Дія нормативно–правових актів в просторі, за колом осіб та у часі.

Дія норми права в просторі. Всі нормативно – правові акти мають визначені часові і просторові межі свого існування і дїї, а також поширення на певне коло осіб. Дія нормативно–правового акту в просторі пов’язана з поширенням його на територію всієї держави або визначену його частину. Територія України включає в себе: земну територію, внутрішній водний простір, надра; територіальні води в межах 12 морських миль; повітряний простір у межах кордонів держави (на висоті до 35 кілометрів); теріторії посольств і консульств; повітряні та морські судна військового та цивільного флоту, які перебувають у відкритому морі або повітрі під прапором і гербом держави. Територіальні межі дїї нормативних актів закріплюють суверенітет держави і його юрисдикцію.

Дія норми права за колом осіб. Дія за колом осіб обумовлена тим, що нормативні атк діють на всіх адресатів – суб’єктів у рамках територіальної сфери (які перебувають на даній території). Адресатами нормативно–правових актів можуть бути всі громадяни України, іноземці, особи без громадянства або визначені групи населення, всі посадові особи або окремі їх категорії, юридичні особи, підприємства, установи, організації. Разом з тим існують спеціальні нормативні акти, які поширюються тільки на окремі категорії громадян. Також існує принцип екстериторіальності, відповідно до якого частина території держави (посольства, консульства, транспорт), дипломатичні представники іноземних держав визнаються такими, що не знаходяться на території держави, де вони реально перебувають, а юридично вважаються такими, які знаходяться на території тієї держави, чиє посольство розміщено в конкретному приміщенні або чиїми представниками вони фактично є.

Дія норми права у часі. Зворотня сила закону. Дія норми права в часі пов’язана з моментом вступом її в силу (набрання чинності) або моментом втрати його юридичної сили. В Україні діють норми про порядок опублікування і вступу у законну силу нормативно–правових актів. Строки, протягом якого нормативно–правові акти можуть зберігати свою чинність, можуть визначатись: з моменту їхнього офіційного прийняття; з моменту, визначеного в самому акті; з моменту опублікування, по закінченню терміну після його обнародування. Частина 5 ст. 94 Конституції України проголошує, що закон вступає в силу через 10 днів з дня його офіційного обнародування, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше з дня його опублікування. Нормативно–правові акти втрачають свою юридичну силу: коли закінчується строк їхньої дії (якщо вони були прийняті на певний строк); у зв’язку з виданням нового нормативно–правового акту, який замінює раніше діючий; на основі прямого припису органу про відміну даного нормативно–правового акту.

Нормативно–правовий акт зворотної сили не має, тобто дія його не поширюється на ті відносини, які вже існували до моменту вступу його юридичну силу, за винятком двох випадків: якщо в нормативному акті про це сказано або якщо нормативний акт пом’якшує або зовсім виключає відповідальність (кримінальну, адміністративну). Тут діє (як виняток) зворотня сила закону.

Система права.

Регулювання і охорону суспільних відносин право здійснює через конкретну систему. Система права – це історично створена, об’єктивно зумовлена внутрішня структура права, що полягає в єдності та узгодженості всіх юридичних норм, що діють в державі і розподіл їх на певні комплекси (галузі, підгалузі, інститути).

Структурні елементи системи права:

¨ Норма права (нормативно–правовий припис – загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки суб’єкта права, що містить у собі державно–владні веління нормативного характеру, встановлюється, санкціонується та забезпечується державою для регулювання суспільних відносин;

¨ Інститут права – це відносно відокремлений комплекс юридичних норм, що регулюють певний однорідний вид, групу суспільних відносин;

¨ Підгалузь права – це впорядкована сукупність декількох споріднених правових інститутів, складова частина галузі права;

¨ Галузь права – це сукупність юридичних норм, правових інститутів та підгалузей права, що регулюють значне коло, сферу якісно однорідних суспільних відносин і для яких характерний метод правового регулювання.

Не може існувати жодної юридичної норми, яка б не входила до певного інституту і до певної галузі права. На формування і розвиток системи права впливають система джерел, форм права, правові ідеї принципи, політичні цілі і завдання. Тому в різних країнах при одному типі держави можуть скластися різні системи права.

Правова (юридична) система суспільства – це система всіх юридичних явищ (система права, система законодавства, правовідносини, правосвідомість, правова культура тощо), що існують у певній державі або у групі однотипних держав.

До правової системи входять:

¨ Найрізноманітніші правові акти (юридичні норми, незалежно від форми зовнішнього прояву, а також акти тлумачення та застосування цих норм). Крім цього, сюди ж можна віднести законодавчу і та правотворчу діяльність відповідних компетентних суб’єктів;

¨ Різні види і прояви правосвідомості, правової культури;

¨ Режим законності та правопорядку і їхня деформація (будь–яка правомірна чи неправомірна поведінка).

В юриспруденції виділені такі правові системи сучасності:

¨ Континентальна або романо–германська модель правової системи (у правовому житті суспільства провідним є об’єктивне писане право, тобто законодавство). У рамках цієї правової системи на першому плані – правові норми, які визнаються як норми поведінки, що відповідають вимогам моралі і справедливості. Основна ланка (джерело) цієї системи – нормативно–правовий акт та його норми. Виникла і склалася ця правова система в континентальній Європі на основі римського права. Романо–германська правова система вміщує два елементи: публічне і приватне право. Публічне право – сукупність правових норм, які регулюють відносини в сфері загальнодержавного, сукупного (публічного) інтересу громадян. Приватне право – сукупність правових норм, що регулюють відносини у сфері приватного інтересу (особистого життя), до яких належать майнові, шлюбно–сімейні, відносини з приводу власності тощо.

У всіх країнах, що належать до цієї правової системи норму права розуміють, оцінюють та аналізують однаково.

До джерел романо – германської системи належать:

1. Закони;

¨ Конституційні і звичайні;

¨ Міжнародні договори;

¨ Кодекси;

¨ Регламенти і декрети;

¨ Адміністративні циркуляри.

2. Звичаї.

3. Судова і адміністративна практика.

4. Доктрини

5. Загальні принципи.

До цієї системи відносяться країни континентальної Європи, що, в свою чергу, поділяються на романську та германську правові сім’ї. Романська – Франція, Бельгія, Люксембург, Італія, Португалія, Голандія, Іспанія. Германська – ФРН, Австрія, Швейцарія.

¨ Англосаксонська, або англо–американська (прецедентна) правова система (у житті суспільства особливе значення має юридична практика, в її основу покладено рішення судових та адміністративних органів). В основі цієї правової сім’ї лежить англійське право, яке практично застосовується тільки в Англії та Уельсі. Структура англійського права склалася протягом століть. У ньому не існує традиційного поділу на публічне і приватне право, на імперативне і диспозитивне, цивільне, адміністративне, торгове і інш. У той же час англійське право поділяють на загальне і право справедливості.

Загальне право – сукупність норм, що були створені системою королівських судів.

Право справедливості – система правових норм, що створені судами лорда – канцлера в процесі доповнення, а іноді й перегляду системи загального права. Англійські правові норми вироблені судами. Це положення, що беруться з основної частини рішень, винесених вищими судами Англії. Таким чином, норма права в Англії тісно пов’язана з обставинами конкретної справи і застосовується до вирішення справ, аналогічних тим, рішення з яких було вже прийнято раніше. Таку норма не можна зробити більш загальною і абстрактною, бо це перетворить прецедентне право на право доктринальне. Навіть норми права, що містяться у законах, англійські суди застосовують тільки після того, як вони розтлумачені судами. Основним джерелом англійського права є судовий прецедент. Вивчення прецедентів слід починати з вивчення судової практики. За традицією, закони в англійському праві відіграють другорядне значення. Вони вносять лише доповнення чи корективи в існуюче право, утворене Вестмінстерськими судами і канцелярським судом. Серед інших джерел англійського права необхідно відмітити звичай, доктрину, розум, які теж відіграють другорядне значення щодо прецеденту і законів.

Судовий прецедент – рішення вищих судових інстанцій Англії, яким надається нормативного характеру при вирішенні аналогічних справ. Судовий прецедент в Англії слід розглядати лише в зв’язку з судовою системою Англії. Суди поділяються на

¨ Високе правосуддя, що здійснюється вищими судами;

¨ Низьке правосуддя, що здійснюється низькими судами та квазіюридичними органами.

Кожний судовий орган в Англії має чітко визначену підвідомчисть, тобто визначено, які категорії справ і в якому порядку розглядаються справи. У США застосовується загальне право Англії з 1607 р. Після здобуття США незалежності виникло питання про національне право. Після прийняття Декларації про незалежність та Конституції США розпочалась кодифікація. Не зважаючи на те, що ряд штатів прийняли кримінальний, кримінально–процесуальний та цивільно–процесуальний кодекси, на сьогоднішній день всі штати, крім Луізіани, залишилися у системі загального права. В той же час слід відмітити оригінальність права США, що відрізняє його від загального права Англії.

До цієї системи належать: Англія, Північна Ірландія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, майже всі колишні колонії, – всього біля 36 країн.

¨ Система мусульманського права, де провідною є релігійна ідеологія, що виражена в Корані, Суні, Іджмі, “кіясі” тощо – одному з джерел мусульманського права. До цієї правової системи належать країни, які сповідують мусульманську релігію. Мусульманське право не є галуззю правової науки. Це лише одна із сторін релігій ісламу. Ця релігія встановлює догмати і закріплює: а) у що повинен вірити мусульманин; б) вказує, що мусульманин повинен робити і чого не повинен робити. Основною метою мусульманського права є визначення загальних орієнтирів поведінки. Мусульманське право зафіксоване у шаріаті (шлях прямування) – сукупності обов’язкових норм мусульманського права, приписів Аллаха, релігійних та обрядових настанов і правил. Ці норми покликані регламентувати не тільки поведінку мусульманина в усіх сферах суспільного та особистого життя, а й його думки та почуття і походять не ідеї прав, свобод і гідності людини, а безпосередньо з ідеї обов’язків людини перед Аллахом. Він оснований на обов’язках, що покладаються на віруючу людину, а не на правах, які він має, може мати. Діє тільки стосовно мусульман. Якщо одна із сторін не мусульманин, шаріат не діє. Структуру мусульманського права становлять два розділи: коріння і зміст. Перший розділ пояснює, з яких джерел виникають правила поведінки, що складають шаріат (божий закон). Другий вивчає зміст, тобто рішення, що містять норми матеріального мусульманського права. Джерела мусульманського права: а)коран; б) іджма;.в) рити(мусульманське тлумачення). Коран – збірник висловлювань Аллаха, останньому з його пророків і посланців Магомету. Складається з сур (глав). У ньому містяться положення і норми мусульманського права стосовно шлюбно–сімейних взаємин, означені роль, обов’язки і права чоловіка і жінки в сім’ї, процедура оформлення майнової спадщини і права власності., становлення мусульман до язичників, іуідеїв, християн та ін. Суна – (звичай, образ дій) – друге за значенням джерело мусульманського права. Абсолютна більшість норм суни вважаються такими, що мають божественне походження, а тому – непогрішимі і вічні. Суні в ісламі надане значення джерела, що пояснює коран і служить другою (після Корану) основою мусульманського права. Іджма – документ, складений за єдиною згодою докторів ісламу. Вона доповнює коран і суну. Рити – різні тлумачення мусульманського права.

¨ Система релігійного і традиційного права – (крім ісламу і канонічного права). Право, що притаманне традиційним суспільствам, порівняльним правознавством визначається як природне право соціальних спільнот, якого іноді дотримується більшість населення. Традиційне право – це дуалістичне право в силу наявності елементів європейського і звичаєвого права, його існування у формі писемного і неписемного права, звичаю та релігійного закону. Слід сказати, що в основі системи джерел традиційного права і нині домінує правовий звичай. Специфічними рисами правового звичаю є:

¨ Тісний зв’язок з релігійними нормами, обрядами, родовими культами;

¨ Поширення чинності не за територією, а за колом осіб, тобто його чинність має персоналізований характер;

¨ Локальність, тобто поширеність серед невеликих соціальних груп;

¨ Наявність конкретних ознак правил поведінки;

¨ Безперервність та одноманітність дотримання;

¨ Давність виникнення, однак ця ознака може мати різноманітне тлумачення.

¨ Правова сила як визнання правила певною спільнотою чи його санкціонування державою Останнє можливо у вигляді визначення компетенції судів вирішувати справи на підставах звичаєвого права чи закріплення законодавством.

Через неписемну форму звичаїв, їх різноманітність і незмінність у часі вони втрачають свою роль у регулюванні найважливіших суспільних відносин, особливо у сфері публічного права. Проте в окремих сферах суспільного життя ефективність чинності звичаїв вища, ніж формалізованого права, що обумовлюється міцністю родинних зв’язків, поширеністю традиційної свідомості. Що стосується самого поняття “закон”, то в традиційних суспільствах воно досить різноманітне. Це залежить від того, до якої правової сім’ї належали держави – бувші колонії. Судовий прецедент у країнах традиційного права застосовується в окремих випадках.

Західні вчені вважають, що традиційними суспільствами нині є майже 100 держав сучасного світу. Це, зокрема, азіатські, країни Середнього і Близького Сходу, Африки. Традиційні суспільства – це, можна сказати, перехідні суспільства, кожне з яких мало свій шлях розвитку.

¨ Система соціалістичного права – в цілому виражала партійну ідеологію компартії(правлячої, єдиної в політичній системі). Правові системи країн, що входили до соціалістичної правової сім’ї, належать до романо–германської правової сім’. В цих правових сім’ях схожі норми права, джерела права, система права, юридична термінологія, юридична наука, що були утворені на базі римського права європейськими та радянськими юристами. Відмінності від континентального права зумовлені класовим характером. У структурі соціалістичного права не має поділу на публічне і приватне право. Існує поділ на галузі права. Всі пострадянські республіки тривалий час залишалися у межах соціалістичного правового поля. Таким чином, нагальним завданням правової реформи пострадянських республік залишається прийняття нових кодифікованих законодавчих актів. До країн соціалістичної правової сім’ї, де незмінною вона збереглася належать Китай, Північна Корея, Куба та деякі інші.