Атомістика Демокріта та його послідовників (Епікур, Лукрецій Кар).

Засновником атомізму вважається Левкіпп з Мілету, який був учнем чи то Парменіда, чи то Зенона. Жив близько 500–540 р. до н. е. Однак самим блискучим і плідним представником атомізму визнається Демокріт з Абдери (його інколи так і звуть – Абдерит). Роки його життя близько 460–370 до н. э. Походив він зі знатної сім’ї, багато подорожував, витративши заради знань і науки всі свої кошти. Написав близько 70 книг з різних галузей знань. Цицерон повідомляв, що Демокріт осліпив себе, аби душа якомога менше відволікалась від роздумів. В свою чергу Діоген Лаертський повідомляє, що жив Демокріт понад 100 років, а коли став зовсім старим і очікував кінця, то його сестра горювала з того, що він може померти у дні свят. Демокріт підбадьорив її та велів приносити йому щодня теплі хлібини, і, підносячи їх до ніздрів, зумів підтримати своє життя протягом святкових днів, а потім безболісно розлучився з життям. Демокріт вважав, що в світі нема нічого крім атомів і пустоти. Він пояснював постійні зміни і походження речей численністю різноманітних і одвічно рухливих елементів (атомів). Атоми – неподільні, непроникливі частки речовини, абсолютно щільні, відрізняються одна від іншої об’ємом, положенням та фігурою. Завдяки зчепленню атомів, які одвічно рухаються у безмежному просторі, створюються всі тіла, всі світи. Справжні якості речей – це ті, що належать атомам. Решта (колір, смак, температура тощо) існує не в речах, а в наших чуттєвих сприйняттях, тобто в уявленні. Все, включно з психічними процесами та пізнанням, пояснюється матеріалістично або, точніше, природно. Епікуреїзм. Дорозі до щастя особливо шкодять три групи страхів: природні явища, боги і страх смерті. Епікур використав всі засоби (фізику, логічні аргументи тощо) аби позбавити ґрунту людські страхи. По-перше, боятися природних явищ примушує нас незнання їх причин. Використовуючи атомістичну теорію Левкіппа і Демокріта, Епікур прагне пояснити абсолютно все те у природі, що може породжувати страх. По-друге, богів теж боятися не слід, бо їм немає абсолютно ніякого діла до нас, боги заклопотані власними проблемами, частими скандалами у своєму розгалуженому сімействі. По-третє, найбільш обтяжливі страхи, що пов’язані з переживанням смертності людської, він радить долати простим міркуванням: наші шляхи і шляхи смерті ніде й ніколи не перетинаються, бо коли ми є, її ще немає, а коли вона приходить, то вже нас немає. Занурення у політичне життя, вважав Епікур, – абсолютно небажана й зайва справа, бо щастя вона аж ніяк не принесе. Він радив запобігати політичної діяльності, додаючи – „Живи непомітно!”. Лукрецій розвивав матеріалістичний погляд на природу. Вихідним для Лукреція було основне положення давньогрецького матеріалізму: «З нічого ніколи не виникає ніщо. Космогонічні і космологічні погляди Лукреція в основі є систематичним викладом вчення Демокрита — Епікура про безмежність Всесвіту, нескінченному різноманітті, постійній зміні, виникнення і загибель світів, подібних і неподібних нашому. У навчанні про пізнання Лукрецій також продовжував лінію і лософського матеріалізму, вважаючи світ пізнаваним. Слідом за Демокритом Лукрецій розглядав розвиток суспільства як поступального процесу, в основі якого лежать «нестаток» (особливо нестаток у житлі, у вогні й одязі) і «розум людській». Будучи прихильником античної демократії, Лукрецій засуджував аморалізм рабовласників, виступав проти війн, що відривають мирних жителів від корисної для суспільства праці. Слідом за Демокритом Лукрецій розглядав розвиток суспільства як поступального процесу, в основі якого лежать «нестаток. У ході цього процесу виникають мова, держава (походження якої Лукрецій пояснював договором людей), право. Будучи прихильником античної демократії, Лукрецій засуджував аморалізм рабовласників, виступав проти війн, що відривають мирних жителів від корисної для суспільства праці.

10. Антропоцентризм філософії Сократа. Сократ (469-399 рр. до н.е.)рішуче повертає напрям філос..офських досліджень від космосу, природи до людини. “Пізнай самого себе” – це вихідна теза сократівського філософування. Про Сократа дізнаємося із творів Платона й Ксенофонта. Він принципово не записував свої думки, вважаючи, що справжнє знання, мудрість, істину можна знайти лише у бесіді з опонентом, у живому діалозі, полеміці. Саме це він і називав діалектикою (від грец. вести бесіду, сперечатися). Отже, “сократівський метод”полягав у веденні бесіди-діалогу, у ході якого Сократ ставив запитання своїм співрозмовникам, отримував відповідь, ставив нові запитання, вказуючи на суперечність у судженні опонента і т.д. Коли його співрозмовник остаточно заплутувався у суперечностях і цікавився думкою Сократа, то він говорив, що сам не знає відповіді. Саме цей момент відображений у відомій тезі Сократа: “Я знаю, що я нічого не знаю”. За допомогою вміло підібраних запитань Сократ виявляв слабкі місця в знаннях опонента. У цьому полягає так звана сократівська іронія. Обговорюючи проблему людини, Сократ ставив запитання про такі істотні характеристики людини як “мужність”, “розсудливість”, “краса”. Розуміючи неможливість існування загального як конкретно-індивідуального існування, Сократ каже: “Я вічно блукаю і не знаходжу виходу”.

Для Сократа мораль зливається із знанням. Істинна моральність – це знання того, що таке благо і прекрасне і водночас із тим корисне для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя. Вважаючи знання основою справжньої моральності, Сократ допомагав слухачам, учням допомогти здобути нове знання (“майєвтика”).Основними доброчесностями Сократ вважає стриманість, мужність, справедливість. Ці доброчесності людина набуває шляхом пізнання та самопізнання.Сократ займається пошуком раціонального, логічно-понятійного обґрунтування об’єктивного характеру етичних оцінок, моральної природи держави і права. Він розрізняє природне право й закон держави, але, водночас і те, і інше виходить із раціональних засад. На цій основі Сократ доходить до висновку про тотожність розумного й закономірного, морально-справедли­вого і законного. Філософсько-правові ідеї Сократа – це приклад мужньої громадянської позиції. Для глибшого усвідомлення цієї риси Сократа рекомендуємо прочитати праці Платона “Апологія Сократа”, “Крітон”, “Федон”.

 

11. Система об’єктивного ідеалізму ПлатонаПлатон (428/427 -347 рр. до н.е.) – один із найвідоміших філософів Стародавньої Греції. Учень Сократа. У 397 р. до н.е. заснував у Афінах філософську школу, відому під назвою Академія. Платон уважає, що матеріальний світ, який нас оточує і який ми пізнаємо своїми чуттями – це лише тінь, він похідний від світу ідей (ейдосів). Тобто матеріальний світ вторинний. Усі явища й предмети матеріального світу плинні, виникають, гинуть, змінюються, ідеї незмінні, нерухомі та вічні. Для Платона всі зміни – це зло, божественний лише спокій. Ідею (абстракцію) Платон відриває від реальних одиничних предметів, абсолютизує та проголошує первинною. Реальні речі – це поєднання ідеї (справжнього буття) із пасивною матерією без форми (небуттям). Найдетальніше вчення Платона про ідеї розроблено у творах “Бенкет”, “Федон”, “Федр ”. З елеатами Платона поєднує те, що буття (ідеї) вічне, незмінне і пізнаване лише розумом, ідеї – це сутності, це те, що існує насправді. На відміну від Парменіда, Платон визнає небуття. Якщо б не було небуття, то неможливо було б помилятися: хибна думка – це думка про неіснуюче. Якщо взяти за буття єдине, нерухоме, незмінне, то виявиться, що пізнання неможливе, адже пізнання передбачає наявність відношення між тим, хто пізнає, і тим, що пізнається. Тому, з одного боку, буття повинно бути тотожним самому собі (перебувати у стані спокою), а, з іншого боку, буття повинно бути відмінним від самого себе. Але якщо рух і спокій існують, то буття охоплює і те, і те, відмінне від них обох. Замість того, щоб протиставляти буттю небуття, Платон уводить поняття “Іншого”, яке є “існуючим небуттям”. Інше вказує на інакше відношення до буття. А отже, небуття у Платона мислиться як принцип розрізнення чи відношення. Усі ідеї є тим, чим вони є одна щодо одної, і лише в цьому відношенні мають сутність. Завдяки Іншому в буття входить: відмінність, відношення, зв’язок. Інше існує, тільки завдячуючи своїй прилученості до буття. На відміну від Парменіда, Платон уважає, що Єдине (Одно) – надбуттєве і непізнаване. Якщо Єдине – єдине, то воно не може мати визначень, а тому про нього неможливі будь-які висловлювання, адже будь-яке визначення передбачає зв’язок із чимось іншим. Не можна навіть сказати “Єдине є” тому, що тоді буття (“є”) було б визначенням (предикатом) Єдиного, і Єдине стало б двома. Але, з іншого боку, буття, не прилучене до Єдиного, перетворилося б у щось безмежне, невловиме і позбавлене форми, тобто в Небуття, певна множина – множина одиниць, а отже, множинне не може існувати і не може бути мислимим без Єдиного. Отже, Єдине (Одно) вище за буття, це умова можливості буття, подібно до того, як у давньогрецькій математиці одиниця – не число, а начало числа. Детальніше з цією проблемою можна ознайомитися у статті П.П. Гайденко “Буття і розум”.

Теорія пізнання розробляється Платоном у творах “Федр”, “Менон”. Чуттєве пізнання, предмет якого – весь матеріальний світ, виступає як вторинне, неістинне тому, що інформує нас про несправжнє буття. Справжнє, істинне пізнання, за Платоном, – це пізнання, яке проникає у світ ідей. Центр платонівської гносеології – теорія пригадування. Душа пригадує ідеї, з якими вона зустрічалася і які пізнала ще тоді, коли не поєдналася з тілом, а вільно існувала у царстві ідей. Душа безтілесна, безсмертна, вона не виникає одночасно з тілом, а існує вічно. Тіло повністю підпорядковується їй. Вона складається із трьох ієрархічно впорядкованих частин: розум, воля, потяги й чуттєвість.

Космологічні ідеї викладені у діалозі “Тімей”. Космос один, він невічний, має кулеподібну форму. Центр космосу – Земля, оточена планетами і нерухомими зірками. Творець-деміург надав світові певний порядок і послідовність.

Етика Платона побудована виходячи з ідеалістичного розуміння душі, її основа – усвідомлення вроджених доброчесностей. Дотримання цих доброчесностей веде до справедливості. Мірило моральності для Платона – інтереси держави.

Держава,на думку Платона, виникла тому, що людина, індивід не може самостійно забезпечити свої головні потреби. Платон пропонує власну теорію ідеальної держави. Ідеальна держава повинна складатися із трьох соціальних груп (станів): правителі-філософи, стратеги-воїни, виробники-землероби й ремісники. Загальна доброчесність держави – справедливість. Платон віддає перевагу не індивіду, а колективу. З позиції ідеальної держави Платон класифікує існуючі державні форми на: тимократію, олігархію, демократію та тиранію. Для глибшого вивчення суспільно-політичних поглядів Платона студентам потрібно ознайомитися з працями Платона “Держава”, “Закони”. Також радимо студентам поміркувати над питанням розбіжності між демократичними поглядами Сократа і тоталітаризмом Платона, яке розглядається К.Поппером у праці “Відкрите суспільство та його вороги”.

12. Енциклопедична філософія Аристотеля.Аристотель (384-322 рр. до н.е.) народився в Македонії м. Стагіра. Був учителем Александра Македонського. Заснував в Афінах свою філософську школу –перипатетичну. Вивчення філософії Аристотеля найліпше розпочати з критики ним учення Платона. Аристотель не прийняв платонівського вчення про сутності як надчуттєві ідеї, він також відкинув тезу про надчуттєве Єдине (Одно). Аристотелеві “форми” існують у самих речах, а Єдине – це те саме, що і буття речі. Що ж дає сущим змогу бути? За Аристотелем – це вид, форма (ειδος), або енергія. Форма робить матерію дійсністю, дає змогу бути чимось. Матерія – потенційне (можливе) суще. Перехід до дійсного (актуального) відбувається через рух завдяки формі. Матерія тільки можливість, вона може бути, а може і не бути. Аристотель віддає пріоритет індивідуальному “над загальним. Справжнім буттям, субстанцією може бути тільки одиничне буття. Світ – сукупність субстанцій, кожна з яких нерозривна єдність форми та матерії. Оформлюючися, матерія стає причиною існування речей. Проте студенти повинні звернути увагу, що матерія у Аристотеля не повністю пасивна. Вона жадає форми, існує як потенціал. Як любовний потяг до виду.

Рух – це перехід від можливості, потенційності до дійсності, актуальності. Рух завжди має початкову причину. Це щось, що рухає, повинно бути іншим сущим, тобто творчою причиною, яка надає форму матерії, маючи на думці вид (форму), тобто мету (кінцеву причину) своєї творчої енергії. Рух вічний, енергія передує можливості, очевидно, існує першодвигун (першорушій), який ніколи не переходив із потенціального в актуальне, його сутність – лише енергія, він не тілесний чи матеріальний. Першодвигун, у Аристотеля, ототожнюється з богом. Проте він має дещо інші характеристики, порівняно із християнським Богом. Аристотелівський бог стає передумовою тлумачення суті сущих, а також буття самого по собі. Він не творить ні форм, ні матерії, але виявляється першоосновою буття. Він чистий вид, він мислить чистий вид, що є його власною сутністю й енергією. Бог мислить сам себе, він байдужий до світу і відчужений від нього, водночас він цільова причина всього.

Загалом Аристотель виокремлює чотири причини речей: матеріальну, формальну, діючу, цільову.

Теорія пізнання. Першим рівнем пізнання Аристотель уважає чуттєвість, але через неї ми пізнаємо лише одиничне. Розум пізнає загальне. Мета пізнання – пізнати загальне. Аристотель заклав теоретичні засади логіки як науки. Сформулював закон суперечності, виключення третього, закон тотожності та закон достатньої підстави

Етика. Гарантією доброчесного життя Аристотель уважає помірність, ухиляння від крайнощів. Він поділяє доброчесності на дві групи: інтелектуальні (вони набуваються через навчання) та етичні – як результат звички. Чесноти для Аристотеля – це засіб досягнення щастя, а досконале щастя – це споглядання.

Політика. На думку Аристотеля, держава виростає із сім’ї. Державі передує об’єднання сімей, які об’єднуються в державу, і де стосунки базуються на стосунках, що властиві сім’ї (чоловік-жінка, господар-раб). Держава вища за сім’ю й окрему людину. Держава забезпечує обмін, порядок і щасливе життя. Мета держави виховувати, плекати культурних, шляхетних людей. Ідеальна та держава, яка забезпечує максимально можливу міру щасливого життя для найбільшої кількості громадян. Аристотель говорить про природність рабства, природно, що існують раби і вільні люди. Розрізняє такі форми держави: позитивні (монархія, аристократія, політея), негативні: (тиранія, олігархія, демократія).

13. Загальна характеристика середньовічної філософії: апологетика, патристика, схоластика; реалізм і номіналізм. Середньовічна філософія охоплює період із середини ІІ ст. до кінця ХІІІ ст. Студенти повинні звернути увагу на те, що середньовічна філософія – це передусім особливий спосіб філософування, її можна охарактеризувати як теоцентричну. У Європі середньовічна філософія ґрунтувалася на християнстві: в основі онтології – ідея творення (креаціонізм), в основі гносеології – ідея одкровення. Філософія перетворюється в служанку теології. Розглядаючи середньовічну філософію, потрібно звернути увагу на те, що її прийнято поділяти на три періоди: апологетика, патристика, схоластика. Студенти повинні вміти дати загальну характеристику цих періодів, назвати основних представників.

Апологетика (від грецького “апологія” – захист) охоплює ІІ-ІІІ століття. Вона має два розгалуження: грекомовна апологетика (Юстин, Татіан, Афінагор, Іриней) та латиномовна (Мінуцій, Тертуліан). У період апологетики ще не було встановлено єдиного новозавітного канону, християнство та його прихильники зазнавали утисків і гонінь. Апологети роз’яснювали освіченій публіці сутність християнства та намагалися його захистити від прихильників античної філософії.У патристиці (лат. “патер” – отець) теж наявний поділ на східну та західну гілки. Грекомовна патристика представлена такими іменами, як Григорій Богослов, Василій Великий, Григорій Ніський, латиномовна – Амвросій, Ієронім, Аврелій Августин. У IV ст. завершується процес формування середньовічної філософської парадигми, філософія повністю втрачає свою незалежність від християнської теології. Християнство формулює основні догмати християнського віровчення (Нікейський собор 325 р.) та утверджує себе як державна релігія (Халкідонський собор 451 р.). У ІХ ст. у монастирських і парафіяльних школах Західної Європи зародилася специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки – схоластика (грец. “схола” – школа). Найвідомішими представниками схоластичної філософії вважаються – Ансельм Кентерберійський, Росцелін, Абеляр, Томас Аквінський, Оккам, Екхарт. Мислителі цього періоду шукають раціональні шляхи доведення положень віри.Підчас вивчення середньовічної філософії радимо студентам особливу увагу звернути на вчення Аврелія Августина та Томаса Аквінського. Відродження – це перехідна історична епоха. На зміну теоцентризму приходить антропоцентризм. Поряд із Богом з’являється постать людини як “співтворця”. Вивчаючи філософію епохи Відродження, студенти повинні передусім усвідомити значення термінів “Відродження”, “гуманізм”, “Реформація”.

14. Загальна характеристика філософії Відродження. Гуманізм і реформація. Епохою відродження, ренесансу. Період Відродження на перше місце ставить Платона. Вчення Платона, зокрема його етичні та естетичні погляди, використовувалися для обґрунтування непорушної єдності духовного та тілесного і спрямовувалися проти офіційного релігійного вчення про умертвіння плоті та одвічної гріховності людини.В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина. Характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво. Відродження епоха художньо-естетична. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з її тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність. Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійно. Особистістю, що представляє саму себе. Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з’являється відчуття особистої сили та таланту.Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність, а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм. Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сильні природи, ні Бога.Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність.

Епоха Відродження дала потужні культурні імпульси для формування європейської цивілізації, гуманістичний і реформаційний рухи змінили напрямок її розвитку. Оголосивши попередній період середньовіччя "темним століттям" і розглядаючи себе як наступників і хранителів антично-християнського синтезу, гуманісти і реформатори протипоставили відмираючим духовним цінностям періоду безособової корпоративності ідею вільної особи, що самовизначається у творчості і вірі. Якщо дошукатися до найбільш виразного прояву ренесансного духу у філософській та богословській думці, то навряд чи можна засумніватися в тому, що на першому місці повинна бути поставлена його антропологія - розгляд проблеми людини: його природи, гідності, його унікального положення в світі, цінності його індивідуальності.
Дослідження ренесансних уявлень про людину через співставлення гуманістичної та реформаційної традицій набуває особливої актуальності в контексті сучасної критики людини і її традиційних концепцій, що знаходить відображення у парадигмах типу «пост», зокрема, у постгуманізмі і постхристиянстві. Саме в такому ракурсі проблема вивчається сучасними дослідниками. Однак при тотальній деконструкції кожної традиції окремо, логіка співвідношення гуманізму і реформації залишається поза увагою, між тим саме в їх співвідношенні і зв’язаності криється евристичний отенціал для метасинтезу. Здається саме через компаративну аналітику ренесансних течій можлива філософсько-історична реконструкція перипетій становлення європейської людини і навернення до її аутентичного розуміння, характерного для пізнього Відродження. Метою статті є прояснення логіки співвідношення ідей гуманізму та Реформації у єдиному соціокультурному контексті.У зарубіжній історіографії і по теперішній час гостро дискутується питання об суть гуманізму як історичного явища. Сучасний дослідник даної проблеми А. Маграт виділяє два основних напрями в розуміннігуманістичного руху (згідно першому, гуманізм розглядався як під'йом класичних наук, згідно другому,гуманізм був новою філософською системою) і вказав на їх серйозні недоліки [6]. Він відзначив, що гуманізм як рух такий багатоликий, що практично будь-яке узагальнення веде до спотворення суті цього явища.
Більшість істориків продовжують дотримуватися другого напряму, що розвинувся під сильним впливом ідей Я. Буркхардта. Саме у цей період, на думку Буркхардта, людські істоти вперше стали усвідомлювати себе індивідуальностями.
У ряді досліджень генезису слова "гуманізм" у зв'язку з фактом його пізньоговиникнення висловлюється припущення, що люди епохи Ренесансу самі не визнавали існування загального світогляду, відомого нам під цим ім'ям. Виходячи з цієї передумови, Оскар Крістеллер запропонував свій погляд на проблему, який незабаром одержав широке визнання серед північноамериканських і європейських учених.
Крістеллер розглядає гуманізм як риторичний принцип, новий метод виразу, що спирається на античнізразки.Американський історик Дж. Уолш знаходить, що епоха Відродження не сказала нового слова у області гуманізму, який нібито властивий всьому середньовіччю. Це явище в історіографії філософії Відро-
дження називають образно “бунтом медієвістів” почала XX в., пояснюючи причини цих атак на Відродження справедливішою оцінкою середньовіччя, витікаючою з нових даних джерел. Це дає право піддатиревізії декілька односторонню теорію Відродження, висунуту Буркхардтом. Так неотоміст Э. Жильсонвідкриття індивідуальності вважає заслугою середньовічного гуманізму. Відношення культури Відродження до релігії - найважливіше питання, що характеризує зміст і спря-
мованість всього явища. На відміну від Буркхардта в працях неотомістів, не дивлячись на загальновідомі ще в епохи середньовіччя елементи вільнодумства і антиклерикальних переконань, все Відродження оголошується наскрізь релігійним, а чоловік цієї епохи - тлумачем діянь Бога, прагнучим до уподібнення йо-
му за допомогою художньої творчості і науки. У подібних концепціях лінія гуманізму починається з Августина Блаженного. Відродження не обходить релігійні проблеми, мислителі і художники цієї епохи піддали їх новому осмисленню, аж до атеїстичного.

15. Раціоналізм у філософії Нового часу. Філософія Р.Декарта, Б.Спінози, Г.Ляйбніца. Істотна особливість епохи Нового часу – те, що в цей період сформувалося розуміння раціональності, яке значною мірою зберігається і до сьогодні. Потрібно звернути увагу на те, що саме у Новий час сформувалася наука в сучасному розумінні слова. У філософії Нового часу домінуючою стає парадигма філософського мислення “cogito”. Перевага надається гносеологічній проблематиці. Філософи намагаються розробити універсальний метод пізнання. Підчас вирішення цього питання вони розділилися на дві основні течії – емпіристи (Ф.Бекон, Гоббс, Локк) і раціоналісти ( Декарт, Спіноза, Ляйбніц). Провідні філософи Нового часу, які водночас були і видатними природодослідниками, зробили спробу вибудовувати філософські системи за зразками науки. У цей період відбувається секуляризація філософії: заміна тиску авторитету церкви авторитетом науки. Відновлюється довіра до розуму. “Монархічна” модель Бога замінюється “деїстичною”, світ у Новий час уже розглядається як механізм, а Бог як годинникар. Загалом філософія у Новий час перебирає від релігії роль чинника єдності соціокультурного буття.

Рене Декарт (Картезій) (1596-1650) уважається засновником нового способу філософування, нової парадигми філософії. Лише у ХХ столітті його ідеї були сприйняті адекватно Гуссерлем, що і поклало початок феноменології. Вихідним пунктом філософування у Декарта виявилася не субстанція, не першорушій, навіть не Бог, а EGO. Декарта цікавить свідомість, яка усвідомлює себе. Він вирішує всю метафізику розпочати із самого себе, із “Я”. Традиційно метафізика починає з дослідження причин світу. В кінці розгляду виникає запитання: що є причиною першопричини? Відповіді немає. Це привілейований об’єкт. Декарт, а згодом і Кант відмовилися від цих метафізичних першооб’єктів, не бажаючи потрапляти в пастку: або аксіоматично визнати першо об’єкт, або потрапити в дурну нескінченність. Декарт шукає істину про себе і світ, а не метафізичні схоластичні химери.

Безпосередньою реакцією на дуалізм Декарта виявилося вчення Бенедикта Спінози (1632-1677). Цей філософ прагне подолати дуалізм свого попередника шляхом запровадження у філософію єдиної субстанції. На відміну від Декарта Спіноза починає свою філософію не з суб’єкта, не з “Я”, не із самосвідомості, а з об’єкта, буття, субстанції. Субстанція, за Спінозою – це самостійне, ні від чого незалежне буття. Вона причина самої себе (causasui). З абсолютної довершеності субстанції постає необхідність її існування. Субстанція у Спінози – це Бог, водночас Він ототожнюється з природою (пантеїзм). Бог – це внутрішня щодо природних речей причина. Могутність Бога – закони й необхідність самої природи. Спіноза не ототожнює природу з матерією, матеріальне буття – один із нескінченних вимірів природи. Субстанція проявляється в атрибутах. Студентам потрібно звернути увагу на те, що субстанція, за Спінозою, має нескінченне число атрибутів, але людина здатна пізнавати лише два – мислення та протяжність. Раціоналістичну теорію пізнання Декарта Спіноза доповнює поняттям “інтуїтивного пізнання” як адекватного розкриття природи речей.Інтуїція, за Спінозою, – найвищий вид пізнання.

Готфрід Ляйбніц (1646-1716) не приймає картезіанський дуалізм душі й тіла, і не приймає спосіб, у який Спіноза долає цей дуалізм. Він пропонує своє вчення про індивідуальні субстанції – монади. Монади– це ідеальні начала речей, усі речі складаються з монад, вони прості субстанції, які не мають частин. Монади не можуть виникнути або бути зруйнованими природним шляхом. Вони створюються Богом і, як і Бог, вічні. За Ляйбніцем, існує три класи монад: “голі” монади, душі, духи. Бог – монада монад. Він володіє максимумом активності. Складні субстанції, такі, як речі, тіла, рослини, тварини, люди формуються природним шляхом і набувають ознак тілесності, множинності та протяжності.

 

16. Емпіризм і сенсуалізм у філософії Нового часу. Філософія Ф.Бекона, Дж.Локка, Т.Гоббса. Філософія Нового часу стверджувала свої засадні принципи в боротьбі із середньовічною схоластикою, виступаючи як продовження і духовний наслідок доби Відродження - Реформації. Творці нової філософії Ф.Бекон, Р.Декарт, Б.Спіноза та інші теоретично підсумували здобутки Відродження та Реформації. Однак нова філософія мала власний зміст: науку, що за часів середньовіччя посідала останнє місце у системі духовних вартостей, новий час висунув її на перший план як вищу духовну цінність. Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у філософії XVII ст. Всі інші протилежності тоді або іще тільки окреслювалися, або заломлювались через цю основну протилежність. Сенсуалізм (лат. sensus — відчуття, почуття) — напрям у філософії (теорії пізнання), який визнає відчуття єдиним джерелом знань. Бекон визнає чуттєвий досвід основою достовірного знання, водночас він указує на недоліки чуттєвого сприйняття. Людські чуття дають лише знання зовнішніх властивостей речей. Цю ваду чуттєвості можна подолати за допомогою різних приладів, але цього замало. У достовірному знанні природи вирішальне значення має науковий дослід, експеримент.Отже, вихідний пункт методології Ф.Бекона – союз досвіду й розуму. Філософ говорить про три можливі шляхи пізнання: шлях мурашки, шлях бджоли, шлях павука. Правильним методом уважає шлях бджоли. Метод, за яким відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень – це метод наукової індукції. Індуктивний вивід завжди має тільки імовірнісний характер. Щоб він став достовірним потрібно повністю вичерпати всі можливі випадки, а це зробити практично неможливо. Крім того, зазначає Бекон, дослідники враховують лише факти й випадки, які підтверджують результат індуктивного узагальнення, ігноруючи ті, що його заперечують. Він пропонує свій варіант методу – елімінативну індукцію. Томас Гоббс (1588-1679) продовжив і поглибив філософські погляди Бекона. Як математик і філософ він намагався створити філософський метод пізнання з урахуванням раціонально-математичних принципів мислення. Індуктивний метод Гоббс доповнив дедуктивним методом, запозиченим у Декарта. Гоббс створив визначну, для свого часу, концепцію про роль знаків у пізнанні та їх класифікацію (типологію). На його думку, значення знаків у житті людей не обмежується їх гносеологічними функціями: певною мірою можна навіть говорити, що знаки створили саму людину, і її можна визначити як істоту, що оперує знаками. Мову люди винайшли на самому початку своєї історії. За Гоббсом – мова великий засіб пізнання, але водночас вона джерело хиб і помилок. Передусім потрібно переконатися у нашому власному незнанні, щоб звільнити ґрунт пізнавальної діяльності від хибних, неправильних понять, які спричинені вживанням слів, що дезорієнтують. Особливу увагу студентам варто звернути на аналіз Гоббсом політико-юридичних проблем. Джон Локк (1634-1704) стверджував, що істина досягається зусиллями людини у її взаємодії з речами. Жодних вроджених ідей не існує. Відчуття започатковують будь-яке знання (сенсуалізм). Ідеї, що виникають у розумі, одночасні з відчуттями. На думку Локка, існують первинні та вторинні якості. Первинні якості належать самим речам, невіддільні від них і існують у них самих так, як нами сприймаються. Це щільність, протяжність, фігура, рух (спокій), число. Вторинні якості речам не належать, а виникають у процесі їх чуттєвого сприйняття, це такі якості, як колір, смак, тепло, звук. Вони не існують незалежно від суб’єкта і тому вважаються уявними. Локк стверджував, що чуттєвий досвід, ідеї, які виникають через відчуття, становлять основу, фундамент пізнання.