Юрисдикція судів щодо розгляду скарг на рішення, дії та бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи двс

Гарантованість судового захисту законних інтересів громадян і юридичних осіб в ході виконавчого провадження передбачається ст.ст. 40, 55, 56 Конституції України; ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року), Першим протоколом та протоколами № 2, 4, 7 та 11 до цієї Конвенції»; Цивільним процесуальним кодексом України; розділом XIV Господарського процесуального кодексу України; Кодексом адміністративного судочинства України; пунктом 10 частини другої ст.16, ст.ст. 1166, 1167, 1174 Цивільного кодексу України; ст.ст. 187, 189, 194–197 Сімейного кодексу України; законами України «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження», «Про звернення громадян», «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»; ст.ст.41–47 Закону України «Про іпотеку»; Інструкцією про проведення виконавчих дій, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5; Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, іншими нормативно-правовими актами, які врегульовують ці питання.

Юрисдикція розгляду скарг на рішення, дії та бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС залежить від спеціалізації суду, який ухвалив рішення, що підлягає примусовому виконанню органами ДВС. Так, у порядку цивільного судочинства скарги на рішення, дії та бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС підлягають розгляду, якщо підлягає виконанню рішення суду загальної юрисдикції, ухвалене відповідно до ЦПК України (стаття 383 ЦПК). У порядку цивільного судочинства мають оскаржуватися й дії та бездіяльність органів ДВС під час виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу та інших третейських судів, якщо виконавчі документи на примусове виконання таких рішень видано судами цивільної юрисдикції (розділи VII-1, VIII ЦПК). Скарги на рішення, дії та бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС під час виконання судових рішень, ухвалених господарським судом відповідно до ГПК України, підлягають розгляду господарськими судами (стаття 121-2 ГПК). Учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законодавством не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб (ст. 181 КАСУ). Юрисдикція адміністративних судів поширюється також і на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.

Право на звернення до суду є строковим. Скаргу на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця може бути подано до суду у 10-денний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод (абзац 2 частини першої ст. 385 ЦПК). Оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій має відбуватись у 3-денний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод (абзац 3 частини першої ст. 385 ЦПК). Пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом (частина третя статті 385 ЦПК). Якщо ж обов’язок державного виконавця здійснити певну дію прямо передбачено законом, але строки її вчинення не зазначені (наприклад, за ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець, за певних умов зобов’язаний звернутися до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника або дитини та ін.), то бездіяльність державного виконавця може бути оскаржена в будь-який час, коли особа прийде до висновку, що ця бездіяльність порушує її права чи свободи, оскільки правопорушення є триваючим. Пропуск зазначених строків, які визначаються як процесуальні строки, не є підставою для відмови у прийнятті скарги, оскільки вони можуть бути поновлені судом за наявності поважних причин і на них поширюються правила ст. 72 ЦПК України. Тому скарга, подана після закінчення відповідного строку, залишається без розгляду, якщо суд за клопотанням заявника не знайде підстав для його поновлення.

Варто зазначити, що оскільки Законом України «Про виконавче провадження» встановлено спеціальний порядок обчислення строків звернення до суду зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби та їх посадових осіб, то цей строк і потрібно судам враховувати, а не загальний строк, визначений статтею 385 ЦПК.

Так, 10-денний строк обчислюється з моменту одержання заявником копії відповідної постанови: про відмову у відкритті виконавчого провадження (ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження»), про повернення стягувачу виконавчого документа (ст.47 Закону України «Про виконавче провадження»), про закінчення виконавчого провадження (ст.49), про арешт коштів чи майна боржника (ст. 57 Закону України «Про виконавче провадження»), з дня отримання повідомлення про результати рецензування оцінки майна боржника (частина четверта ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження»). У разі, якщо подано клопотання про поновлення строку на оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця, то у будь-якому випадку це клопотання вирішується в судовому засіданні відповідно до вимог ст. 73 ЦПК України. При вирішенні питання про те, які підстави можна вважати поважними для поновлення строку звернення до суду з відповідною скаргою, то суд має керуватися тим, що вичерпного переліку таких підстав ЦПК України не містить, вони у кожному конкретному випадку залежать від певних ситуацій. При цьому судом також має враховуватися прецедентна практика Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує справедливий судовий розгляд, а виконання рішення суду є завершальною частиною розгляду цивільної справи.

Суб’єктний склад сторін спору про оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС, регламентується нормами ЦПК і Закону України «Про виконавче провадження», якими встановлено, що із такою скаргою можуть звернутися лише сторони виконавчого провадження, якими є – стягувач і боржник. Інші учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, визначені Законом України «Про виконавче провадження», мають право на оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної ДВС під час виконання судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина четверта ст. 82 Закону України «Про виконавче провадження»). Не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб). Такі скарги підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. Наприклад, при вирішенні справ про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи ДВС, прийнятих (вчинених, допущених) під час виконання виконавчих написів нотаріуса, слід керуватися статтями 15, 383 ЦПК України, частиною п’ятою ст. 82 Закону України «Про виконавче провадження», а також враховувати пункт 5 постанови пленуму Вищого адміністративного суду України «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби». На спори про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи ДВС, прийнятих (вчинених, допущених) під час виконання виконавчих написів нотаріуса поширюється юрисдикція адміністративних судів. Відповідно до положень статті 386 ЦПК України суб’єктом оскарження є державний виконавець або інша посадова особа ДВС, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються. Відповідно до частини другої ст. 4 Закону України «Про державну виконавчу службу» державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом. Таким чином, у розумінні цієї норми державний виконавець не є окремим суб’єктом, а є представником влади, який здійснює свої повноваження від імені держави в системі органів державної влади – ДВС. Згідно зі статтею 386 ЦПК України скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС розглядається в судовому засіданні за участю заявника і державного виконавця або іншої посадової особи ДВС, проте на практиці скарги розглядаються також за участю заінтересованих осіб – учасників виконавчого провадження (боржників або стягувачів), прав і обов’язків яких стосується подана скарга, а у випадку не зазначення їх у скарзі заінтересовані особи залучаються судом до участі у справі.

Така практика судів є правильною і відповідає положенням чинної постанови пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 року № 14 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження». При цьому забезпечується судовий захист сторін виконавчого провадження, оскільки рішення суду безспірно може вплинути на їх права та обв’язки. Таким чином, враховуючи вищезазначені обставини слід дійти висновку, що діяльність державного виконавця постійно, шляхом взаємного вирішення об’ємного комплексу питань контролюється судовою владою і за певних умов цей контроль є досить системним та дієвим.