Космоцентризм і натурфілософія мілетців (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен).

Найчастіше, характеризуючи філософію Стародавньої Греції, дослідники звертають увагу на два періоди: докласичний та класичний. Вивчення докласичного періоду потрібно розпочинати з проблем космоцентризму. Через філософію греки хочуть зрозуміти світ як упорядкованість (грецьке слово “космос” перекладається як “порядок”). Усіх давньогрецьких філософів хвилює проблема першооснови світу, головного принципу його впорядкованості. Так, Фалес (бл. 625-547 до н.е) уважає першоосновою світу воду, Анаксимандр (610-546 р. до н.е.) – апейрон, Анаксимен (бл. 585-525 р.до н.е.) – повітря.

Геракліт Ефеський (бл. 544/540 – бл. 483 рр. до н.е.) уявляв собі світ як процес, “ все тече, нічого не стоїть на місці”, “не можна двічі ступити в одну й ту саму річку”. Він зробив висновок, що світ – це вогонь. “Усе змінюється на вогонь, а вогонь на все: як золото обмінюється на товари, а товари на золото ”. Але водночас звівши всі речі до вогню, Геракліт убачає у цих процесах закон, міру, розум, мудрість. Кожен процес у світі, а надто вогонь, розгортається відповідно до певного закону, своєї міри. У Гераклітовій філософії, на відміну від більшості мислителів Стародавньої Греції, чільне місце посідаєантираціоналізм і містицизм. “ Природа полюбляє ховатися, Бог через свого оракула в Дельфах нічого не відкриває і не таїть, а показує своє значення через натяки”. Геракліт проголошує, що боротьба (війна) – рушійна сила і творчий принцип будь-якої зміни. “Війна батько усього, цар усього”. “Протилежності належать одна одній, найкраща гармонія у розбіжності, а все розвивається через боротьбу”.

Відкриття плинності світу Гераклітом, вочевидь, спиралося на його гіркий досвід, який він виніс із суспільних і політичних потрясінь його доби. Геракліт жив у епоху соціальної революції та став першим філософом, який вивчав не лише “природу”, а й приділяв велику увагу дослідженню етико-політичних проблем.

Окрім мілетської школи та Геракліта, докласичний період містить вчення піфагорейців, елеатів, атомістів. Тут студентам потрібно звернути увагу на проблему, пов’язану з формування діалектики як методу пізнання. Вона представлена принаймні трьома варіантами: гераклітівським, елейським і атомістичним.

 

6. Елейська школа (Ксенофан, Парменід, Зенон).Еле́йська шко́ла — давньогрецька філософська школа, що виникла в містіЕлея на півдні Італії у 6-7 століттях до н. е. Головними її представниками булиКсенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій. Елейська школа вперше розрізнила мислення (і мислиме буття) та чуттєві дані (і буття, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття про дійсність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності.

Ксенофан поставив питання про початок буття як про "єдине" І єдине він назвав богом. У вирішенні цієї проблеми він виступив як рішучий і безкомпромісний критик традиційних поглядів, що існували на той час у Греції, і насамперед проти найавторитетнішого і прославленого Гомера. Він не погоджується з Гомером втому, що боги подібні людям. Богів не може бути багато. Якщо богів, було б два або більше, то один з них повинен був би підкоритись іншому, а сутність бога полягає в тому, що він наймогутніший і найкращий з усіх істот, а тому він є один.
Про ідеалістичну орієнтацію елейської філософії свідчать 1. конкретні міркування Парменіда про суще.Якщо Ксенсфан під сущим розуміє єдиного Бога, то на відміну від нього, Парменід, розглядаючи проблему буття, не пов'язує його ні з чим конкретним.У Парменіда буття наділене своїми конкретними якостями. Воно неподільне, несуперечливе, нерухоме, вічне має форму кулі. Слід зауважити, що кулеподібна форма буття обирається Парменідом невипадково. Кулеподібність буття у Парменіда означає і те, що все суще. в світі, притаманне такс.: буттю, становить собою буття і ніщо інше, крім буття. Базисом, на якому будується все суще, у Парменіда виступає положення про те, що "буття є, а небуття немає. Пізнати цей єдиний світ можна тільки завдяки мисленню. В міркуваннях Парменіда чітко виявлено тенденцію до ототожнення буття з мисленням: "думки - і те, про що думка існує, тотожні," також тотожні мислимо і суще". Розглядаючи проблему пізнання Парменід не заперечує існування "відчутного світу ", який базується на сприйманні світу за допомогою чуття. Але мислення настільки переважає чуття, що єдиносущним слід визнати лише мислиме буття на противагу чуттєво сприйманому буттю. З цих міркувань логічно випливає "неістинність" руху, який існує як ілюзія чуттєвого світу і тому не може визнаватись справжнім буттям.В цілому ж вчення Парменіда про завершеність і нерухомість буття слід розглядати як початок і основу для розвитку метафізичного світогляду.Послідовник і учень Парменіда - Зенон Елейський /бл.490-430р. до н.е./ намагається довести справедливість поглядів свого вчителя на проблему буття. Для цього він доводить неймовірність руху, множити і інших якостей чуттєвого світу. Зенон розробляє особливу систему обгрунтувань, які увійшли до історії філософської думки як парадокси, або апорії /нерозв'язана суперечність. Зенон розробив систему доказів "від супротивного". Схема доказів така: спочатку приймається припущення, що твердження, котре необхідно спростувати, відповідає дійсності. Потім з цього твердження виводяться наслідки, котрі суперечать дійсності, тобто призводять до абсурду. Своїми апоріями Зенон зафіксував об'єктивну суперечливість руху. Заперечення руху базується на прийнятті головної тези елейської філософії про єдність, сталість і несуперечливість сущого. Оскільки рух виявляється суперечливим, він оголошується як такий, що не існує.

 

7. Основні риси філософії піфагорійців. Піфагор та піфагорійський союз. Особа Піфагора, засновника однієї з найдавніших філо+софських шкіл, вже у V ст. до н. е. була оточена легендами і точних відомостей про його життя та вчення дуже мало. Жив

він близько 584–500 р. до н. е. спочатку на острові Самос, а пізніше відбув у Південну Італію (м. Кротон), де й заснував зі своїми прихильниками союз. Сукупність вчень під загальною назвою „піфагорська філософія” існувала з VI ст. до н. е. до III ст. н. е., однак вже з IV ст. до н. е. піфагорійський союз відомий як містична, релігійна секта.

Сам Піфагор – один з найвидатніших грецьких мислителів і вчених. Він встановив, що висота тону залежить від довжини струни, дав математичні співвідношення у скульптурі, архітек+турі („золотий перетин”, правильні кількісні співвідношення між різними частинами споруд). Виходячи з ідеї про досконалу фігуру, зробив висновок про кулястість Землі. До цього сліддодати, що Піфагор є творцем наукової геометрії, теорії чисел і оригінального філософського світогляду, згідно з яким у Всес+віті панують математичні закони. Як політичний діяч Піфагор намагався створити нову аристократію, заснувати державу, в якій би панували кращі з людей за допомогою релігійного союзу і виховання у філософській школі. І йому дійсно вдалося об’єднати численних представників розумової аристократії.

Піфагорійці відкрили у математиці шлях до безумовно істинного знання. Світ є організоване (влаштоване, упорядко+ване) ціле, лад, або „космос”. Піфагор першим з філософів став вживати слово “космос” у смислі “всесвіт”. Завдання філософа полягає в тім, щоб зрозуміти устрій, лад всесвіту та його закони. А саме математика й дає ключ до такого розуміння.Усі якісні відмінності у світі піфагорійці звели до кількісних.Звідси йде висновок, що „все небо є гармонія й число”. Зрозуміти ідею про те, що число є першоначалом всього, непросто. Фактично піфагорійці методологічний принцип перетворили у певну метафізичну реальність.

8. Натуралізм і стихійна діалектика Геракліта.Натуралізм — літературний напрямок, що склався в західній літературі в останній третині 19 століття (1870-1890). Для нього була характерною настанова на фотографічно точне й неупереджене зображення дійсності, під якою насамперед розумілося матеріально-побутове довкілля, а також людського характеру, що бачився крізь через призму фатальної зумовленості фізіологічною природою та середовищем.

Геракліт – творець античної діалектики, оригінальний і яскравий філософ. Вчення Геракліта стало одним з величних досягнень древньогрецької культури. Напрямок, яким він очолював в античній філософії, відіграв важливу роль в подальшому розвитку надбань мілетської школи і діалектичного погляду на світ речей і явищ. Філософ виступив на захист своїх попередників (Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена), їх уявлення про матеріальні начала всього існуючого, проти ідеалістичних та антидіалектичних вчень Піфагора і елеатів – Парменіда, Зенона.

Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. “Світ, єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і закономірно згасає”. Це просто блискучий виклад початків стихійної діалектики.

Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.

Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку” в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода”.

Глибокі загадки висловлює Геракліт стосовно протилежностей, їх взаємозв’язків, переходів одна в одну. Він один з перших обґрунтував думку про те, що сама гармонія є єдністю протилежностей і висміював тих, хто цього не розумів. Протилежності, за Гераклітом, їх взаємодія, внутрішньо притаманні всім речам світу. Кожна річ – це єдність протилежностей.

Необхідність взаємодії, боротьби протилежностей Геракліт називав “загальним логосом”. Цей “логос” “існує вічно”, “все здійснюється за цим логосом”. Це фактично була догадка філософа про всезагальність протилежностей про сутність самого джерела руху, котрий здійснюється через взаємодію протилежностей і їхню боротьбу.

Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити у філософському вченні Геракліта три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення розкриття сутності діалектики та її розуміння:

1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходу.

2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.