Столипінська аграрна реформа.

 

Царський уряд, який прагнув зберегти за поміщиками землі і панівну роль

у державі, в той же час змушений був сприяти буржуазному розвиткові

країни. “Столипін, писав В.І.Ленін, - намагався… старе самодержавство

переробити в буржуазну монархію…” Щоб відвернути селян від боротьби запоміщицькі землі, зміцнити в них відчуття приватної власності і сприяти

розвиткові капіталізму руським шляхом, а також створити собі соціальну

базу на селі в особі куркульства, оскільки селянська маса в цілому його

опорою бути не могла, царський уряд вирішив здійснити нову аграрну

реформу, головним провідником якої став Столипін.9 листопада 1906 року цар підписав підготовлений Столипіним указ, за яким кожен домохазяїн, що володів землею на общинному праві, міг в будьякий час зажадати закріплення за собою в особисту власність належноїйому частини землі. Домохазяїн, що закріпив у приватну власність землю,мав право вимагати від сільської громади звести її в одну ділянку –“відруб”, а якщо селянин переносив на неї хату й переселявся туди, тотака ділянка називалася “хутором”.Після обговорення й схвалення законопроекту Державною Радою, він бувзатверджений царем і став законом від 14 червня 1910 року. Якщо указ 9листопада 1906 року давав селянам тільки можливість виходити з общин ізакріпляти землю у приватну власність, то закон 14 червня 1910 рокузробив цей вихід і перетворення всіх селян-общинників на приватнихвласників обов`язковим у тих сільських общинах, де не було переділів зчасу наділення землею і переходу на викуп. Нова аграрна політикапередбачала здіснення трьох груп законів: Зруйнування общин й закріплення за селянами землю у приватну власність.Насадження на селі хутірського і відрубного господарства.Переселення селян.Проводячи нову земельну політику, царський уряд насамперед зберігав уцілості всі поміщицькі землі і, по-друге, створював умови для збирання вруках куркульства селянських земель, бо значна частина селян, особливобідняків, одержавши землю в особисту власність, не могла вести на нійгосподарство і змушена була продавати її куркулям. “Це, - писавВ.І.Ленін – другий великий крок масового селянства над селянством вінтересах капіталізму. Це дуга поміщицька “чистка земель” длякапіталізму”.Здіснення аграрної реформи було покладено на губернські повітові землевпорядкувальні комісії, що за своїм складом булипоміщицько-чиновницькими. Оскільки малоземельні селяни розуміли, щоруйнування общини й закріплення землі в особисту власність приведуть доповного розорення їх, і виступали проти цих заходів, царські властіздебільшого проводили реформу примусово.

У цілому по семи губерніях України (без Волині і Поділля) з 1906 року по

1 травня 1915 року вийшли з общини 468 тисяч дворів, які закріпили в

особисту власність 2794 тисячі десятин землі, що становило 30,2 % від

загальної кількості общинної надільної землі. По окремих регіонах з

общини виділися: на Правобережжі – 48 % дворів, на Півдні – 45 % дворів,, на Півдні – 45 % дворів,на Лівобережжі – 2,5 % дворів. В наслідок цього на Правобережжі іПолтавщині общинне землеволодіння зникло майже зовсім, на Чернігівщиністало переважати особисте землеволодіння, а на Півдні і Харківщині воноохоплювало близько половини сільських дворів.Важливою ланкою столипінської аграрної політики було відділення селян нахутори і відруби. Зведенням земель в одне ціле у відруби і заснуваннямхуторів заможних селян. Столипін планував утворити міцну верству багатихгосподарів – куркулів, які служили би опорою самодержавства на селі. Здругого боку розпорошенням селян по хуторах і відрубах він намагавсяроз`єднати селянські маси і припинити їх революційну боротьбу. Аледосягти поставленої мети царизмові не вдалося. На Україні на початок1916 року на землях сільських громад було створено 440 тисяч хуторськихі відрубних господарств, що становило приблизно 13 % загальної кількостіселянських дворів. На закріплених в особисту власність землях, на хуторах і відрубах вестигосподарство могли в основному лише заможні селяни – куркулі.Малоземельні, бідні селяни змушені були продавати свої наділи йперетворюватися на безземельних пролетарів. По Росії із 2 мільйонівселян, що закріпили за собою землю, продали свої наділи 1200 тисяччоловік. На Україні за 1907-1913 р.р. 263 тисячі бідняцьких господарствпродали 744 тисячі десятин закріпленої за ними землі. Її скуповували,часто за безцінь, куркулі. Значна роль у насадженні хуторів і відрубіввідводилася Столипіним Селянському поземельному банкові. Цей банкскуповував поміщицькі землі, а потім за більш високими цінамирозпродавав їх окремими ділянками селянам. За час з 1906-1909 р.р. черезбанк поміщики продали 385 тисяч десятин землі. Вся діяльністьСелянського банку була спрямована на розширення й зміцнення куркульських господарств. Якщо бідняки й купували в банку землі, то не маючи змогивиплачувати щорічні внески й проценти, зовсім розорялися, а земляповерталася в банк.Проводячи аграрну реформу, царський уряд широко розгорнув переселенняселян на окраїни – до Сибіру, Середньої Азії, на Кавказ. Цим віннамагався послабити земельну тісноту в центральних районах і “розрідити”атмосферу в Росії, постаратися збути якомога більше неспокійних селян уСибір. Найбільше переселенців до Сибіру дала Україна. За 1906-1912 р.р.туди виїхало близько 1 млн. чоловік, з Полтавщини й Чернігівщини – понад350 тисяч чоловік.Але царські власті вкрай погано організували переселення: переселенціїхали туди в вантажних вагонах, не були забезпечені харчами, медичноїдомогти не було налагоджено, нові місця переселення не були підготовленітощо. Через що смертність серед переселенців досягла в окремих випадках30-40 %. Багато з них зовсім розорившись, поверталися на попередні місцяпроживання. У 1911 році на Україну повернулося близько 70 %переселенців.Столипінська аграрна реформа проводилася після скасування кріпосногоправа 1861 року. Наступним кроком на шляху перетворення Росії вбуржуазну монархію: вона прискорювала розвиток капіталістичних відносин у монархію: вона прискорювала розвиток капіталістичних відносин на селі: внаслідок руйнування общин створювалася буржуазна земельна власність, усувалося черезсмужжя, посилювався процес концентрації земель у руках куркульства, збільшувалося застосування с/г машин, добрив, підвищувалася врожайність і товарність сільського господарства, диференціацією селянства розширювався внутрішній ринок тощо. Але в цілому аграрна політика Столипіна не досягла поставленої мети – не забезпечила створення твердого буржуазного ладу на селі, бо зберегла економічну основу кріпосницьких пережитків – поміщицьке землеволодіння. Вона не створила для царизму широкої, міцної, соціальної опори на селі в особі куркульства, бо поряд із збільшенням куркулів на протилежному боці виростала велика маса розорених селян-бідняків, і соціальні суперечності на селі не послаблювалися, а загострювалися, боротьба селянства посилювалася. У період реакції в 1907-1910 р.р. на Україні відбулося 1400 селянських виступів. Було спалено понад 500 поміщицьких маєтків і куркульських господарств. Не розв`язавши жодного завдання буржуазно-демократичних перетворень, столипінська аграрна політика не змогла запобігти наростанню революційної кризи і закінчилася крахом. “Над цією “великою реформою”, - писав В.І.Ленін, - віє подих смерті. Ця реформа стала останнім клапаном, який “можна було відкрити, не експропріюючи всього поміщицького землеволодіння.

34. Суспільно-політичний рух в 1900-1917рр.

Хід соціально-політичного розвитку призвів до того, що на початку ХХ ст. Росія стала вузловим пунктом усіх соціальних суперечностей, осередком капіталістичного, феодально-поміщицького й національного гніту, який переплітався з поліцейським деспотизмом царизму й доповнювався грабежем з боку іноземного капіталу. Все це об’єднувало визвольний рух в Україні з іншими частинами імперії, створювало основу взаємодії відповідних соціальних верств населення незалежно від національності, сприяло утворенню і діяльності місцевих осередків загальноросійських партій.Разом з тим національне гноблення, якого зазнавали українці (як і інші “інородці”) вимогало певного згуртування за національною ознакою, протистояння російському великодержавному шовінізму. Це ставило складні завдання перед українським рухом – він мав стати масовим і добре організованим.Якщо в другій половині ХІХ ст. в національному русі України здебільшого брала участь лише інтелігенція, то на початку ХХ ст. зростає роль робітничого класу і селянства. Проте масовому включенню робітників в національний рух перешкоджало те, що в його лавах, особливо в містах, було багато російських або денаціоналізованих, зрусифікованих робітників, які були байдужими до української національної справи. Політичне самовизначення різних класів і соціальних груп проходило нерівномірно, тому неодночасно відбувалося і оформлення їх політичних партій.Ще у вересні 1897 р. у Вільнюсі було засновано “Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії” – Бунд (Союз). Бунд створився на основі просвітницьких гуртків і страйкових кас, які виникли на грунті економічної боротьби. Члени союзу ставали на соціал-демократичні позиції. У рішенні національного питання бундівці визнавали ідею “культурно-національної автономії”. Оскільки через Україну проходила смуга осілості для євреїв, то вже в перші роки ХХ ст. тут, особливо в містечках Правобережжя, утворилося й діяло багато бундівських організацій.Першим почав усвідомлювати свої інтереси робітничий клас, який створив свою політичну партію – РСДРП (заснована у Мінську в 1898 р.). Напередодні ІІ з’їзду партії (1903 р.) в Україні діяло понад 35 організацій і груп. В ході з’їзду стався розкол, який почався з організаційних питань, а в роки буржуазно-демократичної революції (1905-1907 рр.) переріс у принципові відмінності в поглядах на революцію. Після ІІ з’їзду РСДРП Катеринославський, Одеський і Миколаївський комітети зайняли більшовицьку позицію, Київський, Харківський і Донецький союз – меньшовицьку. Подальше розмежування у місцевих організаціях РСДРП відбувалося уже в ході революції 1905-1907 рр. В Україні у 1907 р. було 4,4 тис. більшовиків та 10 тис. меншовиків.Серед політичних партій, які виступали від імені селянства, найбільш впливовою була партія соціалістів-революціонерів (есерів). Есерівські організації були створені в усіх українських губерніях. Було організовано і Український обласний комітет партії есерівських організацій Харківської, Херсонської, Чернігівської, Київської, Полтавської і Волинської губерній. Оскільки у 1902 р. в Полтавській і Харківській губерніях були широкі селянські виступи проти поміщиків, есери мали сприятливий грунт для своєї діяльності. На той час у шести губерніях України налічувалося 5,5 тис. есерів.У цілому в Російській імперії існувало вісім різних партій дрібних власників. До цього типу партій досить умовно можно віднести і організації анархістів, які також користувалися деяким впливом в Україні. Саме тут у 1907 р. відзначився юний Нестор Махно, який у роки громадянської війни став “батьком” повстанської армії.На сторожі інтересів ліберальної буржуазії виступала створена в ході революції 1905-1907 рр. (жовтень 1905 р.) партія конституційних демократів (кадетів). Виникненню цієї партії сприяло пожвавлення земсько-ліберального опозиційного руху, що розгорнувся на початку ХХ ст. у рамках земських установ. Посилився він як прояв незадоволення жорстокою внутрішньою політикою царизму. Ліберали домоглися часткових реформ в країні. Всього в Україні було близько 9 тис. членів кадетських організацій.Українці, які брали участь у цих організаціях, як і більшість представників інтелігенції, за допомогою преси, петицій, резолюцій, зборів домагалися насамперед скасування заборони української мови. Такі відомі українські діячі кадетської партії, як професор Київського університету І.В.Лучицький, голова Київського товариства письменності В.П.Науменко, професор Харківського університету М.А.Гредескул, професор Новоросійського (Одеського) університету Є.М.Щепкін та багато інших, наполегливо ставили питання про розвиток української мови.На правому крилі російського лібералізму була партія великих поміщиків і торгово-промислової буржуазії – “Союз 17 октября” (октябристи), яка сформувалася у жовтні – листопаді 1905 року. Лідерами октябристів були Д.Шипов, О.Гучков, П.Гейден, М.Родзянко (з України) та ін. З листопада 1905 р. по лютий 1906 р. осередки октябристської партії виникли в усіх українських губерніях. Всього налічувалось близько 10 тис.членів партії.Найбільш правими і консервативними в ході революції були поміщицько-монархічні партії і організації, яких здебільшого називали чорносотенними. Серед них відомим став “Союз руського народу”, створений у Петербурзі в листопаді 1905 р. В Україні ця партія мала розгалуджену мережу своїх відділів, які були створені не тільки в усіх губернських містах, а й у повітах і навіть у багатьох селах. До них належало близько 190 тис. чол. (в цілому в Росії – понад 400 тис.). Так, Одеський відділ “Союзу” налічував 8440 чол., Катеринославський – 6686 чол., Харківський – 6500, Київський – 3256 і т.д. Серед черносотенних газет, найбільш реакційною і шовіністичною була київська газета “Киевлянин”, яку редагував відомий чорносотенець В.Шульгін.Одержуючи щедрі субсидії від царя, купців, поміщиків, підприємців, “Союз” створював бойові дружини, які влаштовували криваві єврейські погроми, брали участь у розгромі демонстрацій та мітингів, грабували населення та ін.Неоднозначним було ставлення загальноросійських партій до українського питання. Практично всі вони, в т.ч. й революційні, що діяли в Україні, нехтували українською справою. Це обгрунтовувалося тим, що інтернаціональне у суспільному житті має бути вище національного. На практиці ігнорування національних потреб українського народу російськими революціонерами повністю збігалося з русифікаторською політикою царського самодержавства щодо України.Отже, в Україні на початку ХХ ст. були створені організації всіх загальноросійських політичних партій, які відбивали корінні інтереси класів, які існували тоді в Російській імперії.Але поряд з загальноросійськими створювались і національні партії, які діяли в межах України і виступали від імені соціальних верств українського населення.Першою з українських партій на Наддніпрянщині стала Українська революційна партія (РУП) (1899р.). 19 лютого 1900 р. у Полтаві, а 26 лютого в Харкові на святкуванні шевченківських роковин М.Міхновський виступив з промовами, що лягли в основу брошури “Самостійна Україна” (видана: 1900 р.- м.Львів), яка стала першим програмним документом РУП. Будучи гостро публіцистичною, “Самостійна Україна” не була програмою у власному розумінні слова, вона була швидше політичним трактатом, декларацією, в якій автор, спираючись на Переяславський договір між Україною й Росією 1654 р., обгрунтував право українського народу на державну незалежність. Визначаючи завдання партії, Міхновський головною метою ставив утворення незалежної, самостійної української держави: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”.На місцях РУП організовувала осередки, які називалися “вільними громадами” – в Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові, Лубнах, Ніжині та інших містах. У своїй практичній діяльності РУП ставила завданням піднесення політичної та національної свідомості селян й робітників, рівень їх освіченості взагалі. Партія видавала газети – “Гасло”, “Селянин”, “Добра новина” і “Праця”.Однак, у ході подальшої еволюції серед членів РУП наростали розбіжності, внаслідок чого серед них склалися дві групи. Одна – переважно члени “Закордонного комітету” у Львові - М.Меленевський, Є.Голіцинський, П.Канівець, В.Мазуренко та ін., вважала, що не слід акцентувати увагу лише на національному питанні. Оскільки, як говорив Меленевський, в Україні “маса промислового пролетаріату перебувала під впливом російських соціал-демократичних організацій”, РУП повинна ввійти до складу РСДРП щоб згуртувати всі революційні соціал-демократичні сили для боротьби проти царизму. Друга група – більшість членів РУП, очолюваних М.Поршем, - вважала, що національна справа не може бути байдужою робітникам. Партія мусить вимагати самостійності або, принаймні, національно-територіальної автономії України, а сама РУП повинна мати повну організаційну самостійність як українська соціал-демократична партія. Зв’язки з РСДРП - федеративні.У грудні 1904 р. у Львові зібрався ІІ з’їзд РУП, на якому стався розкол партії. Група делегатів, переважно членів “Закордонного комітету”, вийшла із РУП і створила “Українську соціал-демократичну спілку” (“Спілка”), яка у 1905 р. ввійшла до складу РСДРП як автономна частина меншовицької фракції. Її представники брали участь в роботі конференції меншовиків у Женеві в квітні 1905 р., а потім у роботі ІУ та У з’їздів РСДРП.Члени РУП, які залишилися після виходу “Спілки”, в грудні 1905 р. на своєму з’їзді перейменували РУП в “Українську соціал-демократичну робітничу партію” (УСДРП). Її очолили В.Винниченко. М.Порш, С.Петлюра, М.Ткаченко, Л.Юркевич та ін.У 1900 р. у Львові виникла Українська соціалістична партія (УСП) лідером якої став Б.Ярошевський. До її складу ввійшли “переважно українці польської культури”. УСП була невеликою інтелігентською групою. Вона закликала до самостійності України.У 1902 р., коли більшість членів РУП стала відмовлятися від ідеї самостійності України, найрадикальніші її прихильники на чолі з М.Міхновським вийшли із РУП і створили Українську народну партію (УНП). Ця партія весь час була чисельно невеликою групою інтелігенції, яка найбільш послідовно розробляла й намагалася пропагувати самостійницьку ідею серед широких мас, ставлячи метою спрямувати їх боротьбу на створення української незалежної держави.Найбільш відомим і який викликав чисельні протилежні оцінки, був твір М.Міхновського “Десять заповідей УНП”. Написаний він був у 1903 р. у Львові і став своєрідним маніфестом самостійників: “Одна – Єдина, Неподільна, Самостійна, Вільна, Демократична Україна, Республіка робочих людей – це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя…”. “Десять заповідей УНП” дістали гострий осуд і різку критику багатьох опонентів Міхновського. Особливо друга й третя заповіді, де ворогами українців названі росіяни, поляки, угорці та євреї і де проголошується гасло “Україна для українців”.У 1903 р. при УНП була створена бойова організація самостійників, яка планувала провести ряд акцій проти “символів панування” Росії в Україні. В 1904 р. був влаштований вибух біля пам’ятника Пушкіну на Театральній площі в Харкові. Громадськість осудила цей вчинок.Одночасно з розмежуванням і розвитком в українському національному русі соціалістичної та націонал-радикальної течій продовжували діяти й українофіли, учасники громад, які були об’єднані з 1897 р. у Всеукраїнській безпартійній загальній організації. В нових умовах члени Всеукраїнської організації не могли обмежуватися лише культурництвом і змушені були переходити до політичної діяльності й оформлення політичної партії. У 1904 р. була створена Українська демократична партія (УДП). Її лідерами були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко та ін. Партія відстоювала федеративний устрій Росії і автономію України в її складі, виборювала проведення політичних та економічних реформ ліберальної спрямованості. Оскільки програма задовольняла не всіх членів, частина їх відкололася від УДП і восени 1904 р. створила Українську радикальну партію (УРП). Її керівниками були Б.Гринченко, С.Єфремов, Ф.Матушевський та ін.УДП і УРП були подібними до російської партії кадетів тільки з тією різницею, що вони відстоювали ідею автономії України. Наприкінці 1905 р. УДП і УРП об’єдналися в одну Українську демократично-радикальну партію (УДРП).Отже, на початку ХХ ст. український національний рух активізувався й політизувався. Одночасно з загальноросійськими виникли українські політичні партії різних напрямків. Переважна більшість яких на Наддніпрянській Україні, виступали за перебудову Росії у федерацію, в якій Україна б користувалася правом національно-територільної автономії, а не самостійної держави.Популярність федеративного плану серед політичних діячів Наддніпрянщини пояснювалася кількома причинами:1) майже 250-річна інтеграція українських земель в економічне і культурне життя Російської імперії. Це призвело до витворення серед частини української інтелегенції так званого малоросійського типу з подвійною (російською та українською) національною свідомістю, які не були зацікавлені у державному відокремленні України;2) в умовах постійних репресій з боку царського уряду серед значної частини інтелігенції продовжувало панувати переконання, що український рух не має серйозніх політичних перспектив.Але головною причиною, яка змусила лідерів українських партій “згорнути прапор самостійної України”, були їхні сподівання на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог.Майбутні події показали усю марність цих сподівань. Жодна з російських політичних партій – від крайньо лівої до крайньо правої – не збиралася задовольняти національних інтересів українського народу. Більше того, вони розглядали українські землі як природне поле своєї деяльності.На самостійницьких позиціях напередодні світової війни серед східноукраїнських лідерів політичних партій, крім М.Міхновського, стояли лише відомий український історик В.Липинський та публіцист Д.Донцов.Ще в кінці 90-х років ХІХ ст. у діяльності Української радикальної партії (УРП) намітився ряд суперечливих тенденцій, суть яких полягала в тому, що поруч з розгортанням радикального руху, дедалі більше виявлялась політична диференціація в середині самої УРП. Внутрішньопартійна боротьба, сформувала три основні фракції (групи): власне радикальну (РУРП), яку очолювали М.Павлик, К.Трильовський, Л.Бачинський, соціал-демократичну (УСДП) на чолі з Р.Ярославичем, М.Ганкевичем, М.Новаковським та національно-демократичну (УНДП), якою керували В.Охрімович, С.Левицький, В.Будзиновський.Найближчими програмними завданнями РУРП і УНДП поставили змагання за національно-територіальну автономію Східної Галичини і Північної Буковини з власним сеймом і адміністрацією (у 1918 р. ця вимога стосувалась і Закарпаття), УСДП – за культурно-національну автономію. А кінцевою метою ці партії спочатку визнавали здобуття культурної, економічної і політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об’єднання його земель. А пізніше УСДП в програмній статті свого органу “Воля” заявляла: “Наша ціль: є вільна держава українського люду – Українська республіка”.Активізація політичного життя і зростання незалежницьких настроїв у Галичині і Буковині мали привабливу силу для політичного підпілля і політичної еміграції з Наддніпрянської України. Тут були політемігранти Д.Антонович, В.Винниченко, Д.Донцов, С.Петлюра, М.Русов та інш. Львів став місцем проведення ІІ з’їзду РУП (1904 р.). Друкувалася партійна література, брошури, листівки, відозви. В Чернівцях виходив орган РУП “Гасло” (1902-1903 рр.). Згодом аналогічну діяльность проводила у Львові УСДРП (1905-1907 рр.). Західноукраїнські землі таким чином відігравали роль своєрідної бази патріотичних сил Наддніпрянської України, їх організаційно-політичної діяльності, спрямованої проти імперського самодержавницького режиму в Росії. Західні українці, розвинувши свою громадсько-політичну і культурну діяльність, перетворилися у самосвідому національну спільноту, метою якої було відновлення державності.

35. Революційні події 1905-1907 рр.