Стародавні люди, первісний лад на землях України.

Стародавні люди, первісний лад на землях України.

Первинною соціально-економічною формацією в історії людства була первісна община. Суть її полягає в колективному виробництві та споживанні, а також колективній власності на природні багатства і знаряддя праці. Виділяються дві стадії-епохи: споживчого і відтворюючого господарства. Історію первіснообщинного ладу поділяють на чотири періоди: 1. Кам'яний вік. Він охоплює період від 1 млн до 6—5 тис. років тому. (Кам'яний вік поділяють на палеоліт; мезоліт, (приблизно 12—5 тис. років до н.е.), і неоліт (починається близько 7—б тис. років тому)).2. Енеоліт, або міднокам'яний вік (IV—III тис. до н.е.).3. Бронзовий вік (кінець III — початок І тис. до н.е.).4. Ранній залізний вік. Приблизно мільйон років тому пралюди (архантропи) заселяли теплі райони Євразії і, можливо, тоді з'явились на території України. Пізніше на зміну пітекантропу і неандертальцю, що жили в ранньому палеоліті, приходить кроманьйонський тип людини яку ми називаємо «гомо сапієнс» (людина розумна). Поява штучного житла й шитого одягу дала змогу людині розширити північні межі свого проживання на Землі.. Стоянки доби пізнього палеоліту знаходять по всій території України. Приблизно 12 тис. років до н.е. пізній палеоліт в Україні перейшов в епоху мезоліту, яка тривала до V тис. до н.е. Найважливішим досягненням того часу було винайдення лука і стріл, змінилась техніка виготовлення кам'яних знарядь. Було зроблено і перший крок на шляху до скотарства. У період неоліту був досягнутий помітний прогрес в обробці каменю. Різання, шліфування і свердління дали змогу виготовляти досконалі кам'яні сокири, насаджені на рукоять, що перетворило їх на основне знаряддя праці. Такі сокири допомагали людям освоювати ліси, будувати житло, виготовляти човни. У неоліті було освоєно також виготовлення ліпної кераміки, з'явилися тканини. Глиняний посуд давав змогу готувати рідку їжу і зберігати харчі.

2.Східні слов*яни: Прабатьківщина, генезис, господарство.

У науковому середовищі не вщухають суперечки навколо того, чи були слов'яни автохтонним населенням тієї частини Європи, яку посідають нині, чи прийшли з глибин Азії. Адже, які переважна більшість європейських народів, слов'яни належать до індоєвропейців, батьківщиною яких різні вчені визнають то Європу в цілому, то Ватіканський півострів, то Азію чи її частини, що звуться Передньою і Малою Азією. Існують також різні теорії локалізації прабатьківщини слов'ян, тобто визначення найдавнішого ареалу їхнього життя у Європі Багато подібних теорій почало з'являтися ще в ранньому середньовіччіПершим у вітчизняному науковому письменстві спробував відповісти на це питання давньоруський літописець Нестор, учений-чернець Києво-Печерського монастиря У своїй знаменитій «Повісті временних літ», створеній на початку XII ст., він зазначав, що найдавніші слов'янські землі — нижня течія Дунаю і Паннонія. Так було започатковано теорію Дунайської прабатьківщини слов'ян. За середньовіччя на Заході народилася скіфо-сарматська теорія слов'янського етногенезу, вперше повідана світові у Баварській хроніці XIII ст. Вона стала популярною серед західноєвропейських учених XIV—XVIII ст За цією теорією, пращури слов'ян — сюфи й сармати — прийшли з Передньої Азії уздовж Чорноморського узбережжя й отаборилися у південній частині Східної Європи Звідти вони згодом розселилися на північ, захід і південний захід У середні віки та на початку нових часів набула поширення й версія про тотожність слов'ян з іншими народами, що згадуються у працях античних і ранньосередньовічних авторів: з кельтами, готами, фракійцями, даками, ілірійцями, гетами і навіть... кочовиками-гунами. В наш час усі ці здогадки й теоретичні викладки, позбавлені наукового підґрунтя, становлять хіба що історіографічний інтерес. Поважні наукові студії на ниві слов'янського етногенезу розпочалися лише на поч. XIX ст., коли історія стала справжньою наукою. Поступово-до наукових досліджень залучаються свідчення історичної лінгвістики, особливо топоніміки. З перебігом часу вчені дійшли висновку, що давні слов'яни спершу жили десь поміж балтами, германцями та іранцями. На початку XX ст. російський славіст О. Погодін запропонував вважати прабатьківщиною слов'ян території Польщі, а також українських земель Поділля і Волині, де зафіксовано безліч прадавніх слов'янських гідронімів. Польський лінгвіст 1-ї пол. XX ст. Я. Розвадовський висловив передову тоді думку, за якою давні слов'янські землі простягалися од Вісли до Дніпра Однак названа територія була не досить конкретно окреслена географічно Варто згадати й концепцію видатного російського (згодом німецького) лінгвіста М. Фасмера, котрий локалізував слов'янську прабатьківщину в басейнах Прип'яті та середньої течії Дніпра У XX ст. за вивчення праслов'янського етногенезу взялись і археологи.У 30—40-х pp. XX ст. вагомий внесок у теорію прабатьківщини слов'ян зробили польські археологи та лінгвісти. Так, Ю. Костшевський вбачав її у межиріччі Вісли і Ельби, а Т. Тер-Сплавінський — в обмеженому просторі між Віслою і Одером Але при цьому недооцінювались археологічний та лінгвістичний матеріали з межиріччя Вісли й Дніпра Український археолог і лінгвіст В. Петров, автохтоніст за переконаннями, гадав, що історію слов'янства слід починати з племен трипільської культури (етнос яких був змішаного й неслов'янського походження^, і обмежував їх давню землю територією пізнішої України. Його теорію не поділяють сучасні вчені Малокоректною в науковому відношенні є і гіпотеза відомого російського лінгвіста Ф. Філіна, котрий бачив прабатьківщину слов'ян поміж Західним Бугом і Середнім Дністром. Загалом же етнологи, археологи, історики, лінгвісти одностайні втому, що слов'янська прабатьківщина розташовувалась на розлогому просторі між Віслою чи навіть Одером і Дніпром, сягаючи на півночі Балтійського моря, а на півдні — Карпатських гір Такої позиції дотримуються польський археолог В Гензель, російські — П. Третяков і М. Артамонов, історик та археолог Б. Рибаков.

Монголо-Татарська навала і боротьба проти неї.

Монголо-татарська навала — відносно сучасна назва історичних подій, які відбувалися у XIII-XIV ст. на землях Русі. Під час цих подій відбулися значні зміни в суспільному і державному устрої тодішньої Русі, в результаті яких вона була включена в структуру Монгольської імперії, найбільшої держави світу тих часів.Русь зазнала Монголо-татарської навали в 1237—1241 роках. Протягом зими 1237—1238 років військо Монгольської імперії завоювало Рязанське та Владимиро-Суздальське князівства, всю Північно-Східну Русь. У 1239 році монголи оволоділи Переяславом Південним і Черніговом, а в грудні 1240 року штурмом здобули Київ і майже повністю зруйнували його Горішнє місто. Протягом наступного 1241 року були завойовані Галицька та Волинська землі.Загарбання Давньої Русі військами хана Батия стало можливим завдяки їхній багаторазовій чисельній перевазі над руськими князівськими дружинами і народним ополченням. Одна з причин поразки полягала у розрізненості князівських дій, в непідготовленості більшості міст до оборони. Батиєва навала принесла неймовірні нещастя давньоруському народові, уповільнила його розвиток, відкинула Русь на кілька століть назад. Встановилося ординське іго, яке законсервувало феодальну (удільну) роздробленість, перешкоджало централізації земель і відродженню державності.

Битва під Жовтими Водами

У квітні 1648 року польське військо вирушило на того, щоб об'єднати свої сили, поляки розділилися: чолі з Іваном Барабашем рушили Дніпром, а невеликий загін кінноти, очолюваний сином коронного гетьмана Стефаном Потоцьким та козацьким комісаром Шембергом, — берегом.Разом польські війська налічували близько 4 тис. воїнів (1,5 тис. вояків з польського регулярного війська та 2,5 тис. реєстрових козаків). «Соромно посилати велике військо проти якоїсь ганебної зграї підлих холопів», — казав молодий С. Потоцький. За авангардом рухалися основні сили польської армії на чолі з Миколою Потоцьким. Усі війська мали з'єднатись біля Кодака.Б. Хмельницький добре знав, що діється у ворожому таборі, оскільки головним човном флотилії реєстрового козацтва командував М. Кричевський.Щоб не дати можливості польському війську об'єднатися, козаки рушили їм назустріч. Удалим маневром гетьман примусив поляків зайняти незручні позиції біля Жовтих Вод. Оточений загін Стефана Потоцького розраховував на допомогу реєстрових козаків, але ті перебили своїх полковників, серед них І. Барабаша, і, обравши собі наказним гетьманом Филона Джалалія (Джеджалія), перейшли на бік Б. Хмельницького.5—6 травня 1648 року повстанці атакували польський табір, до якого змогли увірватися після запеклих боїв. Серед поляків почалася паніка, дехто намагався втекти, але потрапляв у татарські засідки. Татари нападали на втікачів, топтали кіньми, ловили арканами. Ті, хто, рятуючись від татар, тікав до лісу, падали в ями, які заздалегідь повикопували козаки.Польський авангард був ущент розбитий; тяжко поранений Стефан Потоцький був узятий у полон, де й помер від ран; були захоплені й інші польські магнати. Козаки й татари дістали велику військову здобич.

Битва під Корсунем

Би́тва під Ко́рсунем (15-16 (25-26) травня 1648) — битва між військами Речі Посполитої з одного боку і українськими козацько-селянськими військами Богдана Хмельницького та його татарськими союзниками з другого під Корсунем в ході національно-визвольної війни 1648 — 1654 років. По отриманню звістки про поразку війська Стефана Потоцького у битві під Жовтими Водами головні сили Речі Посполитої під проводом гетьмана великого коронного Миколи Потоцького і гетьмана польного Мартина Калиновського відступили з-під Чигирина до Корсуня. Туди ж рушила повстанська армія — піхота Богдана Хмельницького з татарською кіннотою Тугай-бея. Їх метою було запобігти злиттю відступаючих урядових військ з силами Яреми Вишневецького.На всьому шляху просування козацько-татарської армії до неї вливалися українські селяни і міщани. 13 (23) травня вона форсувала р. Тясмин. Хмельницький також послав загони, які знищили човни та пороми на переправах через Дніпро, аби не допустити об'єднання М. Потоцького і Я. Вишневецького. Військо Речі Посполитої 12 (22) травня зупинилося табором на захід від Корсуня, під фільварками на лівому березі Росі. Дізнавшись про підхід армії Хмельницького, Потоцький віддав Корсунь на грабунок солдатам і водночас наказав копати шанці з трьох боків табору. З четвертого боку його захищав старий вал, який лише трохи поправили. Військо Потоцького складалося з 5000 кінноти і 1600 чоловік піхоти при 30-40 гарматах. Разом з обозними і слугами загальна кількість людей в урядовому таборі становила понад 20 тисяч чоловік.

18. Українська козацька держава: устрій, функціонування.

Українська козацька держава, створена в 1648 році, проіснувала до 1782 p., переживши за цей час значну еволюцію, яка визначалася, з одно­го боку, природним вдосконаленням законодавчої, виконавчої, військо­вої та судової влади, а з іншого, — протилежним процесом через договірні статті і ситуативної ліквідації спершу рівноправності, а потім і автономії в рамках Російської імперії. При цьому друге цілком залежало від волі ро­сійського уряду.

Згідно з умовами Зборівського догово­ру територія козацької держави складалася із земель колиш­нього Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств і обіймала 200 тис. кв. км - від р. Случ на заході до московського кордону на сході та від басейну Прип'яті на півночі до степової смуги на півдні. Столицею і гетьмансь­кою резиденцією стало м. Чигирин. Звичаєве право у вигляді права козацького поставало разом з форму­ванням козацтва як стану та козацької демократичної республіки — За­порозької Січі. Не випадково ж і Конституція Пилипа Орлика 1710 р., складена через військово-політичні обставини за межами України, базу­валася на чинному козацькому праві та устрої Запорожжя. Власне, існу­вання Запорозької Січі як організованої бойової структури з державними ознаками та реєстрового козацтва, яке акумулювало в собі українську по­літичну еліту, уможливило не тільки виникнення й всенародний розмах Національно-визвольної війни середини XVII ст., а й утворення Україн­ської козацької держави. Ця держава в офіційних документах Російської держави, під протекторатом якої від підписання Березневих статей 1654 р. вона перебувала, мала назву «Мала Росія» (Малоросія), а напівофіцій­ною назвою була «Гетьманщина».Як і в період свого виникнення, органи державної влади Гетьманщи­ни мали військовий характер. Зберігалася нерозмежованість адміністра­тивної, військової та судової влади, хоча спроби такого розмежування деякі гетьмани робили.Вища влада в державі належала гетьману (виключаючи роки: 1722— 1727, коли правила Малоросійська колегія; 1734—1750, коли вона нале­жала Міністерському правлінню із шести осіб на чолі з російським офі­цером; 1764—1782, коли правила Друга Малоросійська колегія). Гетьман був головнокомандувачем всього козацького війська, очолював законо­давство, адміністративне управління і суд, він головував на старшинських з'їздах і був верховним розпорядником землі. Однак вже після Б. Хмель­ницького гетьманська влада все більше обмежувалася російським урядом в особі царя, Малоросійського приказу, воєвод, київського генерал-гу­бернатора, резидента при гетьмані. Кожне обрання нового гетьмана су­проводжувалося підписанням договірних статей, які щоразу більше об­межували права гетьманської влади і держави. На відміну від Запорозької Січі, де вищим органом влади була Гене­ральна рада (січова рада), в новій державі вона виконувала декоративну роль, не маючи ніякого політичного значення. Вона скликалася лише для формального обрання нового гетьмана, який від часу обрання гетьманом Івана Скоропадського фактично призначався царем. Функції Генераль­ної ради перебрала на себе Рада старшини, яка регулярно збиралася. Безперечним завоюванням козацької держави стала осо­биста свобода абсолютної більшості селян і міщан, які, крім того, могли вільно вступати до козацького стану. Більшість селян покозачилася, почала вести вільне козацьке господар­ство. Становище міщан поліпшувалося ще й завдяки тому, що в містах було ліквідовано засилля іноземців та усунуто національно-релігійні перешкоди для занять ремеслами, промислом, торгівлею, для участі в самоврядуванні.

19. Переяславська рада 1654р. Березневі статті.

Переяславська рáда 1654 р. — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у м. Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорозьким та Московською державою.Під час національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького 1648—1657 рр. уряд Гетьманщини підтримував дипломатичні стосунки і укладав воєнно-політичні союзи з багатьма державами — Кримським ханством, Туреччиною, Московією, Молдавією та ін. Постійні зради Кримського ханства, ненадійність з боку інших союзників штовхали гетьмана на підтримання тісних контактів з Московією, яка була зацікавлена у зростанні свого впливу в Україні. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували.300-а річницю Переяславської Ради широко відзначали в СРСР 1954 року.

Березневі статті́ 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорізького», «Переяслівські статті») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради.Згідно цих статей Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщини без обмежень мало продовжувати діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала Андрусівське перемир'я.Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Росією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Росії чи їх возз'єднання.

 

20. Криза Української козацької держави. Руїна 1657-1686 рр.

Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельницького здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені.

Основні причини Руїни:

1)відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті,2)глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики, 3)егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих, 4)перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби. Руїна - період історії України кінця 17 ст., що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом, громадянською війною.Деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів - ставлеників Москви (І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича) й обмежують хронологічно 1663-1687 та територіально - Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Ліво-, так і до Правобережжя і тривала від смерті Б. Хмельницького до початку правління І. Мазепи - 1657 - 1687. Можна виділити такі характерні ознаки Руїни:

− загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;

− початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою;

− зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму;

− звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;

− жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників.

в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії.

21. Іван Мазепа: спроба визволення України.

Іва́н Мазе́па (Іван Мазепа-Колединський, пол. Jan Mazepa Kolędyński; 20 березня 1639 — 21 вересня 1709) — шляхтич київський, підчаший Чернігівський (1665) гетьман Війська Запорозького обох берегів Дніпра (1687—1709), князь Священної Римської Імперії Германської Нації (1707—1709)Першу частину свого життя Іван Мазепа сумлінно служив Російськії імперії і Петру I. Потім, з цілої низки причин почав проводити діяльність спрямовану на вихід українських земель зі складу Російської імперії ("зрадив"). Зокрема у 1708 р. уклав угоду з Карлом XII. Після поразки шведської армії під Полтавою емігрував. Помер у Бендерах, похований у Галаці. Основні цілі політики Мазепи як гетьмана України були: об'єднання (або принаймні консолідація) українських земель — Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, та встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.Ревний покровитель православ'я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку церков, споруджених у стилі українського бароко. Заходами Мазепи Києво-Могилянський колегіум набув статусу академії (у цей час відомої як «Могило-Мазепивіанська») (завдяки матеріальній підтримці гетьмана вона спромоглася спорудити нові корпуси і збільшити кількість спудеїв до 2 тис.). Українське господарство в добу Мазепи переживає часи свого піднесення. Поширюються торговельні зносини також з Кримом і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Росте і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, між Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною, між Лівобережжям і Правобережжям. В кінці XVII ст. дуже розвиваються галузі промисловості, які вимагали спеціального технічного досвіду та устаткування, і більших грошових вкладів. Політика українського уряду щодо козацтва за часів гетьманування Мазепи була цілком ясна і послідовна. Козацтво на Гетьманщині являло собою в той час дуже поважну силу і як заможна сільська верхівка, і як головний військовий резерв держави. В руках козацтва були і чимала площа землеволодіння, і важливі господарські вгіддя, млини, ґуральні, інші промислові й торговельні заклади, а головне — права і вольності, здобуті «шаблею козацькою» за Богдана Хмельницького. Селянство в часи Івана Мазепи становило більшу частину населення України. Саме під час правління Івана Мазепи в Україні починається массове закріпачення селян, яке продовжила Катерина II. Підтримуючи інші категорії населення Іван Мазепа був далекий від життя і проблем простого селянства. Можливо це і стало причиною його поразки, адже в той час, як на його стороні виступила переважно козацька верхівка, проти нього виступили бідніше козацтво і селяни, інтереси яких в той час відстоював Семен Палій.

22. Україна-Гетьманщина у 18ст.:наступ російської імперії та ліквідація козацької держави.

Гетьманщина утворилася в ході повстання Хмельницького середини XVII століття і виявилася розколотою на Лівобережну і правобережну (з кордоном по річці Дніпро). Такий стан було закріплено разделением освіти між Росією і Польщею за умовами Андрусовского перемир'я 1667 року (підтверджено «вічним миром» 1686 р.). У 1676 році правобережної частини Гетманщіни (тобто автономія Правобережної України) була скасована польською владою. У 1684 році відновлена; в 1699 році скасована остаточно. З цього часу Гетманщіна збереглася тільки в межах Лівобережної України, яка входила до складу Російської держави на правах автономії (хоча в 1704-1714 роках лівобережні гетьмани Мазепа та Скоропадський контролювали також Правобережної України). Займала також частина території нинішніх Росії та Білорусії.Столицями Гетманщіни в різні часи були Чигирин (1649-1676, з 1663 - тільки Правобережної України), Гадяч (1663-1669, тільки Лівобережної України), Батурин (1669-1708), Глухів (1708-1764). Державний устрій Гетманщіни поєднував в собі риси як республіканського, так і авторитарного ладу. Вищу владу представляли три органу - Генеральний військова рада, гетьман і рада генеральної старшини. При правлінні гетьманів Хмельницького, Виговського і Мазепи, в Гетманщіне намітилася тенденція до утвердження монархического режиму. Незважаючи на те, що вищим органом влади в Гетманщіне був Генеральний військова рада, але гетьман і генеральна старшина, як правило, вміло маніпулювати цим радою і значення останнього поступово зменшувалася. Цьому сприяв і порядок прийняття рішень Генеральною радою: натовп піднімала руки, шаблі, підкидала шапки. За часів правління І. Скоропадського посилюється контроль Москви над Україною. До гетьмана був приставлений резидент - стольник А. Ізмайлов. У 1715 р. Петро І ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р. Росія проголошена імперією. Після закінчення Північної війни Петро І вживає заходи з ліквідації автономії України. В 1722 р. створюється Малоросійська колегія (1722-1727 рр.) на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Вона складалася з шести російських офіцерів і прокурора та поділяла владу з гетьманом. По смерті І. Скоропадського вводиться заборона на вибори гетьмана. Українські питання з Колегії іноземних справ переходять до російського Сенату. Наказний гетьман П. Полуботок очолив боротьбу за залишки автономії Гетьманщини і домігся від Сенату певного обмеження функцій Малоросійської колегії. Але в середині 1723 р. він був заарештований і ув'язнений в Петропавлівській фортеці, де й скінчив своє життя. у 1754 р. була ліквідована одна з важливих ознак автономії - державна митниця на кордоні між Гетьманщиною та Росією. А в 1761 р. Київ переходить під пряме імперське правління. Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення Розумовського з проханням про введення спадковості гетьманування і розширення його прав знову ліквідувала цей інститут в Україні. У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва - Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім - Малоросійське генерал-губернаторство). В 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні пікінерські полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить «Жалувана грамота дворянству», за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.

У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Усі органи Української держави були остаточно знищені.

23. Правобережна Україна у 18ст. Гайдамацький рух.

Порушення територіальної цілісності України наприкінці 17 століття в значній мірі визначило певні особливості соціального, політичного та економічного розвитку протягом наступних десятиліть в двох основних регіонах: лівобережній Україні та Слобожанщині та західноукраїнських землях. Майже до кінця 13 століття Лівобережжя було частиною Речі Посполитої. Здобутки Визвольної війни 17 століття поступово були відмінені та встановився передвоєнний режим. Однак певні елементи державотворчих традицій залишалися важливим явищем соціально-політичного життя країни. На початку 18 ст. на правобережній Україні існували козацькі загони. В регіоні існували великі села, що активно розвивали економічну діяльність. Нажаль, міжнародна ситуація складалася не на користь правобережного козацтва. Невдовзі Польща встановила свою владу на всьому Правобережжі. Такою ж була ситуація у Східній Галичині, в межах якої діяла королівська влада. Польська шляхта володіла значними маєтками, до складу яких входили сотні міст та селищ. Лише міста (Кам’янець-Подільський та Львів) мали право на самоврядування. В західноукраїнських регіонах було впроваджено Унію. На початку 18 ст. уніатство розповсюдилося на Львівський та Луцький єпископати, а також інші приходи. Серед інших українських земель Транскарпаття залишалося частиною Угорщини, Північна Буковина знаходилася під владою Молдавського князівства, яке було васалом Туреччини. На цих територіях діяли юридичні та зовнішньополітичні правила інших держав. Наприкінці 18 ст. у політичній ситуації на західній Україні сталися значні зміни. Падіння та розподіл Речі Посполитої відзначило новий переподіл Галичини, Транскарпаття та Північної Буковини. В результаті першої кризи Польщі (1771) майже вся Галичина та західна частина Волині та Поділля були завойовані Австрією. Ці землі разом з кількома польськими областями були об’єднані у „Королівство Галичини та Володимирії”. Інші території були захоплені Австрією після третьої кризи Польщі (1795). Північна Буковина також була окупована австрійськими військами. В 1774 р. до Відня відійшла вся ця область, а в 1775 р. ці здобутки Австрії були закріплені Константинопольською конвенцією. Транскарпаття, де зберігався традиційний адміністративний поділ на комітати, залишалося під владою династії Габсбургів. Наприкінці 18 ст. австрійський імператор Йосип ІІ та імператриця Марія Тереза провели в країні низку реформ. Вони обмежили владу землевласників над селянами, відмінили особисту залежність останніх від хазяїв та ліквідували окремі податки. Урядом також було запроваджено зміни в духовній сфері (наприклад, відкрито ліцей в Мукачеві та семінарію у Львові). Водночас було організовано школи з викладанням предметів українською мовою, відкрито кілька україномовних факультетів у Львівському університеті, заснованому в 1784 р. Нажаль, ці прогресивні дії австрійського уряду не знайшли продовження в майбутньому. На правобережній Україні не припинялася визвольна боротьба. Велике селянське повстання вибухнуло в 1702-1704 рр. Повстанці вибили польську армію з Київщини, Поділля та Волині. Правобережні повстанці дістали допомогу від запорозьких козаків, українців Лівобережжя, з Молавії, Білорусі та Валахії. Це „народне повстання” було придушено, однак в регіоні виник рух т.зв. гайдамаків. Невеликі, однак надзвичайно мобільні загони гайдамаків нападали на маєтки землевласників, торговельні фургони, окремих орендарів та ін. Рух гайдамаччини продовжував існувати до середини 1770 рр. Велике повстання за визволення народу, яке отримало назву Коліївщини, вибухнуло на правобережній Україні в 1768 р. Повстанці захопили фортецю Умань, а також низку інших міст та селищ. В деяких областях влада перейшла до козацьких загонів. Однак кілька місяців потому Польща, за допомогою російської армії, завдала поразки основним козацьким угрупованням. В другій половині 18 ст. Річ Посполита занепадала. В результаті цього територія Правобережжя перейшла до Росії. Двома роками пізніше землі Волині та Білорусі також потрапили під владу московського уряду. На цих територіях було встановлено звичайні імперські порядки: розподіл на віце-регентства (пізніше перейменовані в провінції), російська система судоустрою, дія „уставу честі” і т. ін. Однак питання возз’єднання українських земель не було остаточно вирішено. Вони стали складовою частиною Російської та Австрійської імперій. Це були десятиліття політичного роз’єднання й відсутності громадянської єдності, за якими йшли роки переслідування українців. Гайдамацький рух в Україні. Перше велике повстання гайдамаків вибухнуло у 1734 р., в той час коли Польща була втягнута у конфлікт з Росією, друге — у 1750 p., найчисленніше та кривавіше «коліївщина» — у 1768 р. Його керівниками були запорожець Максим Залізняк і сотник Іван Гонта. Тисячі шляхтичів, євреїв та католицьких священиків стали жертвами народного гніву. Боячись, що «коліївщина» перекинеться на територію імперії, Росія послала на її придушення війська У ЗО—40-х роках в Галичині боролися з панством повстанці-опришки на чолі з Олексою Довбушем. Загострилися класові протиріччя і на Лівобережжі, Слобожанщині, Запорожжі.Приєднання південноукраїнських земель до Росії Наприкінці XVIII ст. в історії України сталися події великої політичної ваги. Особливу роль в історії Росії та всіх українських земель відіграло звільнення від турецько-татарського панування південних територій, що межували з Чорним морем. З кінця XVII ст. Російська держава робила неодноразові спроби відкрити шлях до Чорного моря, але в середині XVIII ст. ця проблема ще не була розв'язана. Розгром Пруссії в Семирічній війні зміцнив становище Росії в Європі, відсунув на тривалий час загрозу агресії на заході і дав можливість сконцентрувати сили для боротьби за опанування Чорноморським узбережжям.Друга половина XVIII ст. ознаменувалася перемогами Росії у війнах з Туреччиною, видатну роль в яких відіграв російській полководець О. Суворов (1730—1800).Після успішної для Росії війни з Туреччиною 1768— 1774 рр. за Кючук-Кайнарджийським мирним договором Росія приєднала до свого складу землі між ріками Дніпром та Бугом, а також отримала міста Єнікалє та Керч в Криму, що забезпечило для неї вихід до Чорного моря. Крим був проголошений незалежним від Турецької імперії і в 1783 р. приєднаний до Росії. Під час війни Росії і Туреччини у 1787—1791 pp. Росія завоювала землі між ріками Буг та Дністер, закріпивши це Ясським мирним договором 1791 р. Цей договір зміцнив становище Росії на Півдні і забезпечив свободу російської торгівлі з чорноморськими країнами.Приєднання південноукраїнських земель у другій половині XVIII ст. стало одним з основних напрямів-зовнішньої політики царського уряду. Така політика була пов'язана з необхідністю ліквідації постійної загрози, що нависала над південними кордонами, прагненням отримати вільний вихід до Чорного і Азовського морів, а також колонізувати нові родючі землі.Після визволення і в процесі заселення та розвитку Південної України на основі існуючих поселень почали розбудовуватись нові міста: Херсон — 1778 p., Олександрівськ (Запоріжжя) — 70-ті роки XVIII ст,, Маріуполь — 1784 p., Катеринослав (нині Дніпропетровськ)— 1789 р., Миколаїв — 1789 р., Хаджибей (Одеса) — 1794 р. Водночас із забудовою нових міст виникло чимало промислових підприємств. Потреби розвитку промисловості вимагали швидкого розвідування і використання природних багатств Південної України: кам'яного вугілля, залізних руд, кольорових металів тощо.

24. Культура України в другій половині 17-18ст.