Художня досконалість драми «Наталка Полтавка» та водевілю

«Москаль - чарівник».

Поклавши своїми п'єсами «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» початок українській драматургії й національному театрові, Котляревський виступив прибічником цих нових, просвітительських ідей. На відміну від «високої» класицистичної трагедії, яка за допомогою абстрактно-логічного узагальнення показувала подвиги і страждання великих людей, та комедії, де об'єктом смішного виступав простий народ, Котляревський виводить на сцену представників простого народу -- як героїв, гідних поваги й наслідування. Характерно, що на відміну від Дідро, який висував на перше місце рух ситуацій, їх зіткнення (типові обставини), та Лессінга, який, певною мірою нехтуючи фактичною й історичною достовірністю обставин дії, вимагав насамперед зображення родових типів, Котляревський намагається у своїх п'єсах показати дії типових характерів у конкретних національних обставинах свого часу. Замість основного класицистичного конфлікту - між людиною і суспільством - у драматургії Котляревського з'являється типовий життєвий конфлікт у середовищі самого суспільства, між окремими його членами, що має в «Наталці Полтавці» досить виразну соціальну основу.

На появу «Наталки Полтавки» І «Москаля-чарівника» безперечний вплив мали розвиток російської драматургії XVIII ст. (Фонвізін, Капніст, Княжнін, Плавильщиков та ін.) І театрального життя, зокрема могутній талант М. С. Щепкіна. Великою мірою п'єси Котляревського були пов'язані і з традиціями українського народного театру (вертепу), з інтермедіями XVIII ст. та з фольклорно-пісенною стихією, так широко представленою у цих творах, Можна твердити, що в такому важливому аспекті, як увага до соціального змісту образів персонажів, Котляревський багато в чому пішов далі типової європейської «міщанської» драми.

Письменник близько підходить до думки про те, що суспільна мораль тогочасної дійсності суперечить загальнолюдським гуманістичним принципам. Це, зокрема, яскраво відбилося в самому змісті образів Тегерваковського, Макогоненка і Финтика. Боріння вродженої доброти, бажання щастя своїм рідним і близьким, з одного боку, і певного матеріального розрахунку -- з другого, становить основу душевної драми Терпилихи, яку життя з його невмолимими законами примушує іти проти своїх природних благородних почуттів. Так само вірність, чесність, правдивість і щирість Петра у ставленні до Наталки приходить у конфлікт з реальною дійсністю, де мірилом усього є матеріальне становище людини. Немовби на противагу Терпилисі й Петрові, які не можуть до кінця встояти під тиском життєвих обставин і змушені тією чи іншою мірою поступитися своїми гуманістичними переконаннями, Котляревський вперше в українській літературі виводить на сцену нових героїв -- Наталку і Миколу, які завдяки силі свого характеру здатні вступити на опору «нелюдським обставинам».

У найскрутніших ситуаціях Наталка, виявляючи розум і винахідли-вість, зберігає почуття людської гідності, прагне утвердити особисту незалежність та зберегти своє глибоке почуття до Петра як найбільшу морально-етичну цінність. Вона розуміє, що шлюб, узятий не на основі почуття, з матеріального розрахунку, не може зробити її щасливою. Соціальна нерівність між нею і возним наводить її на думку: «У пана така жінка буде гірше наймички... Буде крепачкою». І Наталка використовує найменшу можливість для збереження свободи життєвого вибору й утвердження свого права на особисте щастя.

На відміну від «ідеального», але дещо слабодухого Петра, цілісним за своєю соціальною суттю типом виступає бурлака Микола. Відмітною його рисою є розвинуте почуття людської гідності, прагнення до незалежності, сміливість, почуття солідарності із знедоленими. Саме через образ Миколи проявляється критичне авторське ставлення до місцевих можновладців, викриття їх лицемірства, крутійства й захланності.

Говорячи про значення «Наталки Полтавки» для української літератури і культури в цілому, І. Срезневський у передмові до її публікації писав: «Наталка Полтавка» була не тільки одним з перших книжно-народних творів України, а разом з тим і першою збіркою пам'яток української народності, взірцем для всіх наступних». Вона мала великий вплив на вивчення української народності, «можна сказати, пробудила його». На думку І. Срезневського, «Наталка Полтавка» серед великих за обсягом творів тогочасної української літератури, «за своїм внутрішнім достоїнством займає перше місце». У 1898 р., характеризуючи вісімдесятирічне сценічне життя «Наталки Полтавки», видатний український драматург і актор І. Карпенко-Карий назвав цю п'єсу «праматір'ю українського народного театру», «зразком народної поезії в драматичній формі». Вказуючи на органічну близькість «Наталки Полтавки» до думок і почувань народу та на великий емоційний вплив її на глядачів, він зазначав, що «радість, і горе, і сльози Наталки були горем, сльозами і радістю всієї зали, котра була набита панською прислугою».

Провідною ідеєю у водевілі «Москаль-чарівник», генетично тісно пов'язаному з народнопоетичними джерелами, є утвердження позастанової цінності людської особистості, високої моральності представників простого народу, протиставлення її пансько-чиновницькій етиці. Сценічну славу цій п'єсі забезпечив М.С. Щепкін, у розрахунку на якого, власне, вона була й написана. Згадуючи про виконання Щепкіним «чудових за своєю простотою і грацією куплетів із п'єси «Москаль-чарівник», якими протягом свого перебування в Петербурзі постійно викликав захоплення в публіки», Бєлінський зазначав, що саме в ролі Чупруна гра артиста досягала повної досконалості. Завдяки п'єсам Котляревського Щєпкін, за свідченням С.Т. Аксакова, «переніс на російську сцену справжню малоросійську народність, з усім її гумором і комізмом. До нього ми бачили на театрі тільки грубі фарси, карикатуру па співучу, поетичну Малоросію, Малоросію, яка дала нам Гоголя. Щепкін тому міг це зробити, що провів дитинство і молодість свою на Україні, зріднився з її звичаями і мовою.

Маловідомі п’єси УКРАЇНСЬКОЇ ДРАМАТУРГІЇ 1-ої пол..19 ст.

Художня досконалість драми Якова Кухаренка «Чорноморський побут

На Кубані».

Українська класична драматургія пройшла великий і складний шлях розвитку. її виникнення і становлення припадає на першу половину XIX ст. Саме в цей час, з розкладом феодально-кріпосницької системи і розвитком в її надрах капіталістичних відносин, загострюються соціальні суперечності, посилюється класова боротьба, шириться і міцніє визвольний рух. У Києві, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах України засновуються професіональні театри. Порівняно з існуючим до того часу вертепним театром та шкільною драмою це був рішучий крок по шляху дальшого розвитку народного театру. Зрозуміло, що про національний український театр ще не доводиться говорити. Це було явище загальноросійського сценічного мистецтва. Мішані російсько-українські і польсько-українські театральні трупи ставили переважно російські п’єси. Але важливо, що заснування таких театрів певною мірою сприяло створенню українського національного репертуару. Російська література допомагала засвоювати передові суспільні ідеї, нові літературні напрями і форми. Великий Щепкін був першим творцем сценічних образів виборного і Михайла Чупруна в п’єсах Котляревського.

Близькою по темі й сюжету до «Наталки Полтавки» і «Сватання на Гончарівці» була драма Я. Кухаренка «Чорноморський побит». В основі її лежить та ж, по суті, драматична колізія. Вдова Драбиниха хоче видати свою доньку Марусю, проти її волі, за Харька Кабицю, бо «він хоть і старенький, так розумний і багатий дуже, він ще з-під Шмаїлова приніс багацько грошей та все червінці». Маруся ж кохає простого козака Івана Прудкого, який змушений на деякий час виїхати з села разом з військом. В діях героїні відчувається упевненість, рішучість, багатьма своїми вчинками вона нагадує Наталку Полтавку. Розпач і сльози — не в натурі Марусі, протест її не знає компромісів. У відповідь на слова Кабиці, що її змусять вийти за нього заміж, Маруся говорить: «Хто мене може присудити заміж іти за старого, як я сама не схочу?» В останніх словах чується вимога свободи особистості. Так відповідає Маруся не тільки Кабиці, а й своїй рідній матері. І читач залишається задоволений її поведінкою, він усвідомлює, що правота на боці героїні, що у матері поняття про щастя людини покалічені тодішніми умовами життя.

Шевченко, як відомо, схвально відгукнувся про «Чорноморський побит» і докладав зусиль, щоб п’єса була виставлена на сцені «домашнього театру» Медичної академії у Петербурзі. Але п’єса за життя автора не була ні надрукована, ні поставлена на сцені.

Образ Марусі, як і образи Наталки, Петра, Галі, Олексія, Уляни, свідчив про те, що драматургія першої половини XIX ст. уже ставила й прагнула практично вирішувати проблему позитивного героя. Фактами живої дійсності автори цих п’єс, з одного боку, стверджували духовну красу простої людини, з другого — показували, що тільки той герой заслуговує поваги й наслідування, який так чи інакше зв’язаний з життям народу, відбиває його мрії і сподівання, його життєві ідеали.

Уже самі конфлікти, власне, побудовані на протиставленні добра і зла. Намагаючись змалювати життя «як воно є», письменники висловлюють своє ставлення до нього — вони цілком на боці своїх позитивних персонажів. Тому і наділяються позитивні образи такими рисами, щоб викликати співчуття до них і в читача. їх характеризує чесність, працьовитість, гуманність, а іноді й свободолюбність — головні прикмети народної моралі. В цьому їх життєва краса й сила, в цьому вони були попередниками образів позитивних героїв, створених літературою критичного реалізму.