ТОП 10:

Конфлікти і характери в драмі Винниченка «Чорна Пантера і Білий Медвідь».



Володимир Винниченко займає виняткове місце в українській літературі і, особливо, в історії української драматургії, українського модерного театру. Його твори значною мірою сприяли модернізації тогочасного українського театру, виведенню його на європейський рівень. Тематика його драм - дослідження людської особистості, морально-психологічне випробовування внутрішніх сил людини у боротьбі за утвердження свого «я». Драми Володимира Винниченка – це стихія, бунт, виклик самому життю.

"Чорна Пантера i Бiлий Ведмiдь" вибудована на етичному конфлiктi, в котрiм суперечнiсть мiж мистецтвом i суспiльними умовами набирає фiлософського характеру. Проблема щастя людини, яку В.Винниченко дослiджував в раннiй творчостi, набирає ширшого спектру. Вона ставиться в просторi власної душi, власної сiм'ї, найближчого оточення i — ширше — в суспiльствi. Новаторське розв'язання багатьох проблем у п'єсi через художнiй аналiз психологiї вчинку людини i можливостi неоднозначного його потрактування стало серйозним внеском драматурга у рiдну лiтературу. Серед порушених у творі питань особливо вирізняється проблема любові та сім’ї у співвідношенні з проблемою краси і мистецтва. Уже в самій назві твору закладена чітка поляризація поняття добра і зла: богемні імена героїв драми своєю чорно-білою символікою викликають у читача відчуття внутрішньої колізії, що неодмінно має вилитися у серйозне конфліктне протистояння.

Ці умоглядні поняття накладаються на цілком реальну і доволі драматичну життєву ситуацію, що складається у родині художника Корнія Каневича, відомого серед мистецького оточення як Білий Ведмідь. Через суворий вологий клімат тяжко захворіла його єдина дитина-немовлятко Лесик і потребує термінового лікування біля південного теплого моря. Саме на цій проблемі і ґрунтується уся подальша психологічна колізія і трагедія людських стосунків, яку глибоко осмислює й аналізує у своїй драмі В. Винниченко.

Гострий конфлікт накреслюється на зіткненні інтересів та життєвих принципів художника Корнія у його ставленні до сім’ї та мистецтва, – до дружини Рити (у богемному середовищі – Чорна Пантера) і сина Лесика та до ідеалу вищої неземної краси, якій служить як жрець. Втіленням цього ідеалу вищої краси у п’єсі стає полотно, що його пише Корній і що має, за потаємним задумом художника, принести йому славу і визнання. Це величний і трагічний образ скорботної Мадонни з дитям на руках, у рисах яких легко вгадуються риси дружини Білого Ведмедя – Рити і його сина.

В результаті, Чорна Пантера, доведена смертю дитини до розпачу і божевілля, йде на крайнощі – убиває Корнія і себе, попередньо знищивши ненависне полотно, що стало причиною жахливої трагедії у їхній родині. Таким чином, саме полотно – образ Мадонни з дитям, яке писав художник Корній Каневич, постає у драмі як промовистий символ, що увиразнює духовну деградацію людини, митця, уособлюючи якраз кардинально протилежні байдужості і цинізму Корнія, цього жерця мистецтва і вічної, проте холодної краси, цінності – любові і жертовності.

Драма (грец. drama — дія) — рід літератури, у якому поєднуються епічний і ліричний способи зображення.

Основою драматичного твору є конфлікт, його зміст розкривається через гру акторів. Драма показує людину в напружений момент життя, розкриває характер через дії, вчинки, рух її душі.

Драматичні твори мають динамічний сюжет, їх пишуть у формі розмови дійових осіб. З видів прямої мови драматичні твори найчастіше вживають діалог, рідше — монолог, у масових сценах — полілог. Авторська мова використовується лише у ремарках, які виконують службову функцію. У них повідомляється про вигляд, вік персонажів, їх професії, риси вдачі, подається опис сцени.

 

Драматичний твір ділиться на частини, які називаються діями або актами. Акти складаються з яв, поява нової дійової особи означає нову яву, не у всіх творах є яви. Між діями є перерви (антракти), які необхідні для зміни декорацій, а також відпочинку акторів і глядачів.

 

У драматичному творі — невелика кількість подій і дійових осіб, як правило, — одна сюжетна лінія, коли є побічні, то розвинені слабо і підпорядковані головній. Основні засоби характеристики дійових осіб — вчинки, дії, жести, міміка, мова. Емоційне сприйняття гри акторів посилює музика.

 

Драматичні твори, призначені для сценізації, — невеликі за обсягом (70—80 стор. тексту), бо тривалість вистави не може перевищувати 3—4 години.

Види і жанри драми

 

Драма як літературний рід поділяється на три види: трагедію, комедію і власне драму.

 

Трагедія (грец. tragdidia від tragos — цап, ode — пісня, букв, цапина пісня) виникла з ігр сумного характеру в честь бога Діоніса восени, коли греки проводжали його на зимову сплячку. Виникнення трагедії пов'язане з міфом про смерть бога Діоніса. Його смерть оплакували в дифірамбах. Основоположником трагедії був Есхіл, він увів у трагедію другого актора, а Софокл — третього. Антична трагедія мала міфологічний характер. Важливу роль у давній грецькій трагедії відігравав хор. Він виконував ліричні та епічні функції. Ліричні — оплакування загибелі героїв, висловлення співчуття, жаху, гніву, епічні — розповіді про події і обставини. Хор був учасником трагічного дійства. У трагедії Есхіла "Перси" хор виражав позицію суспільства, яка була протилежною до позиції героїв, у трагедії "Агамемнон" хор представляв психологію народу. Хор міг вступати в діалог з героями трагедії.

Найвизначнішими зразками української трагедії XIX ст. були "Переяславська ніч", "Кремуцій Кодр" М. Костомарова, "Сава Чалий" Івана Карпенка-Карого, "Оборона Буші" М. Старицького.

 

Горизонти української трагедії розширюються у XX ст. З'являються трагедії "Роман Великий" В. Пачовського, "Ярослав Осмомисл" М. Гру-шевського, "Між двох сил" В. Винниченка, "Коли народ визволяється" Я. Мамонтова, "97" М. Куліша, "Дума про Британку" Ю. Яновського, "Фауст і смерть" О. Левади.

 

Серед різновидів трагедії відомі історико-революційна ("Яблуневий полон" Івана Дніпровського, "97" М. Куліша, "Дума про Британку" Ю. Яновського), історична ("Устим Кармелюк" В. Суходольського, "Тарасова ніч" Ю. Бедзика, "Пророк" І. Кочерги), філософська ("Фауст і смерть" О. Левади, "Наближення" Ю. Щербака).

 

Категорія "трагічного" мас багатовікову історію. Першим теоретиком трагічного був Арістотель. Він вважав, що трагічне має об'єктивний характер, у його основі — перехід від щастя до нещастя. Людина зазнає нещастя тому, що вступає у конфлікт з долею і волею богів.

 

Класи цисти вважали трагедію високим видом, згідно з правилами класицизму трагічним героєм міг бути представник вищого стану суспільства. На думку Лессінга, трагічне виникає тоді, коли смілива особистість піднімається над оточуючою дійсністю, вступає у боротьбу з небезпечними перешкодами, мужньо переносить нещастя. Героями трагедій можуть бути звичайні люди. І. Кант вважав трагічне видом піднесеного і фактично ототожнював ці категорії. Гегель зауважував, що трагічне у мистецтві є відображенням трагічного в дійсності. Герої трагедій — активні, вільні у своїх діях, вони ставлять перед собою високу мету. Високими є політична боротьба, патріотизм, релігія, любов до родичів. Трагічний герой повинен бути благородним. В естетиці Гегеля особливе місце займає вчення про трагічну вину. Трагічний герой, на думку Гегеля, винен і невинен водночас. Цар Едип з однойменної трагедії Софокла винен у здійсненні кількох злочинів (убив батька, одружився з матір'ю), але він і не винен, бо намагався уникнути злочинів і не знав, хто його батьки.

 

Трагічне Гегель пов'язував з історичною необхідністю. Він вважав, що там, де можлива щаслива розв'язка, — трагедія неможлива. Трагічне пов'язане з вирішенням надзвичайно складних конфліктів, які викликають муки, страждання і загибель.

 

"Трагедія, — відзначає В. Фролов, — найбільш конфліктний жанр драматургії, якщо можна так висловитися, це драматичне відображення найбільш глибоких і різних конфліктів".1 Ю. Борєв називав трагедію найбільш філософським жанром мистецтва, "який являє собою найглибше відображення духу часу". Вона має вплив на різні види літератури.

 

Трагічне є і в епічпих (епічна поема, роман, повість, оповідання, новела), і ліричних (елегія, ліричний портрет) творах, творах ліро-епічного характеру (ліро-епічна поема, балада).

 

Трагізм створюють дії людей, які зловживають владою заради власної мети або приходять до влади, здійснюючи злочин (Шекспір —"Гамлет", Пушкін — "Борис Годунов").

 

Трагічне Виникає у родинно-побутових ситуаціях, не зв'язаних з політичними конфліктами. Романтичне кохання Ромео і Джульєтти суперечить нормам феодального суспільства. Закохавшись у Джульетту, Ромео не забуває, що він із роду Монтеккі, який веде боротьбу з родом Капулетті за законами кровної помсти.

 

Трагедія зв'язана також з боротьбою за високі цілі, що мають суспільне значення. Загибель низького, віджилого не є трагедією. Не є трагедією, наприклад, загибель Пузиря із твору Івана Карпенка-Карого "Хазяїн". М. Горький у "Бесідах про ремесло" писав: "Трагедія — це надто високо для світу, де майже всі "страждання" виникають у боротьбі за право власності на людину, на речі і де під лозунгом "боротьби за свободу" часто борються за розширення "права" експлуатації чужої праці. Міщанин, навіть коли він "скупий рицар", — все-таки не трагічний, бо пристрасть до монети, до золота — потворна й смішна... Плюшкін і батько Гранде Бальзака... — не трагічні, вони тільки бридкі... Трагедія абсолютно виключає непристойність... Коли в зоологічному парку б'ються мавпи — хіба це трагедія?" Трагедія завжди зв'язана з високим, піднесеним, благородним. Трагічний герой добре розуміє суть подій, у яких бере участь і свою роль у них. Не може бути трагічним той герой, який гине випадково. Трагічний герой — активний, повсякчас готовий відстоювати свої переконання, не здатний на компроміс.

 

У сучасному літературознавстві є два погляди на трагічне. М. Іванова, Г. Поспєлов вважають, що трагічне відбиває внутрішні колізії героя, боротьбу між особистим і громадським у характері людини. Трагічні обставини не містять у собі трагічного. М. Іванова відзначає, що особливістю трагедії є "наявність у ній трагічного героя, в душі якого відбувається трагічна боротьба особистих і надособистих стремлінь і почуттів".

 

Переконливішою є концепція О. Анікста, Ю. Борєва, М. Лазарєвої, Т. Любимової, Яранцевої. "Сутність трагічного, — відзначає М. Лазарєва, - складає суперечність між значними суспільними чи особистими інтересами і цілями, які послідовно захищають герої художніх творів, і практичною неможливістю їх здійснення в зіткненні із сторонніми силами (суспільними чи природними), що приводить до тяжких внутрішніх переживань, болісних страждань або загибелі цих героїв. При цьому протиборствуючі сили можуть виступати і як зовнішні по відношенню одна до одної, і як зіткнення різнорідних начал в характері окремої особистості".' О. Анікет вважає важливою ознакою трагічного "видатну особистість, що володіє героїчною могутністю", не вимагаючи від неї обов'язкового внутрішнього конфлікту.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.234.214.113 (0.006 с.)