Джерела виконавчого провадження

Головним критерієм дієвості будь-якої гілки державної влади є повне і своєчасне виконання її рішень. Спроможність влади ліквідувати розрив між проголошеним і здійсненим – це вагомий аргумент наведення належного правопорядку в державі. Безсумнівно, що серед чинників, які спонукали законодавців до прийняття 24 березня 1998 р. Закону України «Про державну виконавчу службу» мали місце і вищезазначені твердження.

Як державний так і приватний виконавець у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Мінюсту України, іншими актами законодавства України, дорученнями Президента України та Міністра юстиції України

Завданням виконавця є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень судів та інших органів, передбачених законом. Своєчасність, означає виконання рішення у строки, встановлені законом. Повнота виконання рішень передбачає виконання рішення в обсязі, передбаченому виконавчим документом. Варто зазначити, що Закон не дозволяє виконавцям здійснювати розширення чи звуження способу та порядку виконання, передбаченого виконавчим документом. Неупередженість слід розглядати як сумлінність під час виконавчих процедур та неприпустимість надання виконавцем правової оцінки рішенню, що виконується. Питання, які регулює Закон України «Про виконавче провадження», настільки складні, що передбачити усі труднощі на шляху його реалізації і порядок врегулювання цих труднощів навіть досить розширеним правовим актом виявилося майже неможливим. Виникнення великої кількості непередбачених питань викликали створення низки нових законів про внесення змін до цього Закону. Безумовно правову основу (джерела) діяльності виконавців становлять Конституція України, Закони України «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження», інші закони та нормативно-правові акти, зокрема, «Інструкція з організації примусового виконання рішень», затверджена наказом Міністерства юстиції України 02.04.2012р.№512/5, зареєстрована в Мінюсті України 02.04.2012р. за № 489/20802. Ця Інструкція розроблена відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», інших законодавчих актів України та нормативно-правових актів і визначає окремі питання організації виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до Закону підлягають примусовому виконанню.

Разом з тим, правову основу діяльності органів державних (приватних) виконавців (джерела) складають нормативні акти, які мають силу Закону, та прийняті набагато пізніше Закону України «Про виконавче провадження», а також ті нормативні акти, в яких не зазначено, що вони прийняті на виконання вищезазначеного Закону, а саме: Цивільний процесуальний Кодекс України; Цивільний Кодекс України; Господарський Кодекс України; Господарський процесуальний Кодекс України; Кодекс адміністративного судочинства України; Сімейний Кодекс України. Варто зазначити, що норми зазначених нормативних актів не тільки регулюють окремі питання виконавчого провадження, але й в окремих випадках, вступають у конкуренцію з нормами Закону України «Про виконавче провадження».

Безумовно у цьому випадку пріоритетним є застосування Закону України «Про виконавче провадження» оскільки норми останього у процедурі примусового виконання рішень носять спеціальний характер, відповідно до загальновідомого принципу «Lex specialis derogat generali».

Цього ж принципу дотримується й законодавець, який, наприклад в статті 257 КАСУ та статті 115 ГПК України зазначив, що виконання рішень судів здійснюється відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Однак на практиці може виникати ситуація, коли певні закріплені законом правовідносини, які безпосередньо стосуються процедури виконавчого провадження, жодним чином не врегульовані нормами Закону України «Про виконавче провадження». Так, рішення (висновки) Конституційного Суду України також можуть бути джерелами та складати правову основу діяльності виконавця, оскільки рішення (висновок) КСУ характеризується низкою ознак, а саме: 1) рішення КСУ є обов’язковими до виконання; 2) рішення КСУ є остаточним, не може бути оскаржене та підлягає негайному виконанню; 3) у рішенні (висновку) КСУ безпосередньо зазначається спосіб, строки та порядок виконання цього документу (якщо це необхідно), зазначається орган, який має здійснити виконання рішення КСУ або додержання висновку КСУ; 4) рішення (висновки) КСУ є актами прямої дії, які не вимагають підтвердження актами інших органів та посадових осіб. У практичній діяльності також необхідно враховувати Постанови Пленуму Верховного Суду України, роз’яснення (інформаційні листи) Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Президії Вищого господарського суду України, які не визначені Законом «Про виконавче провадження» як правові підстави для діяльності виконавців.

Так, Постановою Пленуму Верховного Суду України № 14 від 26.12.2003 р. «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» та Роз’ясненням Президій ВГСУ № 04-5/365 від 28.03.2002 р. «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів» надано ґрунтовні роз’яснення за цілою низкою інститутів виконавчого провадження – порядок прийняття скарг на дії державних виконавці, надання розстрочки, відстрочки виконання, зміна способу та порядку стягнення, виконання ухвал про забезпечення позовів та ін. Формально зазначені судові акти є обов’язковими лише для суду, але недотримання державним виконавцем правил та норм, встановлених ними, може призвести до визнання судом дій державного виконавця неправомірними.

Важливість принципу обов’язковості вимог виконавця та своєчасності виконання рішень незаперечна і потребує активної та рішучої державної підтримки. Обов’язковість виконання вимог виконавця забезпечується низкою негативних наслідків, спричинених невиконанням порушником означених вимог: стягнення виконавчого збору, цивільна, адміністративна та кримінальна відповідальність. При цьому має діяти правило за яким в ході виконавчих дій жоден із боржників (в тому числі органи державної влади) не можуть бути виведені з-під впливу державного чи приватного виконавця. На них покладаються фундаментальні обов’язки: дотримуватися у своїх діях законності, а також сприяння громадянам, установам, підприємствам і організаціям.

В січні 2015 року державну виконавчу службу ліквідовано та створено умови для існування в Україні спеціально уповноважених від імені держави осіб присяжних (приватних) виконавців на яких покладається виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), по приватноправових спорах певної категорії, як альтернативу державним виконавцям. Законопроект №4028а внесений 06 червня 2014 року у Верховну Раду України "Про присяжних виконавців" визначає вимоги до присяжних виконавців, порядок допуску їх до професії, квотування їх кількості, контроль та особливості здійснення ними своєї діяльності. Законопроектом передбачено, що виключно державними виконавцями у примусовому порядку виконуються рішення: за якими боржником або стягувачем є держава, Автономна республіка Крим, територіальні громади в особі їх органів, або юридичні особи, які фінансуються виключно за кошти державного або/та місцевих бюджетів; про відібрання дитини; про примусове вселення/ виселення; у спорах, що виникають з корпоративних відносин між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), зокрема учасником, який вийшов із складу товариства, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності товариства; про стягнення об’єктів державної чи комунальної власності; рішення у сфері земельних відносин.

Таким чином, на присяжних (приватних) виконавців фактично може бути покладено виконання судових рішень про стягнення грошових сум, в тому числі по аліментним зобов’язанням, за якими стягувачами та боржниками є фізичні особи, фізичні особи-підприємці та юридичні особи-суб’єкти приватного права.

Дії присяжного виконавця по примусовому виконанню рішення будуть платними. Стягувуач має авансувати часину винагороди присяжному виконавцю, яка в подальшому підлягає стягненню з боржника. Винагорода присяжного виконавця встановлюється у розмірі виходячи із суми вимог стягнення за виконавчим документом, або у фіксованих сумах, що стягуються за вчинення виконавчих дій. Граничні ставки винагороди присяжного виконавця встановлює Кабінет Міністрів України.

Натомість з боржника не буде стягуватися виконавчий збір у розмірі від 10% суми що підлягає стягненню, та який наразі стягує державний виконавець.

Присяжний виконавець буде нести за свої дії та завдану третім особам шкоду цивільно-правову, адміністративну, дисциплінарну чи кримінальну відповідальність у порядку та обсягах, встановлених законом.

Для забезпечення відшкодування шкоди присяжний виконавець до початку своєї діяльності буде зобов’язаний укласти договір страхування цивільно-правової (майнової) відповідальності перед третіми особами.

Зазначений законопроект, як і інші, є досить прогресивним, та має перспективу хоча б частково нарешті навести лад у сфері виконання судових рішень. Так приватні судові виконавці успішно працюють у Франції, Нідерландах, Люксембург, Італії, країнах східної Європи-Чехії, Болгарії, Словенії, Румунії, Словаччини. Подібні реформи були проведені у пострадянських країнах Балтії ще на початку сторіччя, і проблеми з виконанням судових рішень там практично відсутні. При цьому реформування полягало не у запровадженні приватних виконавців як альтернативі судовим виконавцям, а повну передачу «приватникам» всіх стягнень у державі. Головною ідеєю реформування системи виконання судових рішень, наприклад в Естонії, було те, що судових виконавців утримували за рахунок податків всі громадяни країни, які жодного разу не були стягувачем чи боржником. За новою ж ідеологією всі витрати пов'язані із стягненням має нести особа,з вини якої відкрито виконавче провадження,тобто боржник.

Також приватна система виконання судових рішень, поряд з державною, запроваджена у Казахстані та Грузії. При цьому безспірним фактом є те, що приватні виконавці працюють набагато ефективніше ніж їх державні колеги, а відсоток зловживань у приватних виконавців не є вищим. Саме побоювання «рейдерства» та «зловживань» був головним аргументом противників такої реформи.

Слід зазначити, аналогічні побоювання висловлювались перед запровадженням в України інституту приватного нотаріату. Пройшов не один рік, і вже чуються думки щодо ліквідації нотаріату державного. Проте, насправді протидія має під собою іншу основу – неможливість «вплинути», «дати вказівку» незалежному професіоналу, як наприклад сьогоднішньому адвокату або приватному нотаріусу. Враховуючи викладене, проведення такої реформи не потребуватиме особливих бюджетних витрат, а її впровадження можливе у найкоротші строки за умови наявності політичної волі.