організацію суспільного життя, яка відображає якісний стан суспільних відносин на відповідному етапі розвитку суспільства та на вимозі дотримання діючих правових норм.

Особливості правопорядку:

¨ правопорядок – це стан упорядкованості, організованості суспільного життя

¨ це порядок, який передбачений нормами права

¨ правопорядок виникає в результаті фактичної реалізації правових норм, втілення їх в життя, він є підсумком правового регулювання

¨ він забезпечується державою.

Правопорядок – це фактичний стан упорядкованості правовідносин, а тому його можна охарактеризувати як систему правових відносин. Правопорядок забезпечує стабільність суспільного життя і соціальний прогрес. Оскільки він визначається правом і забезпечується державою, то закріплює найбільш важливі риси і сторони соціально-економічного ладу, систему пануючих в країні політичних відносин.

Отже, правопорядок вміщує в себе не тільки відносини людей у сфері громадянського суспільства, а й організацію власне політичної влади, яка базується на нормах права, тобто державу. Інакше кажучи, держава – важливий елемент і необхідна умова правопорядку. З одного боку, конституційована правом і функціонуюча в суворо встановлених рамках, держава складає важливу ланку правопорядку, з іншого – вона владний суб’єкт, який забезпечує й охороняє правопорядок. Таким чином, правопорядок можна розглядати як єдність права і влади. Найбільш адекватною формою реальності подібного правопорядку виступає правова держава.

Правопорядок не самоціль, а соціально й історично обумовлений загальний засіб і форма виразу, запровадження організації свободи, а також справедливості в суспільних відносинах.

Правопорядок слід відрізняти від близького, але не ідентичного йому явища – громадського порядку, що, як і правопорядок, характеризується організованістю, упорядкованістю суспільних відносин. На відміну від правопорядку, громадський порядок створюється під впливом не тільки правових, а й інших соціальних норм: моралі, звичаїв, релігійних, корпоративних, естетичних норм ті ін. Отже, громадський порядок є стан урегульованості суспільних відносин, який заснований на реалізації усіх соціальних норм і принципів.

Громадський порядок забезпечується переважно силою громадського впливу. Але це не означає, що його стан байдужий для нашої держави. З одного боку, важливою частиною громадського порядку є правопорядок, з іншого – стан громадського порядку обумовлює багато в чому стан правопорядку. Неможливо регламентувати правопорядок, не здійснюючи впливу на громадський порядок, який нерідко підтримується примусовою силою держави. Так, КК України передбачає відповідальність за хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку.

Таким чином, правопорядок і законність – мета і результат правового регулювання. Важливе юридичне і політичне явище, стан якого здійснює безпосередній вплив на суспільне життя. Тому не випадково, ще одним з основних напрямів діяльності юристів-практиків є робота щодо забезпечення (зміцнення) правопорядку і законності. Сьогодні викликає стурбованість порушення законності тими органами держави, які за характером своєї діяльності покликані охороняти правопорядок – органами юстиції, суду, прокуратури, міліції.

Право як соціальне явище викликає те чи інше ставлення до нього людей, яке може бути позитивним (людина розуміє необхідність права) або негативним (людина вважає право непотрібним і безкорисним). Люди в тій чи іншій формі висловлюють своє ставлення до всього, що охоплюється правовим регулюванням, що пов’язано з уявленням про право (до законів та інших нормативно-правових актів, до діяльністю суду й інших правозастосовних органів, до поведінки членів суспільства у сфері дії права).

Правосвідомість – це вид (форма) суспільної свідомості, що містить у собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та уявлень, які характеризують ставлення людини, соціальних груп і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права та діяльності, пов’язаної з ним.

Правосвідомість звичайно не існує в “чистому” вигляді, вона взаємопов’зана з іншими видами і формами усвідомлення реальності й дійсності. Так, досить часто правосвідомість переплітається з моральними переконаннями. Люди оцінюють право і правові явища з точки зору моральних категорій добра і зла, справедливого і несправедливого, совісті, честі та ін. Ставлення до права часто визначається політичними поглядами.

Вплив правосвідомості на організацію суспільного життя доволі значний. Цим пояснюється внесення його в механізм правового регулювання як одного із засобів впливу на суспільні відносини. Від рівня, якості, характеру, змісту правосвідомості здебільшого залежить те, якою буде поведінка людини в суспільстві – правомірною, соціально корисною чи неправомірною, соціально шкідливою і небезпечною.

Правосвідомість має складну змістовну структурі складається з двох основних елементів:

¨ Правової психології;

¨ Правової ідеології.

Правова психологія відповідає емпіричному, буденному рівню суспільної свідомості, яка формується в результаті повсякденної людської практики як окремих людей, так і соціальних груп. Змістом правової психології виступають відчуття, емоції, переживання, настрій, звички, стереотипи, які виникають у людей у зв’язку з існуючими юридичними нормами і практикою їх реалізації. Правова психологія – найбільш “розповсюджена” форма усвідомлення права, притаманна переважно всім суспільним відносинам. Правова психологія – найбільш глибинна, “прихована” від безпосереднього сприйняття і розуміння сфера суспільного відображення, що часом дає такі індивідуальні і масові реакції на право, законодавство, які спроможні кардинально визначити успіх чи невдачу тих чи інших законодавчих програм. Неприйняття в психології населення тих чи інших заборон як реально закріплених, а дозволів – як соціально виправданих, веде, як правило, до серйозних проблем в реалізації нового законодавства, породжує багаточисельні труднощі в діяльності правоохоронних органів. Ігнорування юридичної психології населення в правовій політиці держави не раз поверталося провалом тих чи інших державних заходів з точки зору соціальних цілей часто суспільно корисних (кампанія по боротьбі з пияцтвом і алкоголізмом, з окремими традиціями і обрядами). Безсвідоме, як явище правової технології, знаходить свій вираз в таких формах пізнання дійсності, як інтуїція, психологічний афект (при скоєнні протиправних проступків), звичні дії, соціальне збудження, а також в прагненнях, діях і установках, причини яких не усвідомлюються людиною.

Таким чином, правова психологія – сукупність правових почуттів, емоцій, оцінок, елементів настрою, що домінують у суспільстві, виявляються у суспільній думці.