Роль та місце суду у виконавчому провадженні. Юридична відповідальність державного виконавця

В ході примусового виконавчого провадження суд здійснює ряд процесуальних обов’язків наглядово-роз’яснювального характеру, які зачіпають сферу виконавчого провадження. Проте ці дії суду здійснюються в межах судового процесу, а не норм виконавчого провадження. На стадії виконавчого провадження взаємовідносини державного чи приватного виконавця з судами будуються за принципом «процесуальної взаємодії (процесуального партнерства)». Мета такої взаємодії – забезпечення інтересів правосуддя, захист прав та законних інтересів громадян і організацій. Наприклад, більшість норм цивільного процесуального права спрямована на реалізацію матеріальних норм (цивільного, трудового права, інших галузей).

На відміну від цивільного чи господарського процесу у виконавчому провадженні здійснюється процес примусового змінення фактичного стану відносин (майно передається від боржника стягувану; боржник висиляється із жилого приміщення; стягував приступає до роботи та ін.).

Підставою для цього є – виконавчий документ, визначений Законом «Про виконавче провадження» При цьому виконавче провадження виступає як одно порядкове явище стосовно усіх інших етапів примусового здійснення суб’єктивного права чи примусової реалізації відповідного інтересу.

Виходячи із зазначеного роль суду у виконавчому провадженні може розглядатися в двох аспектах.Перш за все суд сам виступає як суб'єкт виконавчого правовідношення, оскільки вирішує широке коло питань. Так, наприклад, у разі якщо резолютивна частина рішення, викладена у виконавчому документі, є незрозумілою, то виконавець, а також сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз’яснення змісту виконавчого документа. Або ж стягувач, який пропустив строк пред’явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення пропущеного строку до суду, який видав відповідний документ чи до суду за місцем виконання. Або сторони виконавчого провадження домовились укласти мирову угоду, яку затверджує суд.

Отже в ході виконавчого провадження суд наділяється:

1) повноваженнями, пов’язаними з видачею виконавчого документа (видача виконавчого листа, його дублікату, поновлення пропущеного строку на пред’явлення виконавчого документа до виконання);

2) повноваженнями, пов’язаними з рухом виконавчого провадження: відкладення виконавчих дій, розстрочка або відстрочка виконання чи затвердження мирової угоди.

У доктрині цивільного процесуального права вважа­ється, що одним з аргументів на користь конституційності інституту мирової угоди на стадії виконавчого провадження є те, що мирова угода набирає чинності з моменту її визнання судом. Тобто, сторони не самі змінюють рішення, не усувають всю попередню діяльність суду підписавши мирову угоду, а його змінює суд, який ухвалив це рішення раніше (виносячи ухвалу про визнання мирової угоди), тому конституційні принципи в такому випадку не порушуються. При цьому мирова угода, укладена, наприклад, на стадії провадження у справі до судового розгляду і на стадії виконавчого провадження мають однакове юридичне значення, незважаючи на те, що в останньому випадку сторони мирно врегулювали спір, використавши практично всі процесуальні засоби судового захисту, тоді як у першому - примирилися відразу після звернення до суду. Повноваження суду щодо визнання мирової угоди на будь-якій стадії процесу обумовлені вимогами цивільної процесуальної форми, яка передбачає відповідну реакцію суду (у вигляді контролю) на дії сторін з розпорядження їхніми матеріальними і процесуальними правами. Суд повинен допомогти сторонам у здійсненні їхніх прав, тобто вживати заходів, спрямованих на примирення сторін, сприяти їм за наявності їхньої ініціативи у врегулюванні спору. Правовідношення, яке виникає на підставі укладення мирової угоди на кожній стадії судового процесу, в тому числі і виконавчого провадження, відбувається за участю суду: позивач - суд - відповідач, стягувач - суд – боржник;

3) повноваженнями, для виправлення виявлених під час виконання недоліків власного рішення (роз’яснення рішення, виправлення описок і явних арифметичних помилок, зміна чи встановлення способу і порядку виконання).

Однак стадія виконавчого провадження не завжди є обов’язковою стадією судового процесу, оскільки відповідач (боржник) може виконати рішення суду самостійно, і відповідно позивач (стягувач) не матиме потреби звертатися до виконавця з вимогою про примусове виконання рішення суду. Крім того, рішення суду, яке ухвалюється за результатами розгляду позову про визнання, саме по собі констатує наявність чи відсутність певних правовідносин, і захист порушеного права здійснюється цим судовим рішенням (наприклад, рішення суду про визнання авторства на твір, про визнання шлюбу недійсним тощо).

Таким чином, суд є суб’єктом виконавчого провадження. Проте обов’язкова участь суду у виконавчому провадженні абстрактна, оскільки виконавче провадження може відбуватися і без його участі. Обов’язковими ж учасниками, які беруть участь у кожному виконавчому провадженні, є виконавець, стягувач і боржник. Суд (як і експерт, перекладач, поняті, представники сторін та ін.) може і не брати безпосередньої участі у виконавчому провадженні, але у будь-який момент у разі потреби заінтересована особа (стягувач, боржник, інша особа, права якої порушено) чи сам виконавець можуть звернутися до суду з вимогою про розгляд та вирішення того чи іншого питання, яке законом (наприклад ЦПК України, Закон України „ Про виконавче провадження ”), віднесено до компетенції суду.

Отже суд у виконавчому провадженні ніби стоїть осторонь, але у разі потреби зобов’язаний розглянути звернення учасників виконавчого провадження, тобто вирішити процесуальні питання, пов’язані з виконанням судового рішення. У цьому контексті вдалою видається назва розділу VI ЦПК України від 18.03.2004 р., яка так і називається „Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)” і яка підкреслює роль суду під час виконавчого провадження.

З другого боку, суд також виступає як наглядовий орган, який оцінює законність дій (бездіяльності) виконавця, а також законність прийнятих ним рішень.

Таким чином, роль суду на стадії виконавчого провадження є досить значною, оскільки крім функцій щодо видачі виконавчого документа, повноважень, пов’язаних з рухом виконавчого провадження та усуненням недоліків судового рішення, суд також розглядає скарги на рішення, дій чи бездіяльність виконавців та інших посадових осіб виконавчої служби. Процес оскарження відбувається за загальними правилами судового процесу з урахуванням особливостей, які притаманні цій категорії справ (щодо предмету оскарження, строків розгляду справи тощо).

Оскільки державні виконавці за правовим статусом є державними службовцями, то вони несуть дисциплінарну відповідальність в порядку, встановленому Законом України «Про державну службу» та Кодексом законів про працю України.

Підставою для притягнення державного виконавця до дисциплінарної відповідальності, зокрема, є вчинення останнім дисциплінарного проступку, під яким розуміється протиправна та винна дія або бездіяльність, яка мала наслідком невиконання або неналежне виконання службового обов’язку, у тому числі одноразове грубе порушення трудової дисципліни. Крім того, державного виконавця може бути притягнено до дисциплінарної відповідальності за перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов’язаних з проходженням державної служби, а також за вчинок, який ганьбить його як державного службовця або дискредитує відділ ДВС, в якому він працює. Зокрема, державний виконавець може нести дисциплінарну відповідальність у формі: 1) догани; 2) звільнення з посади, яку він займає. До державного виконавця також можуть бути застосовані заходи дисциплінарного впливу: затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу державного службовця або призначенні на вищу посаду; попередження про неповну службову відповідність. За усталеною практикою, попередження про неповну службову відповідність є більш тяжким покаранням у перебігу проходження державної служби (не враховуючи звільнення з посади), оскільки за наступний після попередження дисциплінарний проступок до державного виконавця має застосовуватися дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення з посади, яку він займає, із формулюванням, наведеним у ст. 40 ч. 1 п. 2 КЗпП України «виявлення невідповідності працівника займаній посаді».

Притягненню до дисциплінарної відповідальності має у будь-якому разі передувати проведення органами юстиції перевірки (комплексної, цільової, тематичної, службової та ін.) діяльності державного виконавця, із обов’язковим витребуванням від останнього письмових пояснень причин та умов, що сприяли вчиненню дисциплінарного проступку. Відмова державного виконавця від надання письмових пояснень має бути належним чином задокументована. У разі проведення службового розслідування за фактом вчинення дисциплінарного проступку, державного виконавця може бути відсторонено від виконання службових обов’язків зі збереженням заробітку, на строк проведення такого розслідування (до двох місяців). Право притягнення державного виконавця до дисциплінарної відповідальності має посадова особа, яка має право призначати відповідного державного виконавця на посаду. У разі незгоди державного виконавця з накладеним на нього дисциплінарним стягненням або застосованим заходом дисциплінарного впливу, останній вправі оскаржити наказ про притягнення до дисциплінарної відповідальності або застосування заходу дисциплінарного впливу – до загального суду, у порядку, встановленому статтею 150 КЗпП України. Протягом року із моменту накладення дисциплінарного стягнення до державного виконавця не застосовуються заходи заохочення. У разі не вчинення державним виконавцем протягом одного року іншого дисциплінарного проступку, він вважається таким, що не притягувався до дисциплінарної відповідальності. У разі сумлінного ставлення до виконання службових обов’язків, із державного виконавця може бути достроково знято дисциплінарне стягнення – до закінчення річного терміну.

У разі вчинення державним виконавцем під час виконання службових обов’язків діяння, що має ознаки кримінального правопорушення чи адміністративного правопорушення, він підлягає кримінальній чи адміністративній відповідальності у порядку, встановленому КК України, КПК України та КУпАП. Шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави. Втім, на сьогодні закон не встановлює порядку відшкодування державою збитків, заподіяних діями або бездіяльністю державних виконавців, і ця законодавча прогалина потребує найскорішого врегулювання, оскільки останнім часом суди, у разі визнання дій (бездіяльності) державного виконавця неправомірними, при постановленні рішення про відшкодування відділом ДВС збитків, стягує суми відшкодувань або з органів юстиції, які не можуть здійснювати подібне відшкодування, або стягує суми відшкодувань із органів Державного казначейства України, застосовуючи за аналогією права норми, що стосуються відшкодування збитків органами досудового слідства, дізнання, прокуратурою або судом. До урегулювання цього питання на законодавчому рівні, воно буде вирішуватись за існуючими нормами цивільного права та процесу. Тому особа, якій завдано шкоди діями державного виконавця, має право звернутися до суду із позовом про відшкодування завданої шкоди за рахунок держави.