Філософсько-антропологічне вчення Ф.Ніцше, проблема людини як Надлюдини.

У “Афінських фрагментах” Фрідріха Шлегеля знаходимо такі рядки: “Поетизуючий філософ і філософуючий поет – пророки! Традиційно розрізняють три етапи у творчості Ніцше: ранній (1872-1876) – тут домінує тема Шопенгауера й естетична проблематика; другий (1877-1882) – у цей час Ніцше цікавиться природознавством і позитивізмом, а також етикою; останній етап – розробляє тему “воля до влади”.

Надлюдина – вищий зразок чистої волі до влади, тобто того, що є єдино цінним. У Ніцше людина постає як проблематична істота. Тоді як у Августина, Паскаля та Канта антропологічна проблематика ґрунтується на тому факті, що ми відчуваємо в собі щось таке, що не можна пояснити винятково з погляду природи й законів її розвитку, то Ніцше осмислює людину генетично – як звіра, що виріс у тваринному світі та покинув його. Людина проблематична тому, що вона належить до “екстравагантної” породи тварин; вона – “хвороба” землі. Для Ніцше проблема людини – це проблема “околиці”, тобто проблема істоти, яка з осердя природи потрапила на її периферію, потрапила туди, де починається безодня ніщо. Людина – це щось плинне й пластичне, будь-яка людина – це ембріон людини майбутнього. Вона або залишиться деградуючою твариною, або дасть нове життя своїм інстинктам, побудує життя на виправданні волі до влади і розвине себе до надлюдини, і тільки тоді буде справжньою людиною. Перед людиною постало запитання мети життя. Людина страждала, але не розуміла чому і для чого. Аскетичний ідеал християнства намагався звільнити людину від беззмістовних страждань; він досягав цього тим, що відривав людину від основ буття та вводив у нікуди. На думку Ніцше, смисл, який людина прагне надати своєму буттю, повинен бути запозичений у життя. А життя – “воля до влади”. Все величне у людині, вся висока культура розвивається з волі до влади і чистого сумління перед нею.

Ніцше також порушує питання про свободу. Людина свободна, жодних потойбічних приписів немає. Але як жити свободним і без закону? Адже земне існування неможливе без закону. За Ніцше, свобода полягає у відмові від цілей, вільний розум цінує все необхідне. Теза “свободний від чого” замінюється на “свободний для чого”. Свобода тотожна героїзму. Вона – аскетизм великої людини. Ніцше дає пораду людині визнати невинність світу, ніколи не виступати в ролі його судді. Усі ціннісні судження потрібно замінити єдиним “так”, земний світ належить приймати цілком і вдячно. Прийняття світу виникає з рішучості та волі бути тим, хто ти є у світі, такому, яким він є. Ненависть до долі повинна замінитися любов’ю до неї.

Ніцше досліджує ґенезу та сутність моралі. Він не задоволений попередніми концепціями моралі. На думку Ніцше всі помилки попередників починалися з неправильного витлумачення поняття “добре”. Судження “добре” бере свій початок не від тих, кому чиниться “добро”. То радше були самі “добрі” – тобто знатні, могутні, високопоставлені, ті, хто сприймав і оцінював себе і свої дії як добрі (хороші), як щось першосортне, на противагу всьому ницому і плебейському. З цього пафосу дистанції вони вперше взяли собі право творити цінності. Отже, слово “добре” зовсім не обов’язково заздалегідь пов’язується з неегоїстичними вчинками. Але нині в Європі вже твердо вкорінене судження, що “моральний”, “неегоїстичний”, “незацікавлений” – це рівноцінні поняття. Передумовою рицарсько-аристократичних суджень цінності виступає міцна тілесність, процвітаюче здоров’я – а водночас війна, авантюра, полювання, танець, турніри і т.п. Жрецький спосіб оцінки протилежний. Як приклад, Ніцше наводить такий жрецький народ – євреїв. Вони завжди вміли брати реванш над своїми ворогами і переможцями шляхом переоцінки їх цінностей. Тобто шляхом духовної помсти. Саме євреї ризикнули з жахливою послідовністю змінити аристократичне рівняння цінності (добрий – знатний – могутній – чудовий – щасливий – богоулюблений) – тільки бідні, безсилі, незнатні – добрі, лише стражденним та хворим належить блаженство. Ніцше зазначає, що з євреїв починається повстання рабів моралі. Тоді коли будь-яка домінуюча мораль виростає з торжествуючого самоутвердження, мораль рабів від самого початку каже “НІ”. Ніцше констатує той факт, що в сучасній йому Європі чинні два різновиди моралі – мораль сократична та ідентична їй іудейсько-християнська. Це мораль рабів. Її безсилля проявляється навіть у волі до влади – “інстинкт стада” супроти сили й незалежності, інстинкт стражденних і знедолених супроти щасливих, інстинкт посередності супроти винятковості, мораль виявляється засобом досягнення панування. Ніцше веде мову про протиприродність моралі. Повинна існувати мораль заради самої моралі, але така мораль аморальна, її судження позбавлені цінності. Християнська мораль аморальна, оскільки засуджує саме життя. Мораль – це окремий випадок реальної аморальності – у своїх витоках вона вже аморальна, хоча б тому, що є волею до влади. Наша мораль часто тримається на фундаменті брехні та лицемірства. Усі засоби, за допомогою яких людство вже мало б стати моральним, були аморальними. Докази цього – “благочестивий обман” (спадок усіх філософів і душ пастирів), які намагалися вдосконалювати людство. Ні Ману, ні Платон, ні Конфуцій, ні іудейські та християнські вчителі не мали сумніву щодо власного права на обман. Насправді моральна людина долає мораль, критика моральності – це вищий ступінь моральності. Ніцше усвідомлює весь жах власної позиції, але він намагається досягти прояснення можливого існування людини. “Ми, якщо вже маємо мужність жити в цьому деморалізованому світі, ми герої…розуміємо, що існує героїчна ідея: людина повинна постати як вища істота”. Цієї надлюдської істоти треба очікувати лише від самої людини, яка трансформується у світі.

Проблема нігілізму та категорія “воля до влади” у філософії Ніцше.

У якості головної риси сущого в цілому Ніцше розглядає “волю до влади”. Ніцше зазначає, що всі поняття, якими тисячоліття користувалися філософи, були муміями, із їх рук не виходило нічого живого. Усі вони вірять у чисте буття, але не можуть його вловити, а причиною цього вважають недосконалість чуттєвого сприйняття. Ніцше приймає Гераклітові погляди. У Геракліта не має буття у розумінні Парменіда. Є лише становлення, множинність, процес. Причому становлення не спокутується, буття невинне, воно виправдовується (на відміну від Анаксагора, Емпедокла). На думку Ніцше, Геракліт правий у тому, що “буття” – порожня фікція. “Справжнього” світу немає: він вигаданий, насправді існує тільки світ “позірний”. Вічна лише сила, позбавлена цілі, яку Геракліт називав “грою ”. Безпричинність і безцільність світу робить його божественним.

Буття у Ніцше – це утвердження волі до влади, а небуття – заперечення. Ніцше також говорить, що ми не маємо жодного іншого уявлення про буття, окрім “ життя ”. Як може бутищось мертве? Життя – це воля до влади. Буття – узагальнене поняття “жити” (дихати), бути одухотвореним, бажати, діяти.

Ніцше вважає, що філософські та релігійні картини світу відображають людську потребу у наявності смислу та порядку. Люди не можуть жити без постійної “фальсифікації” світу. На його думку, світ не має плану, він тільки іграшка у руках долі. Наше мислення завжди вимагає строгої логічної форми й структури. Воно аполлонівське, але реальність не має форми, і вона діонісійська (у Ніцше життєстверджуючим богом виступає Діоніс.). Отже, наше розуміння дійсності – неперервна взаємодія між мисленням та імпульсивними силами життя, тобто діонісійського й аполлонівського начал (протиставлення Діоніса й Апполона у філософію увів Шеллінг). Загроза хаосу змушує нас творити смисл. Ми визначаємо мету й смисл лише для того, щоб вижити. Людина схильна забувати, і структура, яку ми додаємо світові, здається нам власною структурою світу, створеним Богом порядком. Нігілізм, у якості способу мислення, виник як безпосередній наслідок підозри, що насправді не існує жодного зовнішнього чи внутрішнього морального авторитету.