Мова як засіб професійного спілкування особливості функціонування сучасної української мови у сфері професійної діяльності

Мова як засіб професійного спілкування особливості функціонування сучасної української мови у сфері професійної діяльності

 

Мова професійного спілкування (професійна мова) - це функціональний різновид української літературної мови, яким послугуються представники певної галузі виробництва, професії, роду занять. Як додаткова лексична система професійна мова, не маючи власної специфіки фонетичного та граматичного рівнів, залишається лексичним масивом певної мови.

 

Отже, фахова мова - це сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері. Особливості її зумовлюють мета, ситуація професійного спілкування, особистісні риси комуніканта і реципієнта (мовна компетенція, вік, освіта, рівень інтелектуального розвитку). Залежно від ситуації і мети спілкування доречно й правильно добираються різноманітні мовні засоби висловлення думки: лексичні, граматичні, фразеологічні тощо.

 

Усі лексичні одиниці фахових текстів переділяються на чотири різновиди:

1) терміни певної галузі, що мають власну дефініцію;

2) міжгалузеві загальнонаукові термінологічні одиниці (терміни філософії, математики, філології тощо);

3) професіоналізми;

4) професійні жаргонізми, що не претендують на точність та однозначність.

 

 

Конституція України про функціонування і розвиток мов в Україні. Поняття та функції державної мови.

Правовий статус української мови сьогодні визначає Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року. У статті 10 Конституції записано: “Державною мовою в Україні є українська мова.

 

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”.

 

Державна мова — це закріплена традицією, офіційно проголошена законодавчою владою мова сфери офіційного спілкування, мова спілкування держави з її громадянами і навпаки (мова всіх гілок державної влади — законодавчої, виконавчої, судової, засобів масової інформації, освіти, культури, науки, документації і т. д.).

 

За загальноприйнятою світовою практикою, є такі критерії затвердження мови у функції державної:

1) мова корінної нації;

2) мова найчисленнішої нації.

 

Відповідно до останнього критерію, країна, у якій 70% становлять представники однієї нації, вважається мононаціональною. Якщо взяти до уваги дані останнього перепису, то Україну слід зарахувати саме до таких країн. Таким чином, затвердження в Україні у функції державної української мови цілком відповідає загальновизнаним світовим стандартам.

 

Мовні відносини в Україні регулює, крім Конституції, Закон про мови, який був прийнятий Верховною Радою України 28 жовтня 1989 року. Більшість статей Закону було введено в дію з 1 січня 1990 року, проте окремі статті набували чинності через три, п’ять, навіть сім років після прийняття документа. Найбільше значення в Законі має стаття, що надає українській мові державного статусу.

 

Основними передумовами прийняття Закону про мови були:

— по-перше, усвідомлення українським суспільством ролі мови в процесі національного відродження в нових суспільних умовах;

— по-друге, багаторічна політика лінгвоциду щодо української мови, наслідки якої не викорінено повністю і сьогодні.

 

Мовну ситуацію в Україні сьогодні визначають два основні чинники:

а) мовне законодавства, яке закріплює державний статус однієї мови української;

б) співіснування двох мов у багатьох сферах суспільного життя, що є наслідком декларативного характеру мовного законодавства,

 

 

Поняття про сучасну українську літературну мову, її форми. Мовна норма.

Мова — найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та встановлення в’язків між всіма видами суспільної діяльності: виробництвом, побутом, обслуговуванням, культурою, освітою, наукою.

Мова зберігає єдність народу в історичній зміні поколінь і суспільних формацій, об’єднує народ у часі, у географічному і соціальному просторі. Розвиток і стан мови залежить від стану суспільства. Суспільні зміни неодмінно спричиняють зміни в мові. Українська національна мова існує у двох формах: сучасній українській літературній

мові та територіальних діалектах.

 

Національна мова це мова певного народу в усіх її виявах: літературна мова, діалекти, територіальні і соціальні жаргони, просторіччя.

 

Літературна мова це впорядкована форма національної мови, що має певні норми, розвинену систему стилів, усну і писемну форму, багатий лексичний фонд і яка в писемному та усному різновидах обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей. Вона характеризується нормативністю, стандартністю, високою граматичною організацією,

системою стилів.

Українська літературна мова як вища форма національної мови характеризується наявністю усталених норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Унормованість — одна з головних ознак української літературної мови.

Норми літературної мови — це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі. Вони найуживаніші з тих, що існують, і закріплені в практиці зразкового використання.

 

Мовні норми характеризуються:

— системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи);

— історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови);

— соціальною зумовленістю (виникають у зв’язку з потребами суспільства);

— стабільністю (не можуть часто змінюватися).

 

У сучасній українській літературній мові розрізняють такі типи норм:

1. Орфоепічні (норми правильної вимови);

2. Акцентуаційні (норми правильного наголошування);

3. Морфологічні (норми правильного вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння і под.);

4. Лексичні (норми правильного слововживання);

5. Синтаксичні (норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників);

6. Стилістичні (норми правильного відбору мовних засобів залежно від ситуації);

7. Графічні (норми передавання звуків і звукосполучень на письмі);

8. Орфографічні (норми написання слів);

9. Пунктуаційні (норми вживання розділових знаків).

Останні три типи мовних норм називаються правописними

Графічні скорочення та абревіатура.

 

У текстах документів можуть уживатися скорочені слова. При цьому типи і способи скорочення слів визначаються чинним “Українським правописом” і ДСТУ 3582-97 “Інформація та документація. Скорочення слів в український мові в бібліографічному описі”.

 

Розрізняють кілька типів скорочень (абревіатур):

 

1. Скорочення, які утворені з частин слів, називають одиничні установи, заклади тощо і пишуться з великої літери: Укрінформ, Рівнерада, Мін’юст, Кабмін;

 

2. Скорочення, які утворені з частин слів, називають родові назви і пишуться з малої літери: райрада, медінститут, техробітник;

3. Скорочення, які утворені з початкових (ініціальних) літер, пишуться великими літерами і можуть відмінюватися: ВАТ, ТО, ІРА, НДІ; у ВАКу, до ТЮГу;

4. Графічні скорочення, які вимовляються повністю й скорочуються лише на письмі; при цьому зберігається написання великих і малих літер, дефісів; на місці скорочення ставиться крапка (крім стандартних скорочень мір: м, см, мм): півд.-зах., Півн. крим. канал, акад., див., і т.ін., напр., до н.е., о., оз., пор.

Слова не скорочуються на голосний (крім початкового в слові) і на ь, наприклад: укр., україн., українськ.

Мовно-стилістичні особливості текста документа

Мовні засоби документів мають відповідати таким основним засадам:

 

Об 'єктивність.

Особистий момент у документах зведений до мінімуму. Це досягається вживанням мовних одиниць, які не називають особи мовця чи співрозмовника та дій, які вони виконують. Від першої особи викладають прохання (рідше пропозицію), висловлене в заяві, інформацію, подану в автобіографії, доповідній чи пояснювальній записці, розпорядчих документах, рекомендаційному листі, напр.: Прошу звільнити мене від занять...; Я, Василишин Богдан Павлович, народився...; Доводжу (доводимо) до Вашого відома... Я не з явився на заняття... Наказую... Пропоную... Знаю претендента...

Об'єктивність документів пов'язана з використанням безособових конструкцій - односкладних безособових речень, присудок в яких виражений формою інфінітива дієслів, безособовими дієсловами та предикативними формами дієслів на -но, -то, предикативними прислівниками, напр.: Запропоновано внести на розгляд питання про

Об'єктивності надає документам текст, викладений від третьої особи, напр.: Комісія ухвалила...; Університет гарантує...

 

Стандартність.

Стандартність документів на рівні мовних засобів передбачає використання готових, перевірених практикою словесних формул, які легко сприймаються і точно описують ситуацію, яка неодноразово повторюється.

Стандартні речення - це тип речень загального зразка, з чітко визначеним порядком розміщення його складових частин, членів речення і словесного наповнення конкретної синтаксичної моделі, напр.:

Заслухавши та обговоривши...; Комісія прийшла до висновку; Рішення остаточне і оскарженню не підлягає.

 

Логічна послідовність.

Усі частини документа логічно пов'язані. Це виявляється в межах речення чи тексту документа, які будуються з чітким дотриманням послідовності викладу матеріалу, вмотивованим порядком розташування змістових частин тексту (вступ, основна частина, висновки) та поділом його на абзаци, пункти, підпункти.

Мовними засобами реалізації виступають слова, які вказують на причинно-наслідкові зв'язки (тому що; оскільки; через те, що; внаслідок того, що), підкреслюють наступність, черговість подій або явищ (спочатку, водночас, одночасно, потім, насамкінець), виражають протиставлення (не... а), позначають результативність виконання дій (отже, таким чином, в результаті).

Логічна послідовність передбачає вміння виділяти основне в документі та зробити його очевидним для реципієнта.

4. Ясність викладу, точність опису.

Документ має бути зрозумілим, не викликати двозначності. Це досягається тоді, коли працівник глибоко проникає в суть справи і вміє дібрати слова і вислови, які дають змогу точно описати події чи явища об'єктивної дійсності, правильно користується термінами, уникає вузько вживаних професіоналізмів.

Особливої точності та ясності потребують формулювання наказів, прохань, розпоряджень.

 

Свобода від суперечностей.

У документі не може бути смислової суперечності, коли аргументи суперечать один одному.

Одночасно форма вираження не має суперечити змісту висловлювання, наприклад, прохання, що висловлене у формі наказу: Дозвольте повернутися до виконання своїх обоє 'язків!

Текст документа є зразком офіційно-ділового стилю. Тому слова і вислови, які мають розмовний характер або є емоційно забарвлені, суперечать мовностилістичним вимогам цього стилю.

 

Переконливість.

Забезпечується обґрунтуванням висловленої в документі думки, доказовістю матеріалу, точністю в доборі цифрової інформації та фактів.

Переконливим діловий папір робить також вмінням розмістити матеріал - усе важливе слід подавати в документі, а інше оформляти у вигляді додатків.

 

Лаконічність,

Лаконічним вважають документ, в якому немає багатослівної аргументації, зайвих слів та повторень.

Лаконічності можна досягти вживанням простих речень, загальноприйнятих скорочень, умовних позначень, а також стандартних зворотів мови.

Стежити за тим, щоб кожен аспект висвітлення питання займав своє місце в тексті документа і не повторювався.

 

8. Повнота інформації.

Повним називають документ, зміст якого вичерпує всі обставини, пов'язані з вирішенням питання.

Культура ділового мовлення

Фундаментальною складовою культури стосунків у діловій сфері є бізнес-етикет.

Бізнес-етикет - сукупність правил вербального і невербального ділового спілкування, які регламентують порядок зустрічі делегацій, ведення ділових бесід, переговорів, офіційних і неофіційних заходів (прийомів, фуршетів тощо).

Різновидами культури вербального спілкування у сфері ділових стосунків є культура ділової бесіди і переговорів, невербального - dress-code (діловий костюм), культура подарунка, обміну візитівками тощо.

Ділова бесіда - різновид ділового спілкування, за якого відбувається лише обмін думками або пропозиціями щодо ймовірного підписання договорів або вироблення обов'язкових для виконання рішень. Ділова бесіда може мати самостійний характер, а може випереджати переговори чи бути їхньою складовою.

Переговори (комерційні) - процес поетапного досягнення згоди між партнерами за наявності суперечливих Інтересів. Переговори мають офіційний характер, що передбачає підписання певних документів (договорів, контрактів тощо), в яких визначають взаємні зобов'язання сторін.

Культура ділової бесіди (підготовчого етапу або складової будь-якого переговорного процесу) передбачає:

1) отримання якомога більше інформації про партнера (Його ставлення до Ініціатора проведення бесіди, рівень його моральної культури тощо);

2) збір і систематизацію необхідної для розмови інформації;

3) створення атмосфери довіри, прихильності до себе співрозмовника;

4) окреслення мети, стратегії і тактики проведення бесіди;

б) уникнення вступів на зразок: "Якщо у вас є час вислухати мене", "Давайте швидше розберемося" тощо;

6) початок розмови з невеликої преамбули на світську тему з поступовим переходом до основного питання зустрічі;

7) дотримання доброзичливого тону бесіди.

У жодному разі неприпустимо змушувати співрозмовника захищатися.

Високу культуру ділового спілкування забезпечує доброзичлива психологічна атмосфера переговорного процесу.

 

Культура ділового спілкування послуговується загальними принципами ділової культури і морально-етичними правилами бізнес-етикету. За будь-яких умов головними принципами ділового спілкування є: емоційна стриманість, увага до співрозмовника, візуальний контакт, зосередженість на розмові, уникнення суперечок, конфіденційність розмови, позитивна реакція на партнера, уникнення поспішних висновків, зайвих порад, моделювання і дотримання лінії поведінки, прогнозування можливого конфлікту, аналіз особистих і професійних якостей партнера.

Акт та його реквізити. Таблиця, список, перелік.

Акт – це документ правової чинності, в якому констатуються або підтверджуються факти, події, пов’язані з діяльністю підприємств, установ чи їх структурних підрозділів, вчинками посадових осіб.

 

Реквізити акта:

1) автор документа (назва відомства, організації);

2) назва виду документа (акт);

3) номер;

4) дата, місце складання чи видання;

5) гриф затвердження;

6) заголовок до тексту;

7) підстава (наказ керівника чи відомства);

8) склад комісії;

9) присутні (перелічують прізвища і посади);

10) текст;

11) кількість примірників акта, місце зберігання їх;

12) перелік додатків до акта;

13) підписи членів комісії та присутніх.

 

Вимоги до оформлення акта

1. Заголовок до тексту має включати короткий зміст актованого факту чи події.

2. Текст складається з двох частин: вступної, в якій вказують підстави для складання акта, перераховують членів комісії, їхні посади, прізвища, ініціали, та констатуючої, в якій зазначають мету і завдання, описують сутність і характер виконаної роботи, встановлені факти, вносять пропозиції, роблять висновки.

3. Дата акта має відповідати дню факту, що актується.

4. Акт складають у трьох примірниках: 1-й направляють до вищої організації, 2-й - керівникові організації, 3-й підшивають до справи.

5. Акт підписують всі особи, які брали участь у його складанні, а також присутні.

 

Таблиця - перелік, зведення статистичних даних або інших відомостей, розташованих у певному порядку й за графами.

 

За способом подання наукового матеріалу таблиця належить до екстралінгвістичних (позамовних) засобів викладу. У вигляді таблиці, як правило, подають цифрові дані, якщо їх багато або виникає потреба зіставити певні показники. Таблиця - це такий спосіб подання інформації, при якому цифровий або текстовий матеріал групується в рядки та графи, відокремлені одна від одної вертикальними та горизонтальними лініями.

Матеріал у таблиці систематизований, на перший план виступають цифри. Не вживаються дієслівні форми, прислівники. Найчастіше вживаються слова разом, всього, у тому числи

 

Реквізити таблиці:

1. Назва виду документа, номер.

2. Тематичний заголовок.

3. Заголовна частина, яка розміщується вгорі (розділові знаки в кінці заголовків і підзаголовків не ставляться).

4. Основна частина, що містить графи й рядки (або боковик, головку та прографку).

Список - документ, який містить перелік назв предметів, об'єктів, осіб (їхніх прізвищ, імен, по батькові) у певному порядку і складається з метою інформування або реєстрації.

Найчастіше списки укладають у хронологічному або алфавітному порядку. Серед них найпоширенішим є алфавітний, який з переліком кого-небудь або чого-небудь за алфавітом. Якщо це список осіб, то ім'я та по батькові пишуться після прізвища.

Реквізити списку:

1. Штамп установи.

2. Назва виду документа й номер.

3. Тематичний заголовок.

4. Основна частина, що містить графи й рядки.

5. Підпис.

6. Дата.

7. Печатка.

 

Під час укладання списку на комп'ютері перелічувані об'єкти позначають по-різному: створюють нумерований список (1, 2, 3...), список-бюлетень (з використанням символів-маркерів), багаторівневий (з нумерацією розділів, підрозділів, пунктів, підпунктів) тощо.

Перелік - перерахування предметів, осіб і об'єктів, на які поширюються певні норми й вимоги.Список і перелік - дуже близькі за формуляром документи. Реквізити переліку - такі самі, як і списку.

Правопис складних іменників

 

1. Разом пишуться:

 

а)Складні іменники, утворені поєднанням за допомогою сполучного звука двох або кількох основ, одна з яких — дієслівного походження: вертолі́т, лісоспла́в, самохі́д, силосонаванта́жувач, теплово́з.

 

б)Складні іменники, утворені поєднанням прикметникової та іменникової основ за допомогою сполучного звука: білокрі́вці, чорногу́з, чорно́зем.

 

в)Складні іменники, утворені за допомогою сполучного звука від двох іменникових основ: верболі́з, лісосте́п, носорі́г, трудоде́нь, шлакобло́к (але люди́но-день); сюди ж належать іменники, першою частиною яких є незмінний іменник іншомовного походження (тут роль сполучного звука виконує останній голосний першого іменника: автостра́да, велотре́к, радіокоміте́т).

 

г)Складні іменники, утворені з дієслова в наказовій формі та іменника: гори́цвіт, зірви́голова, перекоти́по́ле, пройди́світ; Непийпи́во, Переби́йніс, Убийво́вк (прізвища);

 

д)складні іменники, утворені з кількісного числівника у формі родового відмінка (для числівника сто — називного) та іменника: дванадцятито́нка, сторі́ччя, стоп’ятдесятирі́ччя, шестиде́нка.

 

Примітка. У складних словах із числівником, який означає число двозначне, тризначне та ін., числівник звичайно пишеться цифрами й приєднується до другої частини слова за допомогою дефіса: 750-рі́ччя, 16-поверхо́вий.

 

е) Складні іменники з першою частиною пів-, напів-, полу-: піва́ркуша, півгоди́ни, півдю́жини, півкарбо́ванця, півко́ло, півмі́сяць, півогірка́, пів’я́блука, напівавтома́т, напівсо́н; полу́кіпок, полу́мисок.

 

Примітка. Перед іменниками — власними назвами пів- пишеться через дефіс: пів-Євро́пи, пів-Ки́єва.

 

є)Складні іменники, утворені з трьох і більше основ: автомотогурто́к, світловодолікува́ння, термогідродина́міка.

 

2. Через дефіс пишуться:

 

1)Складні іменники, утворені з двох іменників без допомоги сполучного звука, незалежно від того, чи в даному слові відмінюються обидва іменники, чи тільки другий.

До таких слів з обома відмінюваними частинами належать:

а)іменники, що означають протилежні за змістом поняття: купі́вля-про́даж, ро́зтяг-сти́ск;

б)іменники, що означають спеціальність, професію: магніто́лог-астроно́м, лі́кар-еко́лог;

в)іменники на позначення казкових персонажів: За́йчик-Побіга́йчик, Лиси́чка-Сестри́чка.

 

До слів із другою відмінюваною частиною належать:

а)іменники, в яких перше слово підкреслює певну прикмету чи особливість предмета, явища, названого другим словом: блок-систе́ма, буй-ту́р, ди́зель-мото́р, жар-пти́ця, ко́зир-ді́вка, кре́кінг-проце́с, Свят-ве́чір, стоп-кра́н;

б)іменники, що означають державні посади, військові, наукові звання: генера́л-лейтена́нт, контр-адміра́л, прем’є́р-мініĭстр, у́нтер-офіце́р, член-кореспонде́нт, штабс-капіта́н;

в)іменники, що означають складні одиниці виміру: кілова́т-годи́на, люди́но-день, то́нно-кіломе́тр.

 

2)Складні іменники з першою складовою частиною віце-, екс-, лейб-, максі-, міді-, міні-, обер-: ві́це-президе́нт, екс-чемпіо́н, лейб-ме́дик, ма́ксі-спідни́ця, мі́ні-футбо́л, о́бер-ма́йстер.

 

3)Іншомовні назви проміжних сторін світу: норд-ве́ст, норд-о́ст.

 

4)Субстантивовані словосполучення, що означають переважно назви рослин: брат-і-сестра́, люби́-мене́, розри́в-трава́,.

 

5)Скорочені іменники, в яких наводиться початок і кінець слова: б-ка — бібліотека, д-р — доктор, ін-т — інститут,

 

6)Перша частина складного слова (яке пишеться разом або через дефіс), коли далі йде слово з такою ж другою частиною: кулько- й роликопідши́пники, радіо- й телеапарату́ра, тепло- й гідроелектроста́нції.

Невідмінювані іменники

 

1. Загальні та власні назви іншомов ного походження з кінцевим:

* -а (-я): алілуя, ам плуа, боа, буржуа, бра, Нікарагуа, Дюма, Золя;

* -о: адажіо, бароко, бюро, інтермецо, лібрето, метро, маест ро, фламінго, Брно, Бордо, Палермо, Осло, Токіо,

але: пальто відмінюється як звичай ний іменник середнього роду;

* у(-ю): авеню, інт ерв’ю, какаду, кенгуру, меню, парвеню, фрау, шоу, Баку;

* е(-є): алое, ат ельє, каш не, пенсне, Рантьє, резюме, турне, фойє, шосе, Гете, Гейне, Дант е, Оноре;

* -і: візаві, ж алюзі, журі, колібрі, леді, Парі, попурі, т аксі, шасі, Пуччині, Тбілісі, Н агасакі.

 

2. Іншомовні загальні назви осіб жіночої статі, імена та прізвища з кінцевим приголосним: мадам, міс, місіс, Жаклін, Джон сон, Шмідт,

але: Нінель — Нінеллю.

 

3. Російські прізвища на -их, -ово, -аго: Черних, Коротких, Мирських, Бєлово, Острово, Живаго.

4. Українські жіночі прізвища на –о та на приголосний: до Остапенко Раїси; з Остапчук Вікторією; задля Денисенко Лари си; при Хрипко Інні; до Кравець Алли; Гордійчук Олесі,

але чоловічі прізвища відмінюються: до Остапенка Сергія; з Остапчу ком Валерієм; у Сіненченка Сергія.

 

5. Не відмінюються буквені та комбі новані абревіатури:

•ЮНЕСКО, ФІФА, МВС, міськвно,

але: на БАМі, з МХАТом, до БАКу, лавсаном, у рагсі;

• абревіатури типу заввідділу, зав кафедри, комроти, обленерго;

• назви машин і механізмів, до складу яких уходять і цифрові позначення: КП-4, АН-24, ДТ-54, ТУ-154.

 

 

Рід невідмінюваних іменників іншомовного походження визначається відповідно до лексико-граматичного розряду, до якого вони належать. Іменники - назви неістот належать до середнього роду: кашне, депо, метро. Іноді родова належність таких іменників залежить від морфологічних характеристик відповідних українських найменувань: сироко (вітер) - чол.р., гінді (мова) - жін.р., кольрабі (капуста) - жін.р.

 

Родова диференціація невідмінюваних іменників - назв осіб - залежить від статі: аташе, маестро - іменники чоловічого роду; леді, мадам, фрау - іменники жіночого роду.

 

Рід невідмінюваних іменників - власних географічних назв, визначається на основі відповідної загальної назви типу місто, гора, озеро, країна, острів, півострів: Борнео (острів) - чоловічого роду, Перу (республіка) - жіночого роду, Баку (місто) - середнього роду.

 

Відмінок невідмінюваних іменників оформлюється тільки синтаксичним зв'язком з іншими словами: велике кафе.

 

Вживання кличного відмінка

 

Оскільки в усному мовленні доводиться часто звертатися до осіб, слід пам’ятати, що в українській мові звертання мають специфічну форму, так званий кличний відмінок. Він властивий тільки іменника чоловічого й жіночого роду в однині. Іменники середнього роду й іменники всіх родів у множині цієї форми не мають (виняток – панове). Для звертання тут використовується та ж відмінкова форма, що й для називання – називний відмінок. Як і всі відмінки, кличний відмінок утворюється за певними чіткими нормами – за допомогою відповідних закінчень:

 

1. Іменники першої відміни у кличному відмінку мають закінчення –о, -е, -є, -ю.

Закінчення –о мають іменники твердої групи, а також жіночі імена по батькові (Олено, сестро Ганно, Іванівно),

-е – іменники м’якої та мішаної груп (Катре, Ілле (-є)),

-є – після голосного та апострофа (Маріє, Дар’є),

-ю – деякі пестливі іменники м’якої групи (бабусю, доню, матусю, Нелю).

 

2. Іменники другої відміни в кличному відмінку можуть мати залежно від кінцевої приголосної закінчення –у, --ю, --е:

 

а) закінчення –у мають іменники з суфіксами –ик, -ок, -ко (батьку, синку), іншомовні імена на г, к, х (Джеку, Людвігу, Фрідріху) та іменники з основою на ч, ш (товаришу, викладачу, слухачу), а також іменники діду, сину, тату. Закінчення –у мають також і всі імена по батькові для чоловіків (Максимовичу, Петровичу, Семеновичу);

 

б) закінчення – ю мають іменники м’якої групи (вчителю, водію, Василю, Андрію, лікарю);

 

в) закінчення – е мають безсуфіксні іменники твердої групи, іменники м’якої групи з суфіксом –ець та деякі іменники мішаної групи, зокрема власні назви з основою на ж, ч, ш, дж, і загальні назви з основою на р, ж (друже, професоре).

 

3. Іменники третьої відміни у кличному відмінку мають закінчення –е (Любове, Нінеле).

 

У звертаннях, що складаються з кількох слів, є свої особливості:

 

а) у звертаннях, що складаються з двох загальних назв, форму кличного відмінка має як і перше слово, так і друге, хоч друге слово може мати й форму називного відмінка (добродію бригадире (бригадир), товаришу офіцере (офіцер));

 

б) у звертаннях, що складаються з загальної назви та імені, форми кличного відмінка набуває як загальна назва, так і власне ім’я (сестро Марино, колего Наталю, панно Ірино, лаборанте Терезо, аспіранте Павле, асистенте Вікторіє);

 

в) у звертаннях, що складаються з двох власних назв – імені та по батькові, обидва слова мають закінчення кличного відмінка (Людмило Миколаївно, Олено Євгенівно, Тарасе Даниловичу, Сергію Андрійовичу, Віталіно Анатоліївно);

 

г) у звертаннях, що складаються з загальної назви та прізвища, форму кличного відмінка має тільки загальна назва, а прізвище завжди зберігає форму називного відмінка (пане Ковальчук, пані Ковальчук, декане Попова, декане Попов, викладачу Калинич, добродійко Забіла, друже Гончар). Хоча при відмінюванні більшість прізвищ має форму кличного відмінка.

Складні прикметники.

 

1. Разом пишуться:

 

а)Складні прикметники, утворені від складних іменників, що пишуться разом: електросилови́й (електроси́ла), лісостепови́й (лісосте́п), м’ясозаготіве́льний (м’ясозаготі́вля), радіофізи́чний (радіофі́зика), самохі́дний (самохі́д).

 

б)Складні прикметники, утворені від сполучення іменника та узгоджуваного з ним прикметника: загальноосві́тній (зага́льна осві́та), легкоатлети́чний (легка́ атле́тика), мовностильови́й (мо́вний стиль).

 

в)Складні прикметники з другою дієслівною частиною: волелю́бний, деревообро́бний, карколо́мний, машинобудівни́й.

Примітка. Прикметники з другою префіксальною дієслівною частиною пишуться через дефіс: ванта́жно-розванта́жувальний, контро́льно-вимі́рювальний.

 

г)Складні прикметники, в яких першим компонентом виступає прислівник: важкохво́рий, внутрішньозаводськи́й, загальнодержа́вний; так само й такі, в яких другою складовою частиною є дієприкметник: вищезга́даний.

Примітка. У складних термінах прислівник — компонент, що уточнює значення складного прикметника, пишемо разом із цим прикметником: видовженотупоконі́чний, короткогрушоподі́бний, округлояйцеподі́бний.

 

д)Складні прикметники (з двох або кількох компонентів), у яких основне смислове навантаження передається останнім прикметником, а попередні лише звужують, уточнюють його зміст. Такі прикметники, як правило, мають термінологічне значення: вузькодіале́ктне (мовне явище), грудочеревна́ (перепона), давньоверхньоніме́цька (мова).

 

е)складні прикметники, першою частиною яких є числівник, написаний літерами: двадцятиповерхо́вий, семиразо́вий.

 

є)Складні прикметники, утворені з двох неоднорідних прикметників (зокрема ті, які виражають відношення родової ознаки до видової): поперечношліфува́льний (поперечний шліфувальний верстат).

 

2. Через дефіс пишуться:

а)Складні прикметники, утворені від складних іменників, писаних із дефісом: ві́це-президе́нтський (ві́це-президе́нт), генера́л-губерна́торський (генера́л-губерна́тор), ди́зель-мото́рний (ди́зель-мото́р), соціа́л-демократи́чний.

Примітка. В окремих випадках, коли прикметник утворюється від сполучення іменника з прикладкою, дефіс не ставимо: Москва́-ріка́ — москворі́цький.

 

б)Складні прикметники, утворені з двох чи більше прикметникових основ, якщо названі цими основами поняття не підпорядковані одне одному: агра́рно-сирови́нний, держа́вно-монополісти́чний, електро́нно-обчи́слювальний,.

 

в)Складні прикметники, в яких перша частина закінчується на -ико (-іко): буко́ліко-романти́чний, діале́ктико-матеріалісти́чний, істо́рико-культу́рний, меха́ніко-математи́чний, полі́тико-економі́чний.

 

г)Складні прикметники з першою частиною військово-, воєнно-: військо́во-морськи́й, військо́во-спорти́вний,.

Примітка. Складні субстантивовані прикметники військовозобов’я́заний, військовополоне́ний пишемо разом.

 

д)Складні прикметники, в яких перша частина не має прикметникового суфікса, але яка за змістом є однорідна з другою частиною й приєднується до неї за допомогою сполучного звука о або е: м’я́со-во́вня́ний, м’я́со-моло́чний, крохма́ле-па́токовий.

Примітка. Складні прикметники цього типу, що виступають як наукові нові терміни, пишемо разом: головоно́гі, грудочеревна́ (перепона).

 

е)Складні прикметники, утворені з двох або кількох основ, які означають якість із додатковим відтінком, відтінки кольорів або поєднання кількох кольорів в одному предметі: блаки́тно-си́ній, гіркува́то-соло́ний, ки́сло-соло́дкий, моло́чно-бі́лий, сі́ро-голуби́й, те́мно-зеле́ний, черво́но-зеле́но-си́ній, але: жовтогаря́чий, червоногаря́чий (окремі кольори).

 

є)Складні назви проміжних сторін світу: півде́нно-схі́дний, півні́чно-за́хідний.

 

ж)Складні прикметники, першим компонентом яких є числівник, написаний цифрами: 20-рі́чний, 10-поверхо́вий.

Числівники

- це самостійна повнозначна частина мови, що означає абстрактно-математичне число або кількість предметів чи їх порядок під час підрахунку. За значенням і граматичними ознаками числівники поділяються на два розряди: кількісні й порядкові.

Кількісними є числівники, що означають абстрактно - математичне число або кількість предметів і відповідають на питання скільки?: два, три, десять, тридцять чотири, п 'ятеро, одна друга тощо.

Кількісні числівники поділяються на: власне кількісні, кількісно-дробові, кількісно-збірні та неозначено кількісні.

Власне кількісні числівники називають точно окреслену кількість у цілих одиницях: п 'ять гектарів, двадцять зошитів, двісті п ятдесят днів.

Кількісно-збірні (або просто збірні) позначають певну кількість як неподільну, нечленовану сукупність предметів. До збірних належать числівники від двоє до двадцятеро і тридцятеро, а також обидва, обоє, обидві.

Збірні числів ники обмежено сполучаються з іншими словами, зокрема вони вживаються з:

* множинними іменниками: четверо воріт, п'ятеро саней, двоє ножиць;

* іменниками чоловічого і спільного роду на позначення істот: троє друзів, тридцятеро козаків, двоє пасажирів,

o іменниками середнього роду - назвами неістот: двоє дверей, четверо вікон;

o іменниками середнього роду - назвами малих за віком істот: четверо лошат, цуценят, качат.

Кількісно-дробові (чи просто дробові) числівники називають точно фіксовану кількість частин від цілою: три п 'ятих, дві третіх. півтора, півтори, півтораста.

Неозначено-кількісні числівники вказують на невизначену, нефіксовану кількість: багато (небагато), мало (немало), чимало, кілька, декілька, кількадесят, кільканадцять, кількасот, стільки, скільки.

 

Порядкові числівники означають порядок предметів під час підрахунку і відповідають на питання котрий?: восьмий, шістдесят сьомий, дві тисячі шостий. Поєднуючись з іменниками, порядкові числівники узгоджуються з ними у роді, числі й відмінку.Забудовою числівники поділяються на прості, складні і складені.

 

Простими називаються числівники, що складаються з однієї основи. До них належать:

o назви чисел першого десятка: один - десять, а також сорок, сто, тисяча, мільйон, мільярд та нуль;

o збірні числівники: обоє, двоє - десятеро;

o неозначено-кількісні числівники: кілька, декілька, багато (небагато);

o порядкові числівники, похідні від простих кількісних: перший -десятий, тисячний.

 

Складними називаються числівники, що складаються з двох основ. До них належать:

o назви чисел другого десятка: одинадцять - дев 'ятнадцять;

o назви сотень: двісті - дев 'ятсот;

o збірні числівники: обидва, обидві, одинадцятеро - двадцятеро, тридцятеро;