Тема життя сучасного театру в п’єсі Я.Верещака «Уніформіст».

http://www.kurbas.org.ua/projects/almanah8/almanah8_10.pdf

 

Комедія — це вид драми, протилежний трагедії. Вона зв'язана з низьким і потворним. Комедія (грец. komodia від komos — весела процесія і ode - пісня) — сатиричний твір, у якому викриваються негативні явища в житті людини і суспільства. Комедія сформувалася у Стародавній Греції з сороміцьких пісень. Виникла з ігр в честь бога Діоніса навесні, який, за їхніми віруваннями, повертався до життя. Коли корифей розповідав про воскресіння Діоніса, хор співав радісні пісні про перемогу життя над смертю. Після закінчення обряду йшли масові художні виступи, веселі ігри, танці. Першим видатним комедіографом у Стародавній Греції був Аристофан. У комедіях "Мир", "Вершники", "Лісістрата" він викриває негативні суспільні явища, що й визначило особливості цього виду драми як викривального.

 

Першим теоретиком комедії і комічного був Арістотель. Комедія, на думку Арістотеля, є "зображення всього порівняно поганого в людині, але вади відтворюються не у всій повноті, а лише в тій мірі, в якій смішне є частиною неподобного, бо смішне — це яка-небудь помилка або неподобство, тільки не шкідливе і не згубне"3. Античний теоретик зауважував, що в основі комедії — перехід від нещастя до щастя.

 

Антична комедія має композицію, яка відрізняється від структури комедій інших епох. Вона починалася прологом, у якому викладалася головна тема і визначався зміст боротьби героїв. За ним йшов парод (виступ хору), він був підготовкою до агона. Агон — суперечка героїв на актуальні теми. За агоном — парабаса, актори залишали сцену і слово переходило до хору. Завершував комедію ексод, у якому перемагало добро, позитивне, а негативне засуджувалося. Аристофан і вська композиційна структура проіснувала недовго.

 

В епоху середньовіччя комічне відривали віл смішного, комедією вважали твір з щасливою кінцівкою. Дайте назвав свою поему "Божественною комедією".

 

Досягнення комедійного мистецтва Відродження пов'язані з іменами Лопе де Всій, Кальлсрона і Шекспіра. їх комедії відзначаються майстерністю сюжетів, жвавістю діалогів і виразністю характерів. Новий тип комедії створив Мольєр ("Тартюф", "Дон Жуан", "Мізантроп"). Мольєр викриває духовне зубожіння аристократії, її показну набожність, цинічне лицемірство. їм протиставляє позитивні образи простих людей. Цс було відступом від класицистичних канонів, сформульованих II. Буало. Але самі характери дійових осіб Мольєр будував за принципами класицизму, виділяючи домінантну рису ("Тартюф", "Скупий").

 

В епоху Просвітництва з'являються комедії П. Бомлрше ("Севільський цирульник", "Одруження Фігаро"), К. Гольдоні ("Шинкарка", "Слуга двох панів"). Позитивними героями їх комедій є люди середнього стану.

 

У XVIII ст. з'явилися "слана комедія", у якій на місце комедійного начала прийшли сентиментально-зворушливі ситуації, комічна опера, яка виражала інтереси простих людей. Першу сентиментальну комічну оперу написав Ж.Ж. Руссо ("Селянський чаклун"). У XVIII ст. набула популярності сентиментальна комедія зі співами, інтригуючим, анекдотичним сюжетом, яку називають водевілем.

 

Просвітники виступили проти класицистичного трактування комічного. Класицисти предметом комічного вважали життя простих людей.

 

У XIX ст. з'являється комедія ідей (її основоположники О. Уайльд і Б. Шоу), комедія настроїв (А. Чехов), у XX ст. комічні каїки-алегорії (Є. Шварц), ексцентричні комедії-буфонади (Ж. Жіроду і Д. Хармс).

 

Українська комедія починається з інтермедійної частини шкільної драми і вертепу XVII — XVIII ст. Досягнення української комедії XIX ст. пов'язані з творами "Москаль-чарівник". Котляревського, "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка, "За двома зайцями" М. Старицького, "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн" Івана Карпенка-Карого, "Чмир", "Мамаша" М. Кропивницького. У XX ст. комедія збагатилася творами М. Куліша ("Отак загинув Гуска", "Хулій Хурина", "Мина Мазайло"). Комедію останніх десятиліть XX ст. представляють твори О. Коломійця ("Фараони"), Я. Стельмаха ("Вікеитій Прерозумний"), В. Минка ("Жених із Аргентини").

 

Майже стільки літ, скільки існує комедія, існує й теорія комічного. Арістотель бачив комічне у суперечностях між потворним і прекрасним, Кант — між низьким і піднесеним. Геґель вважав комічною дрібну, нікчемну мету, яку здійснюють з серйозним виглядом. На думку М. Чернишевського, основою комічного є внутрішня порожнеча і нікчемність, що прикриваються зовнішністю, яка претендує на реальний зміст і значення. М. Чернишевський підкреслював, що "справжня сфера комічного — людина, людське суспільство, людське життя, бо в людині тільки розвивається прагнення бути не тим, чим вона може бути, розвиваються недоречні, безуспішні, безглузді претензії. Все, що виходить в людині і в людському житті невдалим, недоречним, стає комічним, якщо не буває страшним або згубним".

 

 

Основа комічного — сміх, сміючись над потворним, ми піднімаємося над ним. Потворне стає комічним, коли намагається видати себе за прекрасне. Комічне, за словами М. Чернишевського, "пробуджує в нас почуття людської гідності". Сміх може бути доброзичливим (іронія) і злим (сарказм). О. Герцен писав: "Сміх — одне з найсильніших знарядь проти всього, що віджило і ще тримається бог знає на чому... Сміх — справа далеко не одного жарту... Написати історію сміху було б надзвичайно цікаво. У церкві, палацах, у струнку перед начальником департаменту, перед приставом часті, перед німцем-приказчиком ніхто не сміється. Кріпаки-слуги позбавлені права усмішки в присутності поміщиків. Одні рівні сміються між собою.

 

Якщо нижчим дозволити сміятись при вищих або якщо вони не можуть утриматись від сміху, тоді прощай чинопочитания... Сміх нівелює, — а цього-то і не бажають люди, які бояться залишитися на своїй власній питомій вазі". М. Гоголь зауважував, що сміху боїться навіть той, хто нічого не боїться.

 

Звичайно, не все, що в житті викликає сміх, може бути основою комічного. Ще О. Пушкін писав, що комедія базується не лише на сміху, але й на розвитку характерів.

 

Комічний герой не є тим, за кого себе видає, він настирливо домагається своєї мети, та в процесі дій відчуває, що не може її досягти, але при цьому не уявляє, наскільки він смішний. Обмеженість, тупість можуть бути не лише смішними, але й страшними, небезпечними. Там, де виникає страх за життя, зникає комічне. Суб'єкт комічного завжди відчуває перевагу над об'єктом сміху. Комічне з'являється внаслідок невідповідності очікуваного, прогнозованого і реально існуючого.

 

Сфера комічного — обмежена. Не всі види мистецтва звертаються до комічного. Немає комічного в архітектурі, мінімальні можливості для його створення має музика. Звертається до комічного графіка, карикатура, рідко — скульптура (дерев'яні, глиняні, фарфорові вироби). Значні можливості для втілення комічного має художня література. Крім комедії, комічне освоює гумореска, сатира, епітафія, пародія, памфлет, фейлетон, фарс, травестія, а також — сатиричні романи, повісті, оповідання.

Жанри комедії

 

Сатирична комедія з'явилася в епоху античності. У сатиричній комедії немає позитивних героїв, вона розвінчує суспільні вади. М. Гоголь писав, що в його сатиричних комедіях позитивним героєм є сміх. Зразком сатиричної комедії є одноактна п'єса М. Зарудного "Номенклатурна одиниця".

 

Героїчна комедія з'явилась у творчості романтиків. її основоположником є французький поет-романтик Е. Ростан, автор комедії "Сірано де Бержерак". У героїчній комедії поєднується героїчне і комедійне начало. Розквіт героїчної комедії припадає на 30-ті роки XIX ст. Зразками цього жанру є "Мій друг" М. Погодіна, "Слава" В. Гусєва.

 

Лірична комедія пов'язана з творчістю А. Чехова. У ліричній комедії розкриваються інтимні почуття героїв, у ній синтезується сумне і веселе. Позитивний герой через позитивні риси потрапляє у смішні ситуації ("Проста дівчина" В. Шкваркіна, "Маленька студентка" М. Погодіна).

 

У родинно-побутовій комедії розкриваються побут, звичаї, родинні стосунки персонажів. Цей жанр сформувався в епоху класицизму. У творчій практиці його використовували Мольєр ("Мішанин-шляхтич"), Д.І. Фонвізін ("Недоросток"), М. Гоголь ("Ревізор"), Іван Карпенко-Карий ("Сто тисяч", "Хазяїн"), М. Куліш ("Закут").

 

Комедія масок або комедія день арте (італ. commedia deli arte — професійна комедія) — вид імпровізованого народного театру епохи Відродження. Дійовими особами комедії є слуги-маски: Арлекін, Бригелла, Сер-ветта, Пульчинелла, маски панів (купець Панталоне, Капітан, Доктор), ролі закоханих виконували без масок. Кожен персонаж мав сталі риси характеру, носив відповідний одяг, розмовляв своєю мовою. Комедія дель арте поєднувала пісню, слово, танець акробатику. У ній брало участь 10—13 дійових осіб, інтер'єр — міська вулиця, балкон, вікно.

 

У середині XVII ст. жанр комедії дельарте втрачає актуальність. Традиції жанру комедії дель арте у XIX ст. продовжила італійська діалектальна комедія. Вплив комедії масок позначився на творах Мольєра. Засоби цього жанру використовували В. Мейєрхольд, Є. Вахтангов, Лесь Курбас.

 

Комедія ситуацій — різновид комедії, в основі якої інтрига, непередбачені ситуації, несподіваний поворот у сюжеті. Комедії ситуацій властивий незбіг слів і вчинків, вона з'явилася в добу античності, розвивалася в епоху середньовіччя. Першим твором цього жанру був твір Менандра "Близнюки". Цей жанр використовували В. Шекспір ("Комедія помилок"), Ж.Б. Мольєр ("Тартюф"), М. Гоголь ("Ревізор"), І. Котляревський ("Москаль-чарівник"), Іван Карпенко-Карий ("Сто тисяч"), О. Коломієць ("Фараони").

 

Комедія інтриги — різновид комедії ситуацій, п дія жвава, напружена, з авантюрними ускладненнями (обманом, перевдяганням). Заплутаний конфлікт вирішується у несподіваній кінцівці. Комедіями-інтригами є "Сивільський цирульник" П. Бомарше, "Два веронці" Шекспіра, "Шельменко-деншик" Г. Квітки-Основ'яненка.

 

Комедія характерів — опозиційний жанр щодо комедії ситуацій. В її основі — напружена, гостра боротьба, яскраві, типізовані характери. Героям комедії характерів властива одна пристрасть. Комедія ми-характерами є твори "Хвальковитий воїн", "Скарби" Плавта, "Свекруха" Теренція, "Приборкання непокірної" Шекспіра, "Тартюф" Мольєра, "Отак загинув Гуска" М. Куліша.

 

Комедія настроїв — це жанр, у якому поєднані особливості комедії-ситуації та комедії характерів. У комедії настроїв немає зовнішніх конфліктів, традиційної зав'язки, розвитку дії і розв'язки, вона відзначається тонким психологізмом, глибокими переживаннями, емоційністю. Комедіями настроїв є "Блакитна троянда" Лесі Українки, "Чайка", "Вишневий сад" А. Чехова.

 

Комедія плаща і шпаги (ісп. comedia de capa у espada) — іспанський вид комедії інтриги (XVI—XVII ст.), отримав назву за деталями костюмів головних героїв. Комедійний конфлікт у комедії плаща і шпаги витікав із заплутаної інтриги, учасниками якої були герої шляхетського походження і їх спритні дотепні слуги. Комедія плаща і шпаги була створена на противагу класицистичній комедії. Жанрові можливості комедії плаща і шпаги використовували В. Шекспір ("Два веронці"), Е. Ростан ("Сірано де Бержерак"), Леся Українка ("Камінний господар").

 

Комедія ідей (анг. comedy of ideas) — висміює парадоксальні ідеї. До жанру комедії ідей зверталися Б. Шоу ("Дилема лікаря", "Людина та надлюдина") І. Костецький ("Близнята ще зустрінуться").

 

Комедія-балет (франц. comedie-ballet) — жанр, у якому поєднуються діалог, пантоміма, танець, вокальна та інструментальна музика. Цей жанр запровадив Мольєр, зразками комедії-балету є його твори "Шлюб із примусу", "Міщанин-шляхтич", "Хворий, та й годі", "Жорж Данден".

 

 

Інтерлюдія (лат. inter — між, ludus — гра) — це жанр англійської комедійної драми, яка виникла на рубежі XV—XVI ст. Інтерлюдія відрізняється від інтермедії, вона була самостійним жанром. Персонажі інтерлюдії — священики, селяни, жителі міст. Відомим автором інтерлюдій був Джон Хейвуд ("Продавець індульгенцій та чернець", "Чотири П").

 

Фарс (франц. farse, nar.fartiio — начиняю, наповнюю) — жанр комедії середньовіччя. Сформувався у XII ст., набув популярності у XIV—XVI ст. Фарс базується на побутових ситуаціях реального або анекдотичного характеру. У фарсі нема індивідуалізованих образів, натомість є персонаж і -маски: хитрий слуга, сварлива невірна дружина, шарлатан-лікар, невдаха-студент. У фарсі є буфонада, ексцентрика, швидка зміна ситуацій, герої сперечаються, б'ються. До жанру фарсу зверталися Ф. Рабле, К. Маро, Маргарита Наваррська. У XV ст. особливо популярним був цикл про адвоката Патлена.

 

Жанр фарсу відомий і в японському театрі. Японський фарс має фольклорний характер. У японських фарсах (кьоген) викривалися шарлатани-монахи, хитрі слуги і селяни, тупі князі.

 

Засоби фарсу використовували Шекспір, Лопе де Вега, Бомарше.

 

Фастнахтшпіль (нім. fastnachtspiel — масницька гра) — жанр побутового німецького комічного театру. В основі — народні звичаї, обряди, зокрема вигнання зими, злих духів. Найдавнішим фастнахтшпілем є "Гра про Нойдгарта" (1350 р.). У ньому зображувався конфлікт між селянами та лицарями. Найбільш відомим автором фастнахтшпілів був Ганс Сакс, автор 85 творів. Він використовував біблійні сюжети, сюжети античних письменників (Гомера, Вергілія, Овідія), письменників доби Відродження (Петрарки, Боккаччо). Дійові особи фастнахтшпілів Ганса Сакса представляють стереотипи людської поведінки, вони позбавлені індивідуалізації.

 

Соті (франц. soties від sot — дурний) — невеликий твір комічного змісту, набув популярності в XV—XVI ст. у Франції. Герої соті — блазні та дурники. Ці комічні п'єси фали аматори, які об'єднувалися у так звані "корпорації дурників", відомою корпорацією була паризька компанія "Безтурботні хлопці". У XV ст. соті розповсюдилися і в інших європейських літературах. Члени корпорації блазнів одягали зелено-жовті костюми, ковпаки з бубонцями і жезли з голівкою блазня. В соті висміювалися різні суспільні верстви. Згодом в соті входить виразний сатиричний елемент, тому король Франциск І заборонив цей жанр. Найвідомішим автором соті був драматург П'єр Ґренгуар ("Гра про князя дурнів та дурепу-маму").

 

Водевіль (франц. vaudeville) — одноактна жартівлива п'єса комедійного характеру, іноді з танцями і піснями. Як жанр сформувався наприкінці XVII — поч. XIX ст. Назва виникла у Франції. Щодо назви є дві версії. Згідно з першою, назва пішла від "водевілів" — веселих пісень, які складав поет Нормандії Олів'є Баслен. Він жив у долині річки Вір. Згідно з другою версією, назва походить від міських пісень (voix de ville — міські голоси). На початку XVII ст. водевілями називали пісні-куплети з приспівом, які були частиною ярмаркових народних п'єс. Як драматичний жанр водевіль склався наприкінці XVIII ст. Він став популярним жанром бульварного театру. У 1972 p. у Парижі був заснований театр "Водевіль".

 

У XIX столітті водевіль втратив політичну гостроту, перетворився на жартівливий твір із заплутаним сюжетом, неочікуваними подіями і перипетія ми, непорозуміннями. Жанр водевіля використовував А. Чехов ("Одруження", "Ювілей", "Ведмідь"). В українській літературі відомі водевілі "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Хуторяночка" Л. Глібова, "Як ковбаса та чарка, то минеться сварка" М. Старицького, "На перші гулі" С. Васильченка, "Номенклатурна одиниця" М. Зарудного.

 

Трагікомедія — драматичний твір, у якому органічно зливаються трагічне і комічне. З'явився у давньоримському театрі. Трагікомедією був твір Плавта "Амфітріон". Меркурій, звертаючись до глядачів у пролозі, заявляє, що покаже комедію, але представить у ній богів (а це предмет трагедії), тому називає твір трагікомедією. Особливості жанру трагікомедії обґрунтував італієць Б. Гваріні. Той, хто пише трагікомедію, — відзначав він, — бере з трагедії дійових осіб, але не дію, її правдоподібний зміст, але не дійсність, розвиток почуттів, але не переживання, задоволення, але не смуток, небезпеку, але не смерть. З комедії взятий помірний сміх, помірна розвага, удавані труднощі, щасливий поворот долі та комічне відчуття дії".1

 

Українська трагікомедія пов'язана з іменами Ф. Прокоповича ("Володимир"), Л. Горки ("Іосиф патріарх"), Г. Кониського ("Фотій"). Відомими є трагікомедії М. Куліша ("Народний Малахій"), С. Беккета ("Чекаючи на Годо"), Е. Олбі ("Не боюсь Вірджинії Вулф"). З жанром трагікомедії пов'язана творчість Ж. Жіроду, Ж. Ануй, А. Макайонка, О. Вампілова. Сучасна трагікомедія має іронічний характер.

 

Видом трагікомедії XX ст. став трагіфарс. Трагіфарсами назвав свої твори "Стрільці" і "Носороги" Ежен Іонеско.

 

Драма як вид займає проміжне місце між трагедією і комедією. Трагедія і комедія показують життя дещо однобічно, бо змальовують або трагічне, або комічне. Драма змальовує дійсність ширше, весбічніше. Герої драми здатні на глибокі переживання, мужні, героїчні вчинки, вони діють у звичайних умовах, іноді потрапляють у комічні ситуації. Потворне і низьке подається у драмі без комедійного загострення.

 

Теоретичне обґрунтування драми дали просвітники Дідро і Лессінґ. Але драма як вид з'явилася в епоху античності. Близькими до драми є комедії давньоримського письменника Теренція "Свекруха" та іспанського драматурга Лопе де Веги "Покарання — не помста". Дені Дідро відзначав, що героєм драматичного твору має бути простолюдин. На противагу класи цистам, він доводить потребу поєднувати у драмі трагічне з комічним. Свої теоретичні положення Дідро ілюструє драмами "Побічний син" і "Батько сімейства".

 

На межі XIX—XX століття набули поширення нові жанри драми: неоромантична психологічна ("У пущі" Лесі Українки), драма ідей ("Йоганна — жінка Хусова" Лесі Українки), неореалістична драма ("Гріх" В. Винниченка), експресіоністична ("Патетична соната" М. Куліша), екзистенційна ("Мухи" Ж.П. Сартра), драма абсурду, в якій у гротескових формах показано безглуздя і жалюгідність життя ("Очікуючи на Годо" С. Бек кета, "Носороги" Е. Іонеско). У літературі XXI століття утвердилася постмодерна драма ("Житіє простих" Наталії Ворожбит, "Хащі" Ю. Данилюка).

 

Мелодрама (грец. melos — пісня, наспів, музика, агата — дія) — літературний твір повчально-моралізаторського характеру з напруженим конфліктом і перебільшеною емоційністю. Вона з'явилася наприкінці XVIII ст. у Франції, спочатку мелодрамою називали музичну драму, музичний елемент зберігся в мелодрамах XVIII—XIX ст. Музика супроводжувала вихід дійових осіб на сцену. Особливої популярності жанр мелодрами набуває у ЗО—40-х роках XIX століття. Тоді з'являються мелодрами М. Кукольника, М. Полєвого в Росії. Українську драматургію XIX століття представляє твір М. Старицького "Циганка Аза". Мелодраматичні елементи є у творі Івана Карпенка-Карого "Безталанна".

 

У мелодрамах є неправдоподібні ситуації і події; зовнішні ефекти (бійки, смертельні випадки). Герої мелодрами — люди незвичайної долі, надто чутливі, вони гостро реагують на події і вчинки персонажів. У мелодрамах, як правило, щасливий кінець.

 

Тепер мелодрамами називають недосконалі твори, де гострота конфліктів замінена банальними пристрастями.

 

Драма-феєрія (франц. fee — фея, чарівниця) — п'єса з казково-фантастичним сюжетом і героями, у драмах-феєріях казкове переплітається з реальним. Прикладом такої драми є твір Лесі Українки "Лісова пісня". Основоположник жанру класицист П. Корнель ("Андромеда", "Золоте руно"). Жанр драми-феєріїє у творчій спадщині Г. Гаупмана ("Затоплений дзвїн"), М. Метерлінка ("Синій птах"), Олександра Олеся ("Над Дніпром), І. Кочерги ("Марко в пеклі").

 

Драма сатира (грец. drama — дія і satyros — демон родючості) — жанр давньогрецького театру, який займав проміжне місце між трагедією і комедією. В епоху античності драму сатирів називали "жартівливою трагедією". В її основі пригоди, еротичні історії, викрадення, фантастичні події, запальні танці, декламації, пісні хору; герої драми сатирів — міфологічні. Сатири лісові демони з цапиними ногами, які супроводжували Діоніса. Актори драми сатирів одягали цапині шкури. Основоположником драми сатирів був Пратін (VI—V ст. до н. с.). До нашого часу дійшла сатирівська драма Еврипіда "Кіклоп", твори інших авторів збереглися в уривках.

 

У IV ст. до н. е. жанр драми сатирів припинив своє існування.

 

Літургійна драма — це духовна драма, яка набула популярності в епоху середньовіччя у IX—XIII ст. Літургійна драма використовувала латинський текст Біблії, її виконували духовні особи біля вівтаря. Згодом латинський текст замінили національним. У IX ст. легенди про смерть і воскресіння Христа читали в діалогах, з цих діалогів сформувалася літургійна драма. З часом у літургійну драму входить розмовна мова, набувають побутового характеру костюми і оформлення сцени. Це приводить до переростання літургійної драми у напівлітургійну. З'являються персонажі з гумористичними репліками (продавець масла для змащування тіла Христа, чорти), тому священики відмовилися виконувати ролі таких героїв у церкві і вистави почали показувати на вулиці. Поряд з духовенством їх фали ваганти і жонглери. У XIII ст. напівлітургійна драма припиняє своє існування. На її місце приходять містерія і міракль.

 

Містерія (грец. mysterion — служба, релігійний обряд на честь якогось божества). Зразком містерії є англонорманське "Дійство про Адама" (про гріхопадіння Адама і Єви), вбивство Авеля Каїном. Адам виступає у цій містерії простодушним флегматиком, чорт — хитрим казуїстом, Єва — жінкою, яка легко захоплюється. Містерія поєднує релігійне дійство, народний анекдот, фарс, співи і танці.

 

Вистави містерій організовували органи місцевого самоврядування. Виконавцями містерій були міські ремісники. У Франції містерії пізнього періоду з'явилися після 1450 p., їх називали циклічними. Найдавніша "Містерія Старого-завіту" нараховує 50 тисяч віршів, це 40 окремих п'єс. У них брало участь 243 актори, п'єса виконувалася кілька тижнів. У "Містерії страстей Господніх" А. Гребана брало участь 400 чоловік. Вистави відбувалися на вулицях, майданах, під час свят, ярмарків, вони виконувалися національною мовою.

 

У містеріях біблійні мотиви набували побутового характеру. Так, Ной поставав у образі бувалого матроса, а його дружина — сварливої баби.

 

Містерії використовували й історичні факти. У 1429 р. з'явилася "Містерія про облогу Орлеана" з історичними героями, серед яких Жанна д'Арк. Посилення комедійних і сатиричних елементів у містеріях викликало їх осуд, а згодом і заборону, у 1548 р. містерії були заборонені майже у всіх країнах Західної Європи.

 

В Україні драми-містерії ставили у XVII ст. Авторами містерій були М. Довгаленський ("Комічна дія"), Д. Туптало ("Комедія на день Рождества Христова"). Відомі анонімні містерії "Слово про збурення пекла", "Царство Натури Людской", "Мудрость предвічная". У XIX—XX ст. з'являються твори, що використовують форму або назву жанру (В. Маяковський "Містерія Буф"), Т. Шевченко свою поему "Великий льох" назвав містерією. К. Гамсун написав роман "Містерії".

 

Міракль (франц. miracle від лат. miracylum — диво) — один із жанрів середньовічної віршованої драми (XII—XV ст.) релігійно-повчального змісту. В основі сюжету — "чудо", яке здійснює святий. Однією з перших драм цього жанру була "Гра про Святого Миколая" Жана Боделя. У "Міраклі про Теофіла" Рютбефа використано сюжет про те, як людина продає свою душу дияволу. З часом релігійний елемент з міраклю зникає, драма набуває міщансько-моралізуючого або рицарсько-авантюрного характеру. У XIV— XV століттях у міракяях розроблялася сімейно-побутова тематика, звучала критика лицарів і феодалів ("Міракль про Гібур", "Міракль про Роберта-Диявола"). Міракль побутував на сцені до XVIII ст. Цей жанр прагнули відновити символісти на рубежі XIX—XX ст. Характерним з цього погляду є твір М. Метерлінка "Диво святого Антонія". Український міракль представляють твори "Розмова про грішну душу" і "Успенська драма". Міракль дав поштовх розвитку мораліте, побутової драми, комедії.

 

Ауто, ауту (іспанське та португальське auto — дія) — одноактна драматична вистава релігійно-алегоричного змісту, набула поширення в Іспанії та Португалії у другій половині XIII ст. Ауто близька до містерії, її виконували актори у кількості 3—4 чоловік. Персонажі ауто — Смерть, Купідон, Янгол, Імператор. Майже 400 ауто написав Лопе де Вега. До жанру ауто зверталися Тірсо де Моліна і Иедро Кальдерон. У 1765 р. ауто як архаїчна драма була заборонена.

 

Скетч (анг. sketsch — ескіз, начерк) — невеликий твір гумористичного або сатиричного характеру. В його основі — гострий сюжет, несподівані смішні ситуації. Скетч, як правило, складається з однієї дії, яка триває сім — п'ятнадцять хвилин, тематика скетчів — родинно-побутова. Скетчами є твори А. Чехова "Ведмідь", "Пропозиція", одноактні п'єси Сервантеса, Мольєра, Меріме. Скетч близький до фарсу, він може бути сатирою, пародією, фейлетоном. Розквіт жанру припадає на 50-ті роки XIX ст. Скетчі використовуються в театрах мініатюр та в цирку.

 

Мораліте (франц. moralite від лат. moralis — моральний) — віршована драма алегоричного характеру, вона сформувалася у Франції та Англії у XV ст., поширилася в багатьох європейських літературах. Героями мораліте були алегоричні образи: Дружба, Справедливість, Розум, Нерозум, Багатство, Бідність, Надія, Віра, Любов. Позитивні герої завжди перемагали.

 

Елементи мораліте входили в містерії, міраклі, історичні драми. До жанру мораліте відносять твори "Трагедокомедія о міді в будущей жизні..." Варлаама Лащевського і "Воскресіння мертвих" Георгія Кониського

Драматична хроніка. Утвердилася в епоху середньовіччя. Це вид драми, близький до епосу, в його основі — історичні події. Сюжет розвивався у часовій послідовності, сюжетні лінії і епізоди мали закінчений характер. З драматичних хронік запозичував сюжети Шекспір. До жанру драматичної хроніки належать "Хроніка рицарських часів" О. Пушкіна, "Жакерія" П. Меріме, "Дмитрій Самозванець" О. Островського.

 

Драматичний етюд — це одноактний драматичний твір, в основі якого один епізод, події змальовані статично, характери дійових осіб лише окреслені. Виділяють трагічні ("Зимовий вечір" М. Старицького, "Кам'яна душа" І. Франка), ліричні ("В холодку", "Не співайте, півні, не зменшайте ночі" С. Васильченка, "Прощання", "Айша та Мохам мед" Лесі Українки), гумористичні і сатиричні ("По ревізії" М. Старицького, "На перші гулі" С. Васильченка), символічно-алегоричні ("Осінь", "При світлі ватри", "Тихого вечора" Олександра Олеся), трагікомічні ("Лихо не кожному лихо — іншому й талан" М. Кропивницького) жанрові різновиди.